Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2479
Творів: 44636
Рецензій: 87359

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Паскуда ч.2

© Михайло Нечитайло, 24-08-2016
Надвечір того ж дня до Івана Герасимовича постукали в двері.
- Заходьте, - втомлено мовив, злазячи з лежанки, господар.
Зайшли якісь молодята з дитиною на руках.
- Чиї будете, діти? – перепитав Іван Герасимович, бо молодих у селі знав поганенько.
- Чижі ми, - відповіли дідові, - Марійка та Гена. А це донечка наша – Анжела, - посадили дитя на стільчик.
- І чого ж ви, діти, хочете?
- Ми не були на зборах, бо нам не до них, - мовив Гена. – У нас така біда, що… - не витримав, витер сльозу.
Дід чекав.
- Ви, Іване Герасимовичу, мабуть, чули, - провадив Гена далі, - що наша Анжела страшенно хвора. Але є надія на порятунок. У Німеччині беруться за операцію. Тільки от, - запнувся, - коштує вона сімдесят тисяч… євро.
- Допоможіть, дідусю, - впала Марійка Герасимовичу до ніг, обхопила за валянки, - ми по всіх світах гроші збирали, ми й на центральних телеканалах свій рахунок світили, але зібрали лише двадцять тисяч. Ви нам за батька будете, ми на вас, як на святого, молитимемося – врятуйте дитину. Ми не були в селі, ми все по лікарнях, ми не чули про вас, інакше раніше прийшли б. Молю, - здійняла руки, - молю, як Бога, врятуйте дитину.
- Вона в нас одна, - опустився й Гена на коліна, - а другу Марійка родити не зможе, важкі були роди, операція тяжка була…
Дитя тим часом чомусь засіпалося, беркицьнуло зі стільчика, ним трусило, з ротика перло слину. Молодята кинулися до дитяти, жінка притисла його до грудей.
- Гено! – верещала. – Гено!
Кинулась у двері, чоловік за нею – і тільки крик линув над вулицею, женучи людську біду  в нескінченність, де їй ні краю, ні зупину, ні просвітку.
Аж спалося погано від того крику Івану Герасимовичу.
Ледь дочекався ранку, пошкандибав ще вдосвіта селом до хати старого Чижа – де молоді живуть, не знав, певно ж, при старому.
Молоді, як виявилося, жили в райцентрі. Старий Чиж, що вже спився до краю та тільки тим і займався, що збирав попід магазином пляшки з-під горілки та пива й виціджував з них останні краплі в беззубий рот, спросоння так і не зміг пояснити, де ж живе в райцентрі його син.
Іван Герасимович знову пішов до Антончука, запитав, чи не знає той, де живуть у райцентрі молоді Чижі.
- І тим нещасним хочете допомогти? – перепитав Антончук. – Але ж ви вже розподілили всі гроші.
- Не твоє діло, - грубо обізвався Іван Герасимович. – Я ж теж житель села, вділю зі своєї пайки.
Того ж дня, крекчучи, відбув до райцентру, відшукав по Антончуковій наводці обійстя Чижів, подзвонив у двері.
Перед дідовими очима стояв змарнілий Гена.
- А жінка твоя де? – перепитав Іван Герасимович.
- Завіз назад до Києва, до лікарні. Там навряд чи допоможуть, немає в нас потрібних фахівців і технології лікування сучасної немає – але несила дивитися на дитячі муки. Ех, були б гроші, я б у Німеччину…
- Давай рахунок, - мовив Іван Герасимович. – На днях перерахую, скільки ти казав, сімдесят тисяч…
- Дідусю, - зітхнув Гена, - сімдесят тисяч євро. Ну, двадцять уже є, а ще п'ятдесят. Це майже півтора мільйони нашими.
- Ого, - аж крякнув дід.
- Я ж кажу – безнадійно все, - махнув рукою Гена, сів на східці, похилив голову.
- Не хилися, козаче, - сів поряд Іван Герасимович, - життя тебе б’є, а ти здіймайся, ти в його долоню, що ляскає тебе по щоці, зубами вгризайся – і держися. Бог з ними, односельцями тими, зароблять собі, як не лінуватимуться, грошей, досить з них і половини обіцяного. Врятую краще твоє дитя – це вартує того, аби брехати всьому селу.
- Ви…, ви…, ви…, - запинався Гена, - ви даєте гроші?!! Дідуню… ви…
Зняв картуза з дідової голови й поцілував старого  в чоло.
- Я за вас змолю небо, - мовив.
- Ти, сину, - витирав Іван Герасимович очі, - не дави сліз з моїх зіниць, вони й так змиті ними, що аж вицвіли, ти краще скажи, чи є в тебе машина.
- Є! – верещав Гена.
- То давай післязавтра під’їдь до мене, я піднатисну на Антончука, щоб завтра за день зібрати в людей копії ощадних книжок чи там рахунків, бо я плутаюся в сучасному банкоматі, та змотаємося в одне місто, та зробимо добру справу. І людям гроші перерахую, й тобі заодно, щоб за одним рипом усе добро сотворити.
- Та я й зараз, я післязавтра обов’язково, а зараз підвезу вас до села, - белькотів Гена.
Машина мчала трасою.
«Трохи незручно перед людьми буде, - міркував Іван Герасимович, - обіцяв по десять, а вийде по менше. Та біс з ним, віддам усе людям, і свою пайку теж віддам, досі мені пенсії вистачало, вистачить і надалі – скільки вже мого віку. А дитя хай живе».

Минали дні. Сидів на лежанці колишній мільйонер, щось прихворів трохи, гладив двох воркітливих котів – аж глип, суне гурт людей до хати.
«Ох, почнеться зараз це дякування за турботу, - подумав і аж повеселішав. – Будуть дякувати, то треба ж і почастувати людей. Десь був слоїк з оковитою».
Прогнав геть котів, зліз з лежанки, витяг з підпіччя зо дві літри горілки – для натирання беріг.
Хтось так смикнув двері, наче хотів їх вирвати й закинути аж на Місяць.
- Що це воно, діду, за непотребство? – ще з порога роззявив рота Гришка Миндик, генделиків місцевих володар.
За ним сунув натовп – морди одні хмурніші за інших.
- Це не непотребство, - верещав Лук’ян, отой, що біля цвинтаря живе, - це гидь якась, а не людина перед нами.
- Що таке? – стояв зі слоїком серед хати, не розуміючи нічого, Іван Герасимович.
- Заливаєш нашу тугу, луб’я старе, - кинувся до слоїка Лук’ян, вирвав йог з рук, гепнув об долівку, - пропив розум, то нащо ж віру нашу пропивати було?
- Яку віру? – аж губи затрусилися в діда.
- Нашу, - витріщив очі Миндик, - віру в оті обіцяні десять тисяч, з яких лишилася тільки половина.
- Ну, знаєте, - оборонявся Іван Герасимович, - я життя дитині рятував, а ви не обіднієте, он які мармизи повносили в хату, лиснять, наче сало топлене.
- Яке ще дитяче життя, - лементувала Ганна Вихристюк, - Чиженяті?
- Чижам, - поправив Ганну Іван Герасимович.
- Та як рятувати таким дітям життя, - стояв серед калюжі розлитої горілки Лук’ян, - то краще вже було ті гроші закопати мовчки, але не відривати від наших ротів, а закопати свої…
- Ви…, - трусилися в Івана Герасимовича губи, - ви…, ти…, - тицьнув пальцем у Лук’яна, бо найближче стояв, - та ти паскуда з паскуд.
- Я паскуда? – перепитав Лук’ян. – Це я паскуда? То я людей не дурив. Я як обіцяв комусь десятку до складки, то завжди десятку й давав. І я паскуда тепер? А хто ти, діду? Все село зґвалтувати, бризкати слиною з трибуни, а потім зажалітися над копійкою й заникати її тихцем!... Треба було зразу пообіцяти по п’ять тисяч – і все було б чесно, й ніхто б не мав претензії.
- Я ж дитину врятував, паскудо, - стояв на своєму Іван Герасимович.
- Діду, спустіться на землю, зійдіть до правди, - порадила Ганна Вихристюк, - ми ще не встигли ваші копійки отримати, як Чижі своє дитя зарили в землю – померло, бідолашне.
- Як? – осікся Іван Герасимович.
- А отак, - верещав натовп.
- А отак, - повторював Лук’ян, - померло – й усе. Тож нічого на нього списувати обіцяні людям і заникані тихцем для себе гроші. Нас що обурило, діду – нас обурила брехня. Не можна дурити все село, не можна вважати його за паскуду – на себе спершу треба глянути, на свої слова та дії. Соромно тобі повинно бути, діду. Дуже соромно. Пішли, люди.
Попхалися всі надвір.
- Людоньки, - мчав слідом Іван Герасимович, - я ж дійсно гроші Чижам…
- Діду, - обернувся Лук’ян, - годі вже виправдовуватися. Не ймемо ми тобі віри. Ти сам до своїх слів прислухайся, на рахунки свої в банках глянь і подумай – сам у белькотіння своє віриш?
І грюкнув дверима.
Так грюкнув, паскуда, аж шмат штукатурки зі стелі впав – хто тепер дідові ту стелю змастить.

Серце боліло, як навіжене. За всі вісімдесят шість ні разу не боліло – а це розійшлося, наче хотіло відболіти за всі роки. Та все ж зібрався Іван Герасимович, поїхав на райцентр.
Добрався до знайомої хати Чижів.
Його стріли похмурі, зсірілі молодята.
- Здрастуйте, діти, - скреготів старий, - я співчуваю вам, я ж не винен, що так трапилося, я хотів від усієї душі допомогти. Ви вже мене пробачте, але оскільки мої гроші вам уже нібито як ні до чого, а я перед селом вийшов брехуном, то поверніть мені гроші, я роздам їх людям – та й розійдемося кожен із чистою совістю.
- Не поверну, - мовив Гена. – Тут і сільські ваші вже прибігали, я сказав, що ніяких грошей не бачив. Ми хочемо дітей усиновити, дитячий будинок на дому відкрити, нам гроші ого-го як потрібні, а ваші сільські однак їх проп’ють, розтринькають – не поверну я грошей.
- Сину, ти ж казав, що небо за мене змолиш, - тільки й зміг вимовити Іван Герасимович.
- Змолю, - не відпирався Гена. – Але грошей не поверну.
- Марусю, я ж для вас… - простягнув дід руки до молодиці.
- Що ви для нас? – визвірилася та. – Анжелки немає, більше своїх дітей не буде, що ви для нас? Грошей жалко? Ну й хай. Не віддам я їх вам, я хочу ростити дітей, хай не своїх, то чужих, а хто мені їх дасть, тих дітей, на виховання, як я буду гола й боса. Немає в нас ваших грошей, діду, є наші – оце і вся балачка.
- А я б вам, навіть якби ви були найбагатшими в світі, не дав би дітей на виховання, - шепотів Іван Герасимович. – Чого ви їх зможете навчити? Паскудству хіба що.
- Це ж чому? – образився Гена.
- А хто ж ти такий? - шипів Іван Герасимович. – Людина хіба? Ні. Паскуда ти, Гено, паскуда остання на землі, ось хто ти.
- Це ще велике питання, хто на цій землі паскуда, - мовив Гена й закрив перед дідом двері.
Скривився Іван Герасимович та й пішов поволі вулицею.
Геть від паскудства, від світу, від усього.

                                                               (Закінчення буде).

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 29-08-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 26-08-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Таня, 26-08-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Зінь, 25-08-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Максим Т, 25-08-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 24-08-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Володимир Ворона, 24-08-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.89265584945679 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Маеліс де Керанґаль «Ладнати живих»: коли смерть набуває сенсу
Частини мертвих можна використати, щоб ладнати живих. Так раціоналізується смерть. За таким принципом …
Петро Яценко «Нечуй. Немов. Небач». Український паровий панк
Кінороман «Нечуй. Немов. Небач» заснований на реальних подіях і біографії українського письменника Івана …
«Північний вітер». Роман в електронних листах
Чи може бути цікавою книга, що складається із самих діалогів? Так. І ще й якою! Роман «Північний вітер» …
Фішинг. Хто і як маніпулює вашим вибором
Книга «Фішинг. Хто і як маніпулює вашим вибором», перш за все, розкриває цікаві сторони зовнішнього …