Шість років не ступала Катерина на подвір’я сестриного чоловіка, аж оце, на весілля племінника, заявилася. Відсиділа за столом належне, подарунок вручила, заспішила додому.
- Катю, куди так швидко? – стрів у воротях кум Ладик.
- Хай боронить Бог у відьми в обійсті затримуватися, - буркнула Катерина, пішла додому.
Не оглянулася навіть, не подивилася, як «відьма» підійшла з колишнім родичем Іваном до молодих, як щось бажала їм, як цілувалася навіть, пригубивши весільну чарку, з Іваном, наче мати з батьком. Та яка вона мати – відьма клята.
На днях на цвинтар Катерина ходила, намірилася біля сестри Гані місце собі та матері застовпити, аби не лежав, як прийде час, завідьмачений Іван біля сестри, кровинки рідної.
Краще б не ходила. Бо наче батогом хто душу відшмагав. Нема вже місця біля Гані. Никодим, цвинтарний наглядач, повідомив, що Іван з Іриною вже давно тут усе розписали.
- Хоч ніби й молоді ми ще, - патякав, буцімто, Іван, - а хочу, щоб, як помру, спочивало моє серце між двох птахів.
- Та й діти наші щоб не ділили квітів, до одного місця зносили, - добавляла Ірина.
Ух, відьма, й дітей причарувала.
Питала якось Катерина племінників серед дороги:
- Як там батько? Ще не гризеться з тіткою Іркою, як собака?
- Та ні, живе, як і з матір’ю жив, - відповів старший.
- Ну, мачуха – не мати, - мовила Катерина.
- Не мати, - потвердив менший, - але й на мачуху не схожа.
Ох, поріддя, ти кого до матері рівняєш. Думаєш, як до її меншої дочки клинці підбив, то вже й мачуха – мати. Теща, теща – запам’ятай це, отрок.
- Ганю, ти глянь, що робиться?! – питала в сестри на фотографії, де сиділа та на стільці, тримала на колінах двох синів, мов думала, кому ж їх, сердешних, передати, як не дасть Бог довести до повноліття.
За Ганею ззаду стояла вона, Катерина. Чом не стати було спереду, а ззаду, ззаду – не встигла, не перехопила, відьомські лапи вихопили ледь не з пелени. А вона ж, Катерина, за ними, за племінничками-синочками, як за рідними, бо своїх Бог не дав.
І відьмі, відьмі дісталися. Своїх їй мало, чужих пригребла.
Боже, весь вік через вулицю від Ірини, Бог їй суддя, жила, двадцять тисяч разів бачила на віку й аж на двадцять першій тисячі роздивилася, що відьма. Разом же дівували, чом не видивитися було, що хвостата, не вказати пальцем, може, здимилася б із села й не вертала – мала б тепер Катерина дітей, виряджала б до весілля, а не сиділа оце зі старою матір’ю в глухій на радісний гомін хаті.
Мала б дітей… Та вона їх має. Дарма, що не з її лона, дарма, що сестрині. Шість років на Іванове подвір’я не ступала, а дітей пантрувала. Де яку копієчку мала, де яку гривеньку, все діткам, геть усе. На вулиці стріне, чи передасть матір’ю – все дітям. Не доїсть, не зодягнеться – дітям.
Як померла Ганя, Катерина й гадки не припускала, що Ганиних дітей виховуватиме хтось інший, окрім неї. Мати наполягала, аби за Івана заміж ішла…
Ох, мамо… Як на те пішло, то на дідька їй, Катерині, той Іван здався. За племінниками в неї туга, за дітьми, а Іван… З-за дітей ладна була й за Івана йти. З-за дітей. Бо інакше…
Як загинув її Василечко в Афганістані далекому, то і її тоді в цинковій труні схоронили. Вона ж не гниє, труна цинкова, хіба ж з неї вирвешся. Просила Ганю назвати меншого Василечком, а вона не послухала, Антоном, як діда звали, нарекла. Немає Василечка на землі, нема йому заміни. Мати Івана пхала, але хіба то заміна – так, аби тютюном по хаті смерділо. Але хіба ж тютюн оживить душу, засушить хіба ще краще.
Бо душа, вона ж там лишилася, під кущем бузку біля Петриненкових ясенів, де стояла вона, молода, золотокоса, а він, любий її Василечко, малював її портрета звичайними олівцями, аби в армії, куди незабаром мався йти, мати перед очима «образ твій, Катрусю, золотий, найкращий образ». Поніс той образ з собою, поніс назавше, мов повертати не захотів, бо надивитися не міг.
Казав же:
- Ой, Катю, каже мені мати, що не дуже гарну дівчину вибрав до пари, що треба було двадцять тисяч разів обдивитися довкола спершу, а потім уже аж після тих оглядин когось у серце впускати, а я супроти материнських слів стаю та повторяю і їй, і собі, що двадцять тисяч разів оглянувся довкола, а на двадцять першій тисячі зрозумів, що оглядайся не оглядайся, а ти одна-єдина в мене на землі, одна-єдина. Чи то світ у мене замалий, чи то життя жменя, але одна ти, Катрусю, одна-єдина.
Ой, Василечку-Василечку, і світу тобі мало Господь уділив, і життя ще менше від того світу, але з тої жмені життя свого ти виріс для мене в цілий всесвіт. Дивилась я на тебе двадцять тисяч разів, а на двадцять першій тисячі видивилась очі – і лишилася лише на аркуші паперу, намальована олівцями під кущем бузку.
Тільки ж де той аркуш, Василечку? Бузок он і досі цвіте біля Петриненкових ясенів, а я де, Василечку? Хто побачить мене, справжню, хто?
Двадцять тисяч разів на мене всі дивилися, а ніхто не побачив, один ти лишень, один ти тільки, Василечку.
Весь вік сама звікувала в тузі за тобою, а тепер маю за Івана йти заміж, бо ж діти…
За Калину чула, що Іван занадився туди, як до меду, але Калину за супротивницю не мала – вона й своїм дітям ради дати не в змозі, хто ж їй Іванових віддасть. Та все село за Катериною стане, як до спору дійде. А Іван, як хоче дуже Калини, хай іде. Але без дітей.
А тут, як грім серед ясного неба – Іван веде в дім Ірку Соколову.
- Як же це так? – аж на стілець сіла Катерина. – А діти ж як?
- Діти з нами, Катю, - весело шугав Іван по хаті. – Зі мною й Ірою.
- Не віддам, - зціпила Катерина губи.
- А тебе хіба питати хтось збирається? – здивувався Іван. – Я батько, я й вирішую.
Хвилинку подумав, немов обмірковував, говорити, чи ні, але сказав усе-таки:
- Розумієш, Катю, мати твоя нас спарувати дуже хоче, але я тобі ось що скажу – не пара ми. Я й тебе, й Іру по двадцять тисяч разів бачив, жінки як жінки, глянув на кожну і в двадцять тисяч перший раз, ти як була звичайною жінкою, то й далі лишилася, а Іра… Ну, розумієш, Катю, наче ото бузок у душі розцвів, достоту, як той, біля Петриненкових ясенів, кудою щодня ходжу, але аж сьогодні відчув, роздивився, як же ж він гарнющо цвіте й до запаморочення пахне. Отак узяв би олівці й малював би, малював свою Іру золотокосу на фоні того бузку…
- Не чіпай бузку, - схопилася зі стільця, - бо він не твій, мій він, мій!
- Катю, - торочив своєї Іван, - не можу я тебе біля того бузку малювати, бо ти в моїй уяві, як би це його сказати, недостойна того, чи що…
- На дідька мені твоя уява, - скрикнула, - мені діти потрібні. Малюй свою Ірку, малюй, кого хочеш, мене лиши при дітях.
- Ні, - мовив твердо, - ти для мене ніхто. Тож не лишу я тебе ні при дітях, ні біля себе. Пробач, але вимітайся з мого життя й мого подвір’я. Твій портрет біля бузку – пародія, а я хочу життя своє змалювати, як справжній художник.
- Мій портрет – пародія?! – аж захлинулася. – Та що ти розумієш?!... Що ти розумієш у портретах, придурку?! Ти ж його матнею малюєш, тож замість лиця в тебе виходить оте, з-під спідниці, а замість душі – порожнеча. З відьми під бузком він хоче красуню писану витворити. Не вийде! Хоч усі фарби світу вилий на свій портрет, нічого, крім волохатої відьминої помийниці, ти на тім портреті не узриш. Двадцять тисяч разів туди заглядай, чи й більше трохи, відьмина помийниця з-під бузку ні душею, ні обличчям не стане. Та який ти батько, Іване, коли ради своєї матні ладен і дітей на відьминій шерсті порозвішувати, аби не в любові купалися та в ласці сушилися, а в батькових помиях бовталися й сохнули під пронизливим вітром байдужості чужої, як світ по той бік світу, мачухи. Ти не батько, Іване, ти – лайдак, бугай, пройдисвіт і… і… замість мозку яйця свої запхав у голову та й тягнеш відьму в дім на дитячу погибель.
- Геть! – не Іван, гнів шалений схопив Катерину за руку. – Геть з хати, з життя геть, паскудо! Бачиш, вимріяла мене у своїм ліжку. Ще б при Гані смертельно хворій затягла була. Не надійся, не ляжу поряд. Ніколи. Бридота! Та тобі до бузку не можна на кілометр підходити, аби не зіпсувати ні запаху його, ні виду, а ти в життя моє лізеш. Я хочу жити й життю радіти, а не блювати весь вік під бузком, якого споганив твоїм недолугим портретом. Геть, бридото, геть!
Ще й штовхнув щосили.
- І до дітей не смій підходити, бо дурні своєї понапихаєш їм у голови, що подуріють ще з малолітства. Не смій, бо приб’ю, - пригрозив.
Пішла Катерина в сльози, ніби в загублений світ, пішла й душу туди свою понесла. Ображену, понівечену, обпльовану. І сердиту водночас, ненавистю оповиту, ніби саваном.
- Відьма! – стогнала та душа. – Відьма проклята! Все, все забрала – і дітей, і портрета навіть, якого ще двадцять років тому з мене під бузком малювали. Тепер себе туди поставила й хизується, а мене в ніщо, в ніщо зіпхнула. Відьма. Вік не прощу, двадцять тисяч віків, і на двадцять першій тисячі теж не прощу.
Тим на шість років і зсохлася.
- Василечку мій, - м’якшала одним болем лишень, - чом же ти зійшов зі світу так рано, чом же портрета мого з собою в інші світи відніс. А тепер бачиш, кажуть, що я того бузку, під яким ти мене зобразив, не варта, бо ганьблю його, поганю. А я ж красива була, Василечку, сіроока, золотокоса, ти ж казав – красива. Тепер інших сірооких та золотокосих під мій бузок пхають. А мені куди, Василечку? Ні тебе, ні дітей моїх, ні любові, ні поваги – нічого мені не лишили. Один портрет був – і того ти забрав з собою. Що ж мені лишилося на цім світі, що, Василечку мій?
Мовчав Василечко.
- Нічого не лишилося, - важко хилилася Катерина, - нічогісінько.
У двері постукали.
- Хто там? – скреготнула невдоволено Катерина.
- Це ми, - старший племінник з молодою дружиною стояли серед хати.
- Діточки, - зашелестіла, забігала тітка. – А це…, а як…, діточки… А чом же ви покинули весілля, та сюди, до старих бабів?
- Тьотя Іра послали, - всміхався племінник, - запримітили, що ви швидко з весілля пішли, затривожилися, чи не захворіли. Казали, щоби брали бабу та вертали назад, як здоров’я маєте, бо що ж то за весілля без матері.
- Без якої матері? – остовпіла Катерина.
- Без вас. Казала тьотя, що ви друга нам мати, бо з душі ніколи нас не випускали.
- А вона, вона ж тоді хто? – белькотіла Катерина.
- Про себе вони нічого не казали, - мовив племінник. – То ви прийдете?
- Аякже, аякже, - проводжала молодих.
- Мамо, - гукала до матері, - пішли до Івана, чого ж тут сидимо, як дитина жениться.
- То ти ж сама казала, не підемо до відьми, - бубоніла стара мати.
- До дітей пішли, - наполягала Катерина, - хто на весіллі про відьом згадує.
Відьма… Ну й хай, хай і до відьми, хай до чорта з бісом, аби лишень до дітей. А тут ще й за матір гукають.
Мати!...
- Мамо, що ви возитеся так довго, - підганяла стару неньку, - до дітей же на весілля, до рідних дітей.
- Та зараз, зараз, - шпорталася мати.
Нарешті вибралися, пішли вздовж вулиці.
- Хух, - бурчала, засапавшись, мати, - геть стара роблюся. Колись до Гані по п’ять разів на день бігала й не помічала ні відстані, ні втоми, а це таким далеким шлях здається, ніби в Америку йдемо.
Порівнялися з бузком під Петриненковими ясенами.
- Ох і пахне, - мовила мати, - аж дух забиває. Мабуть, на дощ.
- Колись ще краще пахтів, - своє згадала Катерина, - і люди побіля нього ходили, Боже, які люди. Не рівня теперішнім.
- А чим це ми гірші за тодішніх? - здвигнула плечима мати. – Що старі робимося? То не вік же дівувати. А люди, вони як люди, то завжди люди, а як непотріб, то чи до бузку їх тули, чи до стовпів гефсиманських, - мала баба за приказку ті стовпи, - потрібнішими не стануть.
- Ох, ви вже йдете, - виринула з пітьми засапана Ірина, - а я вже хвилююся, де ж це ви, чи в образі давній часом не потонули знову, що не йдете?
- При чім тут усілякі образи? - якось ураз набурмосилася Катерина.
- І я кажу, що образи, якими б давніми та гіркими вони не були, треба з часом викидати, як старі зношені черевики, - мовила Ірина, - бо як негожі черевики намулюють ноги, так старі образи – душу. А з мозолями, чи на ногах вони, чи на душі, далеко не зайдеш, хіба до сліз.
- Часто до тих сліз і йти не треба, їх принесуть, хоч і не чекаєш, і в дім, і в душу, - огризнулася Катерина.
- Пробач, Катю, - поклала Ірина руку на плече, - що відібрала в тебе свого часу Івана. Я ж не зі злої волі чи на зло тобі так учинила. Полюбила я його, розумієш. Він мені, як цей бузок, пахощами життя сповнив – я не могла пройти мимо, не скупавшись у тих пахощах.
- Що ви всі до цього бузку чіпляєтеся, ніби світу поза ним немає більш? - вигукнула Катерина. – Та цей бузок нас з моїм Василечком вінчав, яке ви на нього маєте право?! Нащо мені твій Іван, Ірко, він же негожий під цим бузком олівця до рук узяти, куди йому до краси. Він же сліпий. Мені б мого Василечка хто вернув, я б знову під цим бузком стала – й найкращою була б на землі, й наймилішою, й без жодних образ. Але його ніхто не верне.
Запнулася на мить.
- Дякую, Іро, - наразі видихнула, - що повертаєш мені дітей. Бо зсохлася я без них геть, бо нічого ніхто мені більше в цім житті не поверне, окрім як Ганиних дітей, моїх дітей. За це все зараз віддам. Навіть цей бузок. Гукай свого Івана, хай малює з тебе під ним портрета. Твій портрет, їй-богу, не згірший вийде за мого. Ти ж теж золотокоса, сіроока. Красуня.
Схилилися одна одній на плече, чи задумалися, чи заплакали.
- Агов, молодиці, - гукала стара мати, - досить вам бузок нюхати та рюмсати – дітей женити треба.
- А й треба, - мовили обидві молодиці разом.
Дивився жіночкам услід квітнучий бузок, хилитав вітами, немов шепотів чи й не всоте:
«Двадцять тисяч разів дивися на людину, а іноді на двадцять першій тисячі збагнеш тільки, що то за одна. Збагнеш, що то людина. Якщо вона збагне, що людина ти».
Як не повірити тому бузкові, коли він так пахне, коли на ньому стільки квіту.
Наче в нас у душі.
Нам би ще його тільки вміти бачити, нам би ще навчитися малювати людські красиві портрети на фоні квітуючого бузку під ясенами наших душ.
Нам би ще… ехе-хе, нам би ще…
