Наступного дня не мав Іван спокою. Де б не ходив, за що б не брався, в очах стояла Іра. Мов у сімнадцять літ повернувся, мов бачив її не двадцять тисяч разів до цього, а перший раз на віку стрів. Згадував кожну мить, кожен порух минулого дня, згадував недолугий свій масаж, що, напевно ж, не допоміг, хоч і не зізналася, всю балачку про дітей, про людей, про світ по дорозі додому, згадував, як розвантажували автомобіль, як намагався торкнутися її руки, мов пацан жовтодзьобий, усе згадував – і забути нічого вже був не в силі.
З тим і заснув, у сон Іру кликав, але не прийшла. Певно, хотіла прийти в дні, а не в сон незграбний.
Ще й проснутися не встиг, як притарабанилася Калина, принесла, як зачіпку, позичений місяць тому брусок мила.
- Коли состикуємося? – перепитала пошепки в сінях.
Глянув на молодицю – ні жаги до неї, ні потягу не відчув.
- Перебираюся на іншу планету, - роз’яснив, - а там такі операції не йдуть на душу.
- Що, Катерину мати з тещею примушують брати? – поцікавилася Калина.
- А хоч би і її, - буркнув, - тобі що? Невже за дружину до мене милилася? Знаєш, жеребець скільки не іржатиме, а птахом не стане, отак і зітре копита між ялин. Нащо мені твої бархани, як за ними не квіти, а міраж, під яким пісок, пісок.
- Ти диви, - налилася гнівом Калина, - ти кого це за пісок маєш? На себе глянь, уже аж сиплешся, отак звикла, то й удавала, що жеребець ти, а ти вже й за вола не тягнеш. Придурок! – бризнула лайкою межи очі, подалася геть.
Не встигла ще Калинина лайка вихолонути в хвіртці, як притаркалися Катерина з тещею.
- Завтра ж випуск у хлопця, - сокотіли, - що там треба, давай допоможемо.
Катерина метнулася по господарству, а теща вбрьохалася в хату.
- Так, Іване, - почала, - рік уже минув, Гані не вернеш, годі й Катерину тримати за наймичку, бери за жінку, бо кращої матері дітям не знайдеш. А то люди пащекують, що з Калиною злигався. Я не вірю, звісно, але як за правду людське базікання зійде, заберемо з Катериною дітей, а тебе проклянемо навіки, бо хіба мислено Ганю на таке відро помийне зміняти.
Боже, вже вслідили, вже пустили по сільських ротах отой кінський роман з Калиною. Це ж і до Іри…
А позавчора ж, як заносили ящика з помідорами, як спотикнулась об поріг, як ледь не впала йому на груди – її сіро-зеленуваті очі пропекли наскрізь. І його, і її саму. Чи то його очі її пекли, хто його знає, але ж горів, горів вогонь у зіницях.
Катерина в хату:
- Іване, де граблі притулив?
Мати дітям. Може, й мати, бо рідна тітка, але йому, йому, Івану, не жінка, ні, ні, ні.
Не йде до Катерини душа, хоч і на налигачі її тягни – не йде.
Бо тридцять тисяч разів її бачив, а на тридцять першій тисячі очі не пропалюють, очі пропалюють на двадцять першій тисячі.
Рвонув надвір.
- Де граблі, Іване? – гукала Катерина.
- Під повіткою
- А ти куди?
- На бархан, на гору.
- Куди?
- Ай, - махнув рукою, - ти там не була, ти не знаєш, де квіти.
- Які квіти? Букет на випуск? То я вже купила.
Не слухав, помчав.
До школи, на кухню.
Там було повно людей.
- А де Катерина? – зустріла Ірина. – Обіцяла прийти типу за матір, допомогти готувати.
Відвів надвір.
- У мене інша буде за матір.
- Калина?
Господи, вже всі знають.
- Та яка в дідька Калина? – скрикнув.
- А хто ж?
Набрався духу, скрикнув, аж Іванна Мамчур, що проходила мимо, оглянулася.
- Ти!
Розкрила сіро-зеленуваті очі.
- Сьогодні, на кухні? – перепитала.
- Та яка кухня, яке сьогодні?! Розумієш, я тебе двадцять тисяч разів бачив, а на двадцять першій тисячі роздивився.
Передихнув.
- Виходь за мене заміж, Іро, - мовив буденно.
- Нащо тобі руїни? – всміхнулася невпевнено.
- Щоб будувати новий дім.
- А як за барханами немає квітів?
- Посадимо, вириємо криницю та поллємо.
- А між ялин що буде творитися?
- Сич із совою поберуться, то легше буде двох жайворів і дві ластівки ставити на крило.
- А може, я не птаха, може, я ялина, - сумнівалася.
- Тоді я дуб. Чи ми два птахи, чи ми два дерева, яка різниця, Іро. Може, це схоже на парубоцтво, на Бог знає що, але я полюбив тебе. За один день після двадцяти тисяч зустрічей на дорозі.
- А ти їх рахував, ті зустрічі?
- А ти?
