Сонце тут прокидалося рано й одразу ж починало нагрівати все, чого торкалися його промені. Тільки-но світліла щілина між цупкими важкими шторами, вони ставали гарячими, немов жаровні, щойно вийняті з духовки. Кімната вмить наповнювалася жаром, випроміненим шторами, а від нього не рятував навіть кондиціонер. Юрко був змушений тікати до моря, а до свого номеру він міг повернутися лише надвечір, коли сонце ховалося за горами.
Тут усе нагадувало Крим, хоча до Криму звідси було доволі неблизько. Середземноморський пейзаж дотримувався своїх кращих традицій: бузкові, ніби півпрозорі гори, блакитно-біле море, бездонне небо, сосни, пальми й пісок. Але виявилося тут дещо помітно несхоже на Крим. Усюди панувала бездоганна чистота, все відзначалося охайністю й добротністю; здавалося, що не лише мармурові плити й дерев’яні балки готелю, але й усі елементи й деталі місцевої природи ретельно підібрані й припасовані. З будь-якої шпарини виглядали усміхнені люди, які ненав’язливо, проте очевидно намагалися догодити Юркові.
Але Юрко споглядав місцеву охайність із роздратуванням. Він і сам спочатку не розумів, чому його так обурює чистота пляжів і моря, чепурність квітників і газонів, випрасуваність тротуарів і шосе. Адже хіба не брак усього цього там, удома, на Батьківщині, якось підштовхнув його шукати комфортний відпочинок тут, де «все включено» і все працює? Дійсно, проспекти туристичної компанії не збрехали, включено було все і навіть більше, не прискіпаєшся. Та Юркові саме це й дошкуляло: тут не було до чого прискіпатися! А там, удома, на Батьківщині, було до чого.
Юрко зітхнув і поплентався до кавового автомата. Узяв чашку і з огидою відзначив, що кавові чашки саме такої форми подобаються йому найбільше. Натиснув кнопку, дочекався, коли зникла чорна, оповита парою цівочка, і простягнув руку за ложечкою… Ось воно! Ось що тут дратувало не тому, що було краще, ніж удома, а тому, що було гірше. Ложки! Столові, чайні, кавові — штамповані з тьмяного сплаву, з ледь шершавими краями, плескаті й неглибокі, непридатні для жодної зазначеної мети! Зате на ручці кожної ложки — велике, акуратне клеймо, вибите з такою силою на тонкому металі, що його дзеркальне відображення можна було побачити й на звороті.
Сидячи за столиком, Юрко пив каву, дивився на море крізь рясні гілки якогось величезного колючого куща, всипаного білими квітами, і ностальгував. Юрко взагалі був схильний до ностальгії. У Києві він сумував за невеликим південним містечком, в якому народився, а в тому містечку, відвідуючи батьків, негайно починав тужити за Києвом. В Європі він маявся й нидів, очікуючи повернення на Батьківщину, а вдома раз у раз вигукував: «Ах, Європа!» Ставши дорослим, Юрко з ніжністю й сумом згадував своє дитинство. І лише там, у дитинстві, він не пригадував ніякої ностальгії…
Проте нині звичне і затишне почуття набуло якогось нового, незнайомого відтінку. Тут надто багато нагадувало Батьківщину, і тому відкривався великий простір для порівнянь. Батьківщина в цих порівняннях вочевидь програвала. Усвідомлюючи це, Юрко обурювався, але не вітчизняними безладом і неподобствами, а місцевими досягненнями. Вважаючи себе людиною справедливою, Юрко соромився своєї упередженості й нездатності віддати належне цій гостинній країні. І навіщо тільки він сюди приїхав?!
Юрко знову підійшов до кавового автомата. Там вже зібралася коротенька похмура черга, і Юркові довелося кілька хвилин простояти біля дерев’яного полірованого ящика зі столовим начинням. Знайомих у черзі не виявилося, і Юрко почав озиратися на всі боки. Готель, немовби складений з кубиків рафінаду на виступах невисокої гори, під променями сонця сяяв такою білизною, що очам робилося боляче. Юрко перевів погляд на басейн, безлюдний у цю ранню годину. До басейну з усіх сторін линув газон; навіть звідси було помітно, який він доглянутий, яка пружна трава вирощена на ньому. Тут і там на газоні росли оливкові дерева, поміж якими висіли плетені гамаки. На узліссі акуратного пальмового гаю дрімали барвисті дитячі гірки та гойдалки. Цикади наповнювали повітря бляшаним деренчанням.
Юрко знову відчув напад ностальгії, розведений незбагненою неприязню. Аби якось позбутися цього неприємного відчуття, він зосередив увагу на ложках, бляклою купою навалених у дерев’яну коробку біля кавового автомата. Хіба це ложки? Не те що користуватися, навіть до рук брати огидно. От у нас ложки — так ложки, а це… Юрко зупинився, простягнув руку і витяг з ящика кавову ложку. Блискуча, вишукано зігнута, з глибоким, ледь загостреним черпаком, з ідеально гладкими краями. Ложка була такою важкою, наче її не відштампували, а відлили з благородного металу. Ручку ложки прикрашав складний рослинний орнамент. Юркові зробилося зовсім тоскно. Виходить, і ложки також… Він перевернув ложку, очікуючи побачити знайоме велике клеймо, а натомість побачив кирилицю: ЗіШ. НЕРЖ.* Юрко не вірив своїм очам. Як? Звідки?
Юрко похапцем передивився решту ложок, а також ложки в ящиках біля інших автоматів і з’ясував, що ця була єдиною його співвітчизницею. Він забув про каву та про свою страшну ностальгію й замислився, яким вітром цей маленький столовий прибор занесло на береги Середземного моря. Може, це спадок епохи «човникових» 90-х, але чому тоді така ложка тут лише одна? А може, це якийсь турист з колишнього Союзу загубив її в готелі? Юрко міцно стиснув ложку в кулаці. Ні, він не залишить її тут. «Не вкради», зрозуміло, та це не крадіжка, хіба ж це крадіжка?
Юрко розкрив кулак і подивився на ложку. Вона так затишно і безтурботно лежала на долоні, наче це був її власний футляр, що зберігався у поважному родинному буфеті десь у Мелітополі. Схвильований цією знахідкою і таємницями, які оточували її шлях сюди, Юрко остаточно впевнився, що викрадення цієї ложки — справді не крадіжка. Його подорож раптом набула героїчного змісту. Він приїхав сюди, у цю далеку країну, зовсім не за комфортом і сервісом. Він приїхав звільнити з полону й повернути на Батьківщину свого співвітчизника. Так славні запорожці визволяли забраних у неволю Юркових предків. Адже ніхто б не назвав крадіжкою визволення своїх з чужоземного рабства!
Юрко знову затиснув ложку в кулаці й озирнувся довкола. Тепер усе постало в іншому світлі. І газон, і басейн, і пальми — це лише декорації, за якими ховаються нещадні яничари. Ми — він подумки вже звертався до ложки, як до живої істоти, — на чужині, і наш шлях додому не буде легким. Юрко відчув легке запаморочення, що виникало в момент небезпеки, страх перед якою щойно подолано.
Він сховав ложку до кишені й вийшов до моря. Видершись на величезний камінь, що загруз у піску, Юрко обвів поглядом бухту й гори над нею. Перед ним лежала чужина, хай така схожа на Батьківщину, але чужина. Юркові очі раптом зволожніли, ніби від різкого удару вітру. Так, усе тут було кращим, ніж удома, окрім ложок, звісно, однак усе це Юрко не любив. А от усе те, що залишилося і чекало на нього вдома, на Батьківщині, він любив. Тепер у цьому не було жодних сумнівів.
Контрабандою, нелегально, без пред’явлення прикордонній службі і митниці, ложка щасливо перетнула кордон і повернулася на Батьківщину.
ПРИМІТКИ:
*ЗіШ – клеймо заводу імені Шевченка у Вольнянську Запорізької області, що виробляє столове приладдя і металевий посуд
**Оповідання "Репатріація ложки" входить до збірки "Юркові хроніки" (у російській версії "Димкины хроники"). Авторський переклад з російської, редагування і коректура - журнал "Отрок. UA"
Інші оповідання Хронік:
Сила мистецтва http://gak.com.ua/creatives/1/43093
