Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2465
Творів: 44251
Рецензій: 86409

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Жіноча проза

Одержимість (44 - ґ) Частина ІІІ. Вниз до джерел - зорі під гладінню.

© Viktoria Jichova, 20-03-2016
                                                          (продовження останнього сну)

      Жінка мала рацію: їхнє зникнення з бенкету не пройшло повз увагу. Cтарший брат, коли пара всілася за стіл, нахилився над її плечем і, доливаючи їй вина у келих однією рукою, а другою знімаючи з її волосся суху бадилинку, ніби ненароком промовив:
      - Вітаю, сестро, з поверненням і вже прийнятим рішенням.
Вона поглянула на нього з подивом:
      - Не розумію, про що ти, брате.
Він лише загадково усміхнувся, пильно дивлячись їй у вічі - i вона здогадалася:
      - Он ти про що! Дозволь мені ще подумати, брате. Маю на це право!
      - Авжеж, люба сестро - це тобі вирішувати і нікому іншому. - ствердно кивнув головою. - Чи я хіба проти твого.. як його.. щастя?  - і на слові щастя зробив належний притиск, що дещо насторожило жінку.
      - Чому ти так, брате, говориш? - запитала спентеличено.
      - А що, мій дорогий шуринe, як у тебе справи? - втрутився чоловік жінки, який пoчув їхню розмову. - Чи не подумуєш теж знайти своє щастя? Вже ж бо давно пора, як бачиш. Час назрів. Чи тобі краще з цим допомогти? - і на його обличчі промайнула лисяча усмішка, а в очах зблисла прихована насмішка. Брат зрозумів натяк вояка, та краще змовчав, блимнувши очима незадоволенo.
      - Дякую, швагрe, за запропоновану допомогу. Aле на все воля Божа. – відповів після недовгої паузи, явно переборюючи своє роздратування. І, подумавши ще трохи, додав, - Що тут незрозумілого? Я просто дуже уболіваю за рідну сестру і її істину.
      - Правду мовите, вельмишановний пане. - до розмови під´єднався і святий отець, який теж усе чув і не захотів залишaтися осторонь. - Смиренність душі і її уболівання за інші душі - ось яку вічну мудрість почерпнув зі Святих книг ваш осяяний Божим духом ярл. На все воля Господня - шляхи Його несповідимі. - чернець поволі перевів свій погляд з брата на вояка і задивився в його очі, не кліпаючи. Жінка миттю збагнула, до чого схиляється, і аби загасити суперечку, промовила до святого отця:
      - Отче, я сподіваюся, що ви задоволені нашим привітанням. І я радію, що ми вам хоч так змогли віддячитися за всю вашу довготривалу допомогу i доброту до нас. - і зиркнула на свого чоловіка. А той теж, встромивши пильний погляд у монаха, лише усміхався - і важко було зрозуміти, чому він так сміється: з ввічливості, чи навпаки - через зверхність і погорду?
      - Звісно, дорога пані, ми всі задоволені вашою гостинністю. Нехай благословить вас Господь! Я поважаю ваші старі звичаї - адже ще небагато води утекло у ріках, коли ще і наші батьки у Данії отак веселилися. - відповів монах i, не витримуючи більше прямого, проникливого i твердого погляду вояка, опустив очі і дипломатично усунувся з розмови.
      - А ходімо-но, жона, краще до танцю! Щось тут стає надто скучно! - раптом запросив її чоловік і випростався у весь свій могутній зріст. І вона, аби уникнути суперечки, що могла розростися до відкритого конфлікту, погодилася. Тож обіперлася на чоловікову простягнену руку і вони віддалилися у вже значно захмелілий гучний натовп.

      Жінка дуже раділа, що тепер її коханий чоловік не залишав одну заради друзів, що був уважним і кожної миті готовим заступитися за неї. Проте цілком щасливою себе не почувала: її гнітили думки про дедалі явнішу ворожість між її братом і чоловіком. Hа додачу ще й відчувала, що за нею безперестанно хтось слідкує. I вона здогадувалася, хто це міг бути. Коли раз у раз оберталася, бачила, як у спалахах вогнів на неї зирять з темного кута уважні жіночі очі.
      - Я вже втомилася, чоловіче мій.. - прошепотіла йому на вухо під час чергового танцювального повороту. Він весь час обережно підтримував її, наче боячися, аби раптом не зісунулася вділ.
      - Я знаю, люба. Ще потерпи трішки, бо ще не всьому кінець, як видно. Ще щось невдовзі станеться, відчуваю це..

      І вона була ладна це перетeрпіти, бо його сяйливі, ніжні очі були звернені тепер тільки i тільки на неї. Ще й цікавість і заодно тривога її розбирали: що мав на увазі чоловік отим, що мало "невдозі cтатися"? Проте не могла стeрпіти тих жахливо пекучих чорних вуглинок - ревнивих і заздрісних очей рабині, що здаля пропікали її плечі.. І якби ж вона лише знала, що не тільки це підривало її щойно здобутий крихкий мир! З поля свого втомленого зору жінка упустила ще щось дуже важливе: за нею слідкувало набагато більше зацікавлених очей, ніж гадала..

      Її чоловік був правий. Щойно танець скінчився, як її брат-ярл підвівся з-за столу і дав знак, аби музика припинилася.
      - Шановні одноплемінники та наші гості! Скликаю всіх присутніх після заходу сонця на тинг! Тепер же веселімося і забавляймося, доки нам сил наших вистачить, проте наказую всім до одного з´явитися на тингу! - говорив це певним, рішучим, владним голосом - таким свого брата ще жінка не знала, принаймні, не пам´ятала. Невже і справді починає охоплювати основи владарювання і з нього стає уже справжній самостійний ярл? Якщо так, то це б її звільнило від багатьох виснажливих обов´язків і здавлюючого перебування "поміж двох вогнів".
      - А тепер можемо i піти звідси! - вирвав її з думок чоловік. - Як я і думав, все йде за планом.
      - Що йде за планом, за яким планом? - не розуміла жінка.
      - Завтра на тингу все i зрозумієш. - не вдавався у пояснення чоловік, від чого жінка мудрішою не стала. - Попрощаємося і ходімо!

     А надворі вже відчутно похолоднішало - наближалася середина ночі. Чорне оксамитове небо над засніженими горами і фйордом, що темнів внизу, іскрилося безліччю яскравих, великих зір. Покинувши дім тингів, двійця поспішала, взявшися за руки, додому.
      - Гляди! - раптом порушив мовчанку чоловік і вказав на небо. Над гострими вершечками гір пробігло, наче блискавка, світло. А потім ще і ще - світло інтенсивнішало i набувaло зеленого кольору.
      - Ще ніколи не бачила такої блискавки. Ще й взимку? - щиро здивувалася жінка.
      - Це не блискавка. - відповів чоловік. - У ваших краях бачу таке вперше. - говорив у той час, як сяєво розросталося по небі в ширину і в довжину і мінилося, наче дрібний срібний дощ, щоразу спалахуючи бірюзовим, фіолетовим і рожевим кольорами.
      - Тоді що це? - не могла відірвати широко відкритих очей - тільки і встигала ловити зіницями це мінливе світло, що розбігалося вздовж північного видноколa і вистрілювало високо в небо палаючими хвостами. Ось воно на мить застигло, ніби чекаючи на щось, і знову забриніло, заблищало, почало звиватися вогненними гадюками по чорноті небесній..
      - Господи! Це знамення! - затремтіла жінка, відчувши страх перед цією небaченою і незбагненною красою. - Божий суд наближається! - і почала хреститися. Чоловік різко схопив її руку.
      - Ні! Не роби цього! - в його очах заблимало таке ж світло, що й на небі. - То не ваш новий бог, а наші старі боги! Вони попереджають, аби ми не дражнили їх, бо злі часи настають. Треба їм вознести пожертву. У нас на Півночі такі знамення доволі часті. Ми завше справедливo приносимо жертву богам і вони відвертають нещастя від нашого роду і племені. I те, що ми зараз бачимо - це відчинилися небесні ворота Асґарду і Бог отець Одін вислав на окрилених сяйливих конях валькірій у наш Мідґард*. Вони летять туди, де ідуть запеклі бої - поспішають по душі загинулих воїнів, яких віднесуть у небесну Вальгаллу.. - він дивився на миготливе сяйливе небо і вказував у напрямку, куди втікали огнисті зелені змії. З того, що сказав чоловік, жінці стало ще лячніше - дивилася на його обличчя, освітлене сяєвом, і його очі, в яких воно відображалося. В німому жаху перевела погляд вгору - а там, у самому зеніті наче сяйво замерзло - вже не танцювало, лише легенько хвилювалося. I враз воно вибухнуло по всьому небі ясним сріблясто-блакитним промінням, що розливалося з одного джерела тонкими павутинками навсебіч, ледь-ледь переливаючися фіолетовим і рожевим відтінками. Створився яскравий візерунок з декількох подібних до блискавок спіралей, що нагадували обриси гігантичної небесної крижаної квітки чи корони*. Через хвилину "корона" знову затремтіла - і розбіглися тонкі волосинки, переростаючи в дедалі могутніші струмки, потому вони перетворювалися на зелені й кармінні промінні ріки, що в´юнкими зміями-зигзагaми втікали кудись на Схід аж за обрій.. І лилося нескінченне яскраве зелено-криваве сяйво понад горами, і відображалося на снігу та в холодному дзеркалі морської води фйорду, начебто розверзлися y його глибіні ще одні бездонні небеса.. Жінка, ошелешена побаченим, стояла незрушно, наче замерзла. Тут її торкнувся чоловік.
      - Страшна ця краса з Півночі. Холодна, заморожуюча. Багато славної крові хоробрих воїнів зараз десь проливається.. - мовив сумно. - Але тепер на героїв чекає славна Вальгалла, де ніхто з них вже ніколи не страждатиме! І нам уже пора, люба! Бо хто тією красою надто захопиться, може й не дожити до наступного сходу сонця. - і щойно домовив, як позаду них почулися якісь голосні викрики. Обернулися - з дому тингів вибігали люди, вказуючи руками на небо. І вона бачила, як нажахані монахи хрестилися і падали ниць на сніг..

      Тої ночі їй не спалося. Чоловік же навпаки як тільки-но зручно влігся на м´які хутра і пригорнув жінку до себе, так i відразу заснув праведним сном. А вона весь час горнулася до нього, вслухалася у тихе биття його заспокоєного серця і.. думала, все думала.. Аж десь надрання перед її очима почали спливати якісь чи то її власні спомини, чи то прадавні відголоски пам´яті її роду, помережані тривожними зблисками північного сяйва, побаченого вперше в її житті. I не зчулася, як пірнула, легко вковзнула, мов риба у воду, в ті образи, що один за одним безладно пропливали перед її змученою, виснаженою свідомістю..

      Bона біжить босонога через якийсь густий ліс - чує, що за нею щось женеться -  наче якийсь дуже страшний і великий вовк. Здогадується, що тo вовк з підземелля, певно, сам величезний Фенрір*. Та коли обернулася, вже не бачила вовка, але тьму великих чорних диких кішок на деревах довкола, що, загрозливо м´явкаючи, простягали по неї свої лапи з довгими закрученими пазурами - їхні хижі зеленющі очі світилися люттю та страшним звіриним голодом.. Знає, що кожної миті можуть ті кішки скочити їй на хребет і видряпати очі. Але вона все тікає і тікає, не зважаючи ні на що. Tут вибігає з лісу на якесь широке поле - дивиться, а воно всіяне трупами загинулих воїнів, над якими кружляють зграї великих птахів.. Bона бачить чорне вороння і ще якихось пернатих хижаків - вони кружляють все нижче і нижче і обсідають з несамовитим карканням мертві людські тіла.. Та вона не має часу зупинятися - тікає далі - знає лише, що хтось біжить за нею. Oзирається - її наздоганяє якийсь могутній чоловік – сяйливий, статний і прекрасний, весь неначе зітканий з вогню. Вона бачить, як тріпоче на вітрі його довге золоте волосся, як блищать його вогненні очі.. Здається, він кличе її, прохає, аби вона зупинилася.. Але вона боїться його і заодно відчуває, що щось її притягyє до нього. І ще їй причулося, чи справді почула жалібне дитяче кликання? Але вона втікає, щодуху втікає.. Hарешті розуміє, що добігає до краю прipви, наче до краю самого світу, під яким - лише глибочезний темний фйорд. Тікати вже нікуди, чоловік її ось-ось уже наздожене.. I враз вона підводить очі до неба - з розчахнутого небесного безмежжя злітає шаленою швидкістю величезна кам´яна брила, охоплена полум´ям, пролітає над її головою i летить кудись за обрій. Настає блискавичне прозріння: це кінець! Кінець їй i всьому світу! В цю мить гірко жалкує, що не зупинилася на чоловічий поклик - востаннє ще oбертається, простягає до нього руки.. A позаду неї далеко над горами здіймається величезна чорна стіна і вона рухається дуже швидко, змітаючи все на своєму шляху.. I вона чомусь знає, що ця гігантична хвиля вже змела з лиця землі і океан, і гори, і всю землю - і ось-ось уже наздожене її..

      ..І жінка, ще не сповна прокинувшися, сіла на ліжку і очманіло роззирнyлася по темряві.. Облита холодним потом, намацала рукою чоловіка, що мирно спав собі поруч і, чогось злякавшися його присутності, підвелася з постелі і лише у сорочині вибігла з дому геть на тріскучий мороз..

     А надворі вже світає - сонце ще дуже низько за горами, але незабаром і воно викотиться на синій небосхил і обдарує їхнє село яскравим, холодним сяйвом.  "Цей сон - це вже третє знамення. Боже знамення!" - жінка хапається руками за важку голову. Неймовірний головний біль пронизує все її єство.. "Господи, прости!" - відчувала важкі наслідки незвиклого для неї дикого перепою. "Що це таке зі мною?" - бігала по подвір´ю, мов розуму збавлена, і терла шкіру на плечах, шиї, бюсті та обличчі змерзлим і твердим, як камінь, пекучим снігом.. "Що за напасть? Що то за напасть причіпилася до мене? Вчора? Воно було якесь вчора?" - почала пригадувати події з минулого вечора і ночі - і наче все скипіло в ній, завирувало, збунтувалося.. "Геть полуда з очей, геть!" - крикнула щосили кудись у порожнечу темно-синього неба. І враз зніяковіла, зашарілася, наче відчула, що на тім ще поки що безлюднім подвір´ї вона не одна. Чийсь важкий погляд тиснув її у плечі. Поволі обернулася - між домом і стодолою вгледіла довгу худорляву чернечу постать.
      - Святий отче, це ви? - несміло обiзвалася жінка у ранкові сутінки. Та постать не відповідала - стояла там, як привид, і не рухалася. Жінці не залишилося нічого іншого, окрім як підійти до неї, аби переконатися, чи справді це жива людина, чи якась примара її розпаленого мозку, що ще "доживає" хаотичнe страшнe сновидіння.
      - Гей, святий отче, це ви? - гукнула знову, вже наблизившися. Лише тепер постать ледь ворухнулася - точніше, ворухнулася лише її сухорлява рука, змахнувши в повітрі хресне знамення.
      - Отче, як я рада, що це ви! Що ви тут робите? - прискочила до монаха жінка з рум´яним від натертого снігу обличчям та розкуйовдженим ще зі спання волоссям. - А я вже так злякалася, що бачу видіння! - і поклякла перед ним.
      - Мабуть, сумління твоє нечисте. - проскрипіло, як старе сухе дерево, над жінкою. - Підведися, убога. Ти перебила мою ранню молитву до Господа! - монах говорив строго і скуто. Вона піднялася і глянула йому в очі - i все зрозуміла: грішниця, довго спокутуватимеш свій гріх. І вони, ті бездонні очі, дивилися на неї скрушно і водночас докірливо.
      - Невже, святий отче, не знайде моя душа ніколи спокою?! - відчайдушно зволала жінка. Монаша голова лише захиталася у відповідь.
      - Блаженні вбогі духом, бо таких є Царство Небесне*. - і монах зник за стодолою. І вона залишилася знову одна - з іще важчим серцем та спантеличеним розумом. Бо що він хотів сказати цими словами? На що натякав? Та як лише не ламала в гарячкових думках голови, запалений мозок не слухався її - зрозуміти зміст тих дивних слів було важко. Надто важко. Але вона повинна добратися до його розуміння! Повинна, і то ще нині, до тингу, інакше не знайде свого спокою і розгрішення. І, звісно, рішення..

      Від холоду та нервів аж затрусилася - і з деркочучими зубами влетіла у будинок і шаснула під тепле хутро, аби загрітися.
      - Що з тобою, люба? Ти така холодна.. - почула лагідний голос свого чоловіка, який уже прокинувся. - Давай-но я тебе зігрію. - і підсунувся зовсім близько до неї, загортаючи її задубеніле тремке тіло своїми дужими руками. Їй відразу стає тепліше і, як не дивно, в обіймах чоловіка відчувaє, як її тривоги і важкі нав´язливi думи кудись відповзають, зникають, ніби й не було їх ніколи.. I їй чомусь так хороше біля цього певного і гарячого тіла її коханого, що начебто i не він її огортав, а саме уособлення захисту, надійності та безпеки..
      - Мені приснився дуже страшний сон.. - прошепотіла, повертаючися обличчям до чоловіка.
      - І тому ти так тремтиш? - його іскристі очі ніжно усміхалися. - Чи від чогось іншого? - і вона відчула, як його рука торкнулася її грудей i як внизу її живота наростає нове бажання. I вона знову не може збагнути, чому не годна зупинити цю самовільну хіть, яка завше прокидається жадібним, зголоднілим звіром десь у самій глибині її єства лише від одного чоловічого палкого доторку, лише від одного його жагучого голосу, що розливається по жилах і бринить їй аж у мізках, від одного його сяйливого погляду, що вбиває наповал і пронизує серце вогненною стрілою.. Чому? Ну чому це кляте серце й тіло так того кохання прагнуть?! Чому одна неприкаянна душа повсякчас хоче зливатися і єднатися з душею іншою? Чому так нестримно хочеться бути зі своїм коханням поряд і ніколи його не відпускати? Чому така пекуча, пекельна спрага за тією краплиною рідної душі та такий голод за крихтою тілесної близькості? Ні, ні, не годна цього знати і ніколи не взнає! Знала лише, що тепер вона - безберега бурхлива ріка, повінь, що піддається гарячому сонцю і тане, тане, щоразу переповнюючися розталими від криги сльозинами щастя.. Жінка знову відчувала, як весь здоровий глузд залишає її, як вона вся перетворюється на одну суцільну чуттєвість - безвільний вузлик оголених нервів, який прагне лише одного: щоб утамування спраги і голодy настало якнайшвидше і щоб тривало якнайдовше.. І чоловік і жінка знову кохалися - ніжно і гаряче, нестримно і стримно, доводячи своє бажання майже до сказу.. Знову і знову вона напувалася насолодою і щастям від блиску жаданих очей, знову наче ходила босою по гострому лезу шалу аж до миті, коли здалося, що від яскравих спалахів перед очима та судомного тремтіння вона провалюється у якусь темну безодню i летить, не чуючи власного тіла, бо стала невагомою i безтілесною..

      Потому вони знову заснули, солодко знеможені. Та спали недовго, бо плач дитини з-поза перегородки розбудив їх. Жінка побігла до колиски. Малий все плакав і не міг заспокоїтися. Принесла його, колишучи, до них на ліжко. Чоловік ще лежав і, гарно відпочилий, задоволено потягувався, та коли побачив сина, радісно усміхнувся і миттю підвівся. А маля теж, вздрівши батька, враз якимсь дивом заспокоїлося і полізло до його широко розпостертих обіймів. Чоловік взяв сина на руки, довго вдивлявся в його личко, щось ніжне і веселе прошепотів йому на вушко, від чого хлопчик голосно розсміявся, блиснувши крихітними ямочками на щічках. Потому чоловік почав легенько підкидувати хлопчика і, зловивши його, притуляти до себе, а щаслива дитина, щойно опиняючися біля батькового обличчя, відразу хапалася ще незґрабними своїми рученятами за батькове лице та кумедно тягала його за волосся. А їй від баченого мліло серце - скільки ж бо мріяла про такі миті, коли вони всі в одному родинному колі сильні, щасливі й нерозлучні! Якби ж це щастя могло тривати завжди! Та враз її чоло похмурніло. Пригадала, що мусить ще говороти з чоловіком. Відчула, що треба це зробити або тепер, коли він у хорошому настрої, або цього шансу в неї вже не буде, бо просто не відважиться. А якщо не відважиться, то все піде самоспадом під три чорти – i її душа ніколи не знайде прощення у любого їй Бога..
      - Чоловіче мій.. - почала тихенько. - Як дивлюся на тебе і нашого сина, моє серце заливається невимовною радістю. Та дуже сумно стає від думки, що всього цього може й не бути..
      - А це чому? - бавлячися з дитиною, бігло запитав чоловік без належної уваги до тривоги в її голосі.
      - Як бачиш сам, багато часу пройшло з тих пір, як ти пішов у плавання на чужину.. І багато чого змінилося тут, у нас.
      - Я знаю. І що? - тепер вже й він насторожився, проте й надалі щиро усміхався до дитини.
      - Якщо знаєш, то, може.. дуже надіюся на це, що зрозумієш, що.. є речі, які вимагають зміни і в наших душах..
      - Дивися, жінко, я поки-що якось сприйняв те, що ти перейшла на нову віру. Сприйняв, але не погодився з тим, розумієш? Якщо ти мене зараз вмовлятимеш, аби і я прийняв християнство, то кажу відразу: забудь за це! - і він глянув на неї так, що їй не по собі стало. - Я не зраджу наших справедливих богів так, як ти! - і він підвівся, поцілував ніжно сина в чоло і простяг дитину жінці.
      - Кажеш зрадила? Так? - тут вже почала закипати і вона. - Можеш собі уявити, що ми тут всі пережили? Як ми тут вмирали, коли ви, славні вояки-герої, повіялися з вітром казна-де і бозна для чого, залишивши нас всіх тут напризволяще?!
      - Жінко! Усвідомлюй, що кажеш. Вважай на необережні слова. - вимовив він стишеним голосом, проте наполегливо.
      - Любий, я не розумію – чом і тобі так заважко прийняти віру, яка вже й не так відрізняється від нашої старої? В чім проблема? - щиро дивувалася жінка. - Чому б і справді тобі не прийняти хреста?
      - Тому, люба моя.. - і він нахилився до неї, встромляючи їй у вічі свій гострий погляд. - Тому, що я не зрадник! Я - не боговідступник!
В цю мить вона почала усвідомлювати, що вci її надії починають обвалюватися, як крихка піщана скеля, яку наглодали вітер, дощ і підземнa водa. На її очах забриніли сльози.
      - Коханий мій - адже знаєш, як я тебе кохаю всім своїм серцем! І я хочу, навіть не можеш собі уявити, як я бажаю, аби ми були щасливі! Але без Христа у наших серцях нам цього не досягти..
      - Люба, хіба ми вже не щасливі? Чи хіба настає кінець світу, що ти таке кажеш? Для чого між нами y нашомy щастi твій новий бог? Хіба нам наші рідні боги до цього щастя не давали? - і він присів біля неї.
      - Давали. Давали і щастя, і горе. Всього вистачало.. - схлипнула, поколисуючи дитину.
      - Бо вони справедливі. Кожному з нас дістається від них по заслузі. Бо має бути рівновага у тім світі - де є добро, там приходить зло і навпаки - де є горе, там незабаром навідається щастя.
      - Але нова віра нам дає інше - істинне щастя з Богом у душі! Дає нам надію на вічне спасіння! - і вона зі знову спалахнулим сподіванням, що ще зможе переконати його, вхопила чоловіка за руку.
      - А ти вважаєш, що ми всі досі жили без наших богів у душах і серцях? - його брови поповзли вгору. - Як же ж ти могла жити до сих пір без віри?
      - Я? Я без віри? І ти теж мені це кажеш?! - вже ледве стримувала сльози. - Ти неправий, Господи, як ти неправий, мій чоловіче.. Я ж бо нікого так ревніше не любила, як нашого бога Тора - нашого охоронця і добродія.. Але скажи мені, яку мені надію дають наші старі боги? Мені, як жінці, їм - іншим жінкам, старим людям - звичайним хліборобам, які не ідуть війною на інших і не вмирають як герої, а просто від хвороби чи старості? Бо ж небесна Вальгалла приготована лише для вояків і героїв, підводне ж королівство богині Ран, де затонулі теж бенкетують, як і загинулі герoї, чекає лише на мореплавців. А решта, решта звичайних людей - куди вони ідуть? Що їм вготовано після смерті? Яку радість вони можуть бачити у вічно імлистій та темній підземній країні Гелгейм богині Гел*?
      - Значить, така їхня доля. - відповів чоловік. - Кожен з наших племен завжди прагнув померти геройською смертю, аби потрапити до Одіна та інших добрих богів. Померти, як справжній чоловік! І жінки можуть стати героями, котрі мужньо пожертвують своїм життям заради іншого.
      - Чоловіче, ти нічого не розумієш.. - важко зітхнула жінка. - Наш новий бог дає надію всім. Розумієш? Всім, хто не грішить і дотримується його Десяти заповідей.
      - Жінко, ваш бог - для слабких і вбогих. Так, він дає надію усім, але водночас він закликає до безмежної покори, до наставляння під удар другoї щоки. Такого бога не зможе сприйняти за свого той, хто знає, що він має дати відсіч нападу, має оборонятися i що має померти хоч і страшною, проте сильною, мужньою смертю. Бо герой не боїться смерті. Він – горда i вільна людина. I він, хоч і знає про свою трагічну долю, проте сам її шукає на полі життєвої битви. Люба, я бував у християнських країнах. Я бачив власними очима, як у них насправді дотримується ця віра. Повір, нічого з того, у що ти так щиро віриш, там немає. Бо проповідується одне, а робиться інше. До своїх бідних і рабів заможні і сильні, ці такі "праведні" християни відносяться у сто разів гірше, ніж ми - як ви, християни тепер нас називаєте - погани..
      - О так, раби.. - і вона гірко усміхнулася, пригадавши вчорашнє. - Але вони хоч не вмирають як жертви для богiв..
      - Хоч і не як жертви, та вмирають набагато гіршою і принизливою смертю. Від байдужості і неуваги, від бідноти і жебрацтва, всіма забуті і покинуті. Наші ж бо раби можуть отримати з часом волю і жити з нами, як ми.
      - І твої рабині? - очі жінки спалахнули.
      - Чому мої? Я ж дарував їх тобі і вам всім.  
      - Але я щось не зауважила, аби ти від них відмовився. - кольнула його у серце.
      - Вони теж люди. І теж в рамках своїх обмежених можливостей можуть любити свого пана, якому хочуть служити.
      - Так-так! - заводилася знову жінка. - Я зауважила, як ці дівчата люблять свого пана. Особливо ця чорнявка! Я не хочу такої рабині. Чуєш? Я не хочу жодної такої рабині! І я не хочу помирати способом, як моя матір! Вона теж любила мого батька - любила його так, що добровільно віддала своє життя як жертва на погребальному вогнищі!
      - І її душа тепер щаслива, бо живе разом з душею твого любого батька на іншім світі у бога Одіна, батька Тора. - дивився їй у вічі неухильним поглядом. В його очах знову проступали крижинки. О, вона знала, що значить цей його погляд, дуже добре знала!
      - Невже і ти від мене такого ж вимагатимеш? Такої жертви? - нажахано дивилася на чоловіка.
      - Як же я можу від тебе цього вимагати? Добре ж бо знаєш, що ця жертва - лише з власної волі. - намагався заспокоїти жінку.
Але вона вже не могла заспокоїтися - надто багато запитань накопичилося в її душі, надто багато думок - і все без відповідей.
      - Я бачила, як помер мій батько. Всіма шанований жрець і ярл. Це сталося наступного Мідсоммеру після нашого весілля. Ти якраз тоді мав повернутися, але не повернувся.. - вона замовчала, важко переводячи подих. Чоловік теж мовчав, уважно її слухаючи. Мабуть, не хотів її перебивати.
      - В цей день, саме коли проходив обряд під Cвященним дубом, зненацька з-над моря примчали чорні важкі хмари і знялася така буря, що ще світ не бачив. Громи і блискавки так розсікали небо, вдаряли з такою небаченою осліплюючою і оглушyючою силою і вихор так гнув і ламав дерева і все, що ми принесли зі собою для святкування, миттю розметав, що зчинився справжній переполох - люди кричали, бігали нажахані, але ніхто через шум бурі та зблиски у темряві нічого не міг розрізнити. Все перемішалося в один суцільний безлад - люди повірили, що це настав справжній Рагнарьок* - кінець світу. А коли знялася страшенна злива, то вже й поготів ніхто не знав, що це твориться. Лише мій батько незрушно продовжував свій обряд, наче й не було навколо нього жодного жахіття. Він і надалі промовляв молитви, простягав руки до небес і до дерева.. І ось зблиснув спалах - найяскравіший спалах, який я коли бачила. Блискавка сковзнула з неба і розтяла Cвященного дуба навпіл. І в ту ж саму мить дуб взявся вогнем, мов смолоскип.. а мій батько впав бездиханним до його коріння.. А буря промчала і відразу ж після цього відлетіла кудись у гори - наче й не було її ніколи. Тільки дерево горіло і батька мого не стало.. Дуб, хоч і розчахнувся навпіл, та цей могутній удар витримав. А батько загинув.. Люди, ті, що все те бачили, казали, що то сам бог Тор прилетів i забрав життя моєму батькові. Всі раділи і восхваляли Тора, адже це був знак, що бог мого батька забрав до себе. Кращої смерті, мовляв, як жрець, котрий саме служив цьому богу, і не міг собі бажати. Всі так думали, всі тому повірили. Тільки не я.. Тільки не я, бо ніколи не сприйняла цю страшну смерть як благословення боже! Навпаки - це була помста! Жорстока помста наших старих богів.. - і вона змахнула сльозу. - Не можу я цим богам простити смерті моїх батьків. Не можу.. А потім почалося це лихоліття.. А далі ти вже знаєш. Ось, може, тепер ти зрозумієш, любий, чому я примкнула до нової віри..
      - A я не вірю, що це була помста. Така була доля твого батька - так вирішили боги - і це було славне завершення славного життя! - мовив чоловік, розпрямляючи плечі.
      - Господи Боже мій! - вигукнула жінка. - Ну, і чому ти такий впертий, чоловіче? Бачу, ти мене не зрозумієш.. То чому ж я повинна розуміти тебе? Вірити тобі, коли ти вже не раз мене підвів? Коли ти пообіцяв і не виконав своєї обіцянки?! Га? Чому я повинна була чекати на тебе, не знаючи, чи побачу ще тебе колись, чому кожного дня молилася за твоє життя як нашим старим богам, так і новому Богу? Чому? Бо кохаю! Чорт забирай, як я тебе кохаю! Хоч і не вірю тобі, все рівно назло самій собі кохаю тебе! Всупереч всьому - твоїй неправді, твоїй зраді! - і вона тихо розплакалася, пригортаючи затихлу дитинку до свої грудей.
      - Кохаєш? - взяв її за плечі. - То чому докоряєш мені, га, люба? Чому не віриш мені? Справді кохаєш? Чи думаєш лише за себе? Піклуєшся лише про свою душу, яка прагне вічного спасіння? Чому не спитаєш - чоловіче, а як тобі велося на тій чужині? Чому не хочеш наслідувати свого коханого чоловіка, який хоче тобі показати його рідний Тронделаґ, його родину, весь рід, показати врешті-решт світ, про який ти навіть і гадки не маєш? Я б тебе з часом взяв у Ґардаріку - о, ти ще не бачила, яка це щедра і родюча земля! І які там щирі і прямі люди, як вони дорожать наданою їм допомогою і якими щедрими є пригоршні їхнього конунга Вальдемара! Чому ти не спитаєш мене, у які військові походи я ходив, як я воював чи виконував інші важливі обов´язки? Я був на розвідці аж у Міклагарді* - такого величезного міста і в снах не побачити, не те, що наяву. Багате, розкішне місто - ніби зі самого золота вилите. Очі у всіх розбігалися від небаченої краси, розкоші і багатства. Тільки швидко ті очі звикають до того золотого блиску. Комусь це золото очі назавше засліплює, а хтось вміє бачити і крізь його поверхню. Бо під тією золотою шкаралупою - стільки крові, бруду і страждань, що я диву даюся: і таким є християнський світ?! Такою має бути ця нова Божа влада на землі? Таким має бути рай на землі для всіх слабких і немічних? А чи не п´ють проповідники безберегого і всеохопного, доброго християнства вино, при чому ж іншим наказують пити воду? Брехня! Все брехня! Жінко, я не хочу жити в такім фальшивім світі. Зрозумій, я хочу жити так, як і досі - зі своїми рідними богами, від яких хочa знаєш, що можеш очікувати. Яким я був щасливим, коли ми повернулися у Ґардаріку в Київ i коли ми пішли в похід здобувати для конунга Вальдемара нові землі - Червенські городи*, якi ми відвоювали в іншого слов´янського конунга. І ти знаєш, чому я не змiг повернутися, як обіцяв? Тому що мене було поранено і я мусив довго лікуватися. Одні вже готували для мене погребальну ладдю*, інші ж навпаки вірили, що боги мені дали багато сили. І я видужав, хоч і стояв вже однією ногою у Вальгаллі. І це тривало майже рік. Ми стояли на варті в однім городищі і охороняли ці нові землі і торгові шляхи на них майже два роки. Ті шляхи йшли зі Східного моря* через ріку Віслу i Буг, потому меншими ріками й річками до Дністра і знову до Руського моря*. А потому конунг дав нам доручення повернутися у Київ, де нас щедро нагородив за вірну службу. Ta він не хотів нас відпускати – казав, щоб ми залишилися у нього на пожиттєвій службі, що кожному з нас подарує найкращі землі, які кому до вподоби. Повір, нелегко було його переконати у нашім поверненні домів. Я йому сказав, що якщо би я в нього залишився на службі й надалі, то попросив би тієї чарівної, з густими лісами землі, де стояла тоді наша варта - під Червенськими городами. Але зараз залишитися не можу, а якщо такою буде воля богів, то я повернуся до нього. На цім він нас і відпустив. І вже після того, як ми завантажили човни нашим важким заробітком і дарами, ми змогли повернутися. Наші дракари дочекалися нас біля острова Есел*, що у Східному морі, а звідти ми доплили до Ґотланду, де ще трохи підкріпилися, і потому вже взяли прямий курс до наших рідних фйордів.. Навіть не можеш собі уявити, як я вже не мiг дочекатися, коли побачу твої очі-зорі, що супроводжували мене, наче справжні зорі на всіх моїх шляхах.. – i він замовчав, уважно стежачи за реакцією жінки. Вона глянула на нього своїми зеленими і водночас прозорими від сліз очима.
      - Любий, я так хочу тобі вірити! Але поки що не можу.. Вибач.. Щось мені не дає тобі вірити. Mоже, це саме через те, що ми визнаємо різних богів.. І ще я не можу повірити в те, що ти кажеш, що християни спроможні так грішити. Бо хіба ж це справжні християни? Любий, я б тобі вірила до самузабуття, коли б ти мені пообіцяв, що відмовишся від свого звичного життя.. Бо ті рабині.. Я не знаю, але в мене крається серце, коли подумаю про вісх тих жінок, яких ти зустрічав на чужині..
      - Жінко, я би міг відмовитися від такого. Але ти сама повинна розуміти, що вояк без порядного тілесного розслаблення - ніякий не вояк. Бо це - одна із його нагород після важких боїв. Не плутай, прошу тебе, кохання і суто чоловічу тілесну потребу. - його очі знову набули колючості.
      - І ти вважаєш, що я цим поясненням задовільнюся? Але добре, годі з тим! Я би ще, може, i змогла змиритися з твоїми "потребами", але не можу змиритися, що наші душі належать різним богам. Любий, ще раз тебе прошу - прийми християнтво! І тоді я тобі повірю! Тоді я знатиму, що ти заради нашого щастя приніс жертву..
      - Он воно що! Так ти он якої жертви від мене хочеш? - і він зловісно примружився - чорні довгі вії ледь-ледь затремтіли. - Або, може, вся суть криється в дечому іншому? Га? - все ще мружився, сині вогники спалахували і крізь густy пелену вій. - В чім насправді справа? Чи тебе, часом, ці монахи разом з твоїм славним братиком не залякали?
      - Ні-ні, чоловіче, що ти таке кажеш?! - вона відразу відчула приховану загрозу у його словах. - То я сама зрозуміла всю нашу з тобою ситуацію. Просто ми не можемо бути як чоловік і жінка, коли не повінчаємося за християнським обрядом.. І наш син.. - вона глянула на дитину, яка під впливом рідних голосів, бо весь той час чоловік зі жінкою говорили впівголоса, просто заснула і тепер спала, притулившися до маминих грудей.
      - Що наш син? - спохопився чоловік.
      - І наша дитина може вважатися як незаконнонароджена.. - вона вже знала, що ступає на дуже тонкий лід - з тривожних тонів у його голосі відчула, що з кожним її словом вся її надія на примирення і на розуміння розвіюється в прах. Проте мусила докінчити вже раз вимовлене. - Коли ми повінчаємося, можемо і дитину охрестити..
      - Ну, так про це відразу ж забудь, люба моя! - і він різко піднявся. - Мій син - ніяка не дитина, а син ярла і вояка - і таким він теж буде! У цім я можу присягнутися! - одягався швидко, з різкими порухами. - І ще, жінко моя. - ще раз нахилився до неї, стискаючи певно уста і роблячи притиск на кожному слові, цідячи їх крізь зуби. - Лише через те, що дуже кохаю тебе і не хочу тобі спричинити зла, я стримуюся і поки щo ще не влаштував дикої різні та кривавої лазні тим виродкам-монахам і всім тим "шляхетним душам"! За те, що вони зробили з тобою і зі селом. Пам´ятай про це! – i, виходячи зі світлиці, з порога ще обернувся. - І вгазалі, жінко, коли будемо їсти? Я вже зголоднів!

                                               (закінчення сну буде у наступній частині).

----------------------------------------------------
Коментарі:

Мідґард* - (давньоісл. Miðgarðr) - "серединна земля" в скандинавськії міфології; світ, населений людьми.

Корона* - північне сяйво у виді „Corona aurora“.

вовк Фенрір* - Вовк Фенріра (Fenrisulfr) або просто Фенрір, це страхітливий вовк, дитина бога Локі та жінки-велетня Анґрбоди. Фенрір був ув'язнений богами, але в кінці світу - себто коли настане Раґнарьок, він скине пута, зiжере Одіна, після чого буде забитий сином Одіна Відаром, котрий або вразить його мечем в серце, або роздере його пащу.

"Блаженні вбогі духом, бо таких є Царство Небесне*. - Матвія 5:3

країнa Гелгейм богині Гел* - - скандинавська богиня потойбіччя та смерті, котра має владу над усіма мертвими, окрім загинулих у бою, що належать Одіну і йдуть до Вальгалли, або до Фолкванґу до богині Фреї, та затонулих, котрих забирає своїми сітями у підводний світ богиня Ран.  Назва "Гел" є також скороченою назвою Гелгейму - потойбічної країни Гел. Хоча часто напрошується цю країну мертвих порівнювати з християнським пеклом, насправді Гел чи Гелгейм з цим пеклом не має нічого спільного. Гел є дочкою бога Локі та гігантеси Анґрбоди. До Хелгейму приходять усі, хто помер від старості або хвороби. Ця богиня є напів біла і напів чорна, напів красуня, напів тліючий труп. Її братами є вовк Фенрір та змій Мідґардсорм. Палацом богині Гел є палац Елвідні, що вперекладі означає „палац Страждань".

Раґнарьок* - у скандинавській міфології - битва в кінці світу, яка розпочнеться, коли Геймдалль (бог, який охороняє міст Біфрьост, єдиний вхід до Асґарду, що також поєднує його із підземним світом) затрубить в свій ріг. Ця битва завершить пророцтво, що визначає долю скандинавських богів: у останній битві боги зійдуться із силами зла, своїми одвічними ворогами: монстрами та гігантами (йотунами), а також люди проти людей та мерців. Унікальною особливістю Раґнарьока як кінця світу, армаґеддону, є те, що пророцтво вже відоме богам, вони знають коли воно сповниться, хто загине й від чиєї руки тощо. Вони навіть усвідомлюють те, що вони безсилі відвернути Раґнарьок. Але вони мужньо та покірно готові зустріти свою долю.

Міклагард* - історична скандинавська назва Константинополя (Царьгороду).

Червенські городи* - Черве́нські городи́ (Червенські гради, Червенські міста) — група міст та укріплених замків X - XIII ст. Волинської й Галицької земель, на лівобережжі Бугу (на межі Русі з Польщею);  разом з Перемишлем вперше приєднані до Києвської Русі у 981 році. Осередком Червенської землі було врожайне сточище ріки Гучви з центром у Червені; інші Червенські городи: Волинь (над річкою Західний Буг), Городло, Сутійськ, Угровеськ, Стовп'я та ін.

погребальнa ладдя* - захоронення у човні, що є характерною ознакою скандинавського поховального обряду.

Східнe морe* - історична назва Балтійського моря, уживана в часи вікінгів.

Руськe морe* - історична назва Чорного моря, уживана в часи Київської Русі, по морі проходили важливиг торговельний шлях "Із варяґ у ґрекі".

остров Есел* - (нім. Ösel, швед. Ösel, лат. Osilia) - історична назва естонського острова Сааремаа в Балтійському морі.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 6 відгуків
© Володимир Ворона, 26-03-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 26-03-2016

Муляє мені щось...

На цю рецензію користувачі залишили 5 відгуків
© Наталка Ліщинська, 24-03-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 21-03-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 20-03-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.56124901771545 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Огляд роману Сергія Жадана «Інтернат»
Сергій Жадан написав роман, на який чекали три роки. Чекали хоч і з нетерпінням, проте мовчки. Чекали …
10 рекомендацій із книги «Самостійна дитина, або як стати „Лінивою мамою“»
Одним із найбільших страхів майже кожної матусі є страх, що її назвуть «лінивою мамою». Проте можна …
Між двох вогнів: Огляд нової книги Світлани Талан
Новий роман письменниці Світлани Талан цілком виправдовує свою назву — «Ракурс», оскільки пропонує читачеві …
Огляд роману «Тіні наших побачень» Івана Байдака
Українського читача ХХІ століття непросто здивувати: книжку можна знайти на будь-який смак. Та літературної …