Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2471
Творів: 44367
Рецензій: 86703

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Проблема (2)

© Елен Тен , 06-03-2016
«Не потрібен мені цей готель. Нерви дорожчі». Кілька разів за вечір Іван поривався складати речі. Вибір ще ніколи не здавався йому настільки  неоднозначним. Він досі не мав подібного за  масштабністю проекту. Замовник обіцяв архітектору повну  свободу творчості. Найсміливіші фантазії можуть ожити, втілитись у камені і бетоні. Та не це було головним. Він мав нагоду врятувати своє архітектурне бюро…
Здійснити заповітну мрію важко. А ще важче – втримати досягнуте. Від самого початку справи йшли не дуже. Тому отримавши те замовлення від власника мережі взуттєвих крамниць, Іван почувався чи не найщасливішим чоловіком у світі. За тиждень переніс оригінальну ідею на папір, розклав на рисунки та  цифри. Днював і ночував на будівництві, не випускаючи з поля зору жодної дрібниці.
Крамниця вийшла навіть кращою, ніж сподівався. Потрапила у ТОП-50 найоригінальніших споруд країни. Але замовник заплатив лише половину від домовленого. Дотепер годує порожніми обіцянками. Іван відчуває, що не матиме іншого виходу, та не поспішає передавати справу до суду. Нарешті він заробив собі репутацію. Не хотілося б ось-так одразу плямувати її гучним судовим процесом.  
Тепер його робота на слуху, а бюро ледь зводить кінці з кінцями. Подібними пропозиціями не розкидаються. Він не може відмовитись. Просто не має права.  Але постійно думає про Сидоренків – дивних людей, яких доля чомусь викинула на цей зелений берег життя. Не хоче стати ворогом для дівчини із очима незвичного кольору…
Пригальмувавши бунт совісті філіжанкою міцної кави, за ніч Іван переробив  свій проект. Відправив новий макет електронкою Костянтину Ігоровичу. Й досі не мав контактів замовників. І сумнівався, що колись матиме.
Снідав на балконі в компанії майже ручної білки, для якої виколупував із кексу горішки. Із посмішкою спостерігав за її швидкою реакцією, за тендітними лапками, маленькими допитливими оченятами і розкішним хвостом. «Тобі, руденька, теж доведеться покидати дім. А чи виживеш ти за межами рідного  лісу? Чи виживуть вони?»

Лісовики були на подвір’ї. Ольга розмовляла з незнайомою парою. З виду – туристами. Обоє у спортивних костюмах, з рюкзаками. Аркадій Леонідович  латав на ґанку риболовну сітку. А Малюк здивував. Зустрів його наче старого  друга. Тицьнувся носом у коліно, простягнув лапу. Іван відшукав у кишені частину  кексу, простягнув собаці. Той понюхав частування і розчаровано відвернувся.
- З чим прийшов? – не встаючи, запитав господар.
- Поговорити.
- Немає про що, - провівши гостей до хвіртки, відізвалася Ольга. – Хіба що ти передумав.
- Я не передумав, - наблизившись до паркану, Іван помітив, що той  трішки розширив свої кордони. Двійко молоденьких берізок тепер знаходились на території подвір’я. Винахідлива спроба їх врятувати. – Але змінив проектування. Ваш дім нам не завадить. Ми його оминемо.
Він говорив, все ще не маючи звісток від Костянтина Ігоровича. Чи буде  замовникам до смаку  така ідея?
- А ліс?
Іван не відповів.
- Лісу не буде? Так? То що робитимеш з будинком? – кинула Ольга насмішкувато. - Зведеш великий паркан?
- А ви схочете тут жити, якщо лісу не буде? – архітектор поцілив у неї зустрічним запитанням.
- Берегтиму те, що лишиться, - з викликом відповіла вона. – Чи не лишиться нічого?
- Нам не потрібне увесь ліс,  - не зводячи з неї погляду, відказав Іван. – Прорахую усе до дрібниць. Не постраждає жодне зайве дерево.
- Звучить обнадійливо.  
- Ті люди, з якими ти щойно розмовляла, вони з Опанасівки? –  поцікавився Іван, щоб якось підтримати розмову.  
- Ні. Вони екотуристи.
- Хто?
На обличчі Ольги з’явилася посмішка.
- Люди, які платять за екскурсію лісом. Вони збираються ягоди, квіти, фотографують рослини, просто відпочивають. Не всім же потрібні п’ятизіркові готелі.
Кілька секунд обоє мовчали. Раптом у Івана вирвалось:
- Знаєш що, покажи мені твій ліс. Хочу подивитися. Замовляю екоекскурсію.
- Навіщо?
- Хочу, - повторив тоном капризної дитини.  
- Якщо вже так наполягаєш, то ходімо, - розвела руками Ольга.  Ігноруючи невдоволений погляд дідуся, відклала шитво. Стягла з мотузки солом’яний капелюшок. Швидко пішла вперед. Тільки наздоганяй.
Ліс якось одразу захопив у свої обійми. Вкрив пишним гіллям, повів м’яким трав’яним килимом. На рослинах ще не встигла просохнути роса, а земля тривалий час не бачила дощу. Суха, посіріла, лущиться від сонця. Під ногами – високі кущі папороті.
- Страусове перо, - назвала її Ольга. – Дуже рідкісний вид. А ось це, - вона вказала на темно-зелені зарості, - орляк. Його тут найбільше.
- Бачила, як вона цвіте? – обернувшись до Ольги, запитав Іван.  
- Це лише легенда.
- Шкода.  
- Кажуть, що окрім багатства квітка папороті відкриває ще й безмежні знання.
«Тоді б я знав, що мені з вами усіма робити», - з сумом подумав він.
Папороть змінили дрібні блакитні квіточки. Ольга назвала їх безвершником. Велетенські сосни, «шкрябаючи» своїми кронами небо, малювали на землі моторошні тіні. З обличчя Ольги не сходила щаслива усмішка. Вона розповідала про унікальні види дерев, мохи, квіти, пташок, простягаючи Івану долоньку з дикою суницею. Показала урочище із стрімким схилом, ставок з майже прозорою водою. На воді – округле листя латаття, жовті квіти. Іван простягнув руку, щоб зірвати одну з них, але Ольга його зупинила.
- Не треба. Без води вони довго не живуть.
Кожній квітці, кожній рослині вона давала назву. Їхня прогулянка все більше скидалася на екскурсію. Що ж, сам напросився.  
- Як ти все це знаєш? – не приховував захвату Іван.
- Я біолог. Чому ти так здивувався? – пробившись крізь густі крона, сонце освітило осяяне усмішкою дівоче обличчя. – Думав, я зовсім дика?
Вітер змінив напрям і тепер сушив землю не гірше велетенського фену. Скотившись з пагорба, небесне світило розляглося на рівнині, пускаючи хмаркам промені-бісенята. Втомившись, обоє посідали  на  повалений стовбур старої сосни. По обіді стало прохолодно. Іван вже шкодував, що не прихопив із собою шкірянки. Спробував заговорити з Ольгою про великі міста і переваги цивілізації:
- Таке життя не має перспектив.
- Мені не потрібні перспективи, - на її вустах заграла поблажлива посмішка. Наче розмовляла з нерозумною дитиною. – Я просто хочу жити там, де мені добре, де я щаслива. Колись ліс врятував мені життя. Я його боржниця. Якщо пощастить, зроблю тут заповідник.
- Ого! – присвиснув Іван. – В наш час майже нереальна затія.
- Складно, але можливо. Ти ж бачив, які тут рослини. Скільки рідкісних видів. Деякі з них вже в Червоній книзі. Вийшов би чудовий заповідник. Не гірший за Поліський.
- Але в місті…
- Колись я жила і в селі, і в місті, - перебила його Ольга. -  Без людей якось краще…
Іван поглянув на величні сосни, які застигли у німому чеканні.
- Скільки років лісу?
- Не знаю. Він дуже старий. Ти ж бачиш, що деякі сосни вже заввишки 20 метрів. Дідусь називає його праліс.
«А тут не так вже й погано», - Іван упіймав себе на думці, якої злякався. А ще йому раптом стало лячно дивитися Ользі в очі. Ось-так сидіти поруч із дівчиною, котра, куди діти правду, тебе приваблює, і не уявляти, що робити далі. Він не мав досвіду поводження з дівчатами. Був у цій справі справжнісіньким двієчником. Вільний час забирала робота. Не думав, що захоче розділити з кимось виплекану роками свободу. А  Ольга  особлива. Вона наче картковий будинок. Один невірний рух – і все зіпсуєш… За свій вік Іван звів і спроектував кілька десятків будівель, але ця – чи не найважча конструкція в його архітектурній кар’єрі.
Вчасно забрав руку, якою хотів зняти війку з її лівої щоки. Заговорив про столицю, дивуючись тому, що в голові зовсім не було цифр, проектів. Він вперше розслабився і перестав думати про роботу.  
- Я ніколи не бачила Дніпра, - нарешті озвалася Ольга, до того розгублено кресливши паличкою на землі незрозумілі знаки.
- Він красень. Такий широкий. Тобі б сподобалось.
- Раніше у нас було дві річки. Інша, Хань, знаходилась там, де зараз стоїть готель. От тільки вона стала на заваді людям. Коли зводили будівлю, спробували штучно змінити її русло. Але Хань була гордою і непокірною. Не стерпіла насилля. Зміліла і з часом засохла.
- Ми не змінюватимемо русла річок.
- Ви лише винищите півсотні дерев, - підвелася Ольга, обтрусила одяг. Перечепившись об суху гілку, ледь не впала. Іван встиг ухопити її за лікоть.
- Дякую, - прошепотіла вона, надто швидко забираючи руку. – Але я б сама.
- Знаєш, люди одне одному допомагають. Це нормально.
Зробивши кілька кроків вперед, дівчина обернулася.
- Ми, люди, не маємо права нищити те, чого не створювали. В сусідньому районі порізали ліс і тепер там постійно повені.
- Збіг, - відказав Іван, але власні слова здалися йому не надто переконливими.
– Скажи, ти зовсім не любиш природу?
- Чому ж? – винувато посміхнувся він. – Мені подобаються блакитні ялинки.

Щойно вони звернули на стежку, яка мала вивести їх до будинку Сидоренків, перестріли там  Аркадія Леонідовича і колишнього дільничного.
- Дякувати Богу! Ми вже почали хвилюватися, - до Ольги наблизився  дідусь.
- А хіба ви не лишили мене в надійних руках? – дівчина весело  підморгнула Івану.
- Не жартуй, - гримнув на неї Аркадій Леонідович. – Вештались тут підозрілі типи, розпитували. Добре, Малюк їх налякав. Охоронець!  
Іван сумно посміхнувся. Чого вартий пес з добрими очима супроти небезпечних людей?
- І в Опанасівці вони були, - додав Геннадій Олександрович. – Я сам їх бачив.
Ольга повернулася до архітектора, з викликом сказала:
-  Передай своїм, що ми не боїмося.

Повечерявши в готелі, Іван повернувся до лісу. Довго блукав серед велетів-дерев, які стелили по землі чудернацькі тіні. Примостився на зваленому дереві. Звідти дім Ольги як на долоні. «Ти божевільний. У тебе починається параноя, - переконував він себе. – Мало хто там ходив. Твої замовники не порушуватимуть закон. А те, що вже минув відведений на «проблему» тиждень – лише збіг».
«Чому ж не запитаєш у них прямо? Чому тут сидиш? – закрадалася підступна думка. - Не довіряєш…»
Виявляється, ліс ніколи не мовчить. І серед ночі озивається галасливим хором цвіркунів, глухим зітханням сичів. Стають тоншими, відчутнішими  аромати квітів, трав. Очі повільно затягувало сонним мороком. Щоб не заснути, Іван повторював в умі скоромовки. Знав близько двадцяти. Вивчив їх у дитинстві із стендів у кабінеті матері – вчителя початкових класів.  
До готелю чоловік повернувся під ранок, коли над деревами вже розливалося рожеве марево. Впав на ліжко і проспав ледь не до обіду.
Прокинувся з головним болем і відчутною слабкістю. Небо швидко затягло фіолетовими хмарами, вперіщив сильний дощ.
Він закінчився так само несподівано, як і розпочався. Визирнуло сонце, хвацько розігнало хмари. Подалі від лісу. Після невдалих спроб додзвонитися Костянтину Ігоровичу,  Іван змусив себе так-сяк поїсти. Став збиратися на нічне чергування.

Після дощу ліс змінився. Посвіжішав, розквіт, увібрав у себе найнасиченіші відтінки зеленого. Іван теж  змінювався. І ці зміни непокоїли.  Його тягло в ліс, його тягло до тієї дивної дівчини.
Оминаючи калюжі, повернувся на своє місце. От тільки на мокрому пеньку довго не всидиш. Хилило на сон, тілом пробігали міцні дрижаки, воно нило. Івану здавалося, що він відчуває кожну кісточку. Вони жалібно шепотіли: «За що ти так з нами?»
Про появу чужого сповістив хрускіт гілок. Чоловік швидко звівся на ноги. До нього наближався Григорій Олександрович. Привітався, скинув кашкета, сів поряд.
- Сторожуєш ліс?
- Мені байдуже до лісу.
- А до Ольги?
Іван не відповів. Копнув ногою сухе гілля.
- Що, погані їхні справи? Ваші свого не упустять. Так?
- Ні. Просто…
- Просто ти любиш нічні прогулянки…, - підказав йому колишній міліціонер.
Кілька хвилин обоє мовчали. Із солідарності до них  мовчав і ліс.
- Вони від Сидоренків не відчепляться. Великий проект, великі гроші. Я це розумію, і ти це розумієш…То що робитимеш?
- Ми ж розумні люди, знайдемо компроміс, - Іван кивнув в сторону будинку Сидоренків. - Вони давно тут живуть?
- Кілька років. Раніше мали хату в Опанасівці. Аркадій все життя пропрацював у лісництві. Останнім часом було важко. Люди тихцем вирубували дерева, а він мав зачиняти на це очі. Бо свій. А коли голова аграрного товариства накинув  око на добрячий шмат лісу, не витримав. Аркадій ліс відвоював, хоч і позбувся кисті лівої руки. Після того випадку, коли односельчани не прийшли йому на поміч, а  просто змовчали,  переїхав сюди. Тут їм з онукою спокійніше. Ольга постійно пише до газет замітки про унікальні рослини. Розробила проект заповіднику. Відіслала його на область. Чекає результатів.  Ось де б знадобився твій талант архітектора. А ти все руйнувати…  
Іван збирався щось відповісти, але його слова заглушив кашель.
- Ей, натураліст, йшов би ти додому, - Григорій Олександрович  приязно поплескав його по плечу. – Вже геть посинів. Йди, йди, - упіймав на собі недовірливий погляд Івана. – Я приймаю вахту. Не бійся. Вони мені як рідні. Не дозволю образити.

Наступного ранку Іван прокинувся від головного болю, який швидко переріс у лихоманку. Він так давно не хворів. Відчуття безпорадності викликало подив і гнів. Закутавшись з головою в ковдру, чоловік спробував знову заснути і, поринувши у темну безодню забуття, втратив відчуття часу.
У двері довго і наполегливо стукали.  Прокинувшись спітнілим і слабким, Іван ледве «налаштував» свої ноги на рух. Побачивши на порозі Ольгу, спершу прийняв її за примару.
- Я принесла твої сонцезахисні окуляри, - вітаючись, сказала вона. – Ти забув їх у лісі.
- Не певен, що вони мені зараз знадобляться, - похитуючись, він потягнув до себе стілець.
Далі все було наче у сні. Приємному сні. Командирським тоном Ольга наказала архітектору випити склянку гарячого чаю і повертатися до ліжка. Збігала додому і принесла пляшечку дивної каламутної суміші, калинове  варення і гарячий бульйон.
- Ти лікуватимеш мене ось-цим?
Дівчина проігнорувала скептичні нотки його голосу.
- «Ось це» - найдієвіші ліки. Дари природи щедрі. Тільки ставитись до них потрібно з повагою і розумінням.
- А мені допоможе? Я, здається, поганий.
- Не бійся. Природа не злопам’ятна.
Ольга доглядала за ним два дні.  Івану подобалось слухати її голос. Байдуже, про що говорила дівчина: польові хвощі, глід чи їдкий очіпок. Подобалось відчувати холодну дівочу долоню на своїх щоках, її вуста – на своєму чолі. Коли вона вперше його торкнулася, на блідому обличчі Івана запалав рум’янець.
- Я пробую температуру, - й собі зашарілася Ольга.
- Для чого ж термометр?
- Це надійніше. А в  тебе гарячка. Краще не ночуй більше в лісі.
Іван звівся на лікті.
- Ти знаєш?
-  Саме тому я тут, - кивнула вона.
Ліки робили свою справу. Іван навіть шкодував, що вони так швидко впорались із застудою. Хотів затягти лікування і затримати коло себе Ольгу.
- Дідусь вважає мене надто безпечною, - одного з вечорів зізналася дівчина. – Сьогодні він вперше заговорив про від’їзд.
Забувши про свою «перебільшену» слабкість, Іван різко підвівся.
- Від’їзд?
- Ви збираєтесь зруйнувати наш світ. Не впевнена, що ми зможемо жити серед його уламків.
- Не їдь, - Іван накрив її руку своєю долонею. – Я більше не хочу руйнувати твій ліс. І твій світ…

Старий механічний годинник на стіні готельного номеру поспішав на десять хвилин. Скільки разів його не підводь, упертюх дотримувався власних уявлень про час. Нехай поспішає, аби вона швидше з’явилася. Іван більше не опирався почуттям, яких раніше так сторонився.
На столі лежав великий конверт із паперами, за які він буде винен своєму приятелю величезну послугу. Майже потрапляє в рабство. Нехай! Аби Сидоренкам і їхній домівці нічого не загрожувало.
Ольга постукала двічі. Умовний сигнал. Коли Іван відчинив двері, простягнула йому банку малинового варення.
- Я не заходитиму.
- Я вже не заразний.
- Але від тебе й досі одна шкода. Дорогою сюди я бачила вантажівки. Вони їхали до лісу. Великі такі. Із спеціальними пристроями для вантаження дерев.
- Що?
- Не вдавай здивування, - холодно відрізала вона. – Твої обіцянки нічого не варті. Я зовсім здичавіла у своєму лісі. Забула, що людям не можна довіряти.
- Зачекай. Я не знаю ні про які вантажівки, - Іван хотів взяти її за плечі, але Ольга відсторонилася, позадкувала.
- Не бреши. Хоч зараз. Будуй свій готель, зводь свій паркан. Але ніколи за нього не зазирай, - сказала вона, йдучи.

Ще кілька днів тому під прямим поглядом Костянтина Ігоровича Іван почувався б учнем на килимку у директора школи. А тепер відчував, що дивиться крізь нього.  
- Ти не владнав проблем. Ти створив інші.  Підняв усіх тих людей, перекрив дорогу.  Ну навіщо?
Іван все ще посміхався, пригадуючи вчорашні події. Як біг до лісу, як перестрів на шляху людей з Опанасівки. Вервечкою, обабіч дороги йшли до автобусної зупинки. Стежка тут одна, селяни не могли не помітити великих  машин. Він думав, що хоч хтось заверне до лісу. А ті спокійно рухались у протилежному  напрямку.
Не витримав, зупинився.
- Бачили вантажівки, які їхали до лісу?
Дехто мляво кивнув.
- І вам байдуже, що вони вирубують ваш ліс?
- Ліс не наш, - озвався сутулуватий парубок з великою родимою плямою на щоці. – Він за селом.
- Не ваш? То не туди ви ходите відпочивати, збирати гриби і квіти? Не там граються ваші діти? А вам байдуже, – вже голосніше повторив Іван.
- Навіть якщо не байдуже, то що ми зробимо? – озираючись, загомонів натовп.
- Нічого. Поодинці – нічого. А разом ви сила. Думайте…
Йдучи на загрозливий рев великих машин, архітектор  знову поринав у спогади. Ось він, маленький хлопчик, стоїть біля блакитної ялинки, яка безпорадно лежить на розмоклій землі. На очі навертаються сльози відчаю.
Він прийшов до матері на роботу, а тут великі машини, незнайомі люди. І ялинка, яку з коренем видерли з ґрунту. А тепер піднімають на вантажівку. Схилене гілля тріпотіло від вітру. Стовбур блакитної красуні ледь помітно ворушився. Дерево робило свої останні подихи.
- Не треба! Лишіть! – кричить Іванко, але на малюка мало хто зважає. Тоді він кидається до чоловіків, до крана, який вже націлився на чергову ялинку, штовхається, плаче. Хлопчака забирає перелякана мати. Обіймає і шепоче, що в іншому місці деревам буде набагато краще.
Щовечора після того, доки ялинки не забрали, мати водила його до клумби перед банком, де тепер квартирували блакитні переселенки. Підв’язані залізними тросами, які чомусь один за одним зникали, дерева мали не найкращий вигляд.
«Мамо, а вони точно живі?» - допитувався хлопчик.
«Живі, живі», - кивала вона, ховаючи очі.  

- Зупиніться! – Іван наблизився до робітників.
- А ти хто? – наперед виходить високий чоловік з густими сивими вусами.
Архітектор подумав про Аркадія Сидоренко, Ольгу, Костянтина Ігоровича, кінець своє кар’єри, і рушив вперед.
- То хто ти? Із зелених? – повторює своє запитання бригадир.
- Із зелених.  
Наштовхнувся на різкий колючий погляд.
- І що?
- Це наш ліс, – раптом почув він позаду.  
Озирнувшись, не повірив власним очам. За його спиною вишикувалось щонайменше чотири десятки селян із Опанасівки.  
- І правоохоронні органи тут, - поряд з Іваном став Григорій Олександрович. – Щось все це мало схоже на компроміс.
- Я нічого не знав. Клянусь, - відказав Іван, молячись, щоб його почули.
- Хочеться вірити.  Бачиш тих двох у костюмах? Люди з держнагляду за лісовим господарством. Приїхали зі столиці. Їх видзвонила Ольга. Спеціально бігала до Опанасівки.
- А де вона зараз? – пошепки запитав Іван.
- Вдома. Аркадій не пустив. Сказав, що не дозволить, щоб з нею щось трапилось.  
- Добре. Це правильно. Впораємось самі.
- Впораємось, - підморгнув йому Григорій Олександрович.
- Вирубка сосен незаконна. Куди підуть ці дерева? До приватної лісопилки? Ми вам ліс не віддамо, - вишикувались стіною чоловіки. – Дорогу перекрито.
- Не дамо! – викрикнула сухенька бабця, войовничо піднімаючи вгору рогату сапку. – Тут буде завідник.
- Заповідник, - підказали їй.
- Еге ж. Зачепіть хоч одне дерево, і …, - потрясла в повітрі кістлявим кулаком.  
- І що? –  насмішкувато вигукнув хтось із бригади.
- У вас будуть великі проблеми.

Приємні спогади змінилися не надто приємною дійсністю.  
- Ви не повідомили мені про початок робіт, - витримавши важкий погляд Костянтина Ігоровича, сказав Іван.  
- А я зобов’язаний? Без мого дозволу ти зупинив бригаду робітників, яким…
- Я заплатив їм із власної кишені, - Іван взяв до рук сумку із давно зібраними речами. – Місце для готелю не підходить. Добре, що ми вчасно про це дізналися. Хіба ви не отримали заключення фахівців?
- Фількіну грамоту, де написано, що наша ділянка стоїть на тваневій землі? – Костянтин Ігорович голосно і театрально розсміявся. – Сфагнові і сфагново-осокові болота. Маєш нас за блазнів? Гадаєш, ми не перевіряли землю?
Іван відвернувся. Промовчав.
- І що це за проект? Ти знущаєшся із замовника? Готель має бути біля лісу, а не в лісі. Наші клієнти – серйозні люди. Їм не потрібні папороті і бобри.
- Екотуризм зараз в моді. Хіба ви не чули? - Іван зобразив невинну посмішку.
Зі злості Костянтин Ігорович почервонів.
- Не бійся. Твій ліс нас більше не цікавить. Ми знайшли кращу місцевість і кращого архітектора.
- Я все одно звільняюся, - спокійно відказав він.
- А чи матимеш ти ще колись подібний контракт? Не розраховуй на  виплати і рекомендації. Усім, хто про тебе запитає, розповімо, що з тобою краще не мати справ.

Ліс зберігав непорушну тишу. На галявині, наче за командою, одна за одною розпускали тендітні пелюстки білі зірочки, тягли до сонця голівки цибаті іриси. Аркадій Леонідович стояв на ґанку. Забачивши Івана, розвернувся до дверей. Не кинувся йому назустріч і Малюк. Ліниво позіхнувши, опустив кудлату голову на лапи і заплющив очі.  
- Мені треба побачити Ольгу. Це дуже важливо.
- Для тебе її немає.
Поглянувши під ноги, Іван помітив на землі розкреслену межу. Будинок і город були обведені по периметру не надто рівною лінією. Архітектор нахилився і почав її стирати.
- Тобі тут більше не раді, - на подвір’ї з’явилася Ольга.
- Що це?
- Позначила місце твого паркану. Полегшила тобі роботу.
- Паркану не буде. Моїх замовників більше не цікавить твій ліс.
- З’являться інші.
- А ми не дозволимо, - вперто відповів Іван, роблячи кілька кроків вперед. – Нікого сюди не пустимо.  Я стримав слово. Паркану не буде. І готелю.
- А що буде?
Поглянув в очі Ользі,  які на мить засяяли, немов ті зірочки. Від серця відлягло.
- Ліс, берізки. Можливо, заповідник. І я, якщо ти захочеш...

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

пустіть долаятись 2

На цю рецензію користувачі залишили 6 відгуків
© Сергій Вікторович, 10-03-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 09-03-2016

пустіть долаятись, бо не засну

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Сергій Вікторович, 09-03-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 07-03-2016

А як все гарно починалось

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Сергій Вікторович, 07-03-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 06-03-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.33377885818481 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Звичайні незвичайні священики»: віра, що нас єднає
Лагідна зима. Не та, що вдовицею виє в щілинах і кидає кусні мокрого снігу в шибки. А тиха, світла і м’яка, …
Джон Ґрішем «Фірма»: інтелект одного проти могутності сотень
У молодому віці кожному хочеться усього й відразу. З роками людина розуміє, що так не буває, але до цього …
Що це за дитячі книги з різними витребеньками?
На українському книжковому ринку досить багато якісної спеціалізованої літератури для дітей. Хочемо …
Вікторія Авеярд «Багряна королева»: зрадити може будь-хто [рецензія]
У жанрі фентезі регулярно з’являються новинки, варті уваги. Одна з них — серія «Багряна королева». Дебют …