Батько, два роки тому пошматований, битий долею та машиною на дорозі одноногий каліка, ні на що інше, окрім сторожування в конторі, здатен не був. А матері праглося більшого. Матері праглося вершин.
Ото й приклеїлася до голови колгоспу. Гасала з ним по лісах та кукурудзах, галузки та качани в жазі сороміцькій долі оббиваючи, доки в тому обсипаному смітті й не викублила собі нової хати в райцентрі за кошт голови.
Батька кидала. Одного на риплячому дивані в товаристві старого розхитаного стола та стільця без спинки серед підсліпуватої глиняної хатини з перехнябленими дверима.
Вигрібала все – і шафи, й одяг, і килими старезні, й реманент весь, і худобу, і птицю, й дітей. Все тягла до нової хати, як оса заготовлений ще здавна бджолиний мед.
Склала все серед подвір’я, дітей біля купи посадила, корову поряд до груші прив’язала, птицю попакувала – чекала машини.
А в сінях вішався батько. Він витяг насеред сіней стільця без спинки, взяв до рук мотузку та ніяк не міг, одноногий, здійнятися на свій останній постамент, не міг прив’язати до гака в стелі линву, не міг, бідний, навіть повіситися без сторонньої допомоги.
- Та хай йому грець, - вилаявся. – Маріє! – гукнув.
Не обізвалася.
- Маріє! – репетував, доки не ввірвався в тої терпець, доки не бовкнула осатаніло у відповідь:
- Чого тобі?
- Іди хоч повіситися допоможи.
Прийшла, глянула зверхньо на каліку.
- Давай, - простягла руку до мотузки, прив’язала її до гака в стелі.
- Вішайся, - кинула сердито. – Чого стоїш? Злякати надумав? Не злякаєш, не вернеш, не твоя я вже, іншому я суджена, іншому.
- Не вилізу на стілець, - давився соромом батько. – Не вилізу сам.
Допомогла й вилізти. Стояв, дивився на петлю, не наважувався зодягти на шию.
- Ну? – питала-сміялася.
Заплакав, зігнувся, стояв – не мав іншої зброї, а цієї здійняти не посмів.
- За що ж ти так зі мною? – перепитав тільки. – Я ж завжди до тебе, як до сніжинки, з ніжністю. Не бери гріха на душу, лишайся. Куди ж мені самому, каліці? Забери хоч за сторожа до нової хати.
Хотів стати на коліно та не втримався, впав, розбив лоба об відро.
- Візьми хоч за сторожа, - благав. – Бо хто ж мене догляне, хто шматок хліба подасть і заробить.
- Я, - раптом гримнуло поряд.
Одинадцятилітній син Льоня стояв у сінях. Він усе чув, він давився за одвірком сльозами та розпачем, він якось в одну мить зненавидів матір і таким незгасимим жалем пройнявся до батька, що запалив би задля нього й усенький світ.
- Я! – повторив.
- Сину, - потяглася руками мати, - не мели дурниць.
Відсахнувся, як від прокаженої.
- Я лишаюся з батьком! – мовив твердо.
Благала, вговоряла, гнівалася, кричала, навіть бити зібралася, та не встигла, бо надійшла машина – пора було вантажити добро.
А син не дав.
Став між матір’ю та добром, ніби воїн між ворогом і останнім клаптиком рідної землі.
Та мати виявилася дужчою
- Та що ж це таке, - гнівом налилася, - той вішається, наче придурок, цей матері рідній її ж трудом нажите добро не віддає.
Відіпхнула сина, вхопилася за клунок, потягла до машини.
Син не борсався, не чіплявся за клунок, не кричав, не верещав, він просто взяв вила та, приставивши матері до горла, притис нещасну до борта.
- Або ти їдеш так, як є, а добро лишаєш тут, або ти не їдеш зовсім, - і натис на вила, й цівка крові потекла по шиї, і перелякалася мати, відхрестившись від усього, злякалася рідного малолітнього сина, забрала дочок, увібгалася до кабіни та так, без нічого, й дременула до свого голови.
І хоч через п’ять місяців по розлученню батька добила-таки болячками колишня клята аварія, відправивши дибати одною ногою аж до того світу, й хоч виріс Льоня Шидловський все-таки при матері в хаті голови, жіноцтво так і не здійнялось у його очах до рівня повноцінної частини людства.
Парубкував довго, ледь не до тридцяти літ.
А то вняпилася за ним Ритка, швачка з сусіднього цеху. Де не стріне, очима пасе, ніби нитку на своєму станку, де не здибає, зачепить словесами якимись недолугими, що ні до спини, ні до лоба не вчепиш. З рік уже зачіпає, бентежить, але Леонід що, на всякий непотріб розмінюватися буде? Та нізащо.
Друг і колега Іван Засядько на іменини погукав.
- Прийди, - просив, - посидимо, погомонимо, гляди, ще й оженю.
Оте «оженю» Леонідові не до душі, звісно, прийшлося, але до друга на іменини хочеш не хочеш, а йти треба.
Прийшов. За столом гніздилися, ніби ворони на паркані, Іван, його жінка Тайка та клята Ритка.
Сів до столу. Випили. Раз, удруге, втретє теж випили.
Ритка ляскотіла, горнулася, ну, якби не за столом, то вже, певно, й у штанях хазяйнувала б.
Налили по четвертій. Леонід з Тайкою відмовились, а Іван з Риткою випили.
- Пора й додому, - белькотіла Ритка. – Проведеш? – заглядала Леоніду в очі.
- Проведе, - відповів Іван.
Мусив вести.
Йшли парком. Леонід – мовчки; Ритка – з безперервною молотьбою язиком. Наразі там, де яскрава зірка виглянула з-за вершечка берези, заглянула в очі Ритка, обняла за плечі.
- Льоню, - прошепотіла, - а ти мені…, я за тобою…, я…, я…, - і дарма, що п’яненька, знітилася, не договорила.
- Що? – басом прогув.
- Ну, як що, - переборола ніяковість, - ну… подобаєшся ти мені. Ти такий великий, надійний.
Стояв, руки в кишені увібравши – не знав, що робити.
- Та хоч обніми, - наразі скрикнула.
- Чого? – перепитав.
- Ну, як чого? Я ж у коханні тобі зізналася. Хіба я геть тобі байдужа? Хіба зовсім? Невже тобі хтось більше за мене подобається? Я ж за тобою спостерігаю, ні до кого ж ніби не ходиш, не маєш дівки.
- А нащо мені тая дівка? – мовив зверхньо.
- Невже голубий? – засміялася.
- Мелеш дурне, - обурився.
- То ніби ж і не імпотент, я ж відчула за столом, - не соромилася, верзла на п’яну голову казна-що.
- Тьху! – сплюнув.
- Ну, Льончику, - заглядала в очі.
Хай ти сказишся з цим жіноцтвом. Ну, чи й не непотріб людського роду? Лізе, горнеться, плететься руками по шиї, очима длубається бозна-де, чи й не в самій душі, а ще та зірка над березою, й щось так усе розростається, розростається…
Обхопив дівочу голову руками, влип устами в уста, відчув у своєму роті дівочий язик, очманів, смоктав його, гриз, аж доки нарешті покинув уста, заходився цілувати лице, шию, плечі, у виріз плаття подався, там розпасіювався не на жарт, обхопив руками дівчину за стан, не встояв на ногах, упав з Риткою в траву, заховався від зірки під березою, тож нічого вона, зіронька допитлива, так далі й не побачила.
Та й з іншого боку, не вік же самітником блукати.
Та й дітей, як-не-як, а по собі лишити треба.
- Ритко, - аж запитав був напрямки згодом, - а ти ще не залетіла від мене?
- А що, боїшся? – перепитала й Ритка.
- Та ні, але цікаво, - знизав плечима.
- А хоч би й залетіла, то що? – приклеїлася дівчина до думки.
- Нічого, - бовкнув, - зробимо те, що й люди. Заробляємо пристойно, що, грошей не хватить…
- Та не тушуйся, - перебила сердито, - я й сама зроблю. На післязавтра вже й домовилася.
- Що домовилася? – витріщив очі.
- Аборт, - сказала.
Глянув на Ритку – і так стьобнуло щось під серцем, аж жаль обсів. Такою близькою здалася, ну, та що ж він, нелюд, чи що.
- Який аборт, - відповів, - здуріла, еге? Женитися будемо. Чого ж мовчиш, нічого не кажеш про дитя?
- Ой, Льончику, - раптом сльози розпустила, - я ж тебе так люблю, а ти мовчиш та мовчиш, думала, так, для забави я тобі, а мені забава з тобою в радість, у щастя, хай, думаю, буде як буде.
- Дурна, - прогув, - ще не вистачало, аби я своїми дітьми по помийницях розкидався. Будемо женитися.
Іван Засядько аж присідав.
- Таки оженив, - потирав руки, - таки оженив.
За свата пішов.
Як розписувалися, шампанське в келихи молодим налив.
- У мене в хаті починали пити, - підморгнув, - а тут допивайте вже.
Леонід шепнув, щоправда, Риті:
- Я вип’ю, а ти не пий. Дитину носиш. Мою, - мовив гордо.
А вона випила.
До дна.
- Молодятам можна, - всміхнулася.
І за столом потяглася до келиха.
- Не можна, - накрив келиха рукою.
- Льоню, весілля ж, - аж образилась.
- Не можна, - мовив твердо та вилив шампанське під стіл.
- Поганий знак, - опустила очі.
- Нічого, - не погодився, - переживеш.
А вже коли розійшлися гості та молодята пішли до шлюбного ложа, присікався до Ритки:
- Ти нащо шампанське випила, коли я сказав не пити? Ти ж вагітна.
- Та що там той келишок, - махнула рукою.
- Ти не махай, не махай мені, - аж зуби зціпив. – Якщо ще раз ослухаєшся, то ковтнеш разом із шампанським ще й келиха.
- Льоню, та ти що?
- Нічого, - недобре блиснули очі. – Знай своє місце.
На тому й поспалися.
Відгуло весілля. Народила Ритка донечку. Пішло життя своїм шляхом: з дому – на роботу; з роботи – додому.
Ритка – вона, знай, шиє. Відшиють день, надвечір дівчата згуртуються, пляшечку винця поставлять, чи й дві, цопнуть, співають. Іноді й довше належного.
Леонід дома, як хмара:
- Чом пізно?
- Ану дихни, - запашок почув.
- Випила, поспівала з дівчатами, - зізналася.
Ох і бив.
- Щоб це жінка та чарку тягла?! – гримів.
- Я ж так, символічно, - відхрещувалась. – Аби поспівати.
- На біса мені твоє виття? – не розумів. – Є дім, дитина, чоловік коханий, якого дідька ще треба. Не смій існувати поза домом і роботою на фабриці. Не смій!
Контролював, як прискіпливий ревізор ненадійну фірму. Стояли в очах кукурудза, де кублилася мати з головою, та батько в сінях з розбитим об відро лобом. Не смій, Ритко, не смій.
