Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44530
Рецензій: 87088

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Повість

Відлига (5)

© Елен Тен , 17-05-2016
За кілька годин Василь навів лад у хижі. Порозставляв речі на свої місця. Тільки це не повернуло колишньої гармонії. Все було не так.
Перевірив зв’язану в пучки лозу. Вона пересохла, стала ламкою. Та рука не піднялася викинути. Коли ще заготовить той новий матеріал? Раптом і з неї щось вийде?
Під вікном, серед старого ганчір’я, знайшов виплетену з лози ляльку. Остання річ, якої торкалася рука Зори. Обережно обтрусив від пилу, поставив на стіл. Кілька хвилин спостерігав, як вона вбирає в себе сонячні промені, оживляє в пам’яті забуті миті.
Чоловік відремонтував стіл і замок на дверях, повиносив і спалив на галявині  сміття, ретельно вимів підлогу. Якби ще міг вимести за поріг усі ті спогади…

Увечері Марійка потішила кума новиною. Побувала в місті, потурбувалася про те, щоб Василю знову підключили телефон.
- Немає кому дзвонити, - насупився він. – Хіба що тобі.
- Можна і мені, - весело підморгнула жінка. – А там, диви, і з'явиться ще хтось.
Василь завжди вважав себе совою. А тепер, із настанням темряви, його починало хилити на сон. Намагався підбадьорювати себе залишками знайденої у столі і збитої на грудки кави,  читати, але нічого не виходило. Певно, існує такий особливий вид втоми. Втома від життя…
Коли чоловік, за звичкою, робив обхід будинку, перевіряючи, чи все вимкнено і замкнено, у двері знову постукали. «Марійка щось забула», - вирішив Василь. Але, для певності, визирнув у вікно. Чомусь став занадто недовірливим.
На ґанку тупцював його колишній приятель Микола. Чоловік, з яким вони разом багато років працювали на заводі. І, як то кажуть, з’їли не один пуд солі.
При зустрічі ніяково обнялися, потисли одне одному руки. Микола одразу кинув:
- Ти схожий на привида.
Василь знизав плечима.
- Стараюся.
- Зайду, думаю, перевірю, чи правду говорять люди. Бачу, правду. Я радий, що ти вдома.
- Дякую.
Пройшли на кухню. Василь виставив на стіл нехитру вечерю. Микола дістав із внутрішньої кишені піджака пляшку горілки.
- Ну як ти тут?
- Обживаюся.
- Це добре діло, - Микола розлив у чарки білу каламутну рідину. – Бачив своїх?
- Бачив.
- І як?
- Поки ніяк.
- Ну це поки, - спорожнивши чарку, чоловік запхав до рота пів скибки  чорного хліба. – А там все владнається. Твоя Іннка живе сама.  Не буде ж вона вік самувати? Посердиться і пробачить. Ти краще скажи, чи ви ще не засилаєте до Кривенків сватів?  
- До Кривенків? – здивовано перепитав Василь.
- То ж Андрій з твоєю Оксаною так гарно дружать.
Василь відставив чарку, покрутив в руці солоного огірка. Як не намагався, не міг уявити поряд зі своєю донькою худющого шибайголову Андрійка, котрий восени цупив з їхнього саду грушки.
- Так його батько ж…
- Ну-ну-ну, - замахав грубим вказівник пальцем Микола. – Хто згадує те минуле? Зараз Іван - шанована у Федорівці людина.
- А для мене все той же злодій.
- Ти не правий. Час змінює людей, - товариш знову потягся до пляшки. – Он поглянь на нас. Вже не ті дурні, що розливали пиво у грілки.
Василь не зміг стримати сміх, пригадуючи, як вони, прив’язуючи до грудей або спини грілки з пивом, проходили через прохідну заводу. Надягали поверх робочої форми широкі куртки, щоб в око не впадало нічого зайвого. Знали, коли на вахті сидить Левко – гладкий, лінивий охоронець, який позіхав так широко, що ледь не втягував у середину пів вулиці. Навряд чи той підніметься когось обшукувати. Лише, задля годиться, зазирне в торбини, запитає: «Нічого не маєте?»
А  одного разу Василь, стоячи у дверях, якось невдало розвернувся. Грілка  перехилилася, пиво в ній забулькотіло.
«- Що це? – насторожено звів брови Левко.»
«- Мій шлунок, - почервонів молодий вантажник. – Зранку нічого не їв.»
- Немає вже заводу, - опустив голову Микола. – Все розтягли. Хапуги! А який був велет.
- Де ти зараз працюєш?
- Та ніде. Таких як я давно списали з рахунків, - відказав той, долаючи гикавку. – Та все нормальок, - таки вставив своє улюблене слівце. -  Іноді десь  халтурю. А так перебиваємось домашнім господарством.
Окрім клаптику землі біля хати Микола мав непоганий городець за Федорівкою. Та, як на лихо, найближчий до дороги. І без паркану.
Біда тут з крайніми городами. Кожен вважає своїм обов’язком підійти, скубнути. Хоч неси цілодобову варту.
- Наші хлопці розбіглися, хто де. Одні на заробітках, інші гасають за сотні кілометрів на фарфоровий завод.
- А новий керамічний?
- Туди не проб’єшся. Беруть лише спеціалістів, - сердито пробурмотів він.  
- Кажуть, в нашого Іллі є ферма?  - запитав Василь.
- Є. То й що?
- Шукаю роботу. Раніше ми з ним ладнали. Можливо, візьме мене до себе. Нехай навіть без книжки. Аби  якась копійка.
- Хочеш, йди. Але я б не сильно розраховував, - Микола посміхнувся хитрою захмелілою усмішкою. – Після того випадку Ілля не надто гарно про тебе одзивався. Патякав, що ти вліз у кримінал,  осоромив Федорівку.
Пляшка знову опинилася в руках Миколи. Цього разу він вицідив у чарку все, що лишилося на дні.
- Краще б ти не пив, - втомлено прошепотів Василь. Пам’ятав друга жвавим і веселим. Після довготривалого лікування шлунку той покинув пити і протримався майже два роки.  – Твоя виразка…
- Виразка моя, - сердито обірвав його товариш. – І мені вирішувати, що добре, а що – ні. Ти вже говориш, як моя Нінка. Може, це вона тебе намовила?
«Пощастило» Миколі з жінками. Що дружина, що теща… Як кажуть на селі, «з одного тіста».
Тещі, Ангеліні Павлівні, сміливо можна було ставити діагноз – найневдоволеніша у світі людина. Мала до всього і всіх претензії. Особливо до зятя. Належала до тих владних панянок, котрі навіть янгола були здатні перетворити на серійного вбивцю.
Хтось розводив рибок, а дружина  Миколи, Ніна, розводила в домі негативну енергію. Намагалася тримати чоловіка в залізному кулаці, хоч той  постійно з нього вислизав. Гени брали своє. Ніна, як і мати – ощадлива до межі. Працюючи в магазині, і вдома поводилась наче касирка. Забирала у чоловіка всю зарплатню, не лишаючи  йому ні здачі, ні чека.  
-  Вона зі мною навіть не вітається.
- Звичайно. Ти так негарно повівся з Інною. А вони з моєю жінкою найкращі подруги, - Микола подався вперед, навис над столом. – Ну навіщо ти зв’язався з тією циганкою? Чи вона тебе приворожила?
                    
Минали дні, а цигани не поспішали їхати з Федорівки. Торгували на базарі дешевим одягом, штучними квітами і білизною, жили у старому приміщенні школи, за яке щось там платили голові сільської ради. Та будівля вже давно готувалася до зносу. Відтоді як з допомогою спонсорів звели нову школу, деякий час там ще працював гурток юних техніків. Згодом гніздилися фірми-одноденки, навіть штаб якоїсь мало відомої партії.
Тепер школа перебувала в аварійному стані. Як з віком «стоптується»  людина, так і будівля  повільно просідала в землю, надбала зморшок - стінами пішли косі тріщини. На даху школи, крізь побитий шифер, росла, тяглася до сонця молоденька берізка. А старезний дуб на подвір’ї всох. Прадавнє дерево мало широченний стовбур, який зуміли б охопити руками щонайменше троє  чоловікам. Його покручене голе гілля затемна малювало на стінах сусідніх будинків моторошні тіні. На дубі постійно гніздилися круки. Знімок велета, обліпленого чорними птахами, не раз потрапляв на шпальти районної газети, став своєрідним символом Федорівки.
Поки що цигани нікому не заважали. І їх не займали. А оскільки на свій не надто показний товар вони щедро збавляли ціну, торги у ромів йшли непогано. Василева Інна придбала в них дві літні спідниці, які потім довго полоскала у гарячій воді. «Так, на всякий випадок».
Перші хвилювання випали на початок липня. Хтось розповів, що молодий дебелий циган з чималим черевцем приходив балакати до Григорія Гнатюка. Всі знали, що селянин ніяк не продасть батьківську хату. Вирішили, що на неї накинув око чужинець. Зроблене кимсь припущення перетворилося на чутки і подалося блукати селом. Аж доки не перечепилося об чиїсь довгі вуха. Здійнявся галас. Кому з місцевих сподобається таке сусідство?
Як завжди в таких випадках, натовп швидко розділився на тих, хто «за» і тих, хто «проти». Інна належала до перших. Нагадувала, що в районному  «Віснику» вже не раз друкували статті про циганські шахрайства і крадіжки. Василь відмовчувався.
- Та мені якось байдуже.  
Іноді, проходячи повз стару школу, він бачив, як Зора порпалася в землі, висаджуючи принесені з базару квіти. Дзьобала маленькою рогатою сапкою пирій, який вже щільно заплів землю. Була така кумедна у картатій чоловічій сорочці і барвистій спідничині. Завжди босоніж. Коли у неї щось не виходить, лаялась по-своєму і топтала ногами бур’ян.
За ці дні вони встигли зблизитись, заприятелювати. Зора часто приходила до річки і проводила час в компанії Василя.  Він вже переніс своє ремесло до хижі. Інні не надто подобалось, що чоловік виварював пучки лози на газовій плитці, отруюючи повітря і заважаючи її хатнім справам. Та й льох забив своїми матеріалами. А куди ставити консервацію?
А він втомився почуватися винним. Нехай в лісі не так зручно, зате спокійніше.
Зора сідала, підігнувши під себе ноги, і уважно спостерігала за його роботою. Іноді допомагала чистити лозу.
Дивно, але зброєю цієї дівчини була чесність. Вона дуже вміло нею користувалася. З дитячою безпосередністю ставила Василю тисячі запитань про життя і жадібно «ковтала» відповіді.
- Земля і справді кругла? – якось поцікавилась Зора, змагаючись із непокірною лозиною.
- Вона має форму кулі. Принаймні, так вчать у школі. Чи ти забула?
Похитала головою, дивлячись прямо перед собою. На сонце, яке повільно скочувалось з пагорба до води, начебто йому заманулося скупатися в річці.  
- Я не ходжу до школи.  
- Чому?
Знизала плечима. Стала креслити лозиною на піску незрозумілі символи.
- Я вчилася до третього класу. Але мені там було не цікаво. Я не подобалась білим дітям, а вони мені.  Потім ми переїхали. І до нової школи я не пішла.
Василь посміхнувся, пригадуючи, як після останнього дзвоника в першому класі Оксанка заявила, що більше не піде до школи. «А навіщо? – щиро дивувалася мала. – Рахувати і писати я вже вмію».
- Бабуся хотіла знову віддати мене на навчання, та батько сказав, що  це зайве. В місті, де ми живемо, немає циганських шкіл. Йому це не подобалось.
- Але ж ти  знаєш українську. Ти б гарно вчилася.
- Ні, - рішуче відказала вона.
Василь збагнув, що до цієї теми краще не повертатися.
- Ваша мова така незвична. Я не розумію жодного слова.
- Захочеш, я тебе навчу, - помітивши його зацікавлення, пожвавилась Зора.
- Не впевнений, що подужаю.
- Вона не складна. І налічує всього 700 слів.
- Справді?
- Так. З наших рідко хто ходить до школи. Хіба що діти баро.
- Циганського барона?
- У нас немає барона, - засміялася Зора. - Це легенда. Барони  були тоді, коли ми вели кочове життя. Зараз усі живуть родинами. Хоча Ману іноді й  кличуть «баро», він просто старійшина. Його поважають у громаді, до нього приходять за порадами і допомогою.
- Все одно шкода, що ти не навчалася в школі. Освіта – це перспективи.
- Але я знаю все, що мені потрібно, - трохи ображено відказала Зора.  - Жінка повинна бути гарною господинею, щоб вдало вийти заміж.
- Одне одному не заважає.
- Вже маю нареченого. Тамаш не любить вчених жінок. Вважає їх гоноровими і непокірними.
- Скільки ж тобі років? – щиро здивувався Василь.
- Сімнадцять. Наші вже кепкують, вважають застарою.
Він ледь стримав посмішку.
- Я думав, не більше чотирнадцяти.
- Тамаш говорить, що скоро у мене з’являться зморшки і мені буде пізно народжувати дітей. Вони будуть хворими і поганими.
- Твій Тамаш – дурень.
- А ще він має велике черево і постійну гикавку, - відвертаючись, весело проказала вона. Тільки голос змінився, ніби охрип. І одразу перескочила на іншу тему. – Мені хотілося б жити в подібному місці. Щоб там було тихо і перед очами стояла така краса.
- Справді? А мені іноді хочеться податися світ за очі, - Василь вперше зізнався в тому, що давно осіло на дні серця.

                                                                                 Далі буде

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 24-05-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Дарина, 24-05-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 18-05-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 18-05-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.76820182800293 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Дівчина, яку забрало море
Була собі дівчинка, і звали її — Ірина Кулянда. У шість рочків вона зробила мамі подарунок — першу написану …
«14 друзів хунти»: чотирнадцять голосів війни
Одна з найпомітніших антологій цього року про війну з Росією — «14 друзів хунти», впорядкована Дмитром …
Пол Бейті «Запроданець». Чорний роман під рожевою обкладинкою
Як воно — жити з усвідомленням власної чорноти? Чому ми досі ділимо людей за кольором шкіри? Запитання, …
«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …