Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2438
Творів: 43650
Рецензій: 85082

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Звір ч.2

© Михайло Нечитайло, 27-05-2016
Ех, та якби ревізори були всесильні, не творились би на світі неподобства.
Дівчата пляшечку до цеху цуплять, голоси на спів гострять, не гукають Ритку.
- Куди тобі з твоїм звіром? – співчувають.
- Ех, матері його ковінька, - не втерпіла по якімсь часі Ритка, - ще жоден звір усіх зайців не виїв.
І пила, й співала, тільки з годинника намагалася очей не звести та жуйкою по дорозі додому запихалась аж до млості, щоб не вчув звір непотребного запаху.
Бувало, вчував – і бив тоді до осатаніння. І в цеху за співом біля пляшки був злапав – теж бив, ще й привселюдно. А тоді почав особисто з роботи додому проводити – і скінчився спів, лишилася лишень чарчина пару разів на місяць з дівчатами за обідом, так, за компанію. Але й за те часом перепадало.
Народила ще одну дочку. Так і жили. Роками. Часто ходила синя від побоїв за непослух.
- То розлучися, - дав пораду начальник цеху, Тарас, сам розвідний, ставний, чорнобровий.
- Ти що? – аж вжахнулася.
- Боїшся, чи любиш так, що ойо-йой? – поцікавився Тарас. – Як тільки могла такого звіра полюбити? Невже за кошеня порахувала?
- За кошеня, - зітхнула. – Миле, спокійне, трохи дикувате, але придатне для дресирування кошеня.
- А диких звірів дресирувати важко, майже неможливо, - поспівчував начальник цеху. – Кажу ж, від них тікати треба. Бо не зогледишся, як загризуть.
- Яке тікати, ти що? – ще раз вжахнулася.
Але дома все-таки мала нахабство полякати Леоніда:
- Льоня, будеш звіріти казна з-за чого, розлучуся, їй-богу, розлучуся.
- Що, хахаля вже завела? – вчула у відповідь.
- Ні! - божилася, клялася. – Ні!
Чи повірив, хто його знає, але бив, як ніколи, по-звірячому – паском по спині, плечах, обличчю. Тиждень на роботу вийти не могла.
- Заведеш хахаля, - пригрозив, - так спотворю мармизу, що й самий найголодніший погидує на тебе вилізти.
Якось погарикалася з дівчатами, місяць з ними не контактувала, відпрацювала день – з цеху відразу додому.
Дома тиша, спокій – ні побоїв, ні криків.
А то помирилась і так на мировій нацмолилась, що, страх зоп’яну розгубивши, ледь додому прилізла.
Леонід стрів у дверях.
- Ритко! – закричав якось дико. – Нащо ж ти примушуєш мене піднімати руку? Ти думаєш, я цього хочу?! Я хочу миру в сім’ї -  й усе. Миру й покори.
- То не бий, - пробелькотіла, - я вся покірна й сумирна.
- Ні, - загарчав, - випила – отримай; ослухалась – отримай. Негоже жіноцтву панувати, пан – я.
Бив, звісно.
А тут ще клятий Тарас вліз у душу. Ставний, чорнобровий, веселий, і чарку вип’є, й поспіває, й пожартує – та грім його бери, це життя, цього звіра над душею, що не розуміє її, не вміє розуміти, не хоче, не бажає.
Душа ж співати хоче, а не вити по-звірячому, душа хоче свята, а не покори чернечої.
Душа хоче… жити, жити, жити.
А Тарас, він ось, живий, живий. Не з пащею – з устами; не з нагайкою – з піснею; не з кулаком-довбнею – з долонею теплою та лагідною.
Тарасе…
- Що, Рито, знову бив? – сумом повняться очі.
Не Ритко – Рито.
- Бив, - і сліз повні очі.
- За що?
- Не знаю вже, збилася з ліку, не знаю, не знаю.
І голову до нього на плече.
- Звір твій Леонід, - шепочуть уста поряд.
- Звір, - завила.
Та в ті вуста, як у море, та в очі, як у повінь, та в гріх – як зі скелі.
А дома звір пазурі точить. Він готовий до стрибка. Він стрибне. Рано чи пізно стрибне. Ой, бути тобі, Ритко, калікою.
Але пісня, душа, вони ж Тарасові – Бог з ним, з каліцтвом.
Тарасе…
Мовчання, мовчання – єдиний сховок від звіра.
Та ще таїна – щоб ні дівчата на роботі, ніхто в світі не дізнався, не запідозрив.
Бо доля – звір.

Є в природи закон – звірі довго жити не повинні. Аби не винищили всього живого й не сплюндрували світ.
Леонід загинув несподівано й миттєво. Вантажили автокраном якісь заготовки, той автокран уперся стрілою між електричні дроти, обірвав їх, убив струмом автокранівника, а дріт скинув Леонідові на голову. Так спалило струмом лице, що Рита жодної знайомої риси в ньому не знайшла – головешка, та й годі.
Похоронила.
Тарасе…
Ледь дочекалася сороковин по смерті.
- Рито, Ритюня моя…
- Тарасе, Тарасику…
Побралися.
- Не битимеш? – перепитала, всміхнувшись, тримаючи в руках чарку вина.
- За що? Ще наллю, - ясніли Тарасові очі, - вип’ємо, вип’ємо, Ритюня. Вип’ємо та поспіваємо.
Ох, а співали ж удвох…
Світ прогинався від тих пісень, світ холонув і згоряв, світ летів і падав, підіймався й хилився, зростав і ник, жив і вмирав, воскресав і знову жив.
З роботи летіла додому на крилах.
- Рито, - Тарас у дверях.
Не з кулаком, не з риком – з пляшечкою вина, яке до пісні, яке під час пісні, яке й після пісні.
І так день за днем,  місяць за місяцем,  рік за роком.
Бо немає нічого вищого пісні. А що ж за пісня без чарки. Вона ж ница, куца, обскубана, вона не пісня, так, набір слів та нот. Вона ж без душі. Бо душа замерзає без чарки.
І тільки як розігрієш її, як розворушиш, як кинеш у полум’я та жар, отоді тільки вона співає. І пісня тоді як пісня, й життя, як життя – веселе та безтурботне.
Тільки дурні людці не здатні цього зрозуміти. Їм не пісні хочеться – роботи, роботи.
Випхали Тараса з посади.
- Хай співає, бо який з нього робітник, а тим паче, керівник, - мовили.
Випхали й Риту.
- Теж хай співає, - сказали.
А що, не можна поспівати.
Діти хничуть:
- Їсти!
- Здорові вже дівки, - Рита їм у відповідь, - знайдете, що з’їсти. Та я в десять літ… Я ого-го. Я співала, а не жерти просила.
- Курви, - Тарас до дітей, - чого пристали до матері?
- А дійсно, чого пристали, курви? – Рита з Тарасом  одне ціле.
Леонідова мати примчала – забрала звірят. Ох, порода звіряча, ні пісні, ні душі не розуміють. Одно жерти, жерти. Та битися. Хай забирає.
Ти диви, а що це воно за листівка в дверях. На весілля просять. Дочка? Виросла? Коли?
Тарасе, на весілля просять. Вставай, замочив усе ліжко, ірод.  Давай хряпнемо за мою донечку. Господи, як же її звуть? А-а, Надя. Це ж менша. А старша що, вже замужем? Бог його розбере з цими дітьми. Е-е, звіряча порода, хіба вони тямлять що в пісні. Тарасе, а де горілка? Видудлив? Ах ти ж сволота погана. Ось цією кочергою тобі хоч по спині ввірву, аби не забував ділитися з дружиною.
Хе-хе, а я запаслива, он за батареєю є ще в пляшці вина з півчарки. Гадські мухи, поналазили. Де ж чарка? Та біс із ними, з мухами тими, проціджу вино крізь зуби. Отак. Тьху, кляті мухи.
Тарасе, вставай, заспіваємо.
- Ой у лу-у-у-зі-і-і…
     Че-е… ер-рво-о-о-на
     Ли… и-и-и-ск-и-и-на
     Ой у лу-у-у кх-х с-с-с-пх
Упала на долівку, захропла в тривожному сні.
В тому сні брело містом доччине весілля.
- Доню, - бігла слідом, - Надійко, лини матері, хлюпни, вона зараз тобі весільної втне.
Відвернулася дочка. Натомість зять, безликий якийсь, простягнув цілу пляшку.
- Пийте, мамо, співайте, - підбадьорив.
Відкоркувала, приклала до губ.
А випити не встигла. Звідкись з весільної процесії вискочив обвуглений Леонід, вирвав пляшку з рук.
У-ух, звірюка клята, і з того світу дістав.
- Згинь, - перехрестила.
А він не згинув. Почав бити. Гилив у груди, боки, в голову бив.
- Де вино поділа? – верещав. – Суко, де вино?
Вгомонися, звіре, вгомонися, вб’єш же.
Через хміль і біль відкрила очі.
Над головою виснув Тарас. Він гилив чобітьми під боки, зачепив і голову.
- Де вино поділа, сука? – верещав.
- Тарасе, заспіваймо, - пробелькотіла.
Не слухав. Бив.
Нічого, хай він ось нап’ється й засне, а їй не лишить пійла, вона, Рита, теж не попустить. Хіба вперше?
Ох, звірі, люті звірі кругом.
Кожен – звір.
І для людей…, і для себе - теж.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Зінь, 05-06-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 30-05-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 28-05-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 28-05-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 27-05-2016

червоного оселедця

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Максим Т, 27-05-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.37372493743896 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Назустріч власній тіні: Огляд І книги серії “Земномор’я” Ле Ґуїн
Вигаданий світ, і чарівники, і їхня школа, і дракони — але все не таке, як можна очікувати. Більш дивне, …
Українські книги, які читають у всьому світі
Перед вами добірка видань українських письменників, які відомі не лише в Україні, але й за кордоном. …
«Літня книжка» Туве Янссон про дитинство, втрату, буденне та неможливе
Ніжний мох під ногами, теплий вітер, непокірливе море. Самотній острівець, на якому коротають літо герої, …
Класифікуйте конфлікти – полегшає!: Огляд книги “Результативний конфлікт”
Класові, расові, ґендерні — будь-які конфлікти виникають на підґрунті влади. У вступі до цієї книги …