Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2433
Творів: 43500
Рецензій: 84750

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза новела

Присвята матері

© Валерій, 01-03-2016

Присвята матері

новелічний диптих

Я, залізничні колії, тато

Мати вела мене через залізничні колії з дитячого садочка додому, а вони, мов залізні незбагненні змії з далекого потойбіччя, зникали вдалині половецького степу. Заходило червоне, втомлене за день, сонце, але його лагідні промінчики ще зігрівали нас, і пахло м’ятою…
Мені було добре і хороше йти поряд з мамою, стискаючи її теплу велику і таку пахучу долоню. І довколишній світ! Цей чужий та невідомий світ потроху ставав для мене таким рідним і знайомим, що хотілось його обійняти, як і мою любу матусю, та поцілувати… Бо він – цей світ – полоняв мене, як тепло моєї матері, своїм запахом та присутністю, і ставало від цього так добре-добре, аж до самих глибин моєї маленької та радісної душі.
А там… А там за  залізними коліями-зміями, які повільно повзли та зникали вдалині, я бачив далекий літній горизонт, звідусіль залитий яскравим незбагненним сонцем. Над горизонтом нависало високе небо, ніби безкрая безодня, що вглядалася в мене і манила до себе, мов прекрасне чудовисько…
І він чомусь обривався, але обривався не десь вдалині половецьких степів, а десь там, у глибині моєї маленької душі. І цей внутрішній кордон цього перетікання з одного чудесного світу в інший я добре відчував. І мені знову здавалося, що я йду по вічному половецькому полю власних народжень і смертей… Сильний холодний вітер своїми чорними величезними крилами б’є мені в лице, трави не пускають мене, мов списи та мечі захованого під землю війська, і далеке іржання коней, шум битви долітає до мене крізь цупкий туманний сон мого дитячого сприйняття.
Мені здавалося, що я вже це колись бачив і чув. Відчував запах цих трав, глибину цього неба, відчуття себе!.. Я це пам’ятав і не міг забути, але й не міг згадати (як не намагався!), звідки це я пам’ятаю, і ким я тоді був?! Ця згадка, ці таємні та забуті письмена, що невідомо ким і навіщось були викарбувані на скрижалях моєї маленької душі, чомусь озвалися та зазвучали в ній… І ось-ось лишень одна мить, лишень одна мить – і я все врешті-решт згадаю! Але спомин обривається, мов яскравий вогник в літню ніч посеред дикого половецького степу, і повільно гасне у моїй душі надія зрозуміти, хто я насправді і куди все ж таки йду? Все зникає, мовби нічого і не було. А за цим зникає світ, який я не можу до кінця згадати.
Мама тихо йде трошки попереду мене. Така велика, доросла, розумна. Мені навіть здається, що так ми будемо вічно йти цією дорогою у невідому нам далину власних душ, але вічність і далина чомусь зникає з кожними порухом часу, мов короткий зимовий день, що швидко перетікає в темний сумний вечір, а вечір поступово стає глухою лютневою ніччю.
Минаємо залізничні колії і поволі виходимо на пряму, прибиту курявою, дорогу, і знову йдемо у власну вдалину. У далину білого, розмитого по краях туману цього дивного світу, де стоїть наш старий із потрісканими сіруватими стінами будинок. І ця мить знову зупиняється, а потім знову різко рветься простір, а з ним і час, і цей світ в черговий раз бере нас у полон. І ми, як бранці, вже чуємо, як за нашими спинами повільно скавучать, дзвенять, б’ються на далеких перегонах безкрайого степу дерев’яні вагони. Радісно свистить у світ важкий бронепотяг і армійці співають свою жартівливу та гучну пісню. Невже це колись вже було, але ж я не пам’ятаю, коли і з ким?! Невже я герой чийогось роману? Але якщо так, то хто його автор?
І коли звуки вагонів та пісні трохи стихають, я питаю у мами, куди їдуть ці вагони із веселими вояками? Вона мені завжди чомусь говорить, що це їдуть ешелони на Далекий фронт. А коли я в неї тихо запитую: «Мамо, а що таке фронт?» – вона похапцем плаче, ніби я її чимось образив, і дві великі сльози мов краплини літнього дощу швидко котяться по її щоках із синіх очей та падають на давню прибиту курявою дорогу.
Я завжди чомусь не розумів, чому ж моя мама плаче?! Фронт – це ж щось схоже на далину, в якій зникають вагони із бронепотягами і армійцями, і яка чомусь так сильно манить і мене!..
Мама завжди мені говорила, що у тій далині зник і мій татко, але колись він обов’язково повернеться, і ми всі будемо разом. Бо лишень його чорний цивільний кашкет та піджак нагадують мені про нього. Та ще якимось дивом збережений духмяний та неповторний запах його улюбленого тютюну, із польового поношеного кітеля, який він, як говорить моя мама, колись забув, перед тим як останній раз піти на фронт.  Я чомусь цього не пам’ятаю, але мати, гладячи моє біляве волосся й цілуючи мій неслухняний чуб, говорить, що я просто не пам’ятаю. І знову чомусь тихо плаче.
Моя мати мені завжди каже, що він колись повернеться додому. Але коли буде це «колись» я не знаю, як і не знає моя мати.
Хоча я часто собі уявляю, як серед літньої глухої ночі, різко задзеленчить вхідний дзвоник, і хтось постукає у двері нашого тихого дому.
Певна річ, першою підхопиться моя мати, бо вона і так практично не спить цими короткими літніми ночами, а все тихо плаче і плаче, зануривши свою голову в білу подушку, мов у воду якогось озерця…
Я інколи підіймаюсь серед глухої ночі і, торкаючись її  плеча, питаю, що сталося і чому вона плаче, а мати у відповідь тихо говорить, щоб я йшов спати, бо завтра треба йти у дитячий садок, а те, що вона плаче стосується лишень її самої та мого татка. Та я все ж уявляю, як вона швидко підхопиться з постелі і підбіжить до дверей. Така гаряча, захекана, нестримна! Різким рухом дужих рук відчинить навстіж вхідні двері і, побачивши нашого рідного тата, гучно та пристрасно скрикне: «Мій!..»
І я підхоплюся вслід за мамою та своєю сестричкою і стрімголов побіжу до відчинених навстіж дверей, де стоїть тато. І ми разом із сестричкою радісно загукаємо: «Тато! Тато!» – і застрибаємо на місці. І він увійде в нашу тиху домівку. Такий великий, кремезний, рідний… Притисне нас усіх до своїх великих грудей дужими руками і ледь чутно і невимовно ніжно промовить: «Рідні мої!» А потім тихо заплаче. І ми ще так довго будемо стояти всі разом посеред глухої ночі. У нашому притихлому та водночас ожилому домі, і лишень якийсь далекий звук з нічного половецького степу зможе розбудити нас із цього солодкого напівсну, казкової дрімоти, напівзабуття…
І хоч цього ще не сталося, але я вірю, що так все колись і станеться. І наша родина колись збереться докупи. І тоді тато заспокоїть мою матір, і вона ніколи більше не буде плакати по ночах, і далекий половецький степ шумітиме за вікнами нашого будинку мов далеке таємниче море, в далині якого вже ніхто ніколи не пропадає і все буде добре. Бо я у це вірю…


Дівчина із дальніх перегонів

Дівчина із дальніх перегонів – вона йде і її босі ноги торкаються прибитої пилом трави і рейок… А краплі дрібної роси мов сльози невідомої нічної бранки ночі золотять її ходу.
Мені чомусь здається, що вона йде до мене – і старі залізничні бараки, і паротяги із вервечками вагонів тягнуться за її спиною у невідому мені далечінь…
Вона мов мати для мене, але водночас і якась чужа та невідома мені жінка яку я не знаю. Я б назвав її відьмою і циганкою, але не назву…
А вона, все йде і радісно з легка посміхається мені крізь власний  сон чи власне напівзабуття.
Хто вона? Як її ймення? Куди вона йде? Чи знає вона це сама? Хто зна?! Але мені так хочеться дивитись на її струнку та звабливу постать і бачити у ній свою кохану та дружину, але чи я, побачу у ній них? Напевно, що ні!
А вона все йде та йде і її босі ноги ледь торкаються землі, і сонце сріблом грає на блискучих поверхнях залізничних рейок.
Хто вона? Де вона мешкає? Чи це часом не чергове видиво із мого сну який полонить мене? В котре запитую я себе і намагаюсь тремтячими пальцями запалити цигарку. Але сірники мов крихкі соломинки ламаються у моїх пальцях на дзуськи, а цигарка перетворюється на порох, і невідь звідкіль взявшись сильний вітер вириває їх із моїх рук та несе їх у невідомість міста.
Хто я? Хто вона? Що це все означає кінець-кінцем? В котре я запитую сам у себе мов кримінальний слідчий у потенційного підозрюваного і знову мовчу. Відповіді звісно немає, лишень вітер налетівши із дальніх окраїн города свистить у моїх вухах і намагається мене заспокоїти та охолоди мої розгарячілі думки та чоло.
А вона все йде ця дівчина із дальніх перегонів і злегка посміхається мені, мов давно знайома та рідна для мене людина.
А час летить довкола нас мов шалений візник на тачанці запряженій здичавілими половецькими конями, і під її колесами та під копитами цих дивних коней зникають віки, тисячоліття, міста, ймення…
А мені все далі здається, що ця дівчина із дальніх перегонів буде вічно йти до мене та посміхатись мені, як давно знайомій, але так давно не баченій нею людині.
Хто вона? Куди йде? Хто зна?

Валерій Цимбалюк м. Ковель

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

Не забуваймо матерів

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Сергій Вікторович, 09-03-2016

[ Без назви ]

© ВЛАДИСЛАВА, 04-03-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.35164213180542 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Огляд автобіографії засновника італійського фашизму Беніто Муссоліні
Перша половина ХХ століття було щедра на диктаторів та диктатури. Більшість з них, як от Ленін, Сталін, …
Свято на вулиці книголюба: 10 найочікуваніших новинок весни
Українські видавці вже звично, і це прекрасно, не припиняють тішити книголюбів все новими й новими перекладами …
Матриця як вона є: Відгук на нон-фікшн книгу Манфреда Лютца
Скажіть чесно, хто за нинішніх обставин для країни важливіший — солдат чи митець? Певно, дехто одразу …
Білл Гейтс про “Коли подих стає повітрям”: Ця книга зворушила мене до сліз
Всі життя мають рівну цінність. Але деякі випадки смерті здаються особливо жорстокими. Полу Каланіті …