«Привіт, мій любий хлопчику!Коли ти читатимеш ці рядки, я, на жаль, а чи й на щастя, буду вже далеко. Я тікаю. Від тебе, від себе, від нас. Повір, так буде краще. У тебе попереду – світле майбутнє. У мене, надіюсь, теж. Не шукай мене, не намагайся будь-що довідатись про мене. Просто зітри з пам’яті, як би стер із телефону непотрібний контакт, ок? Тобі лише здаватиметься, що то тяжко. Насправді – легше не буває. Твоє юне серце зовсім скоро заполонить нове, світле почуття до людини, котра тобі більше підходитиме, ніж я.
Бажаю всього найкращого.
Люблю.»
Я дописала останні слова, подумала і замалювала ручкою. Ні, ніяких люблю. Налюбилися. Не перечитуючи, вклала в конверт, підписала і вкинула листа у поштову скриньку. Все. За день-два він отримає це коротеньке послання від мене, але я вже буду далеко. Де? А хтозна… Я ще сама не вирішила, куди мандруватиму. Однозначно – звідси. Подалі від усіх тих помилок, які натворила і які могла натворити. Подалі від…
Поїзд голосно пчихнув, подумав, і пчихнув ще раз. Застудився, мабуть, бідолаха. Ще б пак, соватись туди-сюди по такій погоді – то вам не жарт. Господи, про що я думаю?! Може, помаленьку з’їжджаю з глузду?
- Ваш квиток, будь ласка! – Провідниця, огрядна жіночка років так…невідомо скільки, нависла наді мною, як грозова хмара над полониною – от-от розчавить.
Я мовчки простягнула папірець і відвернулась до вікна. За всіма законами класичної літератури, мав би починатись дощ. Я б мала сумувати і теж ледь не плакати, а то й пустити скупу сльозу, чи й зовсім розридатись. За всіма законами класичної літератури я б мала їхати в купе з синьооким блондином, або ж з брюнетом широкоплечим, або ж просто (плювати на форми!) з приємним, ввічливим, співчутливим хлопцем, якому б розповіла всю свою печальну історію кохання, і який би мене втішав, як міг, подавав би білі (обов’язково накрохмалені!) хустинки і обережно б витирав мої сльози. Натомість моєю сусідкою виявилась підстаркувата мовчазлива пані, що миттю розклала на вузькому столикові «дорожні» харчі і стала виконувати звичний для всіх подорожуючих ритуал – лущити варені яйця. В принципі, за законами класичної літератури, той, від кого я тікала, мав би якимось чином здогадатись про мої плани і наздогнати поїзд, вхопити за руку, виволікти з вагона і, задихаючись, запропонувати руку і серце. Але, на жаль,я – не героїня романів. І хлопець, під якого тікаю, зараз, мабуть, дивується, сидячи за партою, чому це вчительки нема. А коли здогадається, то буде вже пізно.
******************
Я перечитав знову. Ще раз. Вичитав кожне слово. Ні, ні, ні! Вона не могла…Вона не могла…Вона не могла… Я зі злістю зіжмакав той нещасний папірець, пожбурив на підлогу і миттю кинувся піднімати – то було останнє, що вона залишила по собі. Акуратно розрівняв, провів пальцем по рівному, чіткому почерку, і…несподівано для себе заплакав. Якби хтось із моїх друзів побачив – то розреготався би в лице і більше ніколи й не дивився у мою сторону. А я скімлив, як покинуте напризволяще щеня, скрутившись калачиком на ліжку. Усвідомлення того, що я ніколи більше не побачу її, не почую, не торкнусь, не вдихну її запах – вбивало. Скручувало у вузол тугий-тугий, що й не розплутати. Хіба розрубати…
Вона прийшла до нас в школу щойно після університету. Марина Олександрівна - невисока, струнка, із копицею яскраво-рудого волосся. Такого рудого, що, здавалось, от-от загориться від найменшого сонячного зайчика, випущеного на догоду і сміх однокласникам кимось із останньої парти.
З першого погляду вона викликала… дивні відчуття. Насмішкуватий погляд блакитних очей зводив з розуму, скручував всі мої нутрощі у пружину, готову зненацька вистрілити. Голос… Я довго думав, на що схожий її голос. Вслухався в нього, ловив найменші інтонації, найтонші емоції. Зрештою кинув це заняття – її голос не можна було порівняти ні з одним відомим мені звуком. Він мав у собі стільки відтінків, тонів і півтонів, що годі було розпізнати і виділити бодай якийсь. Я став просто крадькома насолоджуватись її голосом, та й нею теж. Несподівано для себе виявив, що слухаю уважно все, що вона розповідає, занотовую, що каже занотувати, ловлю кожен погляд, кожен рух і з жалем дивлюсь на годинник, коли урок закінчується. Вона виходила з класу – і, здавалось, разом із собою забирає повітря.
Невідомі почуття переповнювали мене, заважали думати, говорити, жартувати. Однокласники насмішкувато дивились на мене і перешіптувались – і від того я злився. Злився на себе, що не можу нічого із собою вдіяти. Але найбільше злився на неї – що доводить мене до цього дивного стану. Щоб бодай якось звільнитись від моїх емоцій, я став знущатись із неї.
***********************
Ох, як вони мене доводили… Я мимоволі усміхнулась, згадавши, як учні вирішили мені підсунути мишу у сумку. Наївні. Не знали, що мишей я не боюсь. І знаю, як працює відеокамера на телефоні. І ще багато чого. Загалом, поставити мене як мінімум в незручне становище їм не вдавалось. В принципі, вони забули, що ще декілька років тому я ще сама сиділа за партою і тонкощі насмішок над вчителями пам’ятала добре. Найбільше після їхніх невдач злився Юрко – головний «заводила» і хуліган. І чим спокійніше я реагувала на його вибрики, тим більше він злився. Підозрюю, більшість ідей були саме його авторства. Я часто помічала на собі його погляди. Ні, під час уроку учні всі дивились на мене, але цей... цей дивився по-особливому. Підпирав рукою голову і слухав, роззявивши рота та майже не моргаючи. З часом помітила, що й розповідаю матеріал в більшості – для нього. Якось інші ставали…не такими важливими.
**************************
Так,я злився. Мені дуже сильно хотілось зробити так, щоб нарешті в цих очах промелькнув бодай переляк! Але ні миші в сумці, ні прикручена намертво ганчірка, ні зрив уроків, ні обмащена чорнилом дверна ручка не викликали в неї емоцій. Будь-яких! Вона не верещала, не плакала, не кричала, не йшла до директора, а усміхалась однією із своїх хитрющих усмішок і спокійно проводила урок.
Безпорадність і неймовірна злість на неї зводили з розуму. Я мусив, мусив якось провчити цю руду всезнайку! По дорозі додому я складав у голові сотні, тисячі планів, але знав – то все не те.
Одного разу навіть прослідкував за нею і дізнався, де вона живе. Виявилось – недалеко від мене, на сусідній вулиці.
Того ж вечора, гуляючи із собакою, наче ненавмисне повернувся туди, в надії знову її зустріти або бодай побачити у одному із десятків безликих і неоригінальних вікон. Але очікування були намарними, а Берц тягнув мене далі. Зрештою, такий маршрут став для мене звичним і іноді я таки зустрічав її, червоніючи, вітався і тікав, а тоді проклинав себе за придуркуватість, обіцяв, що більше й ногою не ступлю туди, але наступного вечора знову кружляв навколо того ж будинку, виглядаючи знайому постать.
********************************
Часто помічала його через вікно, але не відсовувала тюль, а просто спостерігала, як він, задерши голову і ігноруючи свого великого і кудлатого пса, блукає поглядом по будинку. Я шепотіла : «Йди, хлопчику…», а сама ж ловила його кожен порух, кожен погляд. Зрештою, це стало нашою традицією – він шукав мене, а я спостерігала за ним. Іноді ми зустрічались на вулиці і він, червоніючи, тікав.
Мене тішила така увага. Так, він-мій учень. Так, я старша від нього…на п’ять чи шість років. Так, так і ще сотні «так,…». Але, згадавши голодні, масні і геть недвозначні погляди директора і ще декількох вчителів, ці – чисті і наївні, викликали тільки усмішку, а не гидливу гримасу.
Попри все, я таки вдавала, що нічого не помічаю. Хай там як, але ламати хлопцю все – життя, репутацію – не хотілось. Та й треба було за власну репутацію дбати – як не як, а вчитель.
**************************
У школі вкотре влаштовували бал-маскарад. То був бзік нашої трошки помішаної на романтиці і позаминулосторічних традиціях (чи якої там епохи?)вчительки зарубіжної літератури. Та вона просто марила всілякими там костюмованими дійствами і часто їх влаштовувала. Я в цій фігні ніколи участі не брав, хоча наші дівчата ще за місяць починали обирати собі костюми, радитись, хіхікати і перелопачувати інтернет в пошуках найоригінальнішого, найяскравішого, най, най, най…
Я й сьогодні йти не хотів. Але згадка про те, що буде Вона, змусила перерити шафу в пошуках свого єдиного класичного костюма і таки прийти в школу тоді, коли вже почало сутеніти.
В залі вже зібралось достатньо народу. Дівчата – в довгих сукнях, хлопці – бодай у темних штанах, на обличчях – маски. Блін, маска! Я й забув! Та ну її! Обійдусь! З колонок звучала якась спокійна і ненав’язлива мелодія, хоча основне дійство ще не почалось.
- Юрку, ти чого без маски? – Аж здригнувся від несподіванки. Марина Олександрівна. У чорній сукні, розшитій золотим бісером, та масці в тон вбранню. А з-під маски…очі. Ці очі. Її очі. Глибоко-сині. Ледь насмішкуваті. Її.
- Та…я… Я.. Ну… - Почав лепетати, почервонів і опустив очі. Господи, що говорити?!!
- О, Юрко! – Кинулась мені на шию Юлька з нашого класу. – Ти прийшов! Народ, дивіться, кого занесло на бал! - І потягнула мене за руку в сторону, звідки долинали знайомі голоси.
****************************
Я добре пам’ятаю той бал. Добре, що на мені тоді була маска і ніхто й не помітив, як я червоніла, кидаючи погляди в сторону 11-В класу. Юрко. Там був Юрко. Незвичний в своєму строгому костюмі, який, до речі, дуже личив йому. Такий…дорослий. Такий…гарний. Я кусала себе за язик, щоб на думку не спадало інше, відвертіше слово, яке неприпустимо вживати до… до дітей. А він таки ще дитина.
Почались танці, і я не знала відпочинку. Мабуть, вся чоловіча частина нашого колективу вирішила мене розважити, і наввипередки стали запрошувати до танцю під злі і недобрі погляди декотрих ще поки що неодружених вчительок.
Ледь відбившись від пропозицій «просто провести додому» та «ще на чашечку кави у он тому кафе», я, закутавшись у своє пальто, тікала нарешті з тієї триклятої школи. Серце гупало в такт підборам. Втомилась. Як же я сьогодні втомилась…
Ніч лестилась до ніг чорною кішкою, залишаючи на платті свою шерсть. Заглядала жовтими очима у вічі: «Куди поспішаєш, дівчинко? Хто тебе вдома жде?» Знає, знає добре стара відьма, що – ніхто. Мама з татом далеко. Сама. І в квартирі буче ждати хіба натягнута, як струна скрипки, тиша. Та ще чашка з недопитою кавою на кухонному столі.
Трохи стишила хід, і оглянулась. Додому не хотілось. Тому проігнорувала поворот у свій двір і пішла – куди ноги несуть.
Підсліпуваті ліхтарі про щось блимали один одному лиш їм відомій мові. Обрубані, обкалічені каштани взяли низький старт – от-от – і розродяться бруньками, а потім і листям. По тротуарах – пари облюблені-обціловані молодою весною. А я сама. Підняла комір, хоч вітру й нема. Он, з зорями в небі кокетує. Але ж холодно. Чомусь – холодно, хоча місто тепло-терпко дихає, намагаючись зігріти от таких як я, - недолугих, недолюблених перехожих. Не вистачало. Чогось гостро не вистачало. Чи когось. І від того всередині розросталась якась дика, дивна порожнеча. Намагалась про щось думати. Про що-небудь, лиш би не про те, що хочеться. Не про того, кого…хочеться. Йшла – і плуталась каблуками у власних думках.
- Марино Олександрівно!
Аж здригнулась і зупинилась.
- Марино Олександрівно! – Голос за спиною був таким знайомим, таким бажаним і таким…солодким. Почула важкі кроки – біжить. Оглянулась і тут же начепила на обличчя посмішку:
- Юрко, ти? Ти чого так пізно гуляєш?
******************************
Я й не помітив, як вона пішла. Просто розчинилась в повітрі – як розчиняються сни у світанку. Цілий час, поки тривав бал, я намагався бути біля неї. Поруч. Просто бути поруч. Бо запросити її до танцю – то було нездійсненне бажання. По-перше, я банально боявся. По-друге…Ліпше би не було того по-друге! Я на власні очі бачив, як її пожирають очима ті ідіоти, що, в принципі, називаються нашими вчителями. Я на власні очі бачив, як директор безцеремонно облапав її за сідниці, вважаючи, що ніхто цього не помічає. Я помітив. Я помітив!!! Від люті, що враз мене переповнила, я кинув свою партнерку прямо посеред танцю і вискочив надвір. Холод вдарив у обличчя, як влучний боєць. Я стиснув кулаки і щосили гепнув ними в стіну школи – щоб хоч якось дати вихід власним емоціям. Біль в руках трохи заспокоїв вогонь, що горів всередині.
- Не нароби дурниць… - Прошепотів сам собі. Кинув оком на шкільний двір. В куті,біля самої стіни стояла машина. Я добре знав – чия. І ще я знав, де зберігаються інструменти нашого завгоспа. Декілька хвилин – і вже авто ображено шипіло на мене, але нічого мені вдіяти не могло – просто осіло на всі чотири колеса.
Прихопивши ті інструменти із собою, я тихо пішов геть.
Додому не хотілось йти. Зараз причепиться мама – а що там, а як. А чи танцював з дівчатами, а з якими? Як їй пояснити, що я й облич не пам’ятаю? Що перед очима – лиш одне було? А потім зникло. Просто зникло.
Завтра, звичайно, я її побачу. У звичному одязі. Без макіяжу і довгої сукні. Але від того – не менш красиву.
Спочатку подумав – оптичний обман. Що то ніч сміється над моїми недолугими почуттями, підкидаючи схожі, та не ті ілюстрації. Але придивився – і марево не щезало. Попереду, опустивши голову, крокувала вона. Не поспішаючи кудись – просто крокувала. Цок-цок-цок... Звук її каблуків відлунював десь в глибині мене.
- Марино Олександрівно! – Крикнув я ще до того, як наважився це зробити. Мій голос це зробив замість мене. Вона зупинилась і завмерла, наче хтось могутніший нажав на пульті кнопку «Стоп-кадр».
- Марино Олександрівно! – Крикнув я вже впевненіше і побіг до неї. Сьогодні я її не відпущу.
*******************************
Спочатку ми просто мовчки йшли. Про що говорити, як говорити – не знала. Мені хотілось взяти його за руку, пригорнутись і нікуди не відпустити. Але тут же сама себе сварила – так не можна. Учень. Він просто твій учень. Він молодший. Учень…
- Ну, і як тобі бал? - Нарешті змогла вичавити із себе. Мовчати вже було несила.
- Нормально – Глянув на мене. – А вам?
Слово за слово – і наша розмова стала розвиватись, як розвивається метелик із нерухомого кокона. Декілька хвилин – і ми вже говорили. Просто говорили. Ні про що.
Ми стояли біля міського озера, спершись по перила. Ноги самі занесли сюди. Тихе плесо лиш де-не-де зітхало, як зітхає уві сні поцілована наніч дитина. Тиша. Довкола стояла така тиша, наче вимкнули звук. Лиш моє серце – гуп-гуп-гуп. І його дихання. Таке часте, наче щойно пробіг марафон. Ніч знову потерлась об ноги гидкою кицькою: « А чи не вимкнути вам зорі, любчики? Чи не забагато світла для тих, хто соромиться?» Шкірою відчувала, як гусне навколо повітря. Як карамель. Як домашні льодяники із паленого цукру. Треба йти геть. Треба йти геть поки не пізно. Не встигла подумати, як позаду стало тепло. То Юрко обняв. Ось так просто. Притулився всім тілом, схопив за талію, як за рятівний круг – і ні слова. Лиш тремтить весь.
- Юрку, що ти робиш? – Прошепотіла. Бо вголос говорити раптом стало несила.
- Марино, я… Просто тобі холодно… - Видихнув у волосся.
Я глибоко вдихнула і повернулась до нього обличчям:
- Я твоя вчителька, хлопче. То неправильно!
- Я знаю… - І, притиснувши мене сильніше, поцілував.
Я пам’ятаю, як відповіла на той поцілунок.
Я пам’ятаю, як було ніжно, трепетно і вперше.
Я пам’ятаю кожен доторк, кожну ноту його запаху, кожну іскорку його очей.
Я пам’ятаю кожну лінію на його долоні. Пам’ятаю ці долоні на своїй спині, на обличчі.
Я пам’ятаю, як раптом зрозуміла, що переді мною не хлопчик – чоловік. Чоловік, яких мало. З тих, що наважуються на те, на що більшість просто не в змозі наважитись. Чоловік, що переступив через власні страхи і чужі пересуди.
Я пам’ятаю. Я пам’ятаю все те настільки точно і детально, що хочеться забути. Про все – забути. Забити голову іншими, потрібнішими нісенітницями, відсунувши ці солодкі і терпкі спогади кудись в найтемніші, найпилючніші закутки своєї свідомості – лиш би вони перестали навідуватись у снах. Лиш би вони перестали гратись із моєю уявою і підкидати схожих, та…та не таких.
Я хочу дозволи йому забути. Хочу, щоб у нього було нормальне життя. Без ненормальних вчительок, без пліток, насмішок, пересудів. Без косих поглядів, сліз мами, істеричного верещання дівчат. У нього має бути нормальна юність. Нормальна. Він має закінчити школу, поступити у університет. Він має зустріти іншу. Не юно-зеленим, а справжнім коханням заповнити своє чисте серце. Без мене.
Я зустріла світанок у платті, що ще пам’ятало його доторки. Стояла у кухні, намарно гріла в долонях холодну ще вчорашню каву. Дивилась на асфальт, по якому ще зовсім недавно він не крокував – летів. Щоб побачити мене знову.
Я вирішила, що не маю права обламувати йому крил завчасно.
Тому я тікаю.
********************************
Я наважився.
Вона танула в моїх руках ,як тане морозиво на сонці. Я це бачив. Я відчував під долонями розпашілу шкіру. Я читав у очах, у її очах те, що відчував сам. Я цілував її. Я смакував її. Я тішився, як тішиться дитина несподіваному подарунку. Вона була тут, в обіймах. Всеціло моєю. Так, то неправильно. Так, то невірно. Плювати на все. Плювати на всіх. Свідки – чорно-сіре небо і це притихле озеро – я кохаю її. Хотілось кричати на весь світ. Хотілось мовчати – на простір між нами. Моя. Моя!!!
Я не хотів відпускати її з рук. Наче то – мана, що розтане. Випурхнула сама, взяла за руку і повела.
Ми гуляли до світанку. Бродили містом, взявшись за руки. Цілувались під ліхтарями. Я задихався лиш від одного погляду на неї. Молив Бога, молив всесвіт і космос – хай не наступає ранок. І кожну секунду ловив. Кожну усмішку. Кожен подих.
- Пора додому.. – прошепотіла вона, коли я нарешті вкотре віддер себе від неї.
Хотілось кричати – ні!!Хотілось піти за нею, до неї, бути з нею і наплювати на весь світ.
Але вона дозволила хіба провести себе до під’їзду. Схопила моє обличчя в долоні і поцілувала так, як цілують востаннє. А тоді зачинила за собою двері, залишивши мене із надією на завтра і масою хаотичних спогадів у голові.
Я надіявся-до зустрічі. А виявилось – вона попрощалась.
*******************
Київський вокзал – як базарна тітка. Верещить, гуде і тупцяє на місці.
Я підхопила на плече сумку. Вдихнула на повні груди. Я все роблю правильно. Я все роблю правильно. Мантра. Завчена мантра. Чого ж від тієї правильності всередині – вирва?!
*************************
Назло їй –переболів. Перехворів. Перекохав. Довчився. Поступив. Подалі від неї, від згадок, від болю – в Києво-Могилянку.
***********************
Доля хитро усміхнулась, дивлячись на дивні маневри цих двох. Дурні, дурні люди! Від кого тікаєте? Від мене? Повірте, комахи, ще жодному не вдавалось…
