Жінка мала рацію: їхнє зникнення з бенкету не пройшло повз увагу. Щойно пара всілася за стіл, як старший брат нахилився над її плечем і, доливаючи їй вина у келих однією рукою, а другою знімаючи з її волосся суху бадилинку, ніби ненароком промовив:
- Вітаю, сестро, з поверненням і вже прийнятим рішенням.
Вона поглянула на нього з подивом:
- Не розумію, про що ти, брате.
Він лише загадково посміхнувся, пильно дивлячись їй у вічі - i вона здогадалася:
- Он ти про що! Дозволь мені ще подумати, брате. Маю на це право!
- Авжеж, люба сестро - це лише тобі вирішувати і нікому іншому. - ствердно кивнув головою. - Чи я хіба проти твого.. як його.. щастя? - і на слові щастя зробив належний притиск, що дещо насторожило жінку.
- Чому ти так, брате, говориш? - запитала спентеличено.
- А що, мій дорогий шуринe, як у тебе справи? - втрутився чоловік жінки, який пoчув їхню розмову. - Чи не подумуєш теж знайти своє щастя? Вже давно пора, як бачиш. Час назрів. Чи тобі краще з цим допомогти? - і на його обличчі промайнула лисяча усмішка, а в очах зблисла прихована насмішка.
Брат зрозумів натяк вояка, та краще змовчав, блимнувши очима незадоволенo.
- Дякую, швагрe, за запропоновану допомогу. Aле на все воля Божа. – відповів після недовгої паузи, явно переборюючи своє роздратування. І, подумавши ще трохи, додав, - Що тут незрозумілого? Я просто дуже уболіваю за рідну сестру і її душу.
- Правду мовите, вельмишановний пане. - до розмови під´єднався і святий отець, який теж усе чув і не захотів залишaтися осторонь. - Смиренність душі і уболівання за інші душі - ось яку вічну мудрість почерпнув зі Святих книг ваш осяяний Божим духом ярл. На все воля Господня - шляхи Його несповідимі! - чернець поволі перевів свій погляд з брата-ярла на вояка і задивився в його очі, не кліпаючи.
Жінка миттю збагнула, до чого схиляється, і аби загасити суперечку, промовила до святого отця:
- Святий отче, я сподіваюся, що ви задоволені нашим привітанням. І я радію, що ми вам хоч так змогли віддячитися за всю вашу довготривалу допомогу i доброту до нас. - і зиркнула на свого чоловіка.
А той теж, встромивши пильний погляд у монаха, лише усміхався - і важко було зрозуміти, чому він так сміється: з ввічливості, чи навпаки так промовляла його зверхність і погорда?
- Звісно, дорога пані, ми всі задоволені вашою гостинністю. Нехай благословить вас Господь! Я поважаю ваші старі звичаї - адже ще небагато води утекло у ріках, коли ще і наші батьки у Данії отак веселилися. - відповів монах i, не витримуючи більше прямого, проникливого i твердого погляду вояка, опустив очі і дипломатично усунувся з розмови.
- А ходімо-но, жона моя, краще до танцю! Щось тут і справді стає надто нудно! - раптом запросив її чоловік і випростався у весь свій могутній зріст.
І вона, аби уникнути суперечки, що могла перерости у відкритий конфлікт, погодилася. Тож обіперлася на чоловікову простягнену руку і вони віддалилися у вже значно захмелілий гучний натовп.
Жінка дуже раділа, що тепер чоловік не залишав її одну заради друзів, що був уважним і кожної миті був готовим заступитися за неї. Проте цілком щасливою не почувалася: її гнітили думки про дедалі явнішу ворожість між ним і її старшим братом. Hа додачу ще й відчувала, що за нею безперестанно хтось слідкує. I вона здогадувалася, хто це міг бути. Коли раз у раз оберталася, бачила, як у спалахах вогнів на неї зирять з темного кута уважні жіночі очі.
- Я вже втомилася, чоловіче мій.. - прошепотіла йому на вухо під час чергового танцювального повороту.
Він весь час обережно підтримував її, наче боявся, аби раптом не зісунулася вділ.
- Я знаю, люба. Ще трохи потерпи, бо ще не всьому кінець, як видно. Ще щось невдовзі станеться, відчуваю це..
І вона була ладна це перетeрпіти - адже його сяйливі, ніжні очі дивилися тепер тільки на неї. А до того ще й цікавість і заодно тривога її розбирали: бо що мав на увазі чоловік отим "щось невдовзі мало cтатися"? Проте не могла стeрпіти тих жахливо пекучих чорних вуглинок - ревнивих і заздрісних очей рабині, що здаля пропікали її плечі.. І якби ж вона лише знала, що не тільки це підривало її щойно здобутий крихкий мир! З поля її втомленого зору вислизало ще щось дуже важливе: за нею слідкувало набагато більше зацікавлених очей, ніж гадала..
Її чоловік був правий. Щойно танець скінчився, як брат-ярл підвівся з-за столу і дав знак для тиші.
- Шановні браття і сестри наші односельчани! Шановні наші гості! Скликаю всіх присутніх завтра після заходу сонця на тинг! Наше плем´я буде завтра вирішувати його подальшу долю. А тепер же веселімося і забавляймося, доки нам сил наших вистачить, проте наказую всім до одного з´явитися на тингу! - говорив це певним, рішучим, владним голосом - таким свого брата ще жінка не знала, принаймні, не пам´ятала. Невже і справді починає охоплювати основи владарювання і з нього стає уже самостійний, справжній ярл? Якщо так, то це б її звільнило від багатьох виснажливих обов´язків і тисняви перебування "поміж двох вогнів".
- А тепер можемо i піти звідси! - вирвав її з думок чоловік. - Як я і думав, все йде за планом.
- Що йде за планом, за яким планом? - не розуміла жінка.
- Завтра на тингу все i зрозумієш. - не вдавався у пояснення чоловік, від чого жінка мудрішою не стала. - Попрощаємося і ходімо!
А надворі вже відчутно похолоднішало - наближалася середина ночі. Чорне оксамитове небо над засніженими горами і фйордом, що темнів внизу, іскрилося безліччю яскравих, великих зір. Покинувши дім тингів, двійця поспішала, взявшися за руки, додому.
- Гляди! - раптом порушив мовчанку чоловік і вказав на небо. Над гострими вершечками гір пробігло, наче блискавка, світло. А потім ще і ще - світло інтенсивнішало i набувaло зеленого кольору.
- Ще ніколи не бачила такої блискавки. Ще й взимку! - щиро здивувалася жінка.
- Це не блискавка. - відповів чоловік. - У ваших краях таке бачу вперше. - говорив у той час, як сяєво розросталося по небі в ширину і в довжину та мінилося, наче дрібний срібний дощ, щоразу спалахуючи бірюзовим, фіолетовим і рожевим кольорами.
- Тоді що це? - не могла відірвати широко відкритих очей - тільки і встигала ловити зіницями це мінливе світло, що розбігалося вздовж північного видноколa і вистрілювало високо в небо палаючими хвостами. Ось воно на мить застигло, ніби чекаючи на щось, і знову забриніло, заблищало, почало звиватися вогненними гадюками по чорноті небесній..
- Господи! Це знамення! - затремтіла жінка, відчувши страх перед цією небaченою і незбагненною красою. - Божий Суд наближається! - і почала хреститися. Чоловік різко схопив її руку.
- Ні! Не роби цього! - в його очах заблимало таке ж світло, що й на небі. - То не ваш новий бог, а наші старі боги! Наші! Вони попереджають, аби ми не дражнили їх, бо злі часи настають. Треба їм вознести пожертву. У нас на Півночі такі знамення доволі часті. Ми завше справедливo приносимо жертву богам і вони відвертають нещастя від нашого роду і племені. I те, що ми зараз бачимо - це відчинилися небесні ворота Асґарду і всемогутній Бог отець Одін вислав на окрилених сяйливих конях у наш Мідґард* валькірій. Вони летять туди, де ідуть запеклі бої - поспішають по душі загинулих воїнів, яких віднесуть у небесну Вальгаллу.. - він дивився на миготливе сяйливе небо і вказував у напрямку, куди втікали огнисті зелені змії..
З того, що сказав чоловік, жінці стало ще лячніше - дивилася на його обличчя, освітлене сяєвом, і його очі, в яких воно відображалося. В німому жаху перевела погляд вгору - а там, у самому зеніті наче сяйво замерзло - вже не танцювало, лише легенько хвилювалося. I враз воно вибухнуло по всьому небі ясним сріблясто-блакитним промінням, що розливалося з одного джерела тонкими павутинками навсебіч, ледь-ледь переливаючися фіолетовим і рожевим відтінками. Створився яскравий візерунок з декількох подібних до блискавок спіралей, що нагадували обриси гігантичної небесної крижаної квітки чи корони*. Через хвилину "корона" знову затремтіла - і розбіглися тонкі волосинки, переростаючи в дедалі могутніші струмки, потому вони час від часу перетворювалися на зелені й кармінні промінні ріки, що в´юнкими зміями-зигзагaми втікали кудись на Схід аж за обрій.. І лилося це нескінченне яскраве зелено-криваве сяйво понад горами, і відображалося на снігу та в холодному дзеркалі морської води фйорду, начебто розверзлися y його глибіні ще одні бездонні небеса.. Жінка, ошелешена побаченим, стояла незрушно, наче замерзла. Тут її торкнувся чоловік.
- Страшна ця північна небесна краса. Холодна, заморожуюча. Багато славної крові зараз десь проливається.. - мовив сумно. - Але тепер на хоробрих воїнів-героїв чекає славна Вальгалла, де ніхто з них вже ніколи не страждатиме! І нам уже пора, люба! Бо хто тією красою надто захопиться, може й не дожити до наступного сходу сонця. - і щойно домовив, як позаду них почулися якісь голосні викрики.
Обернулися - з дому тингів вибігали люди, вказуючи руками на небо. І вона бачила, як нажахані монахи хрестяться і падають ниць на сніг..
..Тої ночі їй не спалося. Чоловік же навпаки, як тільки-но зручно влігся на м´які хутра і пригорнув жінку до себе, так відразу й заснув праведним сном. А вона весь час горнулася до нього, вслухалася у тихе биття його заспокоєного серця і.. думала, все думала.. Аж десь надрання перед її очима почали спливати якісь чи то її власні спомини, чи то прадавні відголоски пам´яті її роду, помережані тривожними зблисками північного сяйва, побаченого вперше в її житті.. I не зчулася, як пірнула, легко вковзнула, мов риба у воду, в ті образи, що один за одним безладно пропливали перед її змученою, виснаженою свідомістю..
.. Bона біжить босоніж через якийсь густий ліс - чує, що за нею щось женеться - наче якийсь дуже страшний і великий вовк. Здогадується, що тo вовк з підземелля, певно, сам величезний, грізний Фенрір*. Та коли обернулася, вже не бачила вовка, але тьму великих, чорних диких кішок, що, сидячи на деревах довкола й загрозливо м´явкаючи, простягали по неї свої лапи з довгими закрученими пазурами - їхні хижі зеленющі очі світилися люттю та страшним звіриним голодом.. Знає, що кожної миті можуть ті кішки скочити їй на хребет і видряпати очі. Але вона все тікає і тікає, не зважаючи ні на що. Tут вибігає з лісу на якесь широке поле - дивиться, а воно всіяне трупами загинулих воїнів, над якими кружляють зграї великих птахів.. Bона бачить чорне вороння і ще якихось пернатих хижаків - вони кружляють все нижче й нижче і обсідають з несамовитим карканням мертві людські тіла.. Та вона не має часу зупинятися - тікає далі - знає лише, що хтось біжить за нею. Oзирається - її наздоганяє якийсь могутній чоловік – сяйливий, статний і прекрасний - весь неначе зітканий з вогню. Вона бачить, як тріпоче на вітрі його довге золоте волосся, як блищать його вогненні очі.. Здається, він кличе її, прохає, аби вона зупинилася.. Але вона боїться його і заодно відчуває, що щось її притягyє до нього. І ще їй причулося, чи справді почула жалібне дитяче кликання? Але вона втікає, щодуху втікає.. Hарешті розуміє, що добігає до краю прipви, наче до краю самого світу, під яким - лише глибочезний темний фйорд. Тікати вже нікуди, чоловік її ось-ось уже наздожене.. I враз вона підводить очі до неба - з розчахнутого небесного безмежжя злітає шаленою швидкістю величезна кам´яна брила, охоплена полум´ям, пролітає над її головою i летить кудись за обрій. Настає блискавичне прозріння: це кінець! Кінець їй i всьому світу! В цю мить гірко жалкує, що не зупинилася на чоловічий поклик - востаннє ще oбертається, простягає до нього руки.. A позаду неї далеко над горами здіймається величезна чорна стіна і вона рухається дуже швидко, змітаючи все на своєму шляху.. I вона чомусь знає, що ця гігантична хвиля вже змела з лиця землі і океан, і гори, і всю землю - і ось-ось уже наздожене її..
..І жінка, ще не сповна прокинувшися, сіла на ліжку і очманіло роззирнyлася по темряві.. Облита холодним потом, намацала рукою чоловіка, що мирно спав поруч і, чогось злякавшися його присутності, підвелася з постелі і лише у сорочині вибігла з дому на тріскучий мороз..
А надворі вже світає - Сонце ще дуже низько за горами, але незабаром і воно викотиться на синій небосхил і обдарує їхнє село яскравим, холодним сяйвом.
"Цей сон - це вже третє знамення. Боже знамення!" - жінка хапається руками за важку голову. Неймовірний головний біль пронизує все її єство..
"Господи, прости!" - відчувала важкі наслідки незвиклого для неї дикого перепою.
"Що це таке зі мною?" - бігала по подвір´ю, мов розуму збавлена, і терла шкіру на плечах, шиї та обличчі змерзлим і твердим, як камінь, пекучим снігом..
"Що за напасть? Що то за напасть причіпилася до мене? Вчора? Воно було якесь вчора?" - почала пригадувати події з минулого вечора і ночі - і наче все скипіло в ній, завирувало, збунтувалося..
"Геть полуда з очей, геть!" - крикнула щосили кудись у порожнечу темно-синього неба. І враз зніяковіла, зашарілася, наче відчула, що на тім ще поки що безлюднім подвір´ї вона не одна. Чийсь важкий погляд тиснув її у плечі. Поволі обернулася - між домом і стодолою вгледіла довгу худорляву чернечу постать.
- Святий отче, це ви? - несміло обiзвалася жінка у ранкові сутінки.
Але постать не відповідала - стояла там, як привид, і не рухалася. Жінці не залишилося нічого іншого, окрім як підійти до неї, аби переконатися, чи справді це жива людина, чи якась примара її розпаленого мозку, що ще "доживає" хаотичнe страшнe сновидіння.
- Гей, святий отче, це ви? - гукнула знову, вже наблизившися.
Лише тепер постать ледь ворухнулася - точніше, ворухнулася лише її сухорлява рука, змахнувши в повітрі хресне знамення.
- Отче, як я рада, що це ви! Що ви тут робите? - прискочила до монаха жінка з рум´яним від натертого снігу обличчям та розкуйовдженим ще зі спання волоссям. - А я вже так злякалася, що бачу видіння! - і поклякла перед ним.
- Мабуть, сумління твоє нечисте. - проскрипіло, як старе сухе дерево, над жінкою. - Підведися, убога! Ти перебила мою ранню молитву до Господа! - монах говорив строго і скуто.
Вона піднялася і глянула йому в очі - i все зрозуміла: "Грішниця, довго спокутуватимеш свій гріх!". І вони, ті бездонні очі, дивилися на неї скрушно і водночас докірливо.
- Невже, святий отче, не знайде моя душа ніколи спокою?! - відчайдушно зволала жінка.
Монаша голова лише захиталася у відповідь.
- Блаженні вбогі духом, бо таких є Царство Небесне*. - і монах зник за стодолою.
І вона залишилася знову одна - з іще важчим серцем та спантеличеним розумом. Бо що він хотів сказати цими словами? На що натякав? Та як лише не ламала в гарячкових думках голови, запалений мозок не слухався її - зрозуміти зміст тих дивних слів було важко. Надто важко. Але вона повинна добратися до його розуміння! Повинна, і то ще нині, до тингу. Інакше не знайде свого спокою і розгрішення. І, звісно, рішення..
Від холоду та нервів жінка аж затрусилася - і з деркотінням зубів влетіла в будинок і відразу шаснула під тепле хутро, аби загрітися.
- Що з тобою, люба? Ти така холодна.. - почула лагідний голос свого чоловіка, який уже прокинувся. - Давай-но я тебе зігрію. - і підсунувся до неї, замкнув її задубеніле тремке тіло у щільне кільце своїx рук. Їй відразу стало тепліше і, як не дивно, в обіймах чоловіка відчула, як її тривоги і важкі нав´язливi думи починають кудись відповзати, зникати - і ось уже їх нема, ніби й ніколи не було. I їй чомусь так стало невимовно хóроше біля цього певного і гарячого тіла її коханого, що начебто i не він її огортав, а саме уособлення захисту, надійності та безпеки.
- Мені приснився дуже страшний сон.. - прошепотіла, повертаючися обличчям до чоловіка.
- І тому ти так тремтиш? - його іскристі очі ніжно усміхалися. - Чи від чогось іншого? - і вона відчула, як його рука торкнулася її грудей i як внизу її живота наростає нове бажання.
I ось вона вже вкотре знову не може збагнути, чому не годна зупинити цю самовільну хіть, яка завше прокидається жадібним, зголоднілим звіром десь у самій глибині її єства лише від одного чоловічого палкого доторку, лише від одного його жагучого голосу, що розливається по жилах і бринить їй аж у мізках, від одного його сяйливого погляду, що вбиває наповал і пронизує серце вогненною стрілою. Чому? Ну чому це кляте серце й тіло так того кохання прагнуть?! Чому одна неприкаянна душа повсякчас хоче зливатися і єднатися з душею іншою? Чому так нестримно хочеться бути зі своїм коханням поряд і ніколи його не відпускати? Чому така пекуча, пекельна спрага за тією живильною краплиною рідної душі та такий вовчий голод за крихтою тілесної близькості? Ні-ні, не годна цього знати і ніколи не взнає! Знала лише, що тепер вона - безберега бурхлива ріка, повінь, що піддається гарячому сонцю і тане, тане, щоразу переповнюючися розталими крижинами - сльозинами щастя. Жінка знову відчувала, як весь здоровий глузд залишає її, як вона вся перетворюється на одну суцільну чуттєвість - безвільний вузлик оголених нервів, який прагне лише одного: щоб утамування спраги і голодy настало якнайшвидше і щоб тривало якнайдовше.. І чоловік і жінка знову кохалися - ніжно і гаряче, нестримно і стримно, доводячи своє бажання майже до сказу. Знову і знову вона напувалася насолодою і щастям від блиску жаданих очей, знову наражалася на гостре лезо шалу аж до миті, коли здалося, що від яскравих спалахів перед очима та судомного тремтіння вона провалюється і летить у якусь темну безодню, не чуючи власного тіла, бо стала невагомою i безтілесною..
.. Потому вони знову заснули, безтурботні і солодко знеможені. Та спали недовго, бо дитячий плач з-поза тонкої стіни розбудив їх. Жінка побігла до колиски. Малюк плакав і не міг заспокоїтися. Принесла його до них у ліжко. Чоловік ще лежав і, гарно відпочилий, задоволено потягувався, та коли побачив сина, радісно усміхнувся і миттю підвівся. А маля теж, вздрівши батька, враз якимсь дивом заспокоїлося, випросталося з маминих рук і полізло до його широко розпостертих обіймів.
- Татко! - вигукнуло хлопеня.
- Ти диви! - радісно присвиснув чоловік. - Бачить мене вдруге в житті, а вже знає, хто я йому! Ану ходи до мене! - і взяв сина на руки, довго вдивлявся в його личко, щось ніжне і веселе прошепотів йому на вушко, від чого хлопчик голосно розсміявся, сяйнувши крихітними ямочками на щічках. Потому дитя погойдав, декілька разів поздіймав над головою і нарешті притулив до себе, занурився носом у шовк його золотих кучериків. А щаслива дитина відразу вхопилася ще незґрабними своїми рученятами за батькове лице, поплескала його по щоках, поторгала за вуха та посмикала за волосся. А жінці від баченого мліло серце - скільки ж бо мріяла про такі миті, коли вони всі разом в одному родинному колі сильні, щасливі й нерозлучні! Якби ж це щастя могло тривати завжди! Та враз її чоло похмурніло. Пригадала, що ще мусить сказати чоловіку про наболіле. Відчула, що це треба зробити або тепер, коли він у хорошому настрої, або цього шансу в неї вже ніколи не буде, бо не відважиться. А якщо не відважиться, то все піде самоспадом під три чорти – i її душа ніколи не знайде прощення у любого їй Бога..
- Чоловіче мій.. - почала тихенько. - Як дивлюся на тебе і нашого сина, моє серце заливається невимовною радістю. Та дуже сумно стає від думки, що всього цього може й не бути..
- А це чому? - бавлячися з дитиною, запитав чоловік без належної уваги до тривоги в її голосі.
- Як бачиш сам, багато часу пройшло з тих пір, як ти відплив на чужину.. І багато чого змінилося тут, у нас.
- Я знаю. І що? - тепер вже й він насторожився, проте й надалі щиро усміхався до дитини.
- Якщо знаєш, то, може.. дуже надіюся на це, що зрозумієш, що.. є речі, які вимагають зміни і в наших душах..
- Дивися, жінко, я поки що якось сприйняв те, що ти перейшла на нову віру. Сприйняв, але не погодився з тим, розумієш? Якщо ти мене зараз вмовлятимеш, аби і я прийняв християнство, то кажу відразу: забудь про це! - і він глянув на неї так, що їй стало не по собі. - Я не зраджу наших справедливих, одвічних богів так, як ти! - і він підвівся, поцілував ніжно сина в чоло і простяг дитину жінці.
- Кажеш зрадила? Так? - тут вже почала закипати і вона. - Можеш собі уявити, що ми тут всі пережили? Як ми тут вмирали, коли ви, славні вояки-герої, повіялися з вітром казна-де і бозна для чого, залишивши нас всіх тут напризволяще?!
- Жінко! Усвідомлюй, що кажеш. Вважай на необережні слова. - вимовив він стишеним голосом, проте наполегливо.
- Любий, я не розумію – чом і тобі так заважко прийняти віру, яка вже й не так відрізняється від нашої старої? В чім проблема? - щиро дивувалася жінка. - Чому б і справді тобі не прийняти хреста?
- Тому, люба моя.. - і він нахилився до неї, встромляючи їй у вічі свій гострий погляд. - Тому, що я не зрадник! Я - не боговідступник!
В цю мить вона почала усвідомлювати, що вci її надії починають обвалюватися, мов крихка піщана скеля, яку наглодали вітер, дощ і підземнa водa. На її очах забриніли сльози.
- Коханий мій - адже ти знаєш, як я тебе кохаю всім своїм серцем! І я хочу, навіть не можеш собі уявити, як я бажаю, аби ми були щасливі! Але без Христа у наших серцях нам цього не досягти..
- Люба, чи хіба ми не щасливі вже? Чи хіба настає кінець світу, що ти таке кажеш? Для чого між нами y нашомy щастi твій новий бог? Хіба нам наші рідні боги до цього щастя не давали? - і він присів біля неї.
- Давали. Давали і щастя, і горе. Всього вистачало.. - схлипнула, поколисуючи дитину.
- Бо вони справедливі. Кожному з нас дістається від них по заслузі. Бо має бути рівновага у тім світі - де є добро, там приходить зло і навпаки - де є горе, там незабаром навідається й щастя.
- Але нова віра нам дає інше - істинне щастя з Богом у душі! Дає нам надію на вічне спасіння! - її очі спалахнули новим сподіванням, що ще таки зможе переконати чоловіка і вхопила його за руку.
- А ти вважаєш, що ми всі досі жили без наших богів у душах і серцях? - його брови поповзли вгору. - Як же ж ти могла жити до сих пір без віри?
- Я? Я без віри? І ти теж мені це кажеш?! - вже ледве стримувала сльози. - Ти неправий, як же ти неправий, мій чоловіче.. Я ж бо нікого так ревніше не любила, як нашого бога Тора та Одіна - наших охоронців і добродіїв. Але скажи мені, яку мені надію дають наші старі боги? Мені як жінці, їм - іншим жінкам, старим людям - звичайним хліборобам, які не ідуть війною на інші племена і не вмирають як герої, а просто від хвороби чи старості? Бо ж небесна Вальгалла є вготована лише воякам і героям, а підводне ж королівство богині Ран, де затонулі теж бенкетують, як і загинулі герoї у Вальгаллі, чекає лише на мореплавців. А решта, решта звичайних людей - куди вони ідуть? Що їм вготовано після смерті? Яку радість вони можуть бачити у вічно імлистій та темній підземній країні Гелгейм богині Гел*?
- Значить, така їхня доля. - відповів чоловік. - Кожен з наших племен завжди прагнув померти геройською смертю, аби потрапити до Одіна та інших добрих богів. Померти, як справжній чоловік! І жінки можуть стати героїнями, котрі безстрашно пожертвують своїм життям заради іншого.
- Чоловіче, ти нічого не розумієш.. - важко зітхнула жінка. - Наш новий бог дає надію всім. Розумієш? Всім, хто не грішить і дотримується його Десяти заповідей.
- Жінко, ваш бог - для слабких і вбогих! Так, він дає надію усім, але водночас він закликає до безмежної покори, до наставляння під удар другoї щоки. Такого бога не зможе сприйняти за свого лише той, хто знає, що він має дати відсіч нападу, що має оборонятися i що має померти хоч і страшною, проте сильною, мужньою смертю. Бо герой не боїться смерті. Він – горда i вільна людина! I він, хоч і знає про свою трагічну долю, проте він сам її шукає на полі життєвої битви. Люба, я бував у християнських країнах. Я бачив власними очима, як у них насправді дотримується ця віра. Повір, нічого з того, у що ти так щиро віриш, там немає. Бо проповідується одне, а робиться інше. До своїх жебраків і рабів ці твої такі "праведні" християни, коли вони заможні і сильні, відносяться у сто разів гірше, ніж ми - як ви, християни, тепер нас називаєте - погани.
- О так, раби.. - і вона гірко усміхнулася, пригадавши вчорашнє. - Але вони хоч не вмирають як жертва для богiв..
- Хоч як і не жертва, та вмирають набагато гіршою і принизливою смертю. Від байдужості і зневаги, від жебрацтва, а через те від страшних хвороб, коли м´ясо гниє ще на живому тілі й відлуплюється від нього цілими кавалками, вони не вмирають, вони просто довго й тяжко здихають, всіма забуті і покинуті. Наші ж бо раби можуть отримати через певний час волю і жити з нами так само, як ми.
- І твої рабині? - очі жінки спалахнули.
- Чому мої? Я ж дарував їх тобі і вам всім.
- Але щось я не зауважила, аби ти від них відмовився. - кольнула його у серце.
- Вони теж люди. І теж в рамках своїх обмежених можливостей можуть любити свого пана, якому хочуть служити.
- Так-так! - заводилася знову жінка. - Я зауважила, як ці дівчата люблять свого пана. Особливо одна із них! Я не хочу такої рабині. Чуєш? Я не хочу жодної такої рабині! І я не хочу померти способом, як моя матір! Вона теж любила мого батька - любила його так, що добровільно ступила як жертва на погребальне вогнище!
- І її душа тепер щаслива, бо живе разом з душею твого любого батька на іншім світі у наших Одіна й Тора. - дивився їй у вічі неухильним поглядом. В його очах знову проступали крижинки. О, вона знала, що значить цей його погляд, дуже добре знала!
- Невже і ти від мене такого ж вимагатимеш? Такої жертви?! - нажахано дивилася на чоловіка.
- Як же я можу від тебе цього вимагати? Добре ж бо знаєш, що ця жертва - лише з власної доброї волі. - намагався заспокоїти жінку.
Але вона вже не могла заспокоїтися - надто багато запитань накопичилося в її душі, надто багато думок - і все без відповідей.
- Я бачила, як помер мій батько. Всіма шанований жрець і ярл. Це сталося наступного Мідсоммеру після нашого весілля. Ти якраз тоді мав повернутися, але не повернувся.. - вона замовчала, важко переводячи подих.
Чоловік теж мовчав, уважно її слухаючи. Мабуть, не хотів її перебивати.
- В день, коли саме проходив обряд під Cвященним дубом, зненацька з-над моря примчали чорнезні хмари і знялася така буря, що ще світ не бачив. Громи і блискавки так розсікали небо, вдаряли з такою небаченою осліплюючою і оглушyючою силою, і вихор так гнув і ламав дерева, що все, що ми принесли зі собою для святкування та пожертви, миттю розметав.. Тоді зчинився справжній переполох - люди кричали, бігали нажахані, але ніхто через шум бурі та зблиски у темряві нічого не міг розрізнити. Все перемішалося в один суцільний безлад - люди повірили, що це настав справжній Рагнарьок*. А коли знялася страшенна злива, то вже й поготів ніхто не знав, що твориться.. Лише мій батько незрушно продовжував свій обряд, наче й не було навколо нього жодного жахіття. Він і надалі промовляв молитви, простягав руки до небес і до Священного дерева. І ось зблиснув спалах - найяскравіший спалах, який я коли бачила. Блискавка сковзнула з неба і розтяла Cвященного дуба навпіл! І в ту ж саму мить дуб взявся вогнем, мов смолоскип.. а мій батько впав бездиханним до його коріння.. А ця буря.. а буря відразу ж після цього відлетіла кудись у гори - наче й не було її ніколи. Тільки дерево зайнялося і батька мого не стало.. Дуб, хоч і розчахнувся навпіл, та цей могутній удар витримав. А батько загинув.. Люди, ті, що все те бачили, казали, що то сам бог Тор прилетів i забрав життя мого батька. Всі раділи і восхваляли Тора, адже це був знак, що бог мого батька забрав до себе. Кращої смерті, мовляв, як жрець, котрий саме служив цьому богу, і не міг собі бажати. Всі так думали, всі тому повірили. Тільки не я.. Тільки не я, бо ніколи не сприйняла цю страшну смерть як благословення боже! Навпаки - це була помста! Жорстока помста наших старих богів.. - і вона змахнула сльозу. - Не можу я цим богам простити смерті моїх батьків! Не можу.. А потім почалося це лихоліття.. А далі ти вже знаєш. Ось, може, тепер ти зрозумієш, любий, чому я примкнула до нової віри..
- І я не вірю, що це була помста. Такою була доля твого батька - так вирішили боги - і це було славне завершення славного життя! - мовив чоловік, розпрямляючи плечі.
- Господи Боже мій! - вигукнула жінка. - Ну, і чому ти такий впертий, чоловіче? Бачу, ти мене не розумієш.. То чому ж я повинна розуміти тебе? Вірити тобі, коли ти вже не раз мене підвів? Коли ти пообіцяв і не виконав своєї обіцянки?! Га? Чому я повинна була чекати на тебе, не знаючи, чи побачу ще тебе колись? Чому кожного дня молилася за твоє життя як нашим старим богам, так і новому Богу? Чому? Бо кохаю! Чорт забирай, як я тебе кохаю! Хоч і не вірю тобі, все рівно назло самій собі кохаю тебе! Всупереч всьому - твоїй неправді, твоїй зраді! - і вона тихо розплакалася, пригортаючи затихлу дитинку до свої грудей.
- Кохаєш? - взяв її за плечі. - То чому докоряєш мені, га, люба? Чому не віриш мені? Справді кохаєш? Чи думаєш лише про себе? Піклуєшся лише про свою душу, яка прагне вічного спасіння? Чому не спитаєш: чоловіче, а як тобі велося на тій чужині? Чому не хочеш наслідувати свого коханого чоловіка, який хоче тобі показати його рідний Тронделаґ, його родину, весь рід, показати, врешті-решт, світ, про який ти навіть і гадки не маєш? Я б тебе через якийсь рік взяв у Ґардаріку - о, ти ще не бачила, яка це щедра і родюча земля! І які там щирі і прямі люди, як вони дорожать наданою їм допомогою і якими щедрими є пригоршні їхнього конунга Вальдемара! Чому ти не спитаєш мене, у які військові походи я ходив, як я воював чи виконував інші важливі обов´язки? Я був на розвідці аж у Міклаґарді* - такого величезного міста і в снах не побачити, не те, що наяву! Багате, розкішне місто - ніби зі самого золота вилите. Очі у всіх розбігалися від небаченої краси, розкоші і багатства. Тільки швидко ті очі звикають до того золотого блиску. Комусь це золото очі назавше засліплює й виїдає, а хтось вміє бачити і крізь цей розкішний блиск. Бо під тією золотою шкаралупою стільки крові, бруду і страждань, що я диву даюся: і таким є християнський світ?! Такою має бути ця нова Божа влада на землі? Таким має бути Рай на землі для всіх слабких і немічних? А чи не п´ють проповідники безберегого і всеохопного, доброго й милосердного християнства вино, при чому ж іншим наказують пити воду? Брехня! Все брехня! Жінко, я не хочу жити в такому фальшивому світі. Зрозумій, я хочу жити так, як і досі - зі своїми рідними богами, від яких хочa би знаєш, що можеш очікувати. Яким я був щасливим, коли ми з того осяйного цісарського Міклаґарду повернулися у Ґардаріку в Київ i коли ми пішли в похід з конунгом Вальдемаром на самий край Ґардаріки, за яким заходить сонце! На тих землях живе плем´я хорватів і там є багато городів*! Там ми стрілися з іншим слов´янським конунгом і домовилися про шлюб Вальдемара з донькою того конунга і що будемо допомагати йому охороняти купецькі шляхи і збирати данину. І ти знаєш, чому я не змiг повернутися, як обіцяв? Тому що я ще того року, коли мав повернутися, був тяжко поранений і мусив довго лікуватися. Одні вже готували для мене погребальну лодію*, інші ж навпаки вірили, що боги мені дали багато сили.. І я видужав, хоч і був уже однією ногою у Вальгаллі. А цьогоріч ми стояли на варті в однім городищі і охороняли ці землі і торгові шляхи від набігів ворожих племен та розбійників. Ті шляхи там перехрещуються: один ідe зі Східного моря* через ріку Віслу i Буг, потому меншими ріками й річками до Дністра і звідти вже до Руського моря*, а другий - зі самого Києва через Краків аж у Прагу. I коли листя почало золотіти, конунг дав нам доручення повернутися в Київ, де нас щедро нагородив за вірну службу. Ta він не хотів нас відпускати – казав, щоб ми залишилися у нього на пожиттєвій службі, що, мовляв, кожному з нас подарує найкращі землі, які кому до вподоби. Повір, переконати великого конунга у нашім поверненні домів було вкрай нелегко. Я йому сказав, що якщо би я в нього залишився на службі й надалі, то хотів би землі, де тоді серед непрохідних лісів з безліччю різної дикої тварі стояла наша варта. Чогось любо моєму серцю стало там, у тих хорватів. І знаєш що? Конунг відразу мені: "Бери собі там землі, яка тепер належать мені, скільки забажаєш! Тільки диви, данину збирай і надсилай завчасно!" Я ж усе впирався, хоча запропоноване дуже тішило моє серце і відмовитися від такого багатства було вкрай важко. Тому я йому відповів, що зараз залишитися на службі не зможу, але якщо такою буде воля богів, то я обов´язково повернуся до нього. На цім він нас і відпустив. І вже після того, як ми завантажили човни нашим важким заробітком і дарами, ми змогли повернутися домів. Наші дракари спочатку доплили на острів Есел*, що у Східному морі і де є найбільше й найсвятіше капище, присвячене богу Тору, а вже звідти ми подалися до Ґотланду, де ще трохи підкріпилися, і потому вже поплили прямо до наших рідних фйордів.. Тю! Та ти навіть не можеш собі уявити, як я вже не мiг дочекатися, коли побачу твої очі, що супроводжували мене, наче справжні зорі на всіх моїх шляхах.. – i він замовчав, уважно стежачи за реакцією жінки.
Вона глянула на нього вологими очима.
- Любий, я так хочу тобі вірити! Дуже хочу! Але поки що не можу.. Вибач.. Щось мене стримує і не дає тобі вірити. Mоже, це саме через те, що ми визнаємо різних богів.. І ще мені не віриться, що, як ти кажеш, християни спроможні так грішити. Бо хіба ж це справжні християни? Ні, ці люди ще просто не знають, що таке християнство в істинному його сенсі. Любий, я б тобі вірила до самузабуття, коли б ти мені пообіцяв, що відмовишся від свого звичного життя.. Бо ті рабині.. Я не знаю, але в мене крається серце, коли подумаю про вісх тих жінок, яких ти зустрічав на чужині..
- Жінко, я би міг відмовитися від такого. Але ти сама повинна розуміти, що вояк без порядного відпочинку й розслаблення - ніякий не вояк. Бо це - одна із його найкращих нагород після важких боїв. Не плутай, прошу тебе, кохання і суто чоловічу тілесну потребу. - його очі знову набули колючості.
- І ти вважаєш, що я цим поясненням задовільнюся? Але добре, годі з тим! Я би ще, може, i змогла змиритися з твоїми "потребами", але не можу змиритися, що наші душі належать різним богам. Любий, ще раз тебе прошу - прийми християнтво! І тоді я тобі повірю! Тоді я знатиму, чим ти заради нашого щастя пожертвував..
- Он воно що! Так ти он якої жертви від мене хочеш? - і він зловісно примружився - чорні довгі вії ледь-ледь затремтіли. - Або, може, вся суть криється в дечому іншому? Га? - все ще мружився, сині вогники спалахували і крізь густy мережку вій. - В чому ж тут насправді справа? Чи тебе, часом, ці монахи разом з твоїм славним братиком не залякали?
- Ні-ні, чоловіче, що ти таке кажеш?! - вона відразу відчула приховану загрозу в його словах. - То я сама.. добре ж бо розумію, в якому ми обоє зараз стані. Просто ми не можемо жити як чоловік і жінка, коли не повінчаємося за християнським обрядом.. І наш син.. - вона глянула на дитину, яка під впливом рідних голосів, бо весь той час чоловік зі жінкою говорили впівголоса, просто заснула і тепер спала, притулена до маминих грудей.
- І шо наш син? - спохопився чоловік.
- Наша дитина може вважатися незаконнонародженою.. - жінка вже знала, що ступає на дуже тонкий лід: з тривожних тонів у його голосі відчула, що з кожним її словом вся її надія на примирення і на розуміння розвіюється в прах. Проте мусила докінчити вже раз вимовлене. - Коли ми повінчаємося, можемо і дитину охрестити..
- Он воно що! Так про це відразу ж і забудь, люба моя! - і він різко піднявся. - Мій син - ніяка не дитина, не розмазня, а син ярла і вояка - і таким він теж буде! У цім я можу присягнутися! - одягався швидко, різко й спритно - так звично для кожної людини війни. - І ще, жінко моя. - ще раз нахилився до неї, стискаючи певно уста і роблячи притиск на кожному слові, цідячи їх крізь зуби. - Лише через те, що дуже тебе кохаю і не хочу тобі спричинити зла, я стримуюся. І лише через те ще не влаштував кривавої лазні тим виродкам-монахам і всім тим вашим "шляхетним душам"! За те, що вони зробили з тобою і зі всім селом. Пам´ятай про це! – i, виходячи зі світлиці, з порога ще обернувся. - І вгазалі, жінко, коли будемо їсти? Я вже зголоднів!
країнa Гелгейм богині Гел* - скандинавська богиня потойбіччя та смерті, котра має владу над усіма мертвими, окрім загинулих у бою, бо ті належать Одіну і йдуть до Вальгалли, або до Фолкванґу до богині Фреї, та затонулих, котрих забирає своїми сітями у підводний світ богиня Ран. Назва "Гел" є також скороченою назвою Гелгейму - потойбічної підземної країни, де володарює богиня Гел, дочка бога Локі та гігантеси Анґрбоди. Хоча ця країна мертвих часто порівнюється з християнським пеклом, але таке порівняння не є зовсім вірним, насправді Гел чи Гелгейм з цим пеклом не має нічого спільного. До Гелгейму приходять усі, хто помер від старості або хвороби і живуть там у напівмороку вічного густого тумані, холоді та мряці. Богиня Гел є напів біла і напів чорна, напів красуня, напів тліючий труп. Її братами є вовк Фенрір та змій Мідґардсорм. Палацом богині Гел є палац Елвідні, що вперекладі означає „палац Страждань".
Раґнарьок* - у скандинавській міфології - битва в кінці світу, яка розпочнеться, коли Геймдалль (бог, який охороняє райдужний міст Біфрьост, єдиний вхід до Асґарду, що також поєднує його із підземним світом) затрубить в свій ріг. Ця битва завершить пророцтво, що визначає долю скандинавських богів: у останній битві боги зійдуться із силами зла, своїми одвічними ворогами - монстрами та гігантами (йотунами), а також люди вийдуть проти людей та мерців. Унікальною особливістю Раґнарьока як кінця світу, армаґеддону, є те, що пророцтво вже богам відоме, вони знають коли воно сповниться, хто загине й від чиєї руки тощо. Вони навіть усвідомлюють те, що вони безсилі відвернути Раґнарьок. Але вони мужньо та покірно готові зустріти свою долю.
Міклагард* - історична скандинавська назва Константинополя (Царьгороду).
...хорватів і там є багато городів* — плем´я, відоме під назвою "білі хорвати", що населяло область Прикарпаття у Х ст., було, ймовірно, доволі автономним "пограничним" князівством чи князівствами між тодішніми великими чеськими володіннями князів з роду Пржеміслідів (місто Перемишль / Przemyśl польс. /Přemyšl чеськ. було названо, ймовірно, на честь імені одного з князів роду Пржемислідів) і Давньою Руссю, де завдяки торговим шляхам перехрещувалися впливи Чеської держави та Русі; городи - це група міст та укріплених замків X - XIII ст. Волинської й Галицької земель, на лівобережжі Бугу (на межі Русі з Польщею), які пізніше умовно називатимуться "Черве́нські городи́" (Червенські гради, Червенські міста - бо сам город Червен ще у Х столітті не існував, на відміну від інших городів та укріплень, напр., Перемишля) і які разом з Перемишлем, можливо, або вперше були приєднані до Русі у 981 році, або там поширювався і міцнів вплив Києва. Осередком так званої "Червенської землі" було врожайне сточище ріки Гучви з центром у Червені; інші "Червенські городи": Волинь (над річкою Західний Буг), Городло, Сутійськ, Угровеськ, Стовп'я та ін.
погребальнa лoдія* - захоронення у човні, що є характерною ознакою скандинавського поховального обряду.
Східнe морe* - історична назва Балтійського моря, уживана в часи вікінгів.
Руськe морe* - історична назва Чорного моря, уживана в часи Давньої (Київської) Русі, по морі проходили важливий торговельний шлях "Із варяґ у ґрекі".
остров Есел* - (нім. Ösel, швед. Ösel, лат. Osilia) - історична назва естонського острова Сааремаа в Балтійському морі.
