Спека збиває з ніг. Сьогодні сонце не посміхається доброзичливо, не лоскоче ніжно потилицю. Я бачу його агресивний вишкір. На сході небо темніє, наливається пурпуровими барвами. Не знаєш, чого очікувати від травневої погоди. Як від того негідника Макса…
Знімаю краватку, жмакаючи і запихаючи її до кишені. Розстібаю сорочку на кілька ґудзиків. А, начхати на пристойність. І те, чи встигну додому до дощу. Зараз я можу думати лише про одне: як розібратися з тією проблемкою?
Я надто довго відкладав ту справу. А вона давно перейшла до розряду термінових. Якщо доля вкладає тобі до рук зброю, рано чи пізно змусить нею скористатися. Макс вкрай знахабнів. Забув, кому завдячує своїм життям. Вертить мною, плете мотузки, самотужки вирішує, яким шляхом ми підемо. Після нашого спілкування я роблюся злим і дратівливим. Мені не подобається те, що він почав керувати. Бо в нашій справі головний я. І так буде завжди!
Нахабно крадучи час у роботи, я кілька днів моніторив Інтернет на предмет отрути. Знайду на кого все списати. На щастя, він має багато доброзичливців. Але для мене це занадто складно. Не розуміюся я на цьому. Візьму та й щось наплутаю, виставлю себе дурнем. Вони такі доціпні. Не пробачать мені тієї помилки.
Якось спацеруючи сонним містом, вкляк біля грубуватої дерев’яної вивіски крамниці «Мисливська зброя». А що, гарна ідея…
Минаю квадратну клумбу, засаджену блакитними ірисами, з-під гострого листя яких визирає кучерява м’ята. Як на мене, не надто вдале флористичне рішення. Ет, як завернув! Занотувати б…
Кроки відзиваються болем у шлунку. Чогось я не можу перетравити. Чи не своє хворобливе сумління? Що не кажіть, а тримати в руках чиюсь долю – п’янке відчуття. Люблю його, негідника, але мушу вбити.
Він завжди сам по собі. Не підкоряється. Не можу я з ним впоратися… Він - як кислота. Порушує спокій, розхитує рівновагу, отруює чужі світи. Так, він лідер. Безжальний до себе. Тому й постійно на коні. Раніше я так ними пишався. І собою…
Якщо йому це потрібно, чарує людей. Приваблює магнетизмом. А мені потім розгрібати наслідки…
Здавалося, останнього разу Максим був щирим. А он куди завернув. Як він повівся з рідною матір’ю? Ще й старий таке утнув. Став на його бік. Максим наче райдуга. Яскравий, але далекий. І його холодне світло манить батька найдужче.
От чого не можу пробачити негіднику найбільше, так це Олесі. З ним вона не те що живе невдало. А, взагалі, не живе. Він задурює їй голову. Доладно так, професійно. Не кожен би впорався. Вона ще й почувається винною за ті його виверти.
Вже шкодую, що їх звів. Пробую розвести, та іноді одного мого бажання замало. Він сильніший. А я не звик підкорятися.
Коли дівча нарешті збагне, що будувати з ним стосунки – все одно що зводити дім на кратері сплячого вулкану?
Повертаюся додому. В моїй квартирі знову пахне апельсинами. Завдячую цими ароматами сусідам-торговцям, котрі тримають свій крам на прилеглому до мого балконі. Стягую спітнілу сорочку, дістаю із холодильника пляшку Кока-Коли, сідаю перед монітором. Налаштовуючись на роботу, шепочу стару скоромовку: «Брався, мався, задихався». Розминаю пальці, аж кістки хрумтять. Мені ці звуки аніскілечки не заважають. Навпаки, концентрують увагу. А екс-дружину доводили до сказу. Вона робила страшні очі і виходила до іншої кімнати.
Смикаю мишку, буджу комп’ютер. Опускаю руки на клавіатуру. Що буде, якщо я приберу Макса? Хто його замінить? Інші надто слабкі, не потягнуть головну роль. Але лишати його в грі було б ще більшим злом.
Доки завантажується Word, збираюся з думками. Пальці починають повільно витанцьовувати по клавіатурі, перетворюючи думки на слова:
«Макс нервував. Все відбувалося занадто легко. І це непокоїло. Дратувало його природні чуття, нюх на небезпеку. Чому Ставський так легко пішов на поступки, якщо ще кілька днів тому бив себе в груди і верещав, що йому не бачити цього контракту?
Ще й день видався не фартовим. Автівка в ремонті, а він ненавидить бути пішоходом. Почувається беззахисним та приниженим. І гороскоп обіцяє чорну смугу. Тільки йому до вподоби зебра. Щоб порівну чорного та білого. Не знудитись від солодкого і не переперчити гострим. Так веселіше.
Макс вже збирався переходити дорогу, як на очі йому натрапила приклеєна до огорожі афіша. Гастролі столичного театру з новою постановкою «Майстра і Маргарити». Відомі медійні імена акторів. Може, зводити на виставу Олесю? Останнім часом він приділяв їй так мало уваги.
Різко обернувшись, Макс помітив білий Мерседес, який, не беручи до уваги зелене світло, летів на шаленій швидкості вперед…»
Припиняю друкувати, переводжу подих. Ось він, час роздавати борги:
«Максим мав би тікати, але, заворожений небезпекою, застиг на місці. Десь далеко, вже не тут, було чутно чиїсь крики, шурхіт колес, далі - біль від падіння.
Не зупиняючись і навіть не гальмуючи, машина швидко зникла за рогом. Розплющивши очі і обмацавши своє тіло, чоловік відсапався, звівся на ноги. Дістав з кишені дорогий айфон. На щастя, цілий. Набрав номер Олесі.
- Привіт, кицю! Так, скоро буду. Дочекайся. У мене виникла чудова ідея… Яка ти нетерпляча… Ні, розповім при зустрічі.»
Вже немає сенсу ганити себе за нерішучість. Не зміг, то й не зміг. На хвильку приймаю руки з клавіатури. Жадібно ковтаю повітря і рухаюсь назустріч новим пригодам, черговим проблемам.
