- Тутка і прибиласі, я ти говорю! Я рано по воду до кірниці, а вона там на цямрину ся сперла! Ну я ї до хати і забрала. Ади, яка ладна!
Голос жінки - як оксамит. То пропадає, то з’являється. Як хвиля. Ота хвиля, що минулого місяця пестила мої ноги на березі чужого моря.
Мені тепло і затишно.
Голос жебонить, як струмок. Струмок! Це слово б’є по пам’яті ляпасом.
- А де ж воно ходило, що таке обдерте? – То вже інший голос, вищий. – Блуд ся взяв ци хто водив по лісах?
- Та йди, Маріко, з блудом! Скажеш. То ж городське. І блуда не тре’! Воно само, як той блуд. Лізе в гори, а потому вуйки роздирают, бо ні стежки, ніц не знают, а пресі там, не треба. Ти подивисі ліпше, в чім вона по лісах лазила.
Десь потріскують дрова і ледь пахне димом. І хлібом. Так смачно пахне хлібом, що рот наповнюється слиною.
- Ти мені ліпше скажи, Дарко, хто ї вивів до тебе? Ци думаєш сама?
- Та Василько міг, а хто ше?
Я боюсь відкривати очі, бо розумію – то про мене. Силкуюсь згадати – де я, що я і хто я – але в голові лише чорні дірки. Клапті спогадів теліпаються на осколках пам’яті – і все.
Ідіотка. Дала себе вговорити на цей дурний похід. Воно мені треба було? Сиділа би зараз у комфортній кафешці, попивала коктейль – і нічим не парилася. А тут дерись невідомо куди, в страшенно незручних снікерсах, в тонкій куртці без капюшона і затуляй вуха від страшенного вітру – бо, бачте, її любій подруженьці раптом заманулось піти в гори, «подихати свіжим повітрям і надихнутись енергією гір, почерпнути натхнення із довершених кольорів природи!» Тьху ти, зараза! Так би й зразу сказала, що хоче обхомутати цього гіда – та й по всьому. Я б тоді теж когось взяла. Так ні, енергію гір їй подавай. І тепер Татка он дупою спереду виляє, щебече-муркоче до хлопця, а ти, Рінко, позаду теліпайся, як реп’ях на собачому хвості. Та ну їх, досить! Я знеможено впала під якусь ялинку і видихнула. Все, більше ні кроку! Я тих любчиків краще тут почекаю, коли будуть вертатися. І так не помітять, куди і коли я зникла. А як що що – то подзвонять. Ну блін, не загублять же мене в цих трьох соснах?
Я зняла остогидле взуття і витягнула із рюкзака свій ескізник – хоч пару замальовок зроблю. Дарма пхалася сюди, чи що?
- Ти диви, а фа-айно!
Я здригнулась і відвела очі від паперу, де дотепер із старанністю першокласниці намагалась якнайточніше передати он ті… Йопересете! Біля мене сидів навпочіпки хлопець і, не звертаючи на мою персону ані найменшої уваги, розглядав малюнок. Високий, у товстому, трохи потріпаному кожусі, в дивному капелюсі, з-під якого повибивались пасма солом’яного волосся, і…і в постолах?!! Не може бути. Такого зараз не носять. Я сплю. Вщипнула себе за руку – боляче!
Де він тут взявся?! Коли підійшов?! Рінко - мантилепо, скільки разів ти казала сама собі, що не будеш вимикатися від світу, як тільки сідатимеш за свою мазанину?!
- Та нє, файно, не мазанина! – Сказав цей дивак, не відводячи погляду від аркуша. Я витріщила на нього очі. В мене глюки, чи що?! Я ж ні слова в голос не сказала!
- А і не треба казати. – відповів на мої думки (Рінко, ти спиш!) . – Тутка всьо чути. І тебе, і твою душу.
В роті пересохло і я, не відводячи погляду від цього божевільного, витягнула телефон із кишені. Чорт, ну чого не набирається?!
- Вважай, не впоминай лихого, бо прийде!
Ідіотизм. Не звертай уваги. Ну ж бо, набирайся! Руки трусяться. Мережі нема. Мережі нема?!!! Чи не вперше дивлюсь на дорожезний смартфон, як на шматок безтолкового пластику. Твою ж… як звідси вибратись?! Де Татка?! Де її кавалєр довбаний?! Чого не вертаються?!
- А ті любчики другов дорогов пішли. Тя шукати будут. Али людей покличут, бо самі ся боят. А ти тутка… У моїй гостині! – І вперше підняв на мене очі.
- Ти хто?! – Я наважилась подати голос, бо оті ігри із підсвідомістю…ні, так не може бути. Я сплю, зараз прокинуся - і все буде добре!
- Я - хто? - Хлопець засміявся, і - можу закластись! – ліс притих. Хтось великий і могутній натис на пульті кнопку – і вимкнув звук. Он гойдається гілля від вітру. Он перекидається листя. А звуків нема. Хіба хлопець сміється і той сміх падає на прілу, густо посипану жовтими голками землю, відскакує, як м’ячик і стрибає далі.
- Ха! – Відбивається від товстого стовбура. – Ха! – Заплутується в павутині, напнутій поміж двох гілок. – Ха! – Пружинить десь у верховіття і лякає двійко чорних птахів.
- Я – Василько, а тебе як мамка назвала? – Насміявшись, всівся поруч, руками коліна обхопив і втупився карими, із зеленкуватими зірочками, очима в мене.
- Рінка…
- Ринка?! Ха-ха, ринка! – І знову розреготався. – Мамка з неньком ринков обізвали! Ха-ха-ха…
- Ти…ти чого?! Чого смієшся?! - Він реготав, а мені хотілось плакати. Я заблукала, я замерзла, я втомилась, я хочу додому і хочу шоколадки, мене подруга кинула тут…. а він регоче!
- Ще-м такого імені не чув у дівки! Ха-ха-ха… - Відкинув з чола пасмо і поправив капелюха.
- Та Марина я…А Ріна – скорочено…
- Ринко-Маринко, а що ти тутка забула? – Схилив голову набік, як цікава пташка.
- Заблукала я…
- Заблукала я! – Передражнив хлопець. – Цо ти в гори йшла, як ти їх не любиш, га? Цо ти хтіла тутка ввидіти? В твому місті дерева є, так само лист із них паде, так само малюєцця. А туткі тим, хто не любит гори, нема що робити. Гори таких не любят.
- Гори не можуть любити чи не любити! Що ти мелеш? Ти ж місцевий! Покажи мені дорогу в село, або бодай – де мережа ловить, щоб я могла до своїх додзвонитися, а не навішуй мені лапші на вуха! – Я випалила все на одному подиху і стала взуватися.
Хтось увімкнув звук. Загуло – загупало щось зовсім поруч і я зірвалась на рівні ноги. Зашурхотіло листя. Заплескали дерева у долоні і пішов вітер у кривий танець поміж міцно зчепленого гілля. Тріснула гілка. Заскрипів перестарілий стовбур. Крикнула якась птаха. Всі звуки звились у один. І він, могутній, вперся мені в груди, що аж перехопило подих – відкотився сивим клубком за кущі. Знову – і відступив. І щораз міцнішав, щораз складніше ставало встояти – чи від поривів вітру – чи від поривів звуку – на ногах.
- Йой, Ринко-Маринко, нащо діда злостиш? – Василько похитав головою, піднявся на ноги, став виробляти щось руками і бурмотіти собі під ніс. І звук, що вже ставав загрозливо-гірким, влігся йому під ноги, як вірний пес.
- Діда злостити не мож, не випустит тя потім. Ходи, нензо мала … - І простягнув до мене руку. – Ходи, не бійся.
Втрачати нічого. Сама дорогу не знайду. А поки мене тут знайдуть… Та я чи знайдуть…А цей дивак може і виведе. Гірше вже не буде. І вклала свою долоню.
Його долоня була м’якою, як… Хотілось думати – як іграшка, але ні, іграшка – бездушна. А ця пульсувала м’яким теплом. І…наче вростала в мою. Пускала корінчики-пагони, пробиралась крізь шкіру і там вже чіплялась, як рослинка чіпляється за землю, просуваючись все глибше. Незвично. Незвично, але…приємно. І спокійно. Настільки спокійно, що – я впевнена – можна заплющити очі і йти, покладаючись на поводиря.
Він простував лише йому відомою стежкою, без вагань повертаючи то вправо, то вліво, то стрімко вниз. Дерева розступалися, пускаючи нашу дивну процесію – і тут же ставали за нашими спинами стіною, не пускаючи назад і не випускаючи те, що десь там в нетрях хрипіло, стогнало і шурхотіло. Місяць плутався у верховіттях і світив щосили так, що здавалось – от-от - і перегорить. Згасне.
- Тс-с-с… - Василько зупинився різко і я, розтеліпане дитя міста, з розгону налетіла на нього. – Ціхо…Чуєш?
Я прислухалась. Нічого. Вітер шумить. Десь шарудить листя. Гілка тріснула. Подивилась на нього із докором – що я маю почути?!
- Слухай…дідо дихає! Закрий очі.
Я слухняно стулила повіки. Дивний стогін. Звідки? Ні, не стогін. Схлип. Ні, ні! Вдих. Ледь піднялася земля під ногами. Галюцинації?! Видих. Протяжливий, із присвистом. Опустилась земля. Мить тиші. І знову. Я розплющила очі і втупилась поглядом у Василька: правда?!!!
Правда – так само мовчки відповів. І я його почула без звуку. В голові. І теж мовчки взяв мою руку, повернувся спиною і попростував далі.
Скільки ми часу йшли – не рахувала. Та й по чому рахувати, на зірках? Он як горять – почіплялися на гілля, як баби на ворота та й зазирають собі. А що їм до роботи? Просто йшла, ступаючи слід в слід за цим дивним хлопцем. Чи могла би я отак в місті, де на кожному кроці натикаєшся на когось – отак взяти і слухняно піти за чужаком? Ні. А тут, в цих магічних горах і зорях, де час тягнувся, як невистигле желе – могла. Сам на сам – і не відчувати ні страху, ні огиди, ні перестороги. Щось нашіптувало на вухо – не боятись.
- Ринко-Маринко, а глянь-но сюди! – Василько зупинився на якось горбочку. – Видиш?
- Люди! – Я видихнула і усміхнулась.
Ми стояли на камені, а внизу…Внизу біліли дахи, вився дим і чути було гавкіт. Люди…
Село тулилося до гори, як тулиться злякане дитя до матері. І та обіймала-огортала сивим серпанком, що сочився з-поміж дерев, заколихувала і тихо співала свою особливу, що її знає лиш вона і дитя – колискову.
- Йди, Ринко-Маринко і більше не губисі! – Василько пустив мою руку.
- А ти? Ти не йдеш?
- Нє, дівко, я тутка не живу.
Я лише хотіла запитати, але він перебив:
- Чула мя’? Щоб не губиласі більше, бо як найду – не віддам! – Усміхнувся. А тоді повернувся і зник у хащах. Дійсно – зник, розчинився і як я не силкувалась почути його кроки – хтось знову вимкнув звук. Лиш десь жебонить-плаче потічок. Та де…Он з-під каменя і б’є. Я зітхнула і подерлась попри воду до людей.
- Не прощаюсі, Ринко-Маринко, приїжжій на гостину, не скривджу, не бійсі! – Почула раптом в голові голос Василька і усміхнулась.
- Приїду! – Теж відповіла подумки.
Сивий світанок розтікається по долині, пробивається крізь ніч, дреться вище, вище – і вже пхає по одній зірки в торбу. Магія так і плюскається в повітрі – дивна, прадавня і могутня. Та, яку не поясниш ні одним науковим трактатом.
Я стою на старій, точеній шашіллю і помальованій на синьо призьбі. Мало не під самою хатою примостилася гора. Ступи крок –і за крок до дебрів.
Закриваю очі і вслухаюсь. Дідо дихає.
«Де ти, дівко, була?» - дві старі гуцулки не питали, як я – а зразу кинулись вивідувати те, про що сперечались вже довго – я чула.
« У Василька гостювала…»
Пахне м’ятою і яблуками. І ще чимось терпким-терпким, що аж в роті гіркне.
« І що, пустив тя?»
«Як бачите…»
Холодне повітря лоскоче ніздрі і пробивається навіть крізь теплющий ліжник, в який я закутана. Відпиваю маленький ковток чаю.
« Аби-с знала, Василько не всіх пускає, ти ся сподобала єму. Але вважій, другий раз тя не пустит….»
«Знаю…»
Скоро розвидніється і приїде мама. Буде обціловувати, плакати і обіцяти, що більше ніколи-ніколи, ні з ким…Тато буде нервово тупцяти біля машини і хмуритись.
А я… Я приїду, Васильку. На гостину. Приймеш?
- Прийму, Ринко-Маринко…
