Стіл накрили перед входом до сауни. Серьожа зі Славком вдарилися в пиятику, Тося – в спостереження. В дискусії не вступали – травили анекдоти та гули про різне.
Славко товщий, масивніший, пересилював – Серьожа вже був ніякий, а Славко ще щось белькотів і кудись прагнув.
Тося, мила Тося, вона чомусь була осторонь, вона не скорочувала відстані між нею й Серьожею. Навпаки, вона зближалася з Кедюличем, вірніше, він сунувся до неї.
- Ні, ні, ні, - бурчав Серьожа й махав пальцем, але ніхто, певно, не розумів його жесту, а мовити щось словами не було ні сил, ні таланту.
Славко ж тим часом зовсім під’їхав до дівчини, обхопив за плече, шепотів щось на вухо, а вона, о, горе, реготала з п’яного шелесту. Славко вже й за талію обхопив. Тосю, відсахнися від брудної лапи, полинь до коханого, обійми його, припади вустами та висмокчи кляту горілку, виплюнь геть, дай коханому крила, дай сили злетіти до тебе, раттю стати проти Кедюличевого залицяння. Не летить, регоче, і край.
Тосю! Схопився з лави, зачепив сулію на столі, гепнувся з нею додолу.
Ех, заснути б. Солодко-солодко в обіймах коханої. Але не на долівці ж.
- В сауну! – реве десь угорі Славко.
Тосю… Та що ж ти робиш, нащо знімаєш із себе кофтину, спідничину й далі, далі…
- Серьожа вирубився, - рве на собі сорочку й Славко, - ну що ж, хай спочине.
І Тося над хлопцем схилилася, зазирнула в очі.
- Не спи, - прошепотіла, - січи ситуацію.
Нага. Боже, Тосю, яку там ще ситуацію сікти, коли…
Рипнули двері до сауни. Тосю!... Мигнула, зникла за дверима. Кедюлич товстозадий голий-голісінький помчав слідом.
Ні-і! Рвучи на собі горілчані пута, здіймався-хилитався Серьожа з долівки. Ліз, брів, повз до клятих дверей. Ось і клямка. Рвонув на себе. Подалися двері, звалили порушника спокою знову додолу. Та здійнявся, втиснувся в освітлений отвір. Мати Божа!... Товстий Кедюличів зад, роздерши навпіл Тосине тіло на дві здійнятих догори ноги, йорзав туди-сюди, мов заведена велетенська іграшка.
Все сопіло й стугоніло довкола.
- Тосю! – зумів роздерти рота, вирвати з нього крик.
- Ще не час, - розгніване дівоче личко виглянуло з-за Кедюличевого плеча. – Та швидше, швидше, - шепотіло те личко вже до Кедюлича.
Зад аж підплигував.
Стиснув Серьожа голову руками.
- Тосю, - повторив з таким болем, що аж Кедюличів зад застиг, зжужмився й тільки посіпувався злегка.
Розпач оповивав Серьожине тіло, сиву поволоку пхав у мозок, змішував її там із хмелем і розводив світ до кольору сивухи.
У тій сивусі Тося, вибравшись з-під Кедюлича, раптом заходилася шалено дряпати його нігтями, бити по писку, а той, трохи повідступавши, не втерпів, видно, дряпань і увірвав своєю лапою Тосю в обличчя – раз, другий. Дівчина спотикнулася, впала, але тут же схопилася, знову кинулася на Кедюлича.
- Ех, мать, - стиснувся Серьожа для атаки на клятих перелюбників, аби порішити їх обох, грішних, бридких і огидних, та захлинулася атака на слизькому кахлі, кинула голову на твердь цементовану, виключила якогось потаємного вимикача, віднісши геть ганебні обриси остогидлого світу, давши натомість таку приємну чорноту забитих памороків.
Очуняв дома. Аж наступного вечора. Як, хто доправив додому – не знав, не відав, а в батька з матір’ю навіть не питав.
Нажлуктився розсолу та й занурився в гіркоту ночі аж до самого ранку.
«Тоська, сука», - стугоніло в голові, не давало заснути ні на мить.
На ранок «сука» сама об’явилася в хаті.
- Привіт, - привіталася підпухлою, побитою мармизою, - все вийшло.
- А чом би й ні, - до іронії подався Серьожа, - такий бугай гарував, ще б не вийшло.
- Я подала заяву про зґвалтування, - Тосі було не до іронії, - Кедюлич подряпаний, я побита, сперму його з мене витягли – доказів на десять зґвалтувань. Ще ти, як свідок, потвердиш, що я твоя дівчина, разом поїхали на запрошення до Кедюлича в гості, він там тебе буцімто впоїв, а на мене кинувся, як ти відключився. Штук двадцять, аби справу зам’яти, я думаю, Кедюличі викладуть. А може, й більше, це вже як постараємося сторгуватися. П'ятнадцять штук моїх, бо організму не жаліла, п’ять твоїх за сутенерство, хи-хи, а інші, як удасться здоїти, пополам. Лади? Оце ти їм віддячиш за те, що з міліції поперли.
- Стерва ти, Тосю, - мовив Серьожа.
- Я знаю, - всміхнулася, - світ такий, що мусиш крутитися, як виходить. А виходить не завжди погано.
- Дурепо, - не сказав, виплакнув, - я ж тебе кохав, а ти…
- Ти кохав? – здивувалася щиро. – То й що, візьмеш заміж, як захочеш, а придане вже буде.
- Тебе заміж? – аж сплюнув. – Після всього? Шалаву заміж?
- Ти диви, святі знайшлися, - образилася. – Можна подумати, що я за якогось мєнта простого заміж рвуся, аж нігті зводить. Та на хрена ти мені здався, якщо по-чесному. Бабки розіб’ємо та й розбіжимося.
- Іди, - махнув рукою безнадійно. – Купиш собі за п'ятнадцять штук зелених нове кохання. Бо для тебе це – товар; а для мене – ні. Не можна живому хилитися до мертвої, бо не стерпить смороду. Йди.
- Бувай, живий, - усміхнулася весело, зникла, зійшла з очей.
Тим часом над Славком Кедюличем заклубочилися хмари, фізика була в небезпеці, тож старі Кедюличі дружно рушили рятувати вітчизняну науку, аби не лишилася без провідника.
Славко божився, що не ґвалтував, що квітка сама дала меду бджілці, але всі факти були супроти – і сліди в дівочому лоні, й синці в дівки на пиці, й ущент подерта мармиза невдалого парубка. Та й свідок був, біс його бери, теж не на Славкову користь – з-за недавньої аварії злість, певно, велику в собі носив, що мундира за правду та честь позбувся.
Лишалося одне – заплатити дівці, аби претензій не мала.
А вона дерла по повній – десять тисяч за рік уявної відсидки за зґвалтування.
- Убити курву, - висловлювався Остап Андронович.
- Здурів, чи що, - обурився Андрон Іванович, - та на нас після цього кожен школяр пальцем вкаже. Та хоч і не знайдуть доказів, а на вбивство, на гріх я не піду. А ти, сину, бачу, за копійку, мабуть, і район весь вистріляв би, еге?
Остап Андронович обурено хмикнув, а Андрон Іванович продовжив:
- Платити будемо. Тільки ціну варто збити. Треба так уміло підійти, аби двадцятьма, ну, в крайньому разі двадцятьма п’ятьма тисячами відбутися. Та на олуха свого, Остапе, надінь вуздечку, бо більше я його витягувати з ями не буду. Як має голову на плечах, то хай має її не тільки до фізики, а й до життя.
- Андроне Івановичу, - перебила бесіду секретарка, - до вас тут відвідувач проситься.
- Сьогодні не прийомний день, - відмахнувся Андрон Іванович. – А хто такий? – поцікавився про всяк випадок.
Секретарка глянула в папірець:
- Сергій Сколенко.
- Ну що ж, хай заходить, як з’явився, - мовив здивовано Андрон Іванович.
- І цей по гроші, - аж об поли руками вдарив Остап Андронович, як секретарка зникла за дверима.
- Ну що ж, молодий чоловіче, - подався до відвідувача, тільки-но той ступив на кабінетний килим, Андрон Іванович, - з чим ви до нас?
І подав руку для привітання.
- Руки я вашої не потисну, - випалив Серьожа, - бо нечесними каменями свою дорогу мостите. І тим паче, маючи зараз величезну можливість заслужено завдати вам неабияких неприємностей, я не зроблю цього. Не тому, що мені вас жалко, абощо, а тому лишень, що справа про зґвалтування якоїсь там Тосі вашим сином – брехня. Видумка жіноча, аби видурити гроші. Про це й на суді посвідчу. Аби знали ви – не все продається, і є ще на світі чисті руки, які вам тиснути по-дружньому не дано.
На цьому, грюкнувши дверима, й пішов.
