Старший син школу закінчував – погукали Івана на батьківські збори.
Людмила Львівна, класний керівник, стала перед батьками, як поводир перед сліпими в дорозі, роз’яснила, що й до чого з дитячою наукою, як екзамени випускні всім разом до кінця пережити, натякнула, що екзамени – далеко не кінець світу, бо попереду випускний вечір.
Вечір, як і годиться, мав бути із застіллям. До застілля потрібно було багато дечого прикупити – й харчів, і всіляких подарунків, і ще бозна-яких витребеньок. Зійшлися батьки на думці, що варто вислати експедицію на базу оптової торгівлі, бо в роздрібній по всіляких магазинчиках дорого отоварювання обійдеться.
В експедицію відправили без особливих роздумів Грицька Мамчура з його Іванною – бізнесменам сам Бог велів у торгівлі товктися; Ірку Соколову – шкільний кухар, має дочку-випускницю, вечеря в шкільній їдальні, буде на столи все шинкувати, парити та подавати, то хай і вибирає, чого їй треба, повинна об’єми й асортимент знати, бо кухар як-не-як; та ще…
На отому ще спотикнулися, бо ніхто не горів бажанням день штовхатися по базі та тягати провіант.
- Люди добрі, - благала Ірка, - ну, я ж сама не поїду. Вибираймо ще кандидата.
Сопли, гули, один на одного тицяли пальцями, шукали крайніх і ніяк не могли знайти.
- Шукайте з машиною, - наполягав Мамчур, - бо я своєю всього не перевезу, в мене ж не один випускний у голові та багажнику.
Коло претендентів звузилося до п’яти моторизованих батьків, кожен з яких знаходив поважну причину для відмови: один – голова села, справ – море, ніяк не може; другий кабана зарізав, сало тягне на ринок, який там випуск; третій розібрав машину до останньої цурки, п’ять років складати буде; четвертий три місяці тому чарку випив, досі тхне…
- Та поїду, хтось же повинен урешті-решт їхати, - не втерпів Іван Яцюк.
- Ти завтра Ірину забереш, - відразу ж почав давати настанови Мамчур, - і при на місто, там о десятій на базі стрічаємося, бо в мене зранку справи, я лечу ще з ночі, тут клопоту й так повен лоб, аж з ушей лізе, а тут ще й випуском нагородили, мов немає менш зайнятих…
- Я зрозумів, - перебив Іван Мамчурове ляпотіння, - о десятій, то й о десятій.
Ще згадав, що Калина завтра зранку, поки діти в школі, набивалася забігти, бо й так півтора місяця, як казала, «в состиковку не входили», та біс із нею, з Калиною, не заіржавіє за якийсь день, бо Калина є Калина – так, іржання; а синів випуск є синів випуск – бо рідна кров.
Зранку задирчав своїм скоричневілим від віку легковиком, поповз до школи, забрав Ірку та й пошаламкотів на місто.
- В нас, Іване, якісь безсовісні батьки, - забавляла Ірка по дорозі, - знайшли аж тебе, одинака, крайнього. Ти думаєш, вони дуже зайняті? Та кожне не хоче зайвий раз пальцем поворухнути, ніби не власних дітей, а пасинків чужих зі школи споряджають.
- Хіба я не знаю, - відповів Іван. – Та Бог з ними, їду вже, то їду, погодився, то погодився, нема на кого гніватися. З такою молодицею, - пожартував, на Ірку оком моргнувши, - та не проїхати…
- Мовчи з цією молодицею, - зітхнула, - якби хтось позабирав болячки та розсіяв по світу, то була б ще, може, й молодицею, а так… - махнула лиш рукою.
- Отак ми завжди себе хоронимо, - теж зітхнув Іван, - думаємо, що пережили вже світ та й бредемо ним, наче пустелею, а він же не весь пустеля, він подекуди й квітує. Якби ж наш зір міг перемахнути через бархан, що тягнеться обабіч, та вгледіти, що за ним тюльпани та маки аж за виднокрай. А як зір не може гору перетнути, то хоч ногами здибаймо на кручу - ні, беремо лопату, риємо тунель, у тому підземеллі, яке пройти наскрізь нездатні, втрачаємо надію та втішаємося лишень, що не треба ще трудитися над могилою, бо вирили вже, вирили.
Аж засоромився ліричної промови своєї, втупився в дорогу.
- А ти свої квіти за барханом бачиш? – підтримала розмову Ірина.
- Я? – аж запнувся. – Ну, знаєш, це я в загальному, про людство. При чім тут я?
- Ну, раз мене кличеш за бархани, сам там, напевно, був, знаєш, що тягнеться до виднокраю.
- Ти – жінка, - ствердив, - тому й кличу, аби надії не втрачала. Ти – жінка, красива жінка, не варто махати рукою, мов, усе вже там, позаду.
- Ти сам був за барханом? - ще раз перепитала Ірина.
- Не знаю, - буркнув.
- А як там теж пісок. Аж до обрію. Що далі? Чи варто кидати хоч і безнадійну, та рівну дорогу, лізти на гору, аби, намучивши ноги, втомивши душу, зійти на такий самий піщаний шлях?
- А раптом там таки є квітка? – стояв на своєму.
- А як немає?
- А як є?
- А як немає-таки?
- А якщо є?
Розсміялися.
- Мабуть, треба сходити глянути, - першою крізь сміх мовила Ірина.
- Мабуть, варто, - погодився Іван.
- То коли думаєш? – перепитала.
- Як тільки, так і зразу, - відбрикнувся.
- А коли наступає тільки?
- Як у гніздо твоєї душі злітаються птахи й ти можеш хоч колись затьохкати солов’єм, злетіти жайвором, а не кричати самотнім сичем щоночі в світ до темних ялин, які однак ніколи тебе не чують.
- Птахи – це хто?
- Люди.
- Їх потрібно багато?
- Ні, - задумався на хвильку, - іноді достатньо одної. Але щоб влетіла в душу.
- О, сича важко знайти між ялин. Темінь така, що не тільки сича, саму себе не видно. До речі, а ялини в твоїй оповідці – вони хто?
- Люди.
- І чим же вони відмінні тоді від птахів?
- Вони мене не чують.
- Ми всі ялини, Іване, - мовила Ірина, - ми так рідко стаємо птахами, що коли вже відважимося нарешті ними стати, то ні на соловейків, ні на жайворів нас не вистачає, кричимо ото сичами серед ночі, яку самі собі й нажили.
- Може, й так, - погодився, - хто його знає, як це життя перечитати, коли в букварі всього дві літери з тридцяти двох наявних вивчили, а потім змерзли та спалили букваря, аби нагрітися.
Не відповіла. Втомилася, видно, від лірики. Тож загорнула зодягнуте в літній костюм тіло, свої золотисті коси, сіро-зеленуваті очі, округле, свіже, як для сорокалітньої жінки, лице, в смуток, як у ковдру, та й прихилилася, сповита, до дверцят.
Іра Соколова, в дівоцтві теж Яцюк, хоча й не родичка, замолоду вибралася була з села, вийшла заміж, народила дві дочки, та не вжилася з чоловіком, ще з грудними дітьми повернулася додому, до батька-матері, та й живе з ними й понині. За двадцять років, здається, здобула собі статус вічного шкільного кухаря, й не тільки шкільного, бо де яке весілля чи оказія чимала – скрізь Іра Соколова за господиню над столами.
З себе гарна, при лиці й при тілі, так і не сподобилася на пару; чи, може, вдоволилася першим заміжжям, чи так склалося, чи хто його знає. Років з десять тому внадився був до неї якийсь начальничок з району, шастала вона з ним, правди не втаїш, а де зараз той начальничок, чи є інший який хлоп у жінки – народ, на диво, про те мовчить, а він, Іван, то ніколи, чесно кажучи, цим і не цікавився. Ну, є в селі Іра Соколова, двадцять тисяч разів з нею на дорозі стрічався – «здрастуйте», «здрастуйте», хай собі буде Іра Соколова, мало які жінки живуть у селі й на світі.
А це закуталась у смуток, схилилася на дверцята – втомилася від лірики. А може, й не від лірики, може, теж від крику одинокого серед тьми між ялин стомилася.
- Теж, мабуть, сова? – перепитав-бовкнув.
- Що? – не зрозуміла.
- Я – сич; ти – сова, - роз’яснив, - кричимо обоє між ялин, тільки з гілок різних.
- Може, й так, - погодилася. – Голова чогось розболілася, - пожалілася.
З тим і в’їхали в місто.
Мамчури вже чекали.
- Довго клигали щось, - буркнула невдоволено Іванна.
- Я, знаєте, не бізнесмен, - огризнувся Іван. – У мене не тачка, а корито – звідси й швидкість відповідна.
Добрих півдня тинялися по базі, згрібали все необхідне, розпихали по легковиках – ледве впоралися.
- Так, Ірко, - керував Грицько, - ви їдьте, розвантажуйтесь, а я приїду пізно, тоді тебе знайду і мою тачку очистимо.
На тім і роз’їхались.
- Стій, - мовила Іра, як виїхали за місто, - давай хоч пообідаємо, що ж ми, й на шмат хліба за день не заробили. Ніхто не захотів блукати півдня по базі та тягати клунки. Давай хоч пообідаємо. Бо клята голова трісне навпіл. Скоро отруюся таблетками, скільки їх сьогодні ковтнула, а вона болить і болить.
Постелили на траві рушника, розклали наїдок, Іра скинула туфлі, простягла ноги.
- І ноги гудуть, і голова гуде, не жінка, а трактор, - пожартувала. – Ще й на гусеничному ходу, - вказала на ноги, вкриті подекуди здутими венами.
- Мастила б чимось, - порадив Іван, - он скільки по телевізору всього рекламують.
- Не допомагає, - заперечила. - Кухня це все, - продовжила, - вічно на ногах, у парноті, а підлога холодна – от і ноги, й спина. Ох, спина мене допікає ще гірше за ноги. Щороку лікуюся. У сорок років руїна, що ж буде в шістдесят.
- В шістдесят будеш бабою, - пожартував. – Онуки обсядуть, забудеш і про ноги, й про спину, й про голову.
- Ох, навряд. Голову якби це хтось хоч і відрубав зараз, їй-богу, подякувала б.
- Давай не будемо рубати, - заперечив, - хочеш, промасажую. В армії мене один узбек навчив. Гані допомагало.
Не заперечила.
Доторкнувся руками до скронь, шиї, обличчя.
- Полегшало? – допитувався.
- Будемо вважати, що полегшало, - усміхнулась. – Інакше запишеш у глухі ялини, а людина, навіть коли вона розсипається на порох, хоче падати на землю птахою, а ніяк не трухлим деревом.
