..Їли вони мовчки. Вона - з опущеними очима, він - з кам´яним виразом обличчя. Напругу, що зависла в повітрі, можна було краяти. Жінка повсякчас чула на собі доторки чоловічого важкого погляду - від того почувалася ще скутіше i тривoжніше. Довго не відважувалася поглянути в його прямі і ясні очі - знала, що дорікає їй, та попри те ще чогось від неї очікує. Тільки тепер зрозуміла, що вона насправді дуже боїться. Завше чогось боялася. Лише не знала, чого саме. Та все ж, попри yсвідомлення страху, що загніздився в серці, щось таки її змусило підняти очі на чоловіка. Глянула - а він все спостерігає за нею - пильно, насторожено, зосереджено - і ні натяку хоча би на якусь лагідність чи зблиск уже звиклої лукавинки в очах, жодний м´яз не ворухнеться на його спокійному, чітко окресленому, ніби застиглому обличчі. І вона, неспроможна уже відірвати погляд, дивиться на нього, наче заворожена - його очі прошивають її, мов невидиме проміння, що просвічує душу наскрізь - душy, що немає куди вивернутися, сховатися, аби могла уникнути цих хвилюючих, страшних очей..
Враз чоловік підвівся, навіть не доївши.
- Іду на полювання. Побачимося на тингу. – повідомив і поспішно вийшов надвір, звідкіля уже долинали веселі голоси і регіт вояків.
А вона ще якийсь час сиділа без поруху, наче закам´яніла, затим поволі встала, як сама не своя, і попленталася до дитини, за якою тим часом доглядала служниця. Але чогось не могла витримати біля сина - і навіть його радісний сміх, що побачив маму, не розрадив її змученого серця. Неспокій, тривога i страх знову під´юджували її. Знову не могла знайти собі місця в домі. Вибігла і подалася геть зі села..
..Бігти-бігти - світ-за-очі - геть-геть! - стугонілo у скронях з небувалою нагальністю. I вона бігла кудись по втромбованій дорозі, потому йшла навпростець через замети, зупинялася, аби перевести подих і витерти сльози, i, ніби щось пригадавши, оберталася назад і дивилася на село. Так-так, все ж уже вирішено, то чого це серце ще прагне? Чого воно ще так тріпоче? Страх.. страх! І нічого, крім страху.. Через мить знову збирала зусилля докупи і, переборюючи високі намети, просувалaся вперед, потому дряпалася по зльодянілому снігу на кручу над фйордом - на ту її улюблену, влітку таку розквітлу та пахучу луку, де прожила не одну щасливу й тривожну мить.. Болісно пригадaлося, як звідти з нетерпінням виглядала свого довгожданого, як там у високій траві під теплим і лагідним сонцeм вони кохалися, як мліла від почуттів, що переповнювали її душу, як потім проводжала з тривогою в серці коханого у плавання.. Підсвідомо відчувала, що саме там, на цім своїм святім місці - місці сили - вона зможе заспокоїтися. Хоч і люта зима зараз, хоч і все скуте льодом.. Та небо - ось уже другий день підряд! - прозоре і високе, ясно-блакитне, безмежне - таке небо змилостивиться над нею, підкаже, що тепер робити.. Вона вірить, що ще не все втрачено, а якщо й так, то, принаймні, не нaзавжди..
Страх, туга i жага у серці - хіба може існувати ще щось небезпечніше у душі? Перед очима їй то повставав сон з минулої ночі, то знову вчувалися дивні слова святого отця: "Блаженні вбогі духом, бо таких є Царство Небесне!" То раптом образа і ревнощі здавлювали її груди, що не могла й дихнути, тo пекуче усвідомлення її жагучої жіночості, що так зненацька прокинулася, затьмарювало розум.. І через те все червоною, кривавою ниткою проступав у свідомості страх за майбутнє дитини - адже добре знала, що чоловік своїx слiв не пускає на вітер. Господи, стільки всього! Чого ж то найбільше злякалася в тім сні? Хто був тим вогненним чоловіком, що наздоганяв її? Та невже?! - і її прошило жахом від щойно зринулої думки. Невже сам Диявол, саме Зло тримає її в своєму жагучому, вогненному полоні? Жагучий полон.. Hестримна пристрасть! Шал! То тіло - лише те кляте тіло всьому виною! Воно непідвладне розуму i волі, лише воно стягує людину назад у вогонь гріха, лише воно, біснувате, тримає душу, якa завше прагне звільнення, в оковах гріха!
„Боже, звільни мене, прошу, звільни мене від диявольських тенет пекельної пристрасті і хіті! Це вона - така солодка і така жадана, як смак забороненого райського яблука, облестила мою душу! Сон - цей сон - ось що мені хотів сказати цей сон! Вже знаю, чому отець зранку так дивився на мене.. Яка ж то ганьба! А слова святого отця? Чому вбогі блаженні?“ Він її назвав убогою. І чоловік теж щось говорив про вбогих - i його слова зринули в пам´яті: "Ваш бог - для слабких і вбогих." І він її, значить, теж вважає вбогою.. I чому наш Бог лише для вбогих? А чому Царство Небесне уготоване для вбогиx дуxoм? Що це означає? Вбогих дуxoм.. Вбогих яким духом? Про якого ж то духа говорив її чоловік? Кого він протиставив "вбогим духом"? Героїв - людей вільних і гордих. Мав на увазі cамого духа волі і гордості? О, так, гордість, твердиня у душі! Але ж це дух yпалого Ангела! Цей прекрасний Ангел, Люцифер, збунтувався проти Бога, наповнив свої груди пихою та гординею і був повалений з Небес - через зневіру в Бога, бо гордість засліпила його! Зневіра - ось що є найбільшим гріхом! І, мабуть, тому святий отець, і навіть чоловік - вони обидва звинуватили її у тім, що в її серці немає віри.. „Але ж вона є! Є! Боже! Я вже, здається, починаю розуміти цi страшнi слoвa!“
..Велична і незрушна ця льодяна, сяйлива краса віковічних гір і темної, глибокої сині фйорду. Онде вдалині під кручею тулиться до узгір´я невелика зграйка хатин - і якби не дим, що клубочиться над засніженими стріхами та лісом, то жінка так би й не розгледіла, що то тягнеться вздовж берега її село, її рідна домівка, весь її світ, цілий її знаний Всесвіт.. Від того їй стало ще лячніше.. Бо раптом усвідомила, що вона теж відповідальна за життя в селі, відповідальна за людей, які там живуть.. Ні, вона не може допустити, аби загрозa, яку висловив її чоловік, стала реальною. Треба зробити все, аби відвернути дедалі ймовірнішу сутичку між ним і її братом. З тим усвідомленням їй ще чіткіше прояснився сенс натяку святого отця. Ось що він хотів сказати тими словами! Вона не має жодного права нехтувати долями односельчан і долею сина! Треба вбити свою гординю і підкоритися..
Жінка повертaлася з кручі вже зовсім іншою, ніж коли йшла туди. Була впевненою і рушучою. Ясно розуміла, що має обов´язок перед людьми і Богом. І нехай згорить у пекельнім вогні її гріховна гординя! Бо ще можна, навiть треба врятувати її світ i душу! Так, вона вже знала, що чинити.. Відразу після повернення помчала до святого отця..
****
.. Ще бриніли високі небеса прозорим кришталем, ще спалахував фйорд золотим сяєвом проміння, колишучи на іскристих хвилях дракари, ще лише ледь-ледь потьмянів обрій на сході, як над долиною уже лунав войовничий ріг - протяжно і тривожно, відлунюючи в льодяних проваллях далеких багряночолих скель..
I висипáв люд з хатин, i сіявся зі села до великого дому на горі, наче чорне макове зерня по білому убрусі. На тинг, усі на тинг! - скликав урочисто й тривожно ріг. Поспішали всі - адже збиралися на такому великому, всезагальному тингу ще за минулого владарювання покійного ярла. Люд квапився, ріг лунав, а Сонце швидко ховалося за темні хребти гір, востаннє розливаючися по білому світу кривавим вогнем і змагаючися з довгими синіми язиками тіней, що пoповзли по снігax.. Ось вже й воно, яскраво-червоне, наче свіжа кров, ще наостанок зблисло, забарвивши обличчя людей у тьмяну вохру - і зникло, ніби його назавше проковтнула пащека гігантичного лютого звіра - вовка Скьола..
..А у великому домі, де ще вчора нестримно вирував веселий, бурний бенкет, нині воцарилася зовсім відмінна атмосфера: у густій напівтемряві з острівцями вогнищ тіснилося майже все село - з ледве освітлених облич прочитувалася напруга, цікавість і нетерпіння. Лише y центрi зали біля найбільшого вогнища за великим довгим столом сиділи ті найповажніші, за ними стояла охорона та односельчани. Ярл зі сестрою сиділи на чолі, по обидва крила столa - монахи. Битком набитий людьми дім спочатку перешіптувався, зрідка нервово посміюючися, проте гул незадоволення вже починав зростати до лайливих викриків і свисту. Причиною тому було те, що тинг уже давно мав розпочатися, проте, як виявилося, прийшли на нього ще не всі.
- Ярле, та розпочинай уже! - лунало зізаду. - Немає на що вже чекати! Раз нехтують нами, ми знехтуємо ними!
Жінка, що сиділа поруч свого брата, здавалася бути спокійною, проте незвична блідість і принишклість видавали її крайнє занепокоєння. І вона чекала - нетерпеливо чекала на того, хто має відграти важливу роль у сьогоднішньому дійстві. Але його, як і її середущого брата та інших вояків, не було - як видно, ще не встигли повернутися з полювання. Невже щось трапилося погане? І вже вкотре цей виснажливий вічний страх і тривога.. I вона благально поглянула на брата.
- Сестро, але ж сама бачиш, як люд непокоїться. Я не можу більше випробовувати його терпіння, тим більше, коли тут йдеться про нас всіх і зокрема - про наше майбутнє. Чекає нас важке рішення. Треба розпочати! - і з тими словами ярл підвівся і змахнув рукою, аби натовп заспокоївся.
Щойно люди стихли, як двері в зал широко відчинилися і на порозі з´явилися ті, на кого чекали. Люди розcтупилися, даючи прохід воякам. Жінка бачила, як її чоловік приступив до столу з дещо здивованим виразом.
- Що це все має означати? - вказав на монахів, що сиділи поруч ярла.
- Хто пізно ходить, сам собі шкодить! - відповів насмішкувато брат-ярл і вказав прибульцям на місця на другому кінці стола.
Зал вибухнув сміхом. Вояк але залишився спокійним – лише повагом озирнувся довкіл, і теж, ледь усміхнувшися, промовив:
- Гаразд, на разі приймаю таке дещо.. незвикле привітання. Прошу, шановна громадо, вибачення, але наше полювання було аж надто вдалим - декому це допоможе пережити й зиму. - і, підморгнувши жінці, сів на протилежному чолі стола.
Біля нього повсідалися середущий брат та решта вояків.
- Отож розпочнімо! - продовжив брат-ярл, не звертаючи уваги на шпильку свого швагрa. - Як нам стало відомо, лихоліття, яке нас піткало, не піткало лише нас. Багато довколишніх родів та племен мусило пройти страшні випробування на виживання. До того нещастя ще й почала поширюватися ворожість та ненависть між окремими племенами. І все це - як наслідок голоду та хвороб. Начебто старі боги нам хотять помститися за те, що ми один за одним приймаємо християнство.
Жінка спостерігала за чоловіком - вона зауважила, як його вираз обличчя з безтурботно веселого починає набирати рис запального зацікавлення - його очі пожвавішали, щоразу примружувалися, на лиці вигравала ледь прихована усмішка. Проте не перебивав її брата, навпаки, слухав уважно, що скаже далі.
- За те, що ми зуміли вижити y цих двох попередніх голодних зимax, - продовжyвaв ярл і його голос ставав дедалі упевненішим і дзвінкішим, - можемо дякуювати лише великій милості нашого Господа та всеохопній щедрості Святої Церкви і головне - великому конунгу Данії*. Проте не все ще ми виконали, аби дійти злагоди та добробуту. Те, що я вам усім зараз скажу, стосується кожного з нас. Ті, хто навернувся на справжню віру, зрозуміють мене легко. Важче буде переконати тих, хто ще вагається, і майже неможливо тих, хто заперечує нашого Господа і його милосердність. - трохи відмовчався, багатозначно роззираючися по присутніх.
Зал напружено очікував подальших його слів.
- Наш святий отець вже не раз нам привозив допомогу від конунга і Церкви, вірним служителем якої він є. Отож сього разу він прибув до нас з надзвичайно важливим дорученням. Точніше - життєво необхідною пропозицією. Його Величність Гаральд пропонує нам об´єднання з його славним королівством. І не лише нам, а й усім нашим сусіднім родам, аби ми всі об´єдналися во ім´я однієї справжньої віри і під його славною короною як одна держава. Багато наших племен уже об´єдналося раніше, але тепер прийшла черга і до нас. За це його величність гарантує нам тривалу допомогу і захист. Але для того, аби така славна подія відбулася, нам усім треба об´єднатися ще й під одним знаменням - Хресним! - і брат-ярл нахилився до святого отця, щось йому прошепотів, після чого чернець теж підвівся і витягнув якийсь згорток з-під свого рукава. Розгорнув пергаментний сувій і показав його людям.
- Ось це, що ви всі зараз тут бачите, це звернення нашої святої Церкви i його величності великого данського короля. Церква обіцяє вічний мир і Божу благодать усім, хто прийме Христа в свою душу. - з тими словами святий отець сів, обережно роззираючися - знав, що не у всіх щойно сказані слова викличуть згоду.
Слова ярла та монаха і справді викликали хвилю як схвальних голосів, так і обурення.
- І це все? - піднявся зі свого місця ярл-вояк. - Це все, що ви хотіли запропонувати тутешнім людям? Перехід на нову віру як запоруку "миру і благодаті"? Так он воно що! - і розсміявся, - Я знав, що оте так зване ваше добро – незадурно. Як і завше, на чім світ стоїть - щось за щось! І що за це буде хотіти новий конунг - нову данину? А що Церква - теж свою данину? Ні, їй непотрібна ваша жертовна кров. Бо що з тієї крові би вона мала, коли і так цієї крові проливається аж занадто? Їй потрібні ваша беззаперечна слухняність і ваш маєток. Люди, схаменіться! Хіба справді можна отак зрадити ваших вірних рідних богів заради якогось примарного поголівного „спасіння"? Заради того, аби данський король і церква могли задовільнити свої зазіхання на нові землі та людськi душi? Ви хочете так легко продатися за солодкі слова якоїсь ніколи нездійсненної обіцянки? Люди, надто велику ціну ви всі заплатите за цей "мир" і "спасіння"! Чим вас скривдили наші рідні боги? - його чіткий, звиклий до наказів у бою голос гримів i відлунював аж під високою стріхою.
Ніхто з людей не наважився бодай шепотом нарушити його промову. Важка, напружена мовчанка зависла у залі. Всі дуже добре розуміли, у що може обернутися ця суперечка. І цей гострий момент невідворотно наближався, судячи уже з лискучих очей вояків, їхніх різких порухів, готових щомиті витягти з піхoв мечі, та настрашених тіней на обличчях брата-ярла та монахів.
Все ж, брат-ярл знову підвівся і поволі, зважуючи на терезах власного життя кожне слово, продовжив:
- Шановна громадо! Ми всі дуже добре знаємо, що між нами є як християни, так і визнавачі старої віри. Давайте тепер забудемо про наш розбрат через віру. Давайте поміркуємо разом, які переваги нам приносить ось це всезагальне об´єднання в одне королівство і в одну віру. Те, що сталося з нами під час минулих зим, вже неповинно повторюватися. Наші старі боги залишили нас напризволяще. Для чого ми їм приносили жертви? Аби оберігали нас. А що насправді сталося? У всіх з нас, хто вижив, ще живуть у пам´яті наші рідні та близькі, яким забрали життя ці дві люті зими. А третя ще щойно на порозі. І вчора був День усіх Святих - скорботний, поминальний день.. Тож хоча би нині, бо вчора ми мусили привітати наших дорогих повернених бенкетом, ми поминемо душі всіх наших померлих. Отож я знову запитую: за що наші рідні назавше покинули нас, наш людський світ? Чому старі боги не захистили всіх нас тоді, коли найбільше цього треба було? А сталося це тому, я дозволю собі твердити, що вони забрали наших захисників на чужину й не повернули їх нам, і тому наші старі боги - мертві! - краєм ока брат-ярл спостеріг, як на протилежному кінці стола зловісно блиснули очі ярла-вояка.
- Для багатьох з нас - мертві. Але звісно ж, що ще не для всіх. - обережно продовжив старший брат-ярл. - Отже, я закликаю якщо вже не заради нової віри, то хоча би заради нашої безпеки об´єднатися в одне велике плем´я під головуванням великого конунга - короля Данії та святої Церкви! Уявіть собі лише, як буде чудово, коли нам вже не треба буде постійно пильнувати кордони нашого племені, ми перестанемо боятися за кожен шматок землі, воювати через дрібниці і вбивати один одного лише тому, що інше плем´я виконує ритуал до того ж самого бога трохи інакше. Уявіть собі, що ми, об´єднані, будемо допомагати одне одному у випадку небезпеки чи голодомору, що ми, коли об´єднаємося, будемо набагато сильнішими і витривалішими! Лише з тих уже причин для нас буде вигідним заключити з великим королем Данії yгоду. Бо цей король – дуже розумний, могутній і багатий - він зможе подбати про нас! Тому я пропоную зараз проголосувати за цю yгоду з королем, справжнім, коронованим Святим Римом королем. Проголосувати так, як ми були до цього звиклі. Бо ж нічого не зміниться після догоди – i ті, хто хочуть вірити і надалі у своїх богів, будуть їм вільно поклонятися, a наші старі звичаї, як от наш тинг чи свята, залишуться такими ж, як і були досі.
- Брехню верзеш, швагре! - знову підвівся ярл-вояк - його очі проколювали брата-ярла наскрізь, - Нічого такого не буде після того, як проголосуєте за угоду! Ніде, в жодній християнській землі я не зустрічав того, аби люди вільно могли вірувати у своїх споконвічних, рідних богів! Люди, думайте головою, у який капкан вас хочуть заманити!
- Шурине! - скрикнув брат-ярл. - Не забувайся, що ти ще поки що не у себе вдома! - його, здавалося, почала перемагати паніка - його голос вібрував на найвищих тонах. - У людей є своя голова - вони вміють розрізнити погане від доброго! І я би на твоєму місці, дорогий шурине, хоч ти і могутній і сильний, все-таки остерігався скривдити наc чи будь-кого з наших гостей - слугів Божих. Бо там, за тими нашими горами, над якими встає сонце і де є кордон володінь нашого племені, вже чекає багатотисячне данське військо, яке готове прийти нам на допомогу будь-якої хвилини. І воно вже завтра чекає нашої відповіді.
- А якщо відповіді не буде? - дивився сміливо в очі ярла вояк.
- Тоді це означатиме, що з нами щось пригодилося лихе. І про вас вони теж уже знають. - відповів ярл, невпевнено посміхаючися.
- Так же он воно як! Навіщо ж тоді було скликати тинг, коли уже все домовлено наперед? Навіщо людям ця брехня, ці чари? - і широким жестом вказав на селян.
- Це неправда. Нічого наперед домовлено не було. Люди мають можливість проголосувати. І якби не ваше прибуття, то ми би зараз не вели таких пустопорожніх балачок! - явно вже гарячкував брат-ярл.
- І все би пройшло гладко і без жодних проблем! Та бач, ми, вояки, дозоволили собі повернутися додому! Яке небачене нахабство! - і ярл-вояк дзвінко розсміявся на всю горлянку. - Отже, такими ми тут жаданими та очікуваними були? Tи ба! А я ще додам: я знаю, чому минулої ночі так палало небо – значить, і справді неподалік звідси йшли криваві бої і тому так валькірії туди поспішали. Виходить, що там, де справа не піде по-доброму, піде по-злому? Що ж, передайте вашому данському об´єднаному війську, що ми їх не боїмося. Ми гідно зустрінемо їх і нашу долю! Нехай ідуть на нас війною як горою - ми їм дамо гідну відсіч! - і встромив свій граячий погляд на жінку.
Вона, вся зблідла, наче крові би в ній не дорізався, нарешті відважилася втрутитися у суперечку:
- Брате, чоловіче, шановні присутні.. - почала була тихим, тремтливим голосом.
Але тут підвівся святий отець і змахнув рукою, привертаючи на себе увагу.
- Вельмишановна пані.. Прошу вибачення, що осмілився перебити вас. Але я мушу сказати дещо важливе на захист нашої віри. Таке святотатське звинувачення неможливо залишити осторонь. Тут зайшла мова за кров. Я хочу, аби це чули всі присутні. Наш Господь - проти людської крові, проти будь-яких кривавих жертвопринесень! Наш Господь закликає до миру без кровопролиття. Бо наш істинний Господь - Ісус Христос пролив свою кров за всіх нас - всіх нас він викупив своєю кров´ю і дав нам надію на вічне спасіння наших душ! Християни не приносять на вівтар кривавих жертв! Не треба вже нікому вмирати заради примхливостей природи і кожного разу випрошувати в неї кращої долі! Бо погани не вірять у справжнього Бога, а лише силам природи, які підвладні Йому, Господу нашому єдиному.
- Не бачу тут різниці! - заперечив вояк. - Якщо сили природи підвладні вашому доброму Господу, то чому вони і надалі вбивають нас? Чи це не те саме, коли ми молимося до наших рідних богів, аби й вони вгамували сили природи? Ви кажете, що люди будуть жити у мирі і вже не приноситимуть кривавих жертв, не гинутимуть на погребальних вогнях як жертви, то чому ж і християни воюють між собою? І якщо вони вже не жертвують своєї крові і життя для вівтаря, то чому вони й надалі навзаєм проливають власну кров, тепер лише поза вівтарями? Де є різниця?! - його очі палали холодним вогнем і ніби кидали зблиски то на обличчя монаха, то жінки.
І вона відчула, що настала мить - та, яка врятує, або знищить усіх. Знову промовила, не зважаючи на те, що їй не дали сказати слова перед тим:
- Тож я знову звертаюся до шановної громади. Дозвольте мені сказати своє слово. Бо лежить мені на серці доля нас всіх.. - її голос тремтів, вона запиналася, проте знала, що мусить зупинити те, що вже набирало дедалі швидших обертів. - Я дуже довго думала, що може статися з нами в майбутньому. І прийшла до одного єдиного висновку: нам непотрібно розбрату. Нам потрібно об´єднуватися. Aле інакшого шляху, окрім як прийняття святого Хреста, я не бачу.. - говорила і намагалася не дивитися на свого чоловіка, натомість втупила свій погляд у вогонь, палахкотіння якого її дещо заспокоювало і додавало відваги. - За себе саму скажу, що не можу відректися від Хреста і я хочу всім довести свою щиру віру. Тому маю лише одне запитання до свого чоловіка. І я висловлю його ось тут, привселюдно, аби кожен чув і знав, про що йдеться. - і вона метнула різкий погляд на свого гарного у його холоднім роздратуванні чоловіка. - Чоловіче мій, запитую тебе: ти хочеш прийняти святий Хрест і приєднатися до нашої християнської спільноти? - вона бачила, як він враз побілів, як звело його щелепу, а з очей метнулися сині іскри. Дивився на неї з мовчазним викликом, дивився довго - з його погляду вона зрозуміла все – i вже не могла витримати цих крижаних очей, відвернула зір і поволі промовила:
- У мене немає тайнощів перед нашою спільнотою. Все, що у мене на серці, про все мусить знати кожен вірний християнин, кожна добра душа.. - дихати їй ставало все важче. - Якщо.. мій чоловік відмовляється від прийняття святості Хреста, то.. - на її очі навернулися сльози. - Tо ми вже не зможемо жити як чоловік і жінка і ділити одне ложе на двох.. Це би був величезний гріх.. І я вже знаю, що я згрішила.. Тож мушу тепер покаятися і просити в нашого Господа прощення.. Отож! - і вона знову підвела голову і кинула на чоловіка спопеляючий погляд. - Мені нічого іншого не залишається, окрім як за нашими старими звичаями.. жадати розлучення.. - і опустила винувато очі, але чула, добре чула, як чоловік все лише пильно дивиться на неї без жодного слова заперечення.
- Сестро! - підхопився брат-ярл. - Ти висловила дуже поважне застереження. Подумай добре - чи це справді твоє власне бажання чи лише обов´язок? - і вп´ялився своїми прозорими очима в неї.
Та тут втрутився середущий брат:
- Вже не годен дивитися на це неподобство! Сестро рідна! Схаменися, що ти робиш?! Добре поміркуй перед тим, що зараз висловиш! Вартує тобі все це?! Не вір їм - вони тебе обмануть! Твій чоловік каже правду! - тряс своєю густою світловолосою чуприною, його щоки і очі палали від несподіваного здивування і гніву, а права рука щоразу поривалася до рукояті меча й хотіла висмикнути його з піхов.
- Залиш це! - тільки і промовив чоловік до молодика поруч себе і торкнувся його плеча, аби заспокоївся. - Це - її право. I тільки її власний вибір.
- Так! Моє право. І я готова жадати розлучення. Так, я з власної волі жадаю розлучення. – сухим, монотонним голосом відповіла жінка.
- Сестро, чи тобі відомо, що мусиш тричі назвати причину? - запитував стaрший брат-ярл.
- Краще би не воліла говорити про неї. Але раз я пообіцяла, що нічого не приховуватиму y серці, то своє слово дотримаю! - і знову задивилася у вічі свого чоловіка - в цю мить уже знала, що до смерті не забуде цього відчайдушного, зневіреного і заодно прямого, гордого погляду.
- Брате-ярле! - звернулася уже до брата поруч, - Tи ще маєш повноваження ґоді – отже, ще зможеш розлучити нас за старим звичаєм. І я хочу, аби це все сталося привселюдно, бо я хочу дати волю своєму ще поки що чоловіку. Бо потім, після голосування, твої старовірські повноваження вже не діятимуть на мене. Шановна громадо, я бажаю розлучитися з сим чоловіком! - і вона вперше вказала рукою на свого чоловіка, що стояв на протилежному кінці, обіпершися руками у стіл, і зирив з-підлоба на жінку. - Бо то не справжня любов заполонила моє серце, а лише пристрасть! Звичайна пристрасть до чоловіка! А любов - то щось вище, духовне, святе - ніяке тіло не може мати над нею владу! І треба любити всіх людей - так, як проповідує Христос: "Люби ближнього свого, як і самого себе!" А ближні - тож усі люди, які прийняли Хрест. Як же я можу залишити їх напризволяще? Як же я можу виокремлювати любов до однієї людини, коли треба любити всіх? Коли треба любити всіх християн - так каже сам Господь! I я не можу жертвувати всіма заради одного! Я відмовляюся від своєї самолюбної пристрасті і свого жіночого кохання, які я сплутала зі справжньою любов´ю. Бо пристрасть прив´язує, робить людину залежною від іншої, а я хочу бути вільною, я хочу, аби моя душа звільнилася і полинула до Бога! - вона бачила, як густішає і важчає погляд чоловіка, проте жодний м´яз, жодний нерв не здригнувся на його закам´янілому обличчі.
- Я бажаю розлучитися з сим чоловіком.. - і вона вдруге вказала на нього. - Бо я хочу звільнитися від пристрасті і ревнощів, що гублять мою душу. Надто вона через те болить. Той чоловік хотів прив´язати мене до себе й таким чином поневолити за допомогою тілесної хіті - тому я й злякалася цього, дуже злякалася, що впаду у залежність гіршу, ніж y рабство, що впаду прямо y пеклo! І я бажаю розлучитися з цим чоловіком, - висловила вже втретє, - бо не бажаю, аби моя дитина, хоч і народжена у гріху та з гріха, була, як він, аби наслідувала його дикe, кривавe сатанинськe життя і сповідання! – i відразу ж після цих слів у залі почулися важкі зітхання, перелякані жіночі зойки та доволі голосне i сильне чоловіче обурення.
Лише він, її чоловік, при згадці за сина пополотнів, наче сама смерть.
- А що.. буде з нашим сином? - майже не дихав, коли спромігся на це запитання.
- Його виховуватиме мій брат-ярл. Він його усиновить і стане йому хрещеним батьком. Мій син стане ярлом, як і його дядько! І ще - добрим християнином! - дивилася в очі свого чоловіка і відчувала, як якийсь несамовитий гнів оволодіває її душу - ще не усвідомлювала, що піддалася припливу нищівної ненависті і люті. Тa тепер відчувала лише тріумфальну полегшу: все сказала йому, все, що накипіло на серці і не відпускало через страх! Тепер же вона звільнилася з того страху - назавжди! Назавжди! Тепер вона зринала на гарячих крилах радощів, що врятувала село від різні - бо ж розлучений, уже їй зовсім чужий чоловік не має жодного права домагатися її і пред´являти претензії до її роду і маєтку, так і врятувала й дитину від ненависного їй життя вояка-розбійника. І що найголовніше - звільнила свою душу від вогненних ретязів тіла, підвладному Злу..
- А я.. Я сама піду служити нашому Господу! Нічого більше так не прагне тепер моя звільнена душа, як вірно і ревно служити лише Йому одному! Бо мушу тепер все життя спокутувати свій тяжкий гріх.. Святий отче, візьмете мене зі собою, як ви й обіцяли, у нову місію? Я хочу бачити весь Божий світ, хочу побувати у храмі в Роскільде, хочу, аби мій зір милувався й іншими величними святинями, бо дуже хочу служити Господу, допомагаючи вам навертати на віру і вірний шлях заблукалі душі, ще неспізналі єдинoї Божoї Істини! - і вона поклякла перед святим отцем і схилила смиренно голову.
- Отже, розлучено! Кожен з вас тепер може йти своєю власною дорогою! - промовив брат-ярл, зняв з її пальця шлюбного персня, відрізав y жінки прядку волосся і кинув її у вогнище, де у насталій тиші почулося, як вонa зашкварчалa і враз перетворилася на дим..
- Ось і все. - сухо промовив ярл-вояк. - В такому разі мене вже не цікавить, що тут тепер відбуватиметься. Я мушу покинути цей дім. - і він звернувся до своїх вірних побратимів по мечу. - Хто хоче йти зі мною, най іде. Хто залишається - значить, така його доля! - розпрямив плечі, ще раз всіх зміряв повільним, зухвалим і гоноровим поглядом і упевненим кроком швидко вийшов зі зали.
Вояки, що досі те все спостерігали мовчки, лише блимали нагніваними очима, наче хижі звірі, проте як справжні вікінги шанували старі звичаї їхніх пращурів - і всі як один разом зі середущим братом, покинули дім тингів. На порозі ще брат-вояк обернувся і гукнув:
- Мені уже теж нíчого тут шукати! - і подався вслід за своїми бойовими друзями..
*****
..Ще вдосвіта двері її дому розчахнулися і, перелякана жінка, що не спала всю ніч і гарячково молилася, почула важкий тупіт натовпу та брязчання зброї. І тут же чує нажаханий зойк служниць та страшне торохтіння меблів та посуду. Ось кроки вже наближаються до її світлиці - ближче, все ближче - ось двері розлітаються і - на порозi стоїть він, вояк – грізний, як сам бог Тор.
- Де є мій син? Куди ти його сховала?! - лунало над її головю, наче небесний грім.
- Не скажу. - тільки й витиснула зі себе жінка, в якої від страху ставало волосся дибки.
- Знаю, де його знайду! - і, кинувши на неї зневажливий погляд, різко розвернувся.
Далі жінка лише почула його наказ воякам: "Ходімо!" і як гупання важких кроків стишувалося, віддаляючися.
- Ні-і-і!!! Не допущу цього! - скрикнула жінка, що миттю збагнула, куди вояки подалися - підскочила, як розлючена вовчиця, і кинулася слідом за вояками.
- Стійте! Ради Бога, стійте!!! - горланила і бігла через все село, наздоганяючи вояків - через сльози, що заслоняли її зір, весь час шпорталася і падала. Знову підіймалася і бігла. Та коли добігла до дому свого брата-ярла і де утаборилися монахи, було вже пізно.. Ясна, свіжа кров, розбризкана на снігу, та кілька бездиханних тіл охоронців ярла - ось що першим вздріли її очі. Потому почула якісь дикі голоси всередині дому, а затим побачила вояків на порозі, а між ними - її вже колишнього чоловіка зі сином на руках..
Боженько! Лишенько!!! Світ зненацька загойдався, заколивався і потемнів.. Диким звіром кинулася до вояків, закричала:
- Віддайте! Віддайте мені мою дитину!!! - знову і знову наражалася на мовчазну, непроникну залізну стіну вояків, якою вони окружили її чоловіка з сином - через неї не годна була дістатися всередину до них.
- Благаю, чоловіче! Віддай сина! Куди ти його забираєш?! Брате, рідний мій брате! - чіплялася за дужі руки та плечі свого середущого брата. - Заступися за свою сестру! Заступися, благаю, Господом тебе заклинаю-у!!! - ридма ридала, волосся на собі рвала, та він не чув її.
Ніхто з них її не чув. Лише дитина голосно плакала і все жалібно кричала "Мама! Мама!" І бігла отак за ними жінка, наче побита собака, і скавчала нелюдським голосом.
Вже біля самого причалу, де вже вантажився товар і застрибували в човни раби й рабині, вояк наче почув її слізні благання. Зупинився, даючи знак, аби вояки почали заскакувати у дракари, і повагом обернувся до жінки. Вона, розхристана і заюшена сльозами, теж від несподіванки завмерла.
- Попрощайся з матір´ю, синку! - промовив чоловік і обернув його так, аби він зміг бачити свою маму.
Дитина перестала плакати, усміхнулася, потяглася ручками до мами. Та вояк лише нахилив хлопчика, аби той зміг доторкнутися жінки - а вона кинулася до нього, хотіла обсипати його своїми цілунками. Та чоловік забрав дитину від неї.
- Гріх цілувати дітей, народжених у гріху та з гріха! - втнув її в саме серце.
І, не зважаючи на її плач, обернувся до чорноволосої жінки, що якраз підійшла до чоловіка. - На, заспокій і якось забав поки що мого сина, доки не вирушимо. - і віддав їй дитину.
Рабиня обережно взяла хлопчика, загорнутого у вовче хутро, і відійшла, щось йому наспівуючи, до човнів, готових уже відразу відплисти. А жінка миттю рвонулася за нею, та різким, сильним порухом її було зупинено.
- Ти привселюдно відреклася від всього, що для нас обох було святим. Від нашого кохання. Від нашої дитини. У тебе вже немає жодних прав на сина. Бо ти - злякалася. Отож і живи у своєму страху і надалі! Гіршої долі тобі боги і не могли придумати. Бо ліву дорогу ти вибрала, нещасна, вбога жінко. - то вже не говорив її знаний чоловік, то говорила сама скеля, сам лід, то не очі живої людини дивилися на неї - а сама вогненна, розжарена криця з блиском вічнозамерзлої криги..
- Але я ще хочу, аби ти знала. Cина я забираю зі собою і виховаю його так, як треба! Навіть не наважуйся нас шукати - бо ніколи не знайдеш. Ми всі повертаємося у Ґардаріку, де ще правлять світом боги такі ж, як і наші. Та я колись все рівно повернусь, аби поглянути на тебе і твоє нещастя - присягаюся всіма нашими богами, що повернусь! Бо кровні присяги не можна порушувати! - він пригадав їй те, чим вона поклялася у день їхнього весілля. - Бо тoй, хто порушує кровні присяги повинeн пам´ятати про свою прокляту долю i те, що весь його рід, і вci його нащадки через те теж прокляті! A ти, проклята навіки віків жінко, лише на мить торкнешся щастя. Але спрагу по ньому нe втолиш! - з тими словами його очі спалахнули з небувалою ясністю і він простягнув руку до її шиї – i в цю мить жінка бачила, як до неї тягнеться не людська жива рука, а страшний, довгий людський кістяк з гострими пазурами - і він, бридкий і жахливий, хапається за її шию і різким порухом зриває з неї її срібного хрестика, а намисто - подароване чоловіком весільне намисто з перел - спочатку сильно стискає її горло, начебто хотіло її задусити, а потому розсипається по снігу дрібними срібними сльозинами..
великй конунг Данії* - мається на увазі перший християнський данський король Гаральд І. Синьозуб (данською Harald Blåtand, англ. Harald Bluetooth, нар. y p. 911- помер y p. 986), хрест прийняв у 965-му році, християнізував Данію. Він зумів об’єднати Данію і частину Норвегії в єдине королівство. Данським королем був з р. 958 до р. 986; норвезьким з р. 974 до р. 986. Він залишив великий пам’ятник, рунічний камінь в Еллінзі, на згадку про своїх батьків. Загинув у 986 р. під час бою зі своїм сином, Свеном Вилобородим (Sven Tveskagg). До речі, на Русі хрещення відбулося у 988-му, коли сталося масове хрещення мешканців Києва, а згодом інших міст держави князем Володимиром Святославичем.
