- Відпускаю тебе туди з важким серцем й недобрими передчуттями, - погладжував долоньку дівчини чоловік у довгому шкіряному фартуху. Якщо ти навіть зараз відмовишся, буду тобі лише глибоко вдячний.
- Що ти таке кажеш, любий? Адже ми так довго готувались, вклали в цю справу такі величезні кошти...
- Гроші - дурня. Я боюся втратити тебе. Ти й так мені ніколи не пробачиш, що я погодився на таке...
- Перестань! Це наше спільне рішення. Ця гра вартує будь-яких свічок. Ти мені стільки розповів про нього, що знаю його так само як і ти.
- Теоретично. Теоретично ясонько. З ним тебе, моя дорогенька, підстерігатиме небезпека й постійні несподіванки. Він буде наполегливо прагнути розгадати тебе, перш ніж погодиться навіть на незначний крок. Найважливішим для нього є зрозуміти, хто сидить перед ним і де те слабке місце, яке людина намагається приховати від нього.
- Та що ти мене лякаєш? Хіба він Джеймс Бонд? - проходив спеціальну підготовку в ЦРУ? В мене ж за плечима як-не-як театральне училище...
Чоловік пропустив повз вуха пафосну заяву дівчини й продовжив, - прокручувати усі ті угоди, вигравати аукціони може лише психолог високого штибу. Жоден Джеймс Бонд на таке не здатний. Він захоче докопатися, яке ти враження прагнеш справити на нього, а також чому ти хочеш справити саме таке враження, а не інше, велика моя акторко... Він делікатно вивідає, чого ти соромишся і чим конкретно пишаєшся? Він починає гру лише у випадку, коли людина з якою має справу, для нього відкрита карта.
- Мислю, до мене він не застосовуватиме усього переліченого тобою арсеналу. Я ж дівчисько, така собі зелена жабка, що сама пищить і лізе у пащу зміюки.
- Люди його фаху чинять це автоматично. Він може не підпустити тебе до себе.
- Чому раптом він мав би відмовити собі? Хіба я недостатньо зваблива? Ти ж казав, його життєве кредо робити те, що приносить задоволення...
- Все ж боюсь, що старий лис розкусить тебе...
- Не розкусить. У мене був прекрасний учитель з акторської майстерності - один японський режисер. Він дав мені декілька уроків "переддосвідного знання".
- Уперше чую.
- На нашому курсі таких тонкощів не вчили. Мені просто надзвичайно повезло. Це мистецтво перевтілення у персонажів різного віку і статі, різного соціального статусу. Сам термін запозичений у психології. Це - особливе сприйняття реальності, як співпереживання. Вчитель попереджав, що цьому не можна навчитись. Але у мене, як твердив він, є до цього вроджена здатність.
Чоловік розсміявся.
- Гаразд, переконала! Та запам'ятай, як тільки відчуєш, бодай один кривий погляд, усе кидай і тікай. Зрештою, я й сам не відпускатиму тебе з поля зору. І пам'ятай це "бліц", це "швидкі шахи", не вкладешся в час - програла. Одразу ж відступай.
***
Сьогодні несподівано академік, ну й звичайно ж, букініст із США Пітер Елфорд запропонував йому, Лазеру Іоновичу Авербуху людині без титулів, якого знали лише у дуже вузькому колі букіністів, зайнятися розшифруванням книги Уілфріда Войніча, що на нині без сумніву є "Святим Граалем" криптографії. З 1912 року - часу її відкриття для світу не мало мудрих голів і поважних інституцій ламали над нею голову. Перша згадка про цю дивну книгу датується 1586 роком. Саме тоді її купив Рудольф II - імператор священної Римської імперії ще й на додачу король Чехії - один із найекцентричніших правителів за всю історію. Окультизм був його пристрастю. Великий шанувальник астрології і алхімії, він зібрав велетенську бібліотеку, що в ті часи вважалась кращою в Європі. За праці алхіміків імператор щедро платив. За рукопис Войнича він віддав 600 золотих дукатів - 50000 доларів в перерахунку на сучасні гроші. Отримувач цієї кругленької суми - невідомий, його ім'я історія не зберегла. Зате дещо відомо про особу автора рукопису. В листі, що супроводжував книжку сповіщалось, що це праця знаменитого англійця Роджера Бекона (XIII ст.) Цей алхімік твердо вірив в існування філософського каменю й невтомно шукав його.
В результаті цих пошуків відкрив порох, хоча сам стверджував, що вивідав секрет в "китайських мудреців". Бекону належить афоризм: "Хто пише про таємниці мовою доступною кожному, - небезпечний безумець". Власне це його висловлювання й переконало усіх в його авторстві. Мовляв, порахувавши, що зміст книги надзвичайно важливий він її зашифрував. Та ця гарна гіпотеза не підтвердилась: вивчивши ілюстрації рукопису Войнича, фахівці датували її XV - XVII ст. Тобто була вона написана, коли ймовірний автор уже як мінімум двісті років спав вічним сном.
- Вірю у ваш геній, - мовив академік. Лазер посміхнувся. Звісно, після цих слів його его полізло угору - відчув, як приємно залоскотало піднебіння. Насправді не був він жодним генієм - йому просто подобалось вирішувати заплутані задачі, складати докупи окрушини інформації, на перший погляд абсолютно несумісної, що не надається до порівняння. Друзі теревенили про його інтуїцію, навіть про якісь телепатичні здібності. Він не заперечував, та подумки підсміювався. Усього тридцять п'ять сторінок рукопису в додаток неохайні малюнки, астрологічні діаграми, зображення незнайомих ботанікам рослин і оголених жінок. Самих лишень ілюстрацій було б цілком достатньо аби збудити подив досвідчених бібліофілів, та вони не йшли в жодне порівняння з текстом. Очевидно, що книга була зашифрована або ж написана на невідомій людству мові. Він не вперше бачив цей текст, бо інформація пройшовши через сотні рук, а іще через таку інституцію, як ЦРУ, яка не знайшовши розгадки рукопису визнала його "не цікавим" для секретних служб. Поважні інституції ніколи не підіймають рук, не розгадали не тому, що не змогли, попросту тому, що їх це перестало цікавити... Лазер був фацетом амбітним, він мислив, що коли зі справами буде покінчено й він піде на пенсію, то, можливо, помізкує над загадкою, не кросворди ж йому розгадувати...
Сьогодні ж така забавка не обіцяла ані грошей, ані теж гіпотетичної можливості, що цей релікт колись перекочує в його колекцію. Відтак, слідуючи настановам батька: "Не красти у Бога час" - спокійно відкладав дуже привабливий, дуже цікавий, але безперспективний з огляду зиску для нього самого рукопис.
Хоча й не відправив себе на "пенсію", вже нині Лазер почувався не найкраще. Він швидко втомлювався. Уже давно почав відчувати тягар своїх років. Життя, як осінь бавиться з нами - ми намагаємося відчути її прихід. На світанку, вдень, увечері нам здається, що ось вона, та грань згасання за якою наступає нова мить переходу у цю пору року. Придивляємось до нових кольорів: на небесах, в калюжах, на корі дерев. Прислухаємось й чомусь не чуємо галасу птахів, стогону щезаючих громовиць, шуму розкошуючого Кайзервальду (дуже хотів, аби мав статус лісу, а не парку, як його назвали нині)... Осінь. Ми намагаємося потрапити в її тяжіння, а вона бавиться з нами, тому, що передчуває вже поряд, на відстані руки у кишені куртки, яку він чомусь вранці натягнув на себе, хоч і тепло було, але спрацювало усвідомлення - уже осінь...
Бог таки знайшов спосіб підсолодити Лазеру цей день. Іван Федорович, як ласкаво він називав пам'ятник українському першодрукарю, обдарував його своєю таки книгою. Ні, був то не славетний "Буквар", що справді бібліографічна рідкість, всього лише Євангеліє, але з гравюрами самого Федоровича та й шрифт теж його. Сторгував його Лазар за двісті гривень - уважай задарма, бо коли б продавець не полінувався й ступив буквально сто метрів - у букіністичний магазин, що на Вірменській, йому б її із рук видерли за двісті "зелених", взагалі ж справжня її ціна щонайменше у десять разів вища. Трохи понищена шкіра на обкладинці, але то - дурниця - Йосік її в одну мить переліцує. Буде як новенька. Для себе особисто він цього б й робити не став, для нього, це - "шмельц". Якби він брав подібні "раритети" в свою колекцію, йому б не було де жити - книги витіснили б його з трикімнатної квартири. У нього уже є й купець на цю книжку. В тому й увесь цімес професії - не лише з першого погляду розгледіти й оцінити товар, але й знати, кому він найбільше потрібний, й хто дасть за нього найвищу ціну. В цілому світі не існує закладу, де б готували подібних фахівців. Аби оволодіти цим мистецтвом пішли роки. Чому каже в минулому часі - "пішли"? Цей процес не закінчується ніколи. Аби бути гравцем на цьому ринку, мусить підтримувати контакти з десятками, сотнями людей по усьому світу - це єдиний шлях не зійти з колії. Оскільки нинішня операція була спонтанною, можна дозволити собі відпочити, відсвяткувати цю подаровану самим Всевишнім нехай маленьку, але перемогу.
Сьогоднішнім днем у Лазера були такі як і завше – анітрохи не більші але й не менші мішки під очима і такі ж драглисті чоловічки, що надавало йому невизначено-тривожного вигляду. Час збігав, і з кожною годиною пляшка шотландського віскі спорожнювалась, а він усе важчав. Очі ставали іще більш водянистими, а рухи урочисто-сповільненими. Звісно, міг усю цю картину вмить змінити - знає як і чим, однак цього ніхто не побачить, не оцінить. Ми чогось вартуємо, лише в чужих очах, так само й знецінюємось лише в очах інших. Сам себе міг стерпіти й таким.
Мусів виловити із скрижалей пам'яті іще одну важливу подію - коли востаннє на аукціоні продавали "Птахи Америки" Джона Джеймса Одюбона? Здається, як сповістив йому колега виплив іще один її екземпляр, не зовсім легальний, тому його хочуть продати з рук, без аукціону. Тоді у 2000 році її купив шейх Сауду Катару за 8,8 млн. доларів. Ясно, якщо це справді аутентичний екземпляр, то торгувати його можна починаючи з двох з половиною - трьох мільйонів. Більше - ризик. Мусить добре обмізкувати мотивацію цієї поради, від цього залежатиме гонорар, що його він отримає за консультацію. Почав листати щоденника. Туди він вносив не лише бізнесові оборудки, а й головні віхи свого життя. Заглибився й став читати. Йому здалось, що це писав хтось зовсім інший. Перекинув на початок - 2005 рік. Боже, мене з цією людиною вже нічого не зв'язує, особливо там, де я даю волю почуттям, які давно минули. Тоді він іще закохувався. Невже про все це так серйозно писав він сам? Жінки давно вже почали втрачати для нього чар новизни. Йому здавалось, що переживає те саме вдруге, втретє, що з проблемами, які виникають нині він вже колись стикався. Коли в нього останній раз була жінка? Не кохана жінка, просто жінка - не міг згадати - склероз чи що? Ні, швидше вони були в короткочасній пам'яті в якій нічого не відкладається...
Ховав щоденник у спеціально зроблену скритку в столі. Там уже лежали два товсті зшитки - його попередники.Життя Лазера, як і життя кожної людини - суцільний злочин. Щоденник, який вів протягом життя - єдиний свідок цього його злочину. І суддя й кат одночасно. Він уже старий. То ж і щоденники треба буде знищити. Свідки не повинні залишатися живими... Та поки в ньому іще багато місця, багато незаповнених карток...
Влив у себе остаток трунку із пляшки. Хотілось іще, та пльонтатись до бару аж у вітальню - ліньки. Ліньки?!. Аж злякався того слова. Тривожний дзвінок! Знав – від байдужості ліку немає. Байдужість, це – кінець! Поспішив у ванну й увімкнув гарячу, і в ту ж мить холодну воду. Лічені секунди й апатію мов рукою зняло. Хіба ж хтось примушує жити нетягою, самітником у величезній квартирі? Натер тіло мигдалевою олією. Зволожив шкіру під очима дорожезним кремом, намастив нігті регенеруючим препаратом, набив файку - згадав, що таке паління менш шкідливе. Швидко одягнувся. Глянув на годинника - дев'ята вечора. В такий час міг нанести візит хіба що Йосіку. Той завше радий його бачити.
Від кількох років у Лазера була одна відрада - його учень, молодий хлопець, палітурник Йосік Гольдберг. Відколи побачив, як той працює в палітурній майстерні його старого приятеля Коппеля Штейнберга, зрозумів: у хлопця золоті руки. Талант! Опікувався ним, як власним сином. Не помилився. За якийсь рік той став неперевершеним майстром тиснення по шкірі. Допоміг йому відкрити власну майстерню. Скільки цікавих замовлень той йому виконав! Часами в дуже цінній книжці не вистачає сторінки чи й кількох - річ ясна від цього ціна падає мало не в половину. Занесе до Йосіка, той не знати й де підбере папір, а іще й видрукує сторінку й не якусь там ксерокопію, а зробить справжній, свинцевий відтиск, що не відрізниш від оригіналу. Не дивно, що вони подружились, хоча у віку різниця була майже тридцять років. В цьому була чимала заслуга Йосіка - він завше пам'ятав про дистанцію. Це не заважало їм подовгу засиджуватися за шахами, балікати на найрізноманітніші теми. У хлопця не було освіти, та розум мав чіпкий - що раз почує - запам'ятає, побачить - відтворить.
Йосік зустрів Лазара Іоновича із солоденькою, як звикле посмішкою. Побіг відкривати другу кімнату, яка слугувала йому за вітальню, перша ж була майстернею, де чинив свої дива чоловік із золотими руками.
- Куди кинувся? Хіба не знаєш, що найбільше люблю посидіти отут, біля тебе, нанюхатися такого привабливого запаху шкіри, свіжо завареного клею із костей, дивитися, як бігають твою пальці, якби ти не пішов по цьому фаху, певен - став би ти чудовим скрипалем, чи піаністом. Ні, таки скрипалем. Тільки у скрипалів вони бігають, творячи звук неймовірної тональності, твої ж вироблять чуда зі шкірою, деревом, металом..
- Старий я уже до скрипки. Скрипалі починають коли ще й в школу не йдуть, - заперечив Йосік.
- Е... ти говориш про техніку, звісно, велика справа навчити пальці танцювати на скрипковому грифі, але без таланту, відчуття музики у найкращого віртуоза нічого не вийде.
- Я тобі ось приніс, - Лазер витяг з портфеля Євангеліє, - одягнути її треба, але так, аби вдягачка не виглядала новою, та все ж була пристойною.
Йосік посміхнувся.
- Як скажете, так і зробимо. Які проблеми? На коли потрібно?
- Хотів би у неділю її мати, - щось порахувавши відповів Лазер.
- Добре. В суботу заберете.
Задоволений Лазер знову посміхнувся.
- Родить іще земля наша справжніх майстрів. Спати іще не хочеш, майстре?
Йосік заперечливо похитав головою.
- Тоді зіграємо партію, аби мізки не зсихалися. Йосік дістав шахову дошку і вони довго, години до третьої ночі грали з перемінним успіхом. У Лазера був гідний супротивник.
***
Була десята година ранку. Лазар втомлений вчорашнім шаховим турніром іще спав. Правда він чув коли прийшла Зося й почала потихеньки поратися на кухні. Коли в хаті був хтось чужий, він уже не міг міцно заснути. Правда кімната, де він тримає свої скарби захована так, що не лише Зося, кваліфікований детектив не віднайде, але коли маєш найдорожче й найлюбіше своєму серцю, звичайно ж тривога, що хтось якимсь дивом підгляне, відганяє в людини сон. Тому після смерті Кейли, його дружини, він не рискнув більше одружуватися.
Гидке деренчання стаціонарного телефону остаточно вибило його зі стану солодкої дрімоти. Далі він уже не спав - занурювався в якийсь дрейф у середині себе. Стаціонарний телефон відколи перейшли на мобільний зв'язок тепер рідко дзвонив, переважно слухавку брала Зося, це телефонували або ЖЕКівські служби, які потребували показів лічильників, або ж Зосині знайомі. Зараз же, Зося делікатно постукала в двері, й не відчиняючи голосно промовила: просять пана Авербуха. Лазер здивовано зрушив плечима, як свідчив його життєвий досвід, коли хтось заявляє, що хоче з тобою поговорити, слід готуватися до неприємностей. В його юнацькі роки, якщо до тебе, скажімо на танцях, підходили зі словами: "вийдемо поговоримо", це означало, що тебе збираються бити, та й коли хто із батьків промовляв цю фразу, знав - добра не жди. Лазер, накинув на себе халат й слухавку, звісно, взяв, та з самого початку розмови мався на бачності.
- Уважно, - мовив, як це робив звикло, запозичивши слівце у відомого кіногероя. На тому боці слухавки була мовчанка, - слухаю вас уважно, говоріть! - в голосі прозвучало роздратування. Лише після того м'який, оксамитовий, безумовно молодий голосочок проговорив.
- Це вас дозволила собі потурбувати Софія Ланда, мені вас рекомендували, як найкращого букініста у Львові, - Лазар посміхнувся, знала б ти, дитинко, що зі мною консультуються букіністи замалим чи не з усього світу. Як добре, що цього не знає ніхто, інакше б мені не зносити моєї грішної голівоньки! Слухав далі уважно, знав - у кожній інформації може бути щось таке, що сам інформатор й не підозрює, яким скарбом він володіє...
- Я цілком несподівано отримала в цьому місті спадщину, продовжував дівочий голосочок, - там окрім маси усілякого допотопного барахла є багацько старих книг. Гадаю, ви обов'язково знайдете щось цікаве для себе, принаймні, можливо, підкажете, кому можна їх запропонувати. Я могла би я просити вас, їх оглянути.
- Пані чи панно Ландо, не знаю хто вам порадив звернутися до мене, та я не торгую книгами я лиш їх колекціоную. Мене цікавлять стародруки, манускрипти. https://escortdate.co.nz Зустріч наша буде можлива, лише коли ви назвете рік видання, авторів, і назви творів, - становчо промовив Авербух.
- Панна, я панна, мені лиш виповнилося вісімнадцять, - швиденько залопотіли з цього боку дроту, - там книги різними мовами, яких я й відчитати не годна. Це не складе вам багато труду - будинок на Мучній, зовсім недалеко... Дуже вас прошу. Я в цьому місті нікого не знаю хто б міг мені допомогти...
Авербух подумки прокручував в голові слова категоричної відмови, коли спіймав себе на тому, що хоче побачити володарку цього теплого, свіжого мов весняний струмок голосу, напевно набагато більше, ніж запилюжені книги з певністю минулого століття, які для нього не становлять жодної цікавості. Поки він роздумував, панна Ланда розповідала й про старі картини й бронзові статуетки, та в цю інформацію він більше не входив - просто дослухався до чудових модуляцій голосу Софійки.
