Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44512
Рецензій: 87043

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Пригодницька проза

Гра в піжмурки 4-6

© Пидюра Олександр, 23-10-2016
Фрагмент № 4
Купив свічечки найдешевші. Дві гривні -  й воскові палички тримав у руках. Скупердяй? Можливо, та любов до Бога вимірюється не у грошах, а в силі віри. Моя сила віри набирала обертів…  
Церква ковтнула світло і миротворча тиша окутала нас по самі маківки. Людей виявилось небагато. Лише декілька бабусь заклякли в молитовній позі. Тоді, вони мені нагадували дерев’яні статуї побитих лишаєм.  Тримаючи Леську за руку, я підвів її  до стійника із свічками. Маленькі вогники рухались в меланхолічному танці на розплавленому воскові й стрибали в очах Лесі, коли сльози пробили уявну дамбу її душі. Стояв на небезпечно близькій відстані від неї; відчував її подих на своїх вустах й кусав язик шукаючи потрібних слів. Від такого туподумства пересохло в горлі. Та все ж п’яна муза воскресла:
- Я багато говорив тобі за прощення, але ти мене  зовсім не хочеш слухати.
- Андрію…
- Мовчи. Дай мені завершити, а потім роби те, що вважаєш за потрібне.
Опустила погляд.
Глибоко вдихнувши, я продовжив.
- Знаю, наламав дров не одну машину та ще й вагон в придачу. Останнім часом я був  покидьком. Забив на наші відносини, приділяв тобі мало часу, не підтримував, коли ти цього найбільше потребувала, а я дедалі віддалявся від тебе й ставав чужим. Та клята переписка остаточно прикінчила усе тепло й кохання, яке ти мала до мене. І тільки втративши тебе – розумію, як сильно тебе кохаю. – І тут вичудив мабуть гріх чи щось схоже на нього. Став на коліна перед нею. Потилицею відчував, як бабці-статуї дивились на мене й плюються уявною слиною.
- Андрію, що ти робиш. – Шептала Леська. – Не сором  мене.
Не звертав, а продовжив гнути лінію.
- Клянуся тобі перед Богом, Зеленоока, я змінюся. Стану кращим і обіцяю, все буде по-іншому. Тільки, благаю, дай мені шанс все змінити.
- Андрію, піднімися із колін. На нас люди вже дивляться. – Сльози зливались в мілкі річки.
- Не встану, якщо не пообіцяєш.
- Добре, добре, тільки піднімись. – Її словам вірила, лише моя дитяча наївність. Цього було досить.

















Фрагмент № 5
Локація змінилась на лавочку з кіоском. Позаду нас селфилось погруддя Шевченка й мацало спину Леські, котра маленькими ковтками сьорбала каву. В руках диміла цигарка. Я грів руки між її колінами й чекав продовження словесних лизунів. Про реальні навіть не думав. Лише про наше з нею порно. Чомусь, в мене завжди визирали такі думки, коли ставало гаряче від холоду.
- Ти підступний. – Посміхнулась до мене видихаючи дим із легень.
- Знаю. – Взяв її цигарку й глибоко затягнувся.
- Не залишив мене вибору.
- Вибір є завжди.
- Тільки не для мне, так? – Зеленющі очі пропекли мій мозок до самої маківки.
Я звів брови дашком.
- Це всі твої слова? – Кава до горла.
- А що я маю казати? – Я випрямився,  заснувши руки в кармани пальто. – Зараз покладаюсь на Бога і  твою віру в мою клятву.
Вона промовчала. Докурила цигарку й кинула недопалок під ноги.
- Маю вже йти. Мама хвилюватиметься.
- Гаразд. Я тебе проведу.
- Не потрібно. – Закинула сумку на плече.
- Боїшся, що цей мудак побачить нас разом? – Стиснув губи. Лють вже намагалась фарбувати буряком кола на щоках.
- Якби боялась, ми б зараз тут не стояли.
- То в чому справа? – Підійшов впритул до неї й спробував обійняти. Леська намагалась викарабкатись. Через мить капітулювала.
- Ти ж не відстанеш? – Очі вже не піднімала. Свердлила бруківку, а я мав надію, що вона розглядає мій напівзбуджений пах.  
- Ніколи… - Прошепотів над вухом.
- Ну гаразд, ходімо, – дозволив вилізти з обіймів. – Але тільки до стежки.
- Як скажеш. - Не питаючи дозволу, взяв її за руку. Вона закотила очі під лоб, проте змирилась.  
Йшли мовчки. Говорити не хотілось. Та й навіщо. В цей момент, я хотів лише відчувати її руку у долоні, як тоді – два роки тому, коли ще хмари не сипали мені на голову брудного снігу із брехні та болю. Тоді, ми ще цвіли в юності. Насолоджувались першою близькістю й не думали про майбутнє. Існували в теперішньому та минулому.  І ось, від дотику її шкіри знову впадаю у спомин. Ловлю носом літнє тепло і тінь яблуневого саду. Відчуваю спиною кору дерева на якому мурашиний батальйон прагне взяти в осаду мої м’язи. Леська дрімає на колінах запустивши руки в малахітовий килим високої трави. А я, під легке її сопіння впадаю у транс щастя; доїдаю останні крихти помаранчевого світла й ловлю себе на думці – я живий.
- Прийшли. – Забирає долоню.
- Що? – Свідомість  ще не встигла залізти у тіло.
- Кажу – вже прийшли. – Леська насупилась.
- Вибач, я задумався. – Потер лівицею скроні.
- Ну тоді бувай. – Сухо кинула й повернула до провулку між гаражами.
- Стривай. – Вхопив її за рукав.
- Ну що…- Простогнала Леська.
- Пообіцяй мені одну річ, - всукив добряче себе за губу. – Не зустрічайся з ним цей тиждень, поки будеш думати над моєю пропозицією, гаразд? – Очі Хатіко.
- Цього, я тобі не обіцяю. – Вирвала рукав й швидко зникла за гаражами.
- Бувай… - Пробелькотів собі під ніс.
Додому вертався тим самим богданчиком, на якому започаткував міжнародні автобусні ігри. Настрій покращився. Щоб ліпше зрозуміли мій стан, уявіть собі казан із смолою, яку вилели вам на голову, а потім пообіцяли замінити її на окріп. Повірте, ви б всцялись на радощах тим же кип’ятком. От і я, пурхав, немов міль на шубі, коли дременув до автостанції. Тиждень мав пройти в коматозному затишку.
В сліпій надії.




















Фрагмент № 6
Коматоз обірвався у середу, якраз, коли брат заїхав на шашлики.
- Як ти, брате? – Микола простягнув руку.
- Відчуваю себе напівфабрикатом.
- Головне, щоб не лайном.
Я промовчав. Дивися, як брат кинув під ноги сумку й гепнувся за стіл наминати ранкові пиріжки. А я, продовжував місити душевні шмарклі у спробі видавити із себе інфу, про те, як водив Леську до церкви. Устиг розкрити дзьоба на сорок п’ять градусів, навіть щось каркнув. Мої недослова обірвались у шумі батьківських голосів, що долітали із виходу на заднє подвір’я.  Першим увійшов батько За ним одразу ж мама.
- Радий тебе бачити, тату. – Брат піднявся.
- Нарешті приїхав. – Батько згріб Миколу у ведмежі обійми. Потім відсторонився, продовжуючи тримати його за плечі. – Дай я на тебе подивлюся. – Зморшки під очима розправились. Батько помолодшав.  Батьки любили Миколу дужче. Та я не заздрив. Первісток завжди несе тягар удвічі більший, тому й любові прагне більшої…щирішої.
- Миколко, коли це ти встиг так схуднути! – Заохкала мама. Тримала відро з картоплею. Швидко передала його мені й приєдналась до обіймів. Я ж залишався восковою свічкою.
- Ма, проходи як я двадцять кілометрів за день і не так схуднеш. – Нервозність брата розцвітала за секунди. Байдуже до кого хлинула.
- Прийдеться, - взялась за поперек. – Те що лікар прописав. Він завжди гризе мене за надлишкову вагу.
- Ну досить. – Спинив її батько. – Тут син приїхав, а ти за болячки говориш. - Батько нарешті відпустив брата. - Ти ліпше м'ясо діставай та починай маринувати.
- Ох, геть забула про нього. – Мама заметушилась бджолою по кухні. – А ти Семене йди нарубай дров.  
- Та йду вже. – Буркнув батько.
- Ма, не треба. Хай тато відпочине. Ми з Андрієм нарубуємо. – В очах знову загорілось його бісівське полум’я.  Це був маяк для мене, готовитись до мізковправної розмови. – Так, брате?
Він не питав. Наказував.
- Угу. – Спина давно нюхала вапно стіни.
- Дякую. – Тато нам відсалютував, закриваючи за собою двері.
- Зараз поїсте, й підете. – Мама дістала сала й взялася насипати борщ.
- Потім. – Крикнув брат із котельні.
- Ми швидко вправимось. – Підтримав брата.

Мама подивилась на мене й розшифрувала моє бажання скоріше випхатись із будинку.  
- Ну хоч сирника до рота кинь. – Подала згусток тепла.
Брата чекав на вулиці. Махав сокирою як навіжений вибиваючи мізки червоношкірим. Ухилявся від стріл та списів й влучно давав копняки широким пикам. Ось, не вистачило спритності й отруєний наконечник дихав у плече. Я пафосно упав на землю як Клінт Ісвуд, випускаючи останній подих. Хотів з екшеном пустити вітра, та передумав. Занадто багато драйву в такій короткотривалій драмі.  Тому, спостерігав за хмарами, котрі мчали небесною автострадою на захід, насувались одна на одну, провокуючи ДТП.  
- Вріж їй, кудлатенька. Бо якщо не ти – я сам прикладу руку. – Підняв руку імітуючи супернатурального репана. – Бум.
Не повірив власним очам. Хмара розлетілась на шматочки вати. Щелепа сама відвисла. У роті кипів слиновий компот.
- Ти чого розлігся?! – Брат нависнув над головою. – Нирки хочеш відморозити?
- Я…
- Та я бачу, Леська вже остаточно перетворила тебе на мамлю. – Брат скорчив міну. Подав руку.
- Ти мене вже дістав! - Взявся за руку.
- О, мій маленький рукожопик показав зубки. – Хмикнув – То чого її не кусав?
Я випростався й граючись ударив його в плече. У відповідь отримав від нього підзатильник.
Рубали мовчки.  Брат лише косо поглядав  на мене з кожним замахом сокири. Я вперто мовчав, не бажав виливати перед ним душу.  Хоча бутерброд підсвідомого лайна так і ліз через усі дірки.  
- Ну що,  знайшов куди впхнути свого члена? –  Братські підйоби помножені  на безкінечність полилися ртуттю на запалені звивини.
- Відвали.  – Складав щіпки у кошик. – Доволі грубо йому відповів.
Дурнувата посмішка злетіла з обличчя брата.
- Андрію. – випростався.  – Ти довго ще будеш гнити через неї?
- Скільки буде потрібно. День,  два роки – байдуже.  Тим паче, в мене назріває маленький шанс.
- Шанс?  - брата аж перекоробило.  – Який нахер шанс?  Шанс потрапити у дурку, через цю руду?

Пропустив мимо гіпоталамуса.
- Я водив її до церкви й перед Богом поклявся,  що все буде по-іншому.
Микола ошелешено витріщився на мене.  З рук вислизнула сокира,  а через мить, уже тримав мене за шкібарки.
- Що ти твориш дурню?  - Жилки грали на вилицях.
- Борюся за власне щастя.  – Відвернув від нього очі.
- За яке щастя?  - Брат клацав зубами перед самим носом.  – Та зрозумій уже нарешті! Ви не будете разом! Ніколи!  Чуєш?  Н І К О Л  И.  
Із силою вдарив брата у груди.  Той похитнувся  і відступив на декілька кроків назад.
- Я усе виправлю.  
І тут я помітив, як Миколин кулак летить мені у голову.  Пальці смачно припечатали вуста до зубів.  Тепер настала моя черга падати.  Розпластався як качка на грилі й смакував кров кінчиком язика, котра вже цибеніла підборіддям. Болі не відчував.  Лише приємне гудіння.  Воно піднімалось від кінчиків ніг,  летіло крізь розбиті губи й піднімалось у небо,  де я знову шукав кудлату шльондру.  В голові час загуснув гречаним медом.  Хоча,  через секунду,  брат сидів біля мене й налякало дивився на закривавлену мармизу.  
- Вибач. Не розрахував сили.  – Тицьнув мені жменю снігу.  
- Я в нормі.  – приклав блаженний холод до губ. - Ліпше собі мізки вправ.
- По очах бачив,  як Микола хотів сказати щось у своє виправдання, та я пішов на випередження.
- Ходім,  нарубали достатньо.
Брат кивнув у відповідь. Захопив кошик і зникнув за рогом комори, однак зразу ж з’явилась його голова.
- Не кажи батькам...
- Та йди вже. – Кинув сніжкою.
- Дякую.
Якщо у вас не має брата,  ви не зрозумієте такої неадекватності. Микола вдарив не мене.  Він бив власні промахи. Намагався таким збоченим варіантом довести братську турботу,  застерегти від набагато гострішого болю ніж розбита губа.  Проте, ти вже зрозумів, його вчинки не дійшли до мого неандерталячого мозку і пружина фатальних подій закручувалась дедалі сильніше.  

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Вікторія Т., 25-10-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Sholar, 23-10-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 1.6024351119995 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Пол Бейті «Запроданець». Чорний роман під рожевою обкладинкою
Як воно — жити з усвідомленням власної чорноти? Чому ми досі ділимо людей за кольором шкіри? Запитання, …
«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …
Вікторія Андрусів «Тринадцять жінок Івони»: фатум як спасіння
Свою дванадцяту книгу презентує широкому загалу відома закарпатська письменниця Вікторія Андрусів. «Тринадцять …
«Моє не надто досконале життя» (але майже)
Знову переповнений вагон, вже бачу це ще до зупинки потяга. Але я ж мушу потрапити на роботу на іншому …