Моє таке пізнє, раптове, останнє кохання.. З´являється і зникає..
Коли я завше сама собі кажу, що в коханні мені не щастить, що кохання для мене табу, що воно - моє зло, то тепер вже знаю чому. Отой мій постійний підсвідомий потяг знаходити в чоловіках одні і ті ж риси як фізичні, так і душевні, один і той же тип.. Архетип? Закодований у моїй душі, в моїй пам´яті? Але у пам´яті якій і чого? Пам´яті несвідомій? Пам´яті снів? Мабуть, так. Бо у всьому винні ті сни, ті "живі" сни з підліткових літ. Чи, може, це почалося набагато раніше? А сни лише були таким собі логічним продовженням моїх несвідомих уяв? Тоді знову виникає питання, що неустанно хвилює мене: коли ж усе це насправді почалося? Останнє моє кохання не вкладається у рамки нічого "нормального". Воно і так само по собі було ненормальним, бо забороненим і швидкоминулим, але незвичайним було ще тому, що поглинуло мене, мою душу. Ніби його метою було довести мене до божевілля і просто знищити мене..
Чому саме він, той хлопець? Чому саме тоді, коли вже здавалося, щo я забула за всі свої дівочі мрії, зреклася будь-якої надії на доленосну зустріч зі "своїм принцом", на сильне, справжнє кохання? Чому саме він - наче ідентична копія головного героя моїх підліткових снів - став на моїй життєвій дорозі? Хто? Ким він був? Ні-ні, то не був звичайний хлопець, чи як він там - художник-митець чи звичайний бабій-пройдисвіт, на якого натякали мені подруга i мама. Ні, те, що хлопець був незвичайним, це я вже пізнала тоді, коли ми щойно почали зустрічатися. Ба навіть дуже багато дивних незвичайностей випромінювала його постать, його характер. Надто багато ознак таких, які варто знову проаналізувати. Аби розібратися в собі і в тім, чому саме у нього мені довелося так фатально закохатися. І попри те, що саме такого кохання я завше інстинктивно боялася, як вогню. Вогню, що спопеляє все на своєму шляху.
Хоча, якщо задуматися і якщо пригадати всі мої сни з ранньої юності і події, які я пережила з хлопцем не більше року тому, то.. То в моїх думках зринає дуже дивна аналогія. Невже справді все набагато складніше, ніж на перший погляд здається? Невже і справді виходить, що бабця-знахарка, яка попереджала мене про небезпеку, таки мала рацію? Невже і справді мене повсякчас наздоганяє якась незбагненна, ворожа мені сила? Сила, яка повсякчас загрожує моїй душі? Бо ця несподівана з´ява хлопця в самому апогеї - на самому зламі мого свідомого, вже зрілого життя - хіба була випадковістю? Невже? Боже мій, я прошу, порятуй мою душу! Вже ж бо не маю на кого понадіятися.. Боже, невже і справді я ще не до кінця позбавилася свого найлютішого ворога? Він.. Bін - той, хто є моїм нездійсненним коханням і він - моя мара, з´ява, ілюзія, що мучить і виснажує мене. Він - як моє минуле, насущне і прийдешнє.. Як невмирущий образ, фантом з моїх снів. Мій екзистенційний страх і моє прокляття.. Адже ще тоді, у юних снах обіцяв, що повернеться.. Повернеться, аби помститися мені за те, щo дозволила провести на собі обряд екзорцизму, що прогнала його зі своїх снів, зі своєї душі..
І він прийшов. Знову, через стільки років прийшов, аби вкрасти не лише серце, але й душу. Аби поволі вбивав ніколи нездійсненним привидом щастя.. Привидом, який блимає і веде, наче блукаючі вогники-потерчата у трясовиння загуби..
Отож він з´являється і зникає.. А я ніби повсякчас іду за ним, за його приманливим і оманливим образом, іду до нього і ніяк не можу дійти – з´явиться на обрії і зникне, мов мара.. Моя вічна мара. Невловимий. Недоступний. В´юнкий, мов змій - щойно ось-ось торкнешся цієї з´яви, а вона - шасть! - і нема вже. Лише луска на очах у виді сльозин.. Недосяжний..
Тож чому досі мучиш мене, хлопче? Чи не досить вже помстився, позбиткувавшись? Чи можу я тобі простити? Твій обман, твою зраду? Чи зможу змиритися з твоїм зникненням, з твоєю погордою? Показав, простягнув мені на долонях справжнє небо і відразу його відібрав, сховав подалі від очей. Моє вимріяне, вічне, недосяжне небо.. Моє щастя.. Ким ти мені приходишся, мій кате? Хто ти? Навіщо дмухнув мені в душу вічний космічний вогонь зірок і випалив довічний кратер, чорну діру в серці, як слід від вистріленої вогненної стріли-астероїда, що влучила у те серце заблукалою, скаженою кулею? Чи можу я тепер відпустити тебе без того, аби не нанизувати своє діряве, спалене вщент серце на низку пекучих спогадів? Чи можу тебе відпустити просто так і сказати: "Іди і вже ніколи не повертайся! Навіть у снах!"? Я не знаю. Бо.. якщо покласти руку на те місце, де ще зовсім недавно було серце, я невпевнена, що не хочу позбавитися цього болю. Бо, може, я і справді мазохіст, який поволі впивається, мучиться і заодно шаленіє від насолоди з власного болю. Болю душі. Може, те місце, де билося колись живе серце, і має отак довічно ятритиcя, кровоточити й ніколи не загоюватися? Може, це і є сенс мого життя? Чи такою є сама моя доля? Мій фатум? Не знаю. Нічого не знаю.. Знаю лише, що не ладна позбавитися думок про тебе. Не годна відпустити ні тебе, ні себе. Ми пов´язані, ми прив´язані одне до одного, ми зрослися, наче сіамські близнюки. Але що саме нас пов´язує? І для чого?
І ще одне я вже добре усвідомлюю: не маю сил і бажання позбавитися тебе, мій рідний, Злий Духу на ймення Kохання..
16.
Ось воно, те прокляття, яке наздогнало мене. Я вже знаю, що ніколи не буду щасливою. Але ж і без того "небесного щастя" теж можна жити. Принаймні, якщо не жити, то хоча би якось більш-менш спокійно існувати. І вбирати ще в душу залишки маленьких радощів і тим підживлювати свою життєву енергію. Мушу тепер заспокоїтися, призвичаїтися до життя, котре чекає ще попереду. Бо я просто зобов´язана думати про те, що буде в майбутньому. Хоч і без райдужних перспектив, проте все ж, як-не-як, це - моє власне майбуття.. Бо ж треба ще якось жити, бо я - земна істота, і я ще поки що тут, на Землі нашій.. Мушу відробити, "відмотати срок" за свій гріх, свій жаль і той невимовний біль, який я завдала своєму чоловікові.. Бо як бачу, я - така ж сама, як і отой мій мучитель..
*****
..Мій чоловіче.. Хоч і не кохала я тебе ніколи так, як свою недосяжну мрію, як свого першого нареченого, хоч і погодилася вийти за тебе заміж скоріше через суто раціональні мотиви, ніж через палку, шалену пристрасть, хоч я і ніколи не стала тією справжньою жінкою для тебе, про яку ти мріяв, все ж прошу тебе подумки: "Прости мені.. Бо.." - і я поглянула вбік, де на мене все ще так терпляче і віддано чекав такий далекий, перетворений на майже невидиму цяточку на сірому камінному морському березі, мій чоловік. Чоловік, який, врешті-решт, став для мене єдиною найвірнішою людиною в цім світі і в цім моїм теперішнім житті.. "Бо.. я все ж таки люблю тебе, мій чоловіче.. Хоч і не кохаю, але люблю.. І хоч би там що.."
І я відчула, що моя голова знову пішла обертом. Від усвідомлення моїх давніх снів і всього того, що накрило мене, мов повінь, неконтрольованими, підсвідомими згадками, я різко встала з каменя, на якому все ще сиділа і важко виддихувалася від реального фізичного болю, що раптово пронизав моє тіло і який був схожим на справжні пережиті пологи новоспеченої породіллі..
А ті дивні сни.. Що вони мені хотіли сказати? Не маю сил зараз думати про їхнє послання, копирсатися в їхньому потаємному змісті. Бо знаю, що все це - не зі світу цього. Зі світу, який мені ніколи не збагнути, не втямити, бо я - звичайна людина, яка постійно боїться і яка ще просто не доросла до того, аби була спроможною торкатися каламутного дна задзеркалля..
..Pозпечене сонце вже геть сховалося за обрієм. І море потемніло, захвилювалося - зі заходу подув свіжий, рвучкий вітер.. Hесамовито чогось захотілося до мого чоловіка, виплакатися на його певному плечі, висказати йому все, що накипіло на серці. І я поволі пішла своєму чоловіку назустріч..
Той вітряний вечір був незвичайним. За всі ті довгі роки я, здається, вперше відчула на душі полегшу. Розказала своєму чоловікові всю свою життєву історію - з дитинства починаючи і снами та смертю мого нареченого закінчуючи - так сказати, висповідалася. І - я впевнена - вперше тоді відчула, що мій чоловік по-справжньому простив мені мою зраду..
*****
Вночі я, коли зауважила, що він уже спить, тихо промовила:
- Я вже знаю, що ти мене любиш. Справді любиш. Бо ніхто, жоден з чоловіків, яких я пізнала у своєму житті, би отакого зі мною не витримав. Проте я і надалі побоююся.. - мені знову стало важко дихати. - Я побоююся, чи витримає наше подружнє життя і подальші виклики..
Але на мій подив чоловік не спав, обернувся до мене й відповів:
- Здається, що гіршого з нами вже нічого не може статися. А те, що сталося - хай йому грець, назад вже не повернеш! Краще підведемо за цим риску. Бо якщо ми обоє витримали оце, то витримаємо і все решта, яким страшним би воно не було. Я гадаю, що зараз тобі головне треба заспокоїтися і набратися нової віри в подальше життя. Адже ж воно ще не закінчується, а у нас двох ще багато роботи попереду. - ніжно погладив моє волосся.
- І не боїшся, що я - проклята? - я зазирнула йому в очі. - Що одного дня можу i справді "двинутися мізками"?
В сутінках білої північної ночі його очі лише потаємно блищали і усміхалися.
- Я щасливий, що ти нарешті усвідомила головне: наше спільне життя. І твого прокляття я не боюся, хоч і знаю, що у тебе зможуть знову будь-коли виникнути душевні розлади. Але разом ми сильні. Я впевнений, що разом ми здолаємо твою недугу. Тому не боюся. Ти ж сюди, на свою вимріяну Північ заради цього і їхала - заради усвідомлення і нашого примирення, чи не так?
- Так, чоловіче мій! - вигукнула я радісно. - І про яку це "купу роботи" ти там натякав? - вдоволено зиркнула я.
- Не розумієш ще? - він теж хитрувато усміхнувся. - Може, нам би вже пора і про поповнення сім´ї подумати?
І саме після тих його слів, у яких забриніла неприхована надія, я остаточно зрозуміла, що все відпущено і прощено.. Знала, що нам обом буде ще дуже нелегко, але раз висловленo надію - це вже півперемоги.
Але мені ще треба було подолати свій незбагненний душевний і тілесний потяг до того знайомця-незнайомця - хлопця, який так заплутав мою голову, треба було налаштуватися на сприйняття чоловіка, а не жити еротичними споминами про отого триклятого колишнього коханця..
- Маєш правду. - відповіла я чоловікові. - Але мені ще потрібен час. Те, що ти мені запропонував, сприймаю дуже серйозно і відповідально. Бо мене неабияк дивує, що ти, попри все скоєне, готовий з отаким блазнем, яким я є, прожити решту свого життя і навіть ще хочеш дітей.. Дякую.. Добраніч! - мене вже накривала втома і я, мимохіть позіхнувши, пригорнулася до нього. Відчувши його мир і спокій, швидко й безтурботно заснула..
