Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2435
Творів: 43512
Рецензій: 84785

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Двадцять хвилин. Непройдений шлях

© Елен Тен , 19-03-2016
Здається, ніч не має меж. Тіні на стелі танцюють під меланхолійні мелодії негоди. Вітер згинає гілля дерев, змушуючи його тремтіти. Нічне небо сплітає із зір величну діадему, варту тендітної голівки королівської особи. Найяскравіша з тих зірок, розпадаючись на тисячі дрібних вогників, зазирає у вікно. Чи то гордовитий місяць? ЛІХТАР!  
Ульфат сповзає з ліжка, намацуючи у темряві свої милиці. Не запалює світло, щоб не відлякати ніч. Перші кроки відзиваються у спині дошкульним болем. Чи дістанеться крісла? Певно, даремно  відпустила на ніч Ружену. Ноги зробилися такими ненадійними…
Стискає зуби і йде. Скриплять кістки, рипить підлога. Невдоволено так, з осудом. Нічого! Хіба вперше терпіти біль?
Вхопившись руками за підвіконня, стара жінка переводить подих. Ловить  ротом повітря, як викинута на берег рибина. Людина без коріння… Сідає у широке плетене крісло. Натягує на плечі пухову хустину. Душа ще здатна відчувати тепло, а тіло – вже ні. Навіть за найлютішої спеки.
У вікнах сусіднього будинку виблискують веселими промінчиками штучні ліхтарі. Таміла вдома! Ульфат  відчувала, що вона сьогодні повернеться. Бачила увісні втрачений дім, Адхата, обличчя в тумані – пращурів. Знак, що її кличе небо. Та як вона піде, не почувши новин?
А ніч не має меж… Як всидіти до світанку, коли серце виривається із грудей, розганяє по венах застиглу кров. Вона чекає Тамілу, як завжди чекала снів про Адхата. Останній з них був такий яскравий.
Адхат сидів на траві, простягаючи до неї руки. Навколо – неосяжний океан бірюзової трави, молодої і ніжної, наче рання весна. Безкраїй степ Сеїт-Елі, а за ним,  причаївшись  у високій осоці, соромливо визирав  лівий берег Чорох-Су.
- Іди до мене, - шепотів Адхат ніжно, наче колискову над ліжечком немовляти,  посміхався у сиві вуса.
У грудях жінки оживало, квапливо розливалося по тілу тепло. Тепер її не стримали б навіть залізні пута. Вона вже відчувала мозолі на його руках, грубий пошерхлий шрам на вказівному пальці лівої. Їхні серця вже  налаштувалися на один ритм. Так просто – бачити світ його очима,  безкорисно віддавати любов.
З вуст жінки одночасно злетіли тисячі запитань. Їм акомпанував важкий гуркіт  грому. Звідки ж він взявся на ясному небі?  

«Ледачий, ледачий», - ворушить пересохлими губами Ульфат. Завжди таким був. Забував про ранковий Намаз, воду для худоби, іноді – цілувати її перед сніданком. Але ж снитися їй – його обов’язок.
Небо світлішало, заливалося «рум’янцем». Над Чирчиком  повільно сходило сонце. Ця земля прийняла її у свої широкі обійми, відігріла, була до неї прихильною, та серце жінки завжди належатиме далекому і такому рідному Сеїт-Елі.
У будинку Таміли вже відкрили фіранки. Ульфат тягнеться рукою до журнального столика, знімає телефонну слухавку. Набирає непокірними, закляклими пальцями  номер. Коли вона робила це востаннє, без допомоги Ружени?
- Мераба !
- Мераба! – чуючи дзвінкий дівочий голос, бабуся полегшено зітхає. – Повернулася, донцю?
- Повернулася. Розбираю речі.
Ульфат вдалося стримати непокірне «Як там?», що намагалося злетіти з вуст.
- Донцю, я тебе чекаю. Звільнишся, заходь.
- Я буду у вас за двадцять хвилин.
«Знову двадцять хвилин», - сумно посміхається Ульфат, опускаючи  руку зі слухавкою. Чи не переслідують вони її? Хіба ж душа перестане кровоточити, чи з пам’яті колись зітреться та страшна травнева ніч сорок четвертого року?

…Схожі на грім звуки посилювались, проникали у мозок. Ульфат розплющила очі, сіла на ліжку. За вікном сіро. Ніби сусід Багід вибивав від пилу свій килим. Ще вечір чи вже ранок?
У двері гримали. Наполегливо, сердито. Немов забивали гвіздки до чиєїсь домовини. Ульфат підводиться,  накидає на плечі хустку, розтирає долонями литки. Набряклі вени на ногах малювали синім детальну карту життя.  
Крекчучи, йде відчиняти. На ґанку – молодий радянський солдат у запиленій воєнній формі. Відпихає жінку плечем, заходить до будинку. Озирається, ніби бачить по закутках щось невидиме, небезпечне. Говорить швидко, не дивлячись їй у вічі. Ульфат не розібрала б цієї скоромовки, якби слова юнака не були такими страшними: виселення; підтримка німців; зрадники; вороги!
Вороги? Вона ж ніколи не була нікому ворогом.  Зрадники? Їхні чоловіки воюють і гинуть у лавах Червоної армії. Пішли всі, полишивши в Сеїт-Елі старих, жінок і дітей.
А минулого тижня вони гуртом зустрічали у їхньому селищі радянських солдатів. Ульфат напувала виснажених війною хлопців холодним молоком і давала їм у дорогу ікмек – татарський хліб.
- На збори двадцять хвилини, - пролунало вироком, який безжально чавив надію у зародку.  
Але як можна покинути рідний дім? За лічені хвилини порозпихати  по коробках своє життя?
Солдат підняв вгору зброю, демонструючи силу. Повільно вийшов, лишаючи Ульфат на самоті з новинами, які не перетравиш за ті кляті двадцять хвилин…

Ульфат не щастить. Першою приходить її доглядальниця, Ружена –  висока молода жінка у зав’язаній на бік строкатій хустці. Угледівши свою підопічну в кріслі, починає бурмотіти:
- Ви геть збожеволіли! А якби щось трапилось? Наступної весни справлятимемо Ваш сотий день народження. Хіба не плануєте дожити до цієї дати?  
Розводячи руками, Ульфат невинно посміхається. Ружена супиться, дорікає їй за неслухняність. Але сьогодні старій жінці ніщо не зіпсує настрій.
Ружена віддана, добра помічниця. Тільки її любов – не слова, а вчинки.  Випровадивши «наглядачку» на кухню, Ульфат повернулася до вікна. Чекати в юності, коли в тобі вирує непокірна кров, дуже важко. А чекати у старості, коли на твої повіки вже опускається іній вічності і квола пісня твого серця може нагло обірватися будь-якої миті – вдвічі важче.
Нарешті жадані гості! Таміла і Рустем збуджені, веселі. Вітаються, просять Ульфат закрити очі. Вона слабо киває:
- Дітки, я й так вже майже нічого не бачу.
- Та все Ви бачите, тітко, - жартома відмахується  юнак. – Вгледіли ж наше повернення.
Обіймає, цілує молоду дружину в маківку. Які ж вони все-таки гарні! Їхні серця зливаються в одне. Як було у них з Адхатом…

…Адхат увійшов у її життя, коли Ульфат вже зневірилась вийти заміж. Двадцять сім – майже вирок для татарської дівчини. Байдуже, що твоє обличчя й досі квітне мальвою, а тіло пружне, наче вербова лоза. Чоловіки дивляться на молодших, свіжіших.
Дівчина не мала рідні і за неї не було кому непокоїтись. А на закиди подруг вона зверхньо відказувала:  «Я заміж не хочу».  
Тільки душа прагнула, щоб її величали коханою. Батьки нарекли дівчину «Ульфат», що в перекладі з татарської означає «любов». А хіба любов обійдеться без любові? В серці юнки жила мрія про того єдиного. Він існував у сплетених фантазією ілюзіях, солодких снах, оживав на її малюнках. Ось тільки чомусь на полотні все частіше проступало обличчя її нового сусіда Адхата – страшного упертюха і бузувіра…
«Хто шукає друга без недоліків, той лишиться без друга», - повторювала давню татарську приказку Ульфат, приймаючи шлюбну пропозицію сусіда. І ні разу за життя про це не пошкодувала…  

- То Ви закриєте очі? – благає Таміла. – У нас сюрприз.  
-  Куди ж я дінуся, донцю?
Коли ти вже ось-ось перегорнеш соту сторінку свого життя, то майже перестаєш розрізняти кольори, вловлювати відтінки. Тепер навіть темінь здається сірою і бридкою.
Вони притягли до кімнати дерев'яну скриню Ульфат. Ту саму, з якою колись приїхали до Криму її батьки.
- Але як?!! – у старенької від захвату перехопило подих.
- Ми бачили Ваш будинок, -  інтенсивно жестикулюючи руками, пояснює їй Таміла. – Там живуть хороші люди. Вони зберегли ці речі на горищі.
Ульфат заплющує очі і починає шепотіти молитви. Небеса благословили  її такими щедрими дарами.
- Дім досі стоїть? А великий цегляний паркан?
- Паркану  немає. На його місці пофарбована у зелене сіточка.
- Може так і краще. З сіточкою, - неохоче погоджується Ульфат.
- І поселення перезвали. Тепер це вже не Сеїт-Елі, а Журавки, - додає Рустем.
- Журавки, - Ульфат морщить чоло, пробуючи на смак нове слово. Воно дивне і чуже…
- А маминого дому вже немає, - сумно говорить молода жінка. – На його місці виросла крамничка. Але батьки все одно лишаться. Вони винайняли квартиру. Говорять, що на Батьківщині легше дихається. Коли ми вийшли з автобусу, мама впала на коліна і поцілувала рідну землю. Ви ж знаєте, як вони хотіли повернутися…
Ульфат знала. Айріє постійно марила Кримом. Тому коли стало можливим повернення, однією з перших зірвалася з насидженого місця в Узбекистані. Вони з чоловіком, Назаром, навіть не встигли продати свій дім. Просто замкнули його на ключ.
З Айріє вона познайомилась у сорок четвертому, дорогою до Узбекистану, в потязі для депортованих. Ульфат допомогла знесиленій молодій жінці пережити смерть матері, а Айріє не дозволила їй померти з голоду. Вона ніколи не забуде, як колисала на своїх колінах заплакану матір Таміли, намагаючись загасити її відчай любов'ю, очистити душу від думок про помсту. Сама Ульфат ніколи нікому не мстилася. Бо знала, що саме життя – найвинахідливіший із месників.
- На все Божа воля, - покірно відповідає Ульфат.
Жінка нахиляється, торкається тремтячими долонями кришки скрині. Вже нездужає відкрити. Допомагає Рустем. Вона бачить свої кофтини, хустки, сорочки. Тулячи до серця усі ті речі, відчуває гіркий запах полину, бачить гори. Вони дихають величчю і красою. В такт ним кволо підіймаються і опускаються  її груди.
- Тітко, ми привезли багато знімків, - пригадала Таміла. Розклала віялом на столі перед Ульфат світлини.
Татарку вже підводить зір. Тепер їй цінніші речі, які вона відчуває на дотик, чий запах вбирає.
- Подайте моє фото, - просить стара, тамуючи раптовий напад кашлю.
Таміла кидається за водою, Ружена знімає із серванту пожовклий чорно-білий знімок у гарній скляній рамці. Ульфат кладе його собі на коліна, прикриває хустинкою.
Світлині вже багато років. Вона у національному татарському вбранні стоїть у їхньому садку, в Сеїт-Елі.  На фоні світлого неба – темна пляма.  Контури тіла її Адхата. Він позичив той ФЕД у знайомого фотокореспондента. А сам так і не сфотографувався. Кудись поспішав. Вони думали, що у них попереду ще багато часу. А наступного дня почалася війна, з якої Адхат не повернувся. Ненажерлива кровопивця, вона перетворила на янголів тисячі чоловіків.
Ульфат не має жодного знімку Адхата. На згадку про чоловіка лишилося кілька його незавершених портретів і ось ця тінь на фотографії. Відбиток долі, яка навіки їх  поєднала.

Дивлячись на заплющені очі Ульфат, Таміла прошепотіла:
- Тітонько, Ви вже втомились. Ми підемо. Поговоримо іншим разом.
- Ні, донцю, - порухом руки спинила її стара. – Розкажи мені про Батьківщину. Гарно там?
- Гарно. Я ще ніколи не бачила такої краси. Розумію батьків. Але ми з Рустемом…, - вона не договорила. Винувато опустила голову.
- Знаю. Ваш дім тут.
- Тепер все буде гаразд. Наш народ зможе повернутися додому. Нам більше нічого не загрожує.
Ульфат посміхнулася. За посмішкою можна приховати багато речей. Вона нізащо не розповість дівчині про свої тривожні сни, про хмари, які ще не раз нависнуть над її рідною землею. Та не слід говорити про погане. Тоді воно не матиме сили здійснитися.
- Мама дуже шкодує, що Ви не поїхали з ними, - промовила Таміла, обіймаючи Рустема.
- Ні, донцю, - проклямала пересохлими губами Ульфат. – Я вже своє від’їздила.
Понад усе в світі їй хотілося, розкинувши руки, пробігтися степом. Розцілувати кожен клаптик рідного подвір’я, помолитися над могилами Адхата і рідних. Але вона вже занадто стара і немічна. Айріє і Назар практично прийняли її до своєї родини. Хіба вона має право обтяжувати їх тепер, коли вони починають життя з чистого аркуша?

Ульфат дивиться на свою скриню з любов'ю, Ружена – недовірою.
- Куди ми її поставимо? В хаті немає місця.
- Знайдемо, - бадьоро кидає Таміла, підморгуючи Ульфат.
Та вдячно киває. Тієї ночі вони забрали в неї усе, окрім спогадів, які й досі живуть в усіх цих речах.

…На вулиці галас, метушня. Тулячи до грудей пухнасту чорно-білу кицьку Газзу, Ульфат підходить до своїх дверей. Не могла вона покинути напризволяще істоту, котра свого часу врятувала її від самотності.
Дорогу татарці перегородив військовий.
- Ваш час скінчився.
- Але ж…, - на очі  жінці навернулися підступні сльози. В них тонула надія. – Я шукала кішку. Я не зібрала речей.
На ній лише полотняна нічна сорочка, хустина, фотографія, яку вона для чогось взяла з собою надвір і заховала за пазуху, ближче до серця, та старі, розтоптані чоботи.
- Не можна, - понуро відповідає солдат, ховаючи погляд  у темряві.
Ульфат відходить, сідає під стару акацію, витирає тремтячою рукою сльози. Пізня весна звучить  стоголоссям цвіркунів, бабок, важким стогоном сичів. Терпкий запах трав – найкращі парфуми. Невже все це в неї відберуть?
У будинку сусіда Гаяза галас. Немічного господаря вивели з дому, потягли до вантажівки. Разом з дружиною і сином. Хасія видиралася з рук військових,  дряпалася і кляла. Раніше Ульфат не чула з уст покірної і ніжної Хасії таких страшних слів.
Як під час повені ріка не має берегів, так не має кордонів і людська жорстокість. Що роблять ці люди? Вони не просто забирають їх з рідної землі, вони видирають з неї їхні душі. Ульфат не може нікуди їхати. Тут її дім, тут  лежить її родина. Вона має лежати поряд. Що вона робитиме на чужині? Хто в останні хвилини  життя прочитає над її головою Ясин?
Наблизився офіцер, наказав їй вставати. Вона тяжко зітхнула:
- Чим вам заважає квола жінка? Нікуди не поїду, хлопчики, хоч убийте.
Її підняли над землею, кудись потягли. Перелякана Газза вирвалася і втекла у кущі. Ульфат не пручалася, як Хасія. Мовчки зціпила зуби, щоб не вирвався на волю той дикий біль, крик розпачу.
Далі був задушливий вагон для худоби, переповнений людьми. На підлозі у сірій пилюці – рідка солома. За неї сперечалися жінки, намагаючись влаштувати там своїх дітей. Звідусіль – розпачливі схлипи. Як не потонути в такому морі сліз, не втопити душі?
Ульфат забилася в куток, сіла, підгорнула під себе ноги, щоб не займати багато місця. Клацнув замок, зачинилася залізна паща, поглинаючи сотні безіменних душ.
- Куди нас? – молодий сутулуватий юнак, скидаючи розірвану на грудях сорочку, запитав через шпарину у дверях  вояка.
-  На новую родину – зареготав той.
Потяг заревів, наче розгніваний звір, полетів уперед. Під ногами пролітала рідна земля, яка раптом стала чужою…

- Я ж геть забула, - схоплюється Таміла. Підходить до скрині, дістає з дна обгорнуту строкатою хустиною пляшку з-під шампанського. – Тут вода з Чорного моря. Мама дуже просила Вам передати. Говорила, Ви зрозумієте.
- Зрозумію, - схлипує Ульфат. Просить Ружену відкоркувати пляшку. Бризкає кілька краплин собі на руки, змочує обличчя. На губи потрапляє сіль. Такий знайомий смак.
«Батьківщина завжди поряд, якщо ти носиш  її в серці», - шепоче вона.  Цієї миті разом зі старою татаркою плачуть усі, навіть «кам’яна» Ружена. Ульфат притискає пляшку до грудей, колише її, наче немовля. Заплющує очі, віддаючись виру почуттів, який відносить її в далекі, але такі знайомі місця. Вона бачить  свій будинок, гори, море. До неї співає степ. Вона знову вдома…

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 6

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Володимир Ворона, 26-03-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Зоряна Грабар, 25-03-2016

Я це вже читала,

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 24-03-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 20-03-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анатолій Азін, 20-03-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 20-03-2016

Гратулюю

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Юрій Кирик, 20-03-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 20-03-2016

Хто Ви?

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Сергій Вікторович, 19-03-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.26985812187195 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Книжки Ксенії Заставської: Жінка, що відкриває історію
У прозі Ксенії Заставської форма, що нагадує так званий «дамський роман», стає ключем до історичних …
Огляд “Жуйки” Марії Козиренко: Музика врятує світ
Якщо ви гадаєте, що антиутопія сучасної літератури за сюжетами переважно схожа між собою як шоколадні …
Огляд прози літ. угруповання “Свідки слова”: Шевченкові малята
На обкладинці антології зображений Тарас Григорович у плащі. Сидить за столом, на якому чашка кави, …
Огляд автобіографії засновника італійського фашизму Беніто Муссоліні
Перша половина ХХ століття було щедра на диктаторів та диктатури. Більшість з них, як от Ленін, Сталін, …