Глава 3. Як приходив "песець", або "Хотіли як краще, вийшло - як завжди!"
Вже, зібравши пожитки, з ганьбою втік до Росії Янукович і до влади прийшла "хунта". Облдержадміністрація була під зав’язку набита бійцями "Беркута", "Сокола" і міліціонерами, а ззовні товклися ще й козаки з "Козачого загону", і все задля того, щоби звитяжно боронитися від жахливих "правосеків", які з усіх боків намагались "прорватись" до Луганська. З різних куточків області надходили повідомлення ніби, повсюдно, були помічені автобуси з "майданівцями" і "правосеками", які геройськи розганялися натовпом небайдужих проросійськи налаштованих громадян. Незабаром відбувся захват СБУ, і понеслося...
Степан працював слюсарем на заводі "ОР" - за звичкою усі так називали завод "Луганськтепловоз". Тридцятирічний хлопець виріс в сім'ї робітників, батько працював на ОРі з радянських часів зварювальником, там же працювала і мати - у заводській їдальні, тому пам'ять про "чудові радянські часи" неухильно підтримувалася і леліялася в їхній сім'ї. Спочатку "рукатий" Степан просто носив "передачки" хлопцям, що захопили СБУ, та стояв у натовпі під триколорами і такими довгоочікуваними "кумачами". Складалося все якнайкраще - всі казали, що скоро буде референдум та, як і Крим, Донбас увійде до складу "Великої Росії", а там і до СРСР рукою подати. У Луганську і слухати про "Єдину Україну" не хотіли, а всі кричали про "федералізацію", маючи, звичайно, на увазі повне відокремлення. Але, як сказав один мужик (зараз вже й не пригадати, хто саме): "Це - многоходовочка Путіна! Щаз - відділення, а потім він нас забере до себе". І більшість люду в це вірили, а хто був проти, той і не висовувався, бо коли щось і "бекав" - одразу заробляв по ребрах.
Однак згодом почалася "АТО"... Перші жертви... Степан того не зміг стерпіти, бо ж в Слов'янську мирних "ополченців" посипали снарядами, і це могло незабаром зачепити і його бАтьківщину. Часто він казав: "Ніколи вже не бути нам укропією (так віднедавна стали називати Україну)". Вчергове, переглянувши новини з телеканалу "Росія 24" (всі "укропські" канали відключили. З телевізора цілодобово віщала братська Росія, диктори наперебій, захлинаючись, живописали про нелюдські звірства "карателів"), Степан зібрався і пішов в СБУ ... До цієї пори він обріс уже деякими зв'язками в "ополченні", тому коли хлопець повідав одному своєму знайомому, що хоче захищати слов'ян від "правосеків", той плеснув того по плечу і відповів: "Красава! Нам якраз потрібні добровольці!". Він провів Степана в приміщення СБУ, і в одному з кабінетів, переписавши паспортні дані, видав "ПМ".
- Так я тут і Болотова зможу побачити? - поцікавився Степан.
- Ні, зараз він у від’їзді, - проводжатий усміхнувся, - а взагалі тут сидить.
- Що я маю робити?
- Дані твої я записав - ти тепер в ополченні! Сьогодні о 17.00 чекаю тут - отримаєш довідку, щоб тебе не затримували і пропускали скрізь, де потрібно, і визначимося з чергуванням.
Степан окрилений побіг додому, кишеню приємно відтягував воронований ствол пістолета.
О 17-й він був в СБУ. Подібних йому скороспечених "ополченців" вишикували у дві шеренги, до них вийшов щуплий невисокий хлопчина і зробив перекличку.
- Так що, господа, всі готові? - з явним російським акцентом звернувся до них чоловік, який назвався їхнім командиром.
- Так точно! - невпопад прогорланило збіговисько.
- А, да! Інокентій Олександрович! - відрекомендувався командир, - Сьогодні будемо штурмувати "Військомат". Ви - ударний загін.
- Так нас же мало! - викрикнув хтось із заднього ряду.
- Вас посилять підготовлені хлопці з нашого підрозділу, - правда якого НАШОГО, Інокентій Олександрович не уточнив, - І на місці з боку натовпу підтримка буде. Ще питання є?
Відповіддю було мовчання.
- Спротиву там не буде, укри і так перелякані, а як стволи побачать - всеруться, - заспокоїв їх Олександрович.
Незважаючи на підбадьорювання, багатьом стало трохи лячно - до активних дій люди були не готові.
Незабаром до різномастого натовпу додалися люди в камуфляжах, у гарній екіпіровці, то ж новоспечених "ополченців" від того трохи попустило.
Прибувши в район автовокзалу, до військкомату, загін вигрузився з тентованих "ГАЗельок". До цього часу військкомат вже був оточений натовпом, в основному то були підпилі цивільні з битками та арматурою. Командир розставив хлопців по периметру, з завданням стояти на місці в очікувані подальших розпоряджень...
Незабаром під'їхала ще одна тентована ГАЗель. Відкинувши борт, натовпу стали видавати стволи... під дані паспорта...
Таким був початок кінця...
Глава 4. "Протверезіння"
Серпень. Жаркий, нестерпно жаркий, серпень 2014р. Електрика пропала вже давно, втім, як і вода... Порожні вулиці Луганська, чорними очницями розбитих вікон багатоповерхівок байдуже вдивлялися в поодинокі автомобілі "ополчення", що зрідка пробігали мимо. Підрозділи ЗСУ знаходилися вже на околицях Луганська...
Місто вимерло. Залишилися лише самотні старики, що мимоволі тягли своє убоге животіння в цьому понівеченому війною місті, та ще купка уцілілих в сутичках ополченців...
Степан, що дивом вижив в минулих побоїщах, заматерів і посивів.
- Твою мать! - Степан гаркнув на заряджаючого "Утьос" на прізвисько Малий - Ти знову синій?
Ополченець із Краснодона, Малий - хлопчина років 20-ти, останнім часом постійно перебував "під мухою". Майже всіх з його взводу "укропи" перебили на Вергунці. Він би і сам згинув, якби вчасно не підійшли кадирівці. З тих пір хлопець постійно ходив в устілку п’яний, що дуже злило Степана, який розумів, - до добра заряджання в такому стані не призведе. І тут справа навіть не в страху за життя підлеглого, а більше побоювання за своє... власне життя.
В липні батьків Степана в Східних кварталах накрило мінометним вогнем. Це була окрема, огидна історія.
За вказівкою російського куратора, відділенню Степана потрібно було зробити показушні залпи по місту, для росЗМІ. ЗСУ-шники по місту не стріляли, а "правильна" картинка була вкрай потрібна. То ж одного дня "КАМАЗом", в кузові якого встановили міномет, ополченці виїхали на позицію і, за вказаними координатами, випустили кілька мін. Коли отримували рознарядку, "куратор" їх запевним, що то координати промзони в районі Східних кварталів, жертв бути не повинно.
Відстрілявшись, "КАМАЗ" швидко ретирувався на базу.
За пару хвилин по прибуттю, у Степана задзвонив мобільник. Телефонувала сусідка - тітка Ніна.
- Да, тьотя Ніна!
- Стьопа, тут біда сталася! - волала в трубку сусідка, - Укропи обстріляли Східні квартали. Поцілили біля ринку. Купа трупів!
- Де!? - Степан похолов.
- Біля "Маріки", на Корольова! - захлиналася тітка Ніна, - Батька і мамку твою туууууут!!!
- Що? Що тут!?!?!? - крикнув знетямлено.
- Вбили! Вбили їх укри-и-и!!! - ридала сусідка.
- Ля-а-а-ть... - тільки й зміг видавити з себе Степан.
Він сам убив своїх батьків.
Хлопець прозрів миттєво, та зворотного шляху не було. Поховавши батьків він далі воював "на автоматі", шукаючи свою смерть, та мабуть Господь Бог вирішив покарати і залишив йому життя... Життя, яке перетворилося на ПЕКЛО.
- Скільки ти вже будеш бухати, чорт!!! – трохи охолонувши шпетив підлеглого Степан.
- Пробач, командир, нерви - нікчорту!!! - запинався "Малий".
- Гаразд! Дивись, заряджай акуратніше.
Очікуючи на атаку ЗСУ, Степан знову заглибився в спогади...
Він згадав, як після дзвінка, відпросившись, стрілою кинувся до Маріки. Як не дивно, місце вже було оточене "бетменівцями", тіла накриті.
- Туди не можна! - один з ополченців зупинив Степана.
- Там мої батьки, - хлопець викинув руку в сторону тіл, що лежали рядком на землі.
- Зараз "Лайфньюз" приїде, відзніме - підійдеш! - безапеляційно сказав боєць.
- А, ось і вони.
Підійшла знімальна група. З тіл зняли накидки, хлопці з оточення розійшлося так, щоб їх не було видно в кадрі.
- Нещодавно, коли ми їхали містом, карателі обстріляли мирний Луганськ з мінометів, - розпинався кореспондент, - величезна кількість жертв...
Степан відчув, що його зараз знудить...
- Заряджено, командир! - Малий вивів його із задуми.
- Все, поїхали… - ополченець змахнув рукою в напрямку руху.
