Іван Яцюк овдовів у сорок три. Отак жив собі, двоє дітей ростив і раптом – бах! – сам, як перст, біля дітей. Та хоч би діти вже дорослі, як у інших, а то старшому – шістнадцять; меншому – дванадцять. Важко, важко без жінки. Рік, як велять мораль і звичаї, перелітував сам, а далі несила стало.
Кого ж за дружину взяти, хто пристане на двоє дітей до не багача, не крутелика, звичайного селянина з його свинями, городами, напівзіржавілим легковиком та норовистим конем біля свіжопофарбованого воза?
Мати й теща радили Катерину, покійної Ганни меншу сестру. Жила вона осібно, замужем не була – кажуть, когось кохала, то не взяв, згинув, а інших не вподобала – віком на п’ять років відставала від Івана, вилицюватою, огрядною молодицею роками переміряла село з поштарською торбою за плечима, нікому в око не впадала, а сама підсліпуватою була – не дуже до когось і придивлялася; жила собі, бо Бог на світ послав, а нащо, то, напевно, й не думала – тягала торбу та й мала те тягання за покликання буття свого.
- Жінка не розбещена, не вередлива, - напучувала Івана стара мати, - трудяща, добра, сестра Ганни як-не-як, то й племінники для неї не зовсім чужі люди. Бери, сину, й не думай – тобі ж не двадцять, щоб за чорними бровами тліти, тобі аби борщу зварила та дітей помогла між люди витягти – ото й усе, для чого маєш женитися.
- Ганну любив, - вторила й теща, - то й Катерину полюбиш – одна кров.
Х-хех, кров-то одна, та в різний посуд розлита.
Ганя ж була – ех, Ганя була, як лялечка, як писанка, з армії як явився, як побачив, очима, здавалося, приклеївся, серцем прикипів, а душу навіть не носив на торги, до Гані під поріг поклав і сказав, що то її річ.
А Катерина… Ну, весь вік по подвір’ю шастала, до сестри вчащала, але щоб до неї навіть у помислах на хмільну голову очі пристали, серце хоч у теплу юшку впало, не говорячи вже про покладання душі під поріг – ні, не мав такого клопоту.
Та й зараз забігає часто, дітей шкодує, його, Івана, теж, певно, жаліє – бо і їсти наварить, і пирогів напече, й у хаті прибере, й картоплю допоможе садити, й у хліві, буває, копирсається, й дітей копійкою балує, й для нього он сорочку придбала, бо в сина випуск у школі, а ти, Іване, хоч і вдівець, а пом’ятим та зсірілим бути не маєш – ну, за робітницю, за поміч узяв би хоч і зараз. А за жінку…
Ще б, може, якби не клята Калина. Взагалі-то вона Килина, але сама зве себе, то й люди пристали – Калиною величають.
Молодиця терта, по світах десь терлася-грілася, двоє діток з того обігріву має, а потім чи щось обломилося, чи відпало – мусила вернути в село, в стару-престару глиняну батьківську хату, що, наче в нору, своє високе ставне тіло в неї впихає, але дарма, з того не дуже тужить, бо часто виглядала з нори, моргала до перехожих весело, й вони, бугаї та жеребці, ніж малися по стайнях власних вихвицувати, пхалися, як кролі, в нору та кролячими справами там, певно, займалися. Молодиці зваблених перехожих гнівалися дуже на Калину, всовіщали, гризли її веселу душу, як білка бублика, але завжди потрапляли з гризнею в дірку, тож тільки клацали зубами, а вкусити не могли, ходили навіть вікна бити, але що ти в тій халупі з трьома віконечками, на чотири дрібнесеньких шибочки кожне, витовчеш – легше поцілити собі в око, ніж у таке горе.
О, гріх, моргнула цієї зими й Іванові Калина, аби зайшов помацав електрику, бо щось не горить світло в світлиці. Зайшов, бо мав нахил до електрики, став серед світлиці – хто дав цій конурі таке гучне ім’я – потягнувся до лампочки, що висіла нижче носа, хотів длубатися, шукати гандж, як лампочка раптом блиснула й залила білою яскравою повінню очі.
- Вона ж горить, - обурився, - нащо кликала, Калино?
- А повечеряти, - вказала на всипаний непоганим харчем стіл.
Був голодний – сів до столу.
- Як воно самому? – допитувалася Калина.
- Не дуже, - зізнався чесно, - без жінки – воно не те.
- Важко? – співчутливо Калина.
- Важко – і робота, й господарство, й усе на світі та на одні руки.
- Та ще й без тепла, - вторила Калина.
- Чого, в хаті газ, то тепло, - не вловив натяку.
- От дурень, - залилася сміхом Калина, - я про жіноче тепло.
- Та мені, знаєш, не двадцять уже, - зніяковів, - без цього можна й того, якось перебитися, витерпіти…
- А нащо терпіти, - втупилася нахабно, - ти одинак, є й одиначки…
Не побажав слухати, вдався до втечі, та клята лампочка висіла так низько, буцнувся в неї лобом, а вона й потухла.
- Ох, ці вдівці, - опинилася раптом поряд Калина, шаснула руками по тілу, наче по власному, добралася… тьху, Господи, які дурні згадки.
- О, а тут не вдівці, тут молодці, - сокорила.
У темних норах, воно, знаєте, не в церкві – согрішив.
Потім уже й відхреститися не міг – моргне Калина, лізе Іван у нору.
Потім з нори перебралися до Іванової хати. Ледь діти поспляться чи на танці десь почешуть – шкребеться Калина у вікно.
- У тебе просторіше, - господинею себе почуває, - бачиш, як моє тіло вписується в інтер’єр, - наготою хату висвячує, ніби хресний хід на Іванову одинокість здійснює.
Калину за жінку… Ох, прости, Господи, штани б їй віддав, очі на неї витріщив, а щоб серцем прикипати чи, хай доля милує, душу біля її халупи під порогом притоптувати – лячно, ненадійно це.
Діти. В Калини свої розпатлані та занехаяні снують селом, вічно в якихось крадіжках плутаються, як риба в сітці, а це ще на її руки власних здати? Куди вона їх вивести зможе, між які люди?
А господарство. У Калини дві курки, й ті вічно по людських городах, а тут свині, корова, два бички, птиці повен двір, та ще й кінь норовистий біля свіжопофарбованого воза.
- Господарства, - он натякала була, - я б на твоєму місці трохи збулася та пожила б вільніше.
А чом би й не так. Он Петро Дзьоб і Семен Колода вже послухали були Калину, пішли з нею під вінець, один хату продав, другий – трактора, гульнули на всю губу на виручені гроші, а як із фінансами пішло на тонке, розпався шлюб і обручки з пальців позіскакували – Петро бездомним собакою вештався по людських дровітнях у пошуках чарки та шкварки за порубані дрова, доки й не врізав дуба в жолобі на фермі, а Семенові пощастило, бо Манька прийняла назад, то хоч тепер і наймає трактора, аби город виорати, але обідає в своїй хаті.
Ні, Іван, звісно, не Петро з Семеном, він обійстя не збудеться, але клята Калина роз’ятрила душу, вискубла з неї хоч і не породистого вже, хоч і кістлявого та беззубого, але все ж жеребця, й той жеребець тепер не пускає Івана до Катерини, він преться до Калини, аби ще трохи поіржати біля неї, але припинати жеребця біля Калини, наче в стайні, не хоче господар і батько, що теж мають свої кімнати в душі й розуміють, що жеребець як не завтра, то позавтрьому здохне, а їм з Калиною в одній оселі не вжитися, бо не з одного вони тіста.
Ох, мати Божа, кого його слухати? Як до Гані в молодості йшов, то душа була якась єдина – ні гризні в ній, ні сумнівів, ні роздумів непотрібних не було. Вона летіла собі до Гані, лягала під порогом м’яким кошеням, муркотіла – й так їй було добре, так добре, ніби до раю пристала. А це… Погубилися десь крила, втовпились у ту душу жеребці, господарі, ще якась потороча, крають її, рвуть, витискають з неї хто харч, хто пійло, хто й просто за відхоже місце має; не душа – пустка з привидами сліпими серед безодні.
І мусиш з такою чалапати світом. Ще й дружину собі знайти. Вирахувати її, ніби на комп’ютері, виокремити для неї кімнату, вкинути туди, наче чобота через поріг, та з тим і жити.
Бо діти, бо борщ треба наварений мати, бо жеребець копитами б’є, бо…
Одним словом, у сорок чотири - не в двадцять, кошенятами під пороги не лягають, облізлими котами пхаються до чиїхось душ, бо думають, що якщо дві пустки об’єднати в одну, то буде хата.
Чи його до Катерини йти, щоби потирав руки задавака-господар, чи до Калини, аби жеребець іржав, наче перед кінцем світу, чи якусь Гальку з сусідніх Торжинців, як радив кум Ладик, притягти («гірка вдова, але совісна») – чи й не один дідько, з ким віка звікувати, коли Гані вже не вернеш; а без неї кого в хату не введи, а вона – пустка, пустка, пустка.
