Вона заскочила в купе, як сонячний зайчик. Мале, руде і страшенно сміхотливе. З рудими нефарбованими віями і ледь кривеньким зубом спереду.
- Ви всілись на моє місце! – Заявила вдавано сердито, смішно підперши кулачком бік. В іншій руці тримала невелику картату валізку, в якій (можу посперечатись із тим, хто так не думає!) загорнуті в подарунковий папір шматочки радостей.
Я не зміг стримати посмішки і просто пересів на інший бік.
Вона запхала валізку під сидіння, вмостилась по-турецьки навпроти мене і замовила провіднику, що заглянув у наше купе, чай.
Мені кортіло з нею заговорити. Просто – ні про що. Але не наважувався, тому просто безпардонно розглядав її, милуючись кожною досконалою лінією і кожним вдалим кольором. Скільки їй років? П’ятнадцять? Двадцять п’ять?
- Вісімнадцять! – Сказала, не відриваючи погляду від замурзаного,як хлопчак влітку, вікна.
Я знітився.
- Ви читаєте думки?
- Ні, ви що! Просто ви вже так довго розглядаєте мене, що я вирішила спростити вам роботу.
Я відчув, як мої щоки залив рум’янець. От тобі й на! Якесь руде дівчисько змусило червоніти!
Провідник приніс чашку, поставив переді мною, якось дивно поглянув і пішов.
- Як вам звати? – Наважився нарешті.
- Марта. Або Санні. Або як вам захочеться.
Серце тьохнуло. Марта? Так звали мою дівчину, котра проміняла мене на якогось багатого козла. І через яку я тікаю звідси – з цього триклятого міста, ледь не з цього триклятого життя.
- Ні-ні, будете для мене Мартою! Мені подобається!
- Я знаю! – Блиснула на мене зеленими (а які ж іще можуть бути в рудьків очі?!) очиськами і усміхнулась. – Може, варто таки її відпустити? - Ви таки читаєте думки.
- Ні, ви що! Я читаю людей. Беріть чай!
- Так то вам принесли!
- Беріть-беріть, щось мені не хочеться. Я слухняно взяв чашку і трішки надпив. А я й не знав, що в потягах дають карпатські чаї! Запах трав залоскотав ніздрі. Стало легко. Настільки легко, що в якусь мить здалось – от-от піднімусь під стелю купе, як повітряна кулька.
- Розкажи щось про себе. – Попросила Марта. (А ми вже на ти?!)
Я слухняно завів розповідь.
Народився, вчився, вчуся…
Марта заперечливо похитала головою:
- Не те! Мені не цікаво слухати про грицеву шкільну науку. Розкажи щось серцем. Заплющ очі – і розкажи.
Я знову послухався її, хоча ще вчора обіцяв собі – нізащо ніякої жінки не слухатимусь. Ця…ця дивна. Але думати про неї зараз не захотілось. Натомість мій внутрішній телевізор став показувати геть інше кіно.
Мама, тато. Старий будинок на околиці міста, де завжди пахне трояндами і чорнобривцями. Де у садку стоїть давно не фарбована гойдалка. Де влітку між грушею і яблунькою – гамак із старого простирадла, і танці тіней на сторінках зачитаної книжки. Де зранку приємно обпікати ноги холоднючим росами. Де щонеділі – мамині вареники і татова фірмова підливка. Де моя кімната під самим дахом чекає на мене, а стара грушка щовечора шкрябається у вікно – чи не повернувся бува. Де темно-сіра безпородна кицька ліниво ловить на осонні мух, а рудий пес, поклавши голову на лапи, іронічно спостерігає за нею, радіючи кожній невдачі. Де завжди на кухонному столі стоїть миска із свіжими пиріжками. Де книжками заставлені абсолютно всі полиці і шафи. Де маленький хлопчик, розмахуючи портфелем, біжить додому, бо сьогодні у нього радість. І вчора була радість, хоча геть інша. І завтра буде. І післязавтра. І мама гладить по голові, цілує в щоку і наливає цілу тарілку борщу.
Я глибоко вдихнув і розплющив очі.
- Марто, що це за чай? – Від цих мимовільних спогадів, які я засунув кудись глибоко собі в голову і забув за них, як забувають про старий фотоальбом, сльози навернули на очі.
Та стенула плечима. - А я звідки знаю? Хочеш поговорити?
- Хочу… - Прошепотів я. Я дійсно цього захотів. Поговорити. Про що-небудь. Як-небудь. Просто відчути, що я знову живий. І що моя душа, яку, як я думав, вишкрьобали до останнього, все ще в мені.
Ми говорили. Ні про що. Просто перебирали слова, як коралі.
Поїзд пчихав, як старий застуджений дід, вистукував східні мелодії по рейках.
Говорили.
Навіть коли стих гомін із сусідніх купе – говорили.
- Знаєш, - сказала вона мені вже надрання, - Ти не вмієш радіти. Ти переймаєшся настільки неважливими дурницями, що справді важливе пропускаєш крізь себе, як воду крізь сито. Чи може бути важливою для тебе та, що порвала ваше кохання, як старий лист? Чи варта вона твого болю? Може, її цінність є не більшою, ніж клапті отого порваного паперу? Ти – як старий магнітофон, що зажував касетну плівку так, що не може прокрутити пісню ні вперед, ні назад. Може, варто її просто обрізати, склеїти і слухати далі?
- Що ти знаєш, що ти знаєш? – Її слова зачепили за живе. Хто вона така, щоб вчити мене жити?! – Ти руде дівчисько, що нічого ще в цьому житті не досягло! Ти ще й не кохало! А я, я…Я – кохав! Кохав! І кохаю!
Вона іронічно хмикнула і сплела руки на грудях:
- Справді? Ти кохаєш? Чи просто злишся, що тебе викинули?
Я хотів було відповісти, але в двері постукав провідник – час збиратись. Я
кинув оком на так і не розпаковану постіль – от тобі й на, навіть очей не зімкнув!
Тим часом Марта витягнула із-під сидіння валізку і відкрила її. Довго порпалась, зрештою дістала звідти невеличку, трішки більшу за сірникову, коробочку і простягнула мені:
- Бери, то тобі!
- Що це? - Я взяв подарунок і спробував відкрити, але вона зупинила мене:
- Відкриєш, коли приїдемо, ок?
Я з жалем глянув у вікно – потяг вже стишував хід і чути було, як гугнявий голос із вокзальних динаміків оголошує про прибуття на третю платформу.
- Дай мені свої контакти! – Несподівано для себе попросив.
Марта усміхнулась.
- Дам, обов’язково дам!
Потяг зупинився і вона, підхопивши свою валізку, несподівано вискочила із купе. Я схопив рюкзака, спробував наздогнати, але ніде не міг знайти її. Люди снували, бігли, зістрибували із сходинок, курили, жували хот-доги, але Марти ніде не було. Як вона могла так швидко зникнути? Зрештою я повернувся до вагона, в якому щойно їхав і підійшов до провідника, що, з полегшенням зітхнувши, вже збирався зачинити вагон.
- Я перепрошую… Пам’ятаєте дівчину, з якою я їхав у купе? Не підкажете, в яку сторону вона пішла?
Дядько подивився на мене, як на пришелепкуватого:
- Пити треба менше!
- Ви про що?!
- Альо, хлопче, яка дівка? Ти всю дорогу сам їхав! – І зачинив двері, голосно хмикнувши.
Я стояв розгублений. Як це-сам?! А…а Марта? Не міг же я її вигадати? Я…я не божевільний!
Сонячний зайчик відбився від дзеркального вікна вокзалу і впав мені просто у вічі. Я мимоволі опустив погляд на руки і завмер. Мої пальці дотепер тримали маленьку коробочку, подаровану Мартою. Значить, не примарилась!Я з полегшенням видихнув і відкрив її. На долоню випала відкритка у вигляді сердечка. «Вмій радіти!» - прочитав, усміхнувся і витягнув із коробочки невеличку статуетку. Підніс ближче до очей і усмішка моя стала ширшою. На моїй долоні сидів рудий янгол із картатою валізкою в руках і широко усміхався.
