До кави Софійка замовила собі іще й "Амаретто" смак якого найбільше любила - мигдаль витриманий на коньяку з додатком доброго десятка трав'яних компонентів, що за смаком нагадував марципан. Напій приємно розливався в роті даруючи дивовижні смакові відчуття. Бастіалі усе ще не було й вона замовила собі іще одну чарку чудового трунку. Софійка випила каву, оскільки ж кафешка була неподалік озера, вирішила пройтись до води.
Вона дивилась в прозоре й ясне, наче думки Бога небо, що віддзеркалювалось у тихій гладі Люцернського озера. Що думає Він зараз про неї? Про ту, яка про Нього чомусь забула? Намагалась заговорити з Ним, адже колись, не так давно, в пору юності, у неї це виходило - відповіддю на її слова була мовчанка. Холодна й тверда, мов ті величезні валуни на березі. Знову телефонував Бастіалі. Сказав, що в нього обмаль часу і запитав, чи не могли б вони зустрітися десь поблизу готелю. Дівчина погодилась й пішла в напрямку готелю. Треба зателефонувати Йосіку. Якщо він у себе, то вона може зайти й зібратись. Скарб Лазера, був спакований, сама ж Софійка, коли поспішала до Йосіка, не мала наміру покидати місце проживання... Ото ж їй теж потрібен був час, аби зібратись, щоб не затримувати цю поважну й безумовно зайняту людину, яку, можливо, заради неї відірвали від якихось пильних справ. Телефон Йосіка не відповідав. Врешті він узяв слухавку.
- Що вже розважаєшся зі своєю черговою пасією? - запитала якомога байдужо Софійка.
- Ні, кохана, я приліг й не вчувся, як задрімав. Тобі все ще голівонька бо-бо? - у своїй звичній манері, якби говорив з маленьким дівчатком, запитав Йосік.
- Ні, перестала.
- То може передумаєш, й повернешся, миле моє кошенятко?
- Коли так тобі того дуже хочеться, можу й приїхати, - відповіла Софійка, вкладаючи в голос усю покірність, на яку лиш була здатна.
- От і славно. Чекаю тебе з нетерпінням. Не барись! - застеріг новітній Казанова.
Софійка полегшено зітхнула. Тепер вона без ризику може піти й зібрати свої фаталашки! Чимскоріш попрямувала до готелю. Піднялася до своєї кімнати. Вставила ключ, відчинила й одразу ж почала скидати в торбу свої речі. Саме скидати, а не делікатно складати, як звикла. Хоча, до поспіху, ніби нічого й не зобов'язувало - Йосік сокійно чекає її в готелі, Бастіалі раніше ніж хвилин за двадцять не з'явиться, але нервозність не покидала її. Де той душевний спокій про який у небо надіслано стільки молитов?
- Така акуратистка й раптом такий поспіх... З чого б це раптом дівчинко? - почула позаду глузливий голос Йосіка, - Софійку мов струмом вдарило. Застигла не в силі поворухнутись. Оце миле, ревниве дівчатко вирішило на лід мене виставити* знущався зловісно-скептичний голос Йосіка. Чого води в рот набрала? Колись, подруго!..
- З чого ти взяв? - не повертаючи голови, ледь чутно просокоріла Софійка, - до тебе ж збиралась...
- Ну ти й шельма, ну й пронира! - знущався хлопець, - пересвідчилась, що я спокійнісінько даю храпака й вирішила зробити ноги...
Софійка відкрила рота, та слова із нього не потекли. От вже воістину вибір, як серед моря: нема напитися, та є де втопитися. Вона не була шельмою, то ж не могла брехати, не могла прикидатися отак, експромтом. Не могла допомогти у тому навіть акторська освіта. До того ж не володіла вона й емпатією - не навчилася правильно відчувати сигнали в поведінці іншого. Так легко прийняла блеф Йосіка... Ясна річ, її колишній коханий був зліплений із зовсім іншого тіста. Він якби володів додатковою сигнальною системою, що дозволяла, як увиразнювати, так і приховувати справжній емоційний стан - вмів передати свій настрій іншому, "заразити" іншого собою, своїми страхами, надіями, здобутками і втратами. Звісно, що й збрехати міг так, що вона й не запідозрила.
- Кинула Лазера, тепер розохотившись вирішила й мене бортанути?! - вже відкрито знущався з неї хлопець.
- Хто із нас пронира, це ще треба подивитись! - врешті повернулась до нього всім корпусом розлючена Софійка. Йосік одразу ж зметикував, що передав куті меду, перейшов на примирливий тон:
- Гаразд, гаразд, не будемо тут розборки влаштовувати. Ти пакуйся, як надумала, я ж поки що спаковане винесу, - і Йосік посміхаючись взявся за важкі саквояжі з Лазеревими книгами. Кинулась на нього іззаду, мов пантера, та нараз зів'ялим листком упала на підлогу. Це Йосік використав електрошокер, що його тримав напоготові. Аби забезпечитися від подальших проблем, прив'язав скотчем знерухомлену дівчину до крісла.
- Шлюс, Параню, по коханю! Було таке довге тай ся урвало... - виголосив, хоч не був впевнений, що почутий, так само як у тому, чи дівчина взагалі жива, шокер у нього був найпотужніший - поліцейський, тай приставив він його дівчині до шиї - найуразливішого місця.
Коли Софійка прийшла до тями на порозі стояв незнайомий, старшого віку чоловік. Маленьким складним ножиком він розрізав плівку, звільнив дівчину від пут.
- Ви пані Софія з якою я мав зустрітися біля готелю? - запитав, чи радше ствердив незнайомець, - тільки перевозити, здається, уже нічого...
- Йосік, цей негідник, підстеріг мене й викрав унікальну колекцію Лазера, вибачте, пана Авербуха...
Незнайомець похитував головою, вочевидь про щось роздумуючи. Його сповнені досвідом очі були закинуті в глибокий колодязь черепа. Заточені у в'язницю зморшок очі ледве ворушилися під важким навісом повік. Густі брови нервово бігали, а вії дрижали увесь час, коли око норовилося перекотитися зліва направо й навпаки, щоб поглянути у вікно.
- Коли вже жінки почнуть слухати, що їм кажуть? - бурмотів собі під носом незнайомець, - я - Бастіалі, приятель пана Авербуха. Бачите, як кепсько ми впоралися з дорученою нам справою... Що ж, треба завідомити поліцію, - тихенько промовляв Бастіалі, набираючи номер телефону поліції.
- Можливо непотрібно, - заперечила Софійка, вчепившись в телефон поважного пана, - адже ми не зможемо сказати, що саме викрав Йосік... Та на тому кінці уже відбулось з'єднання.
- Нічого, нічого, - прикриваючи долонею телефон, переконливо запевнив чоловік.
- Це вас турбує доктор Бастіалі, я знаходжуся в готелі Les Erables. Тільки що грабіжник учинив збройний напад на мою знайому. Дівчина стояла поряд й чула як на тому боці хтось дуже швидко говорив. Поважний пан його гречно вислухав, й кинувши: "чекаю" - відключив з'єднання. Одразу ж після того пояснив трохи наляканій Софійці:
- Ми й імені вашого Йосіка не називатимемо. Скажемо - невідомий грабіжник. Його фотографії з певністю знімуть з камер спостереження й за якусь годину його розшукуватиме уся поліція. Я вчинив це, аби він не зміг покинути країни. Та й надто вільно почувати себе в країні, де його розшукують, він знову ж не зможе. Принаймні в готелі йому шлях закритий...
Через якихось п'ять хвилин середнього віку чоловік - комісар поліції,- був уже в їхньому номері й доктор Бастіалі дуже швидко порозумівався з ним швіцертютч - так званою швейцарською мовою - діалектом німецької, якою тут спілкуються майже усі місцеві. Звісно, Софійка не могла втямити, про що вони там говорять, лише зауважила, що мова у них не така розмріяна, як англійська, а набагато штивніша й конкретніша.
Зателефонував Авербух й Софійка аби не заважати розмові Бастіалі з комісаром, вийшла на балкон де детально розповіла Лазеру про все, що тут відбулось. Той передовсім поцікавився, чи дівчина не зазнала в час нападу якихось тілесних ушкоджень. Упевнившись, що з нею все в порядку, полегшено зітхнув, запевнив її, що Бастіалі знає, що робить, гірше від того не буде. - Бачиш, як швидко може змінитися ситуація - декілька хвилин тому ми мали переховуватися від Йосіка, який, безумовно, за будь яку ціну бажав би повернути собі втрачене. Тепер сам змушений буде переховуватись й ламати голову над тим, де йому збути дуже непростий товар...
Коли комісар, детально про все розпитавши, пішов, Бастіалі попросив Софійку назвати готель й номер в якому поселився Йосік Гольдберг. Вона сказала, й той швиденько пішов.
На самотині дівчині стало нестерпно зле - все тіло шпигало наче голками. Відчувала сверблячку, немов на ній облазить шкіра. У голові, десь у потилиці, виник біль. Ось він проймає шию, стає жахливим. Чому вона така нездара? Чому навіть найпростішої справи не годна довести до кінця? В очах борсалася непевність. Чому за що не візьметься - усе йде шкереберть? Напевно вона б іще довго займалась самобичуванням, та на щастя невдовзі з'явився Бастіалі й сказав, що Йосік покинув готель. Стан Софійки, на якій, як кажуть, лиця не було, він пояснив собі жалем за втраченим. Він поважно розсівся на м'якому фотелі й замовив їм обом кави, дівчині іще й "Амаретто", яке, вірила підніме їй настрій. Бастіані повів мову здалеку:
- Ми прив'язуємось до речей, які нас оточують. Я би послався на досвід Хасидизму. Це містична течія, народного використання Кабали, що зародилась в країні з якої ви приїхали. Вона навчає великої любові до предметів, з якими ми живемо поряд, які нам служать, які приносять нам радість, - з його мови, якою він хотів розрадити й заспокоїти бідну дівчину, Софійка зрозуміла, що Лазер нічого не розповів йому про ту роль, яку в справі викрадення колекції відігравала Софія. На серці у неї потепліло, і вона стала із більшим зацікавленням дослухатися його словам. - Мені видається, що всі предмети в якомусь сенсі належать до тієї реальності, яка буде реальністю нової землі й нового неба. Тобто вони разом з нами воскреснуть у якийсь спосіб і увійдуть уже в іншому вимірі, в іншому співвідношенні, в інших умовах до нового Єрусалиму...
Софійці було приємно, що з нею ведуть такі розумні розмови, й водночас їй було страшенно соромно. Навіть не тому, що вона не знала вірувань свого народу. Почувалась шахрайкою й жертвою шахрайства одночасно. На ній було тавро, негативний знак. Бастіалі намагався втягти її в розмову, та для цього потрібно було піднятися до його рівня. Її ж природа була прикута до нижчості й повставала на згадку про саму лише можливість вивищитися. Тепер ще як на зло, дівчина помітила, що й досі в пляжних ляпанцях в той час, як її гість був одягнений дуже пристойно.
Іще її бентежила не сама тема, розпочата приятелем Лазера, а те, що поверталась вона в її свідомості якимсь казковим виміром, якоюсь дивною магією, що просвічувала поміж мовленого вона це відчувала. Почувалася мов раб у присутності вільної людини. Раб гріха. Лише зараз вона почала усвідомлювати, яке це страшне й жахливе рабство - її власне невігластво... Школа, де вона навчалась, була з математичним нахилом, тому історія, гуманітарні предмети сприймались вчителями, батьками, ну й звичайно ж дітьми мов іншорідний наріст, щось на кшталт бородавки.
Знову телефонний дзвінок і знову Лазер, тільки тепер уже до Бастіалі. Той майже нічого не говорив сам, більше слухав. Відповідав короткими фразами.
- Пан Авербух турбується, чи безпечно вас залишати саму на ніч? - закінчивши розмову, пояснив Софійці.
- Звичайно ж, - одразу ж випалила дівчина - дуже хотіла залишитися наодинці після всього, що тут відбулось.
- Можливо панна бажає змінити готель? Цей вам може навіювати прикрі спогади? - іще раз поцікавився Бастіалі.
- Це було б дуже доречно, - тут же погодилась дівчина - безумовно, їй необхідно змінити атмосферу.
Ґречний Бастіалі почекав, поки вона збере свої пожитки, які обслуга готелю запакувала в його автомобіль й вони відправились в Gstaad Palace готель-замок збудований іще до Першої Світової війни, що мав славу найелегантнішого в цьому місті. Бастіалі сам полагодив усі формальності з оформленням. Сказав, що сам теж зупинився у цьому готелі, так, що якщо виникнуть бодай якісь складності, він - поряд. Вранці ж вона вже матиме приємність зустріти самого пана Авербуха, який прилетить приватним рейсом.
Легені жадібно увібрали все повітря в кімнаті, таке було воно свіже й таке пахуче. Софійка, яка думала, що від усього пережитого їй нізащо не вдасться заснути, запала в сон лиш притуливши голову до подушки.
Софійку розбудив делікатний стукіт у двері. Накинула халатик й підійшла до дверей.
- Хто там?
- Це я, Лазер, Софійко, - тільки тут дівчина глипнула на годинника. Був початок дванадцятої. Нічогеньки так собі поспала, констатувала подумки. Треба привести себе в порядок. Але ж не личить Лазера тримати в коридорі. Вона повернула в дверях ключ й тут же прошмигнула у ванну кімнату.
- Я швиденько, лиш прийму душ, - кинула вже з душової кабінки.
Вийшла з накрученим на кшталт чалми рушником, що з певністю пасує кожній жінці. Лазер милувався дівчиною й мовчав. За час, що вони не бачились він схуд, волосся в нього порідшало. Обличчя? Ба, ні, радше машкара, за якою придивившись уважніше, проступав трагічно скривлений рот, гримаса безнадії, судома відчаю. Софійка відчула гіркий щем - це все її вина! Та ось він посміхнувся. Прищурив свої яскраво голубі очі, що чинили його замалим не п'ятдесятилітнього чоловіка схожим на хлопчака, й картина кардинано змінилась. Не зважаючи на пережите, вигляд, як і колись вольовий і твердий. Будь-кому не важко розпізнати справжню силу й ніколи не судитимуть про людину, оцінюючи зовнішні ознаки і прояви. Справжня сила укрита в погляді. Шалений вогонь в очах говорить про рішучість, а коли добре придивитись, й про жорсткість людини, а іноді про те, яке пекло утримує його душа і виривається назовні при перших ознаках протистояння, змітаючи усі почуття, стираючи посмішки, зморшки і гримаси. Але зараз, дивлячись на Софійку, його, вольового й міцного, мов гуцульська модрина, проймає горловий спазм, йому скувало мову. Мовчанка стає нестерпною для Софійки. То ж першу фразу видушує із себе вона:
- Я не сумнівалась, ви зневажаєте мене! - хлипає, дивлячись на нього крізь сльози.
- Із чого ти взяла, дурненька? - запитав посміхаючись Лазер.
- Бо ж є за що, є! - вигукнула в розпачі дівчина.
- Я давно скинув із себе шати верховного судді.
- Ви ж могли усе це зупинити? Іще там, у Моршині... - висловила Софійка те, що ніяк не вміщалося в її голові.
- Звісно міг... - погодився Лазер.
- То чому?.. - й далі замовкла .
- Життя таки мусило тебе чомусь навчити, - пояснив чоловік.
- Такою дорогою ціною для себе? - зорила на нього своїми заплаканими, широко розплющеними очима.
- Ми з тобою живемо в різній шкалі цінностей, знову мило всміхався Лазер, поважний вік, що там не кажи, відкриває перед людиною зовсім інші горизонти, ніж молодість. Іще ніколи в житті не почувався так самотньо. Сама лише думка повернути голову до ліжка була нестерпною. Твоя відсутність увійшла в мене тихою смертю, яка невпинно торує собі шлях. Навіщо, я, старий дурень, усе це тобі говорю?
- Можеш мене скільки завгодно зневажати, та будь ласка, не вважай закінченою дурепою, яка не в змозі нічого зрозуміти.
- Я багато що про тебе знаю, мила моя. Хоча б тому, що був у такому віці як ти, Софійко, а таким як я, ти іще не була...
-----------------------
*Виставити на лід - обдерти до нитки, залишити ні з чим. (Львівська гвара).
