Воно як для нашого села, то не щастить на начальство. Скільки його вже тут перевіялось, а все, як полова. Ні зернинки, ні насінинки – одно пилюга, аж носа клеїть, та остюки, що не відічхаєшся.
На таке село віялки б доброї. Щоб мела й змітала за горизонти нікчемне лушпиння, а село, немов комору, засипала добірним зерном.
Пилип Дроботняк, Пилипок по-сільському, все життя своє, що до сьогодні зжив, на віялку поклав. Майстрував її, ліпив, тулив, підганяв детальку до детальки, шурупчика до шурупчика – аби віяла, аби стягувала клятих владців з сільського лона, здувала із засиджених крісел у непотрібність, очищала крісла, піднімала вгору, додаючи ціни, аби змогли хоч коли-небудь привабити до себе путню людину, господаря, людинолюба, керівника з великої літери та широкої душі.
Віялка віяла, торохтіла через роки – а путньої людини так і не принесла. Чи то перевелися ті путні люди, чи то далеко від села мешкали, чи інші віялки їх до себе втягували – а не щастило селу.
Та Пилип Давидович рук не опускав. Він, тільки-но на обрії з’являлася хоча б гіпотетична можливість посунути з посади будь-кого з місцевого керівництва, сміло брався за справу.
- Бути зміні, - шелестіло від вулиці до вулиці, - бачили, Пилипок уздовж села з папкою почесав.
Папка – старенька, синенька, з відірваним шнурочком на одній з палітурок – без неї ніяк. У ній завжди порожньо, в ній узагалі ніколи навіть аркуша не велося, але без неї несолідно. Ніби не активіст, не борець ти за людський поглинутий усіляким начальством добробут, а якийсь пішохід на одній з вулиць. Якщо вже агітувати, кликати до чогось – то виключно з папкою.
Всенародні вибори сільського голови – вже четверті для Пилипа Давидовича. План роботи - як завжди: старого – зняти; нового – поставити. Тесляк Антон Захарович – ну хіба ж це голова? Чорне, вусате, крикливе, лайливе, двом молодицям у сільраді ради дати не може, а всім селом кермувати поривається. Як балотувався перед цим, обіцяв асфальтом геть і поля вкрити – і де той асфальт?... Кілометр біля баби Гірчички, якого вже доколупує своїм гусеничним трактором фермер Худоспілий – хіба це результат чотирирічної роботи?
А де газ на Заярський куток? Яка халепа ковтнула обіцяну трубу? За пару років Заярський куток випатрає на дрова весь ліс у Сіренькому ярку – чи є в селі голова?
А собаки? Не встигнеш за хвіртку ногу вистромити – обгризуть нігті, що не треба й ножиців. Якого такого талану потрібно, аби собачу рать разом з їхніми володарями до порядку привести?
Горілку під генделиками хлебчуть ледь не немовлята у візках – голова й собі чарку підставить, аби хлюпнули. Дівчата-продавщиці тієї горілки по двадцять грамів на стограмову порцію не доливають – голова теж не бачить. А чого ж, йому всі сто двадцять у склянку гепнуть, вицмулить та бекає у вуса, аж село підплигує.
А земельне питання? Он уже згадуваний Худоспілий у баби Гірчички межу переорав разом з вишнями та сливами, плуг роздертий і досі впоперек межі стоїть – голова не може посприяти Гірчичці, аби здерла з Худоспілого морального збитка. Та хто піде проти Худоспілого, як той голові позаторік дві хури соломи припер і навіть могоричу не взяв. Корупція аж пре.
Бур’яни по городах гнуться, як ковила серед степу. Голова мовчить. Виє, певно, з собаками в тих бур’янах по ночах – от і не муляють очі.
Про пана місцевого, так званого керівника сільгосппідприємства Беника Івана Наумовича, окрема балачка. Гнобить село, гне додолу, аби там, долі, висмоктати з розпростертого останній сік. Пилип Давидович уже протер у Тесляка пороги аж до ям у підлозі – все ходив, благав: організовуй, голово, народ на повстання, клич у кооператив, ліквідовуй панство. Анічичирк. Мовчить голова, ніби ковтнув обуха, а той застряг посеред горлянки. А чого ж йому й не мовчати, як Беник сільському голові щороку по мішку прілої макухи вділяє за безцінь.
Пригрівся Тесляк, як муха на осонні, геть і очі примружив. Не бачить, що в медпункті прогнили двері, в клубі останні танці були, як на першу світову добровольців виряджали, у школі директор з учителями винцем обмивають майже кожне свято ледь не серед шкільного подвір’я, а шкільний кухар на дитячих ласощах свиней та бугаїв відгодовує більше й більших, ніж Беник на фермі.
Одним словом, перетворив Тесляк село на щось таке, чому й визначення не підбереш. Але запевняє, що манною небесною облагодіяв село, що потрусив нею кожен двір і навіть погріб у тому дворі. Хвалить себе на всі боки, наче барильце з медом. Кругленький, вірніше, круглий, як нуль – а туди ж, знову в голови.
Хто стане на заваді, хто перетне дорогу хвальковитому нулеві, хто заб’є кілка, аби далі почала правити селом продуктивна одиниця, а не задутий нуль? Хто, як не Дроботняк Пилип Давидович?
Тож і чимчикує вздовж села з папкою. Тож і гне свою лінію, активує село до дії, кличе до нових обріїв, де, можливо, таки вдасться колись помацати сонце.
Серед тракторної бригади клав Дроботняк Тесляка на лопатки, крив словом, як хуліган матюччям, товк на попіл і розвіював по світу, не лишав мокрого місця з його недолугої діяльності, втовкмачував у людські голови, що Тесляк – ганьба їхнього села, гріх і Божа кара.
- Ну, добре, - прогув Шумило, механізатор, - поставимо Теслякові на зад підбора, а кого на його місце?
- Когось підберемо, - пообіцяв Пилип Давидович, - знайдемо достойного, не збідніло ще село на кадри.
- Ти на минулих виборах Тесляка вже підібрав, - дорікнув Шумило. – Іваненка випихав, то геть і роги та ратиці йому вчепив, а про цього казав, що святий, як ангел у дитинстві. Нащо ж тепер крила обламуєш?
- Вірилося в людину, - покаявся Пилип Давидович. – Хто ж міг знати, що воно ніяке. Думали, бачите, що воно кавун, а воно – гарбуз, ще й бур’яном тхне.
- Слухай, Пилипок, - вищирив зуби Данильченко Іван, коваль, - ти вже цього начальства перепустив через зуби, наче собака бліх. Ставай сам. Бо твої гарбузи з кавунами тільки дзвенять, як порожні бочки, а ти поміж них з папкою, наче завідуючий кадрами на баштані. Візьмися за віжки, гляди, й вивезеш кудись. Ти ж активіст, у тебе голова забита ідеями, наче кузня залізяччям. Ставай до горнила, берися за молота, гили це село, щоб аж дзвеніло.
- А чого, гили, - підтримав Шумило.
- Та ні, хлопці, - запнувся Пилипок, - я, знаєте…
- Наклав повні штани, - доточив Данильченко.
- З папкою - не з віжками, легше, - добавив і Шумило.
Взяли на кпини. Вимащували сміхом, ніби ворота дьогтем. Махав руками, кидав словами, хотів відмитися, вибілитись, але над бригадою висло, тиснуло, падало на щоки соромом пекучим: «З папкою - не з віжками, легше».
- І піду, - не втримався, вереснув Пилипок. – Ось сюди візьму всі процеси, - стиснув кулак. – Не випущу, доведу до кінця. Зроблю село селом, а не стічною канавою із забовтаним багнюкою Тесляком-капітаном.
- Охо-хо, - зітхнули хлопці. – Ти ще того Тесляка обскакай, як за ним і Беник, і районне начальство руку тягне, та й люди не всі проти нього. Обуха, знаєш, нагайкою не переб’єш, а ти язиком зібрався.
- Язиком – не переб’ю; а правдою, ідеєю – зможу, - затявся Пилипок.
