Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2466
Творів: 44284
Рецензій: 86472

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Ритуал

© Елен Тен , 10-02-2016
- Все буде добре, - розгублено шепочу дружині, торкаючись долонями її обличчя. А вона, відводячи очі, застібає блискавку на моїй куртці. Киває, вичавлюючи із себе нерозбірливе «угу». Не може говорити. Інакше розплачеться. А я так боюсь жіночих сліз. Особливо зараз, коли мій розум має лишатися холодним.
Повільно розвиднюється. Туман рідшає, розсівається над містом, тане під дією наполегливих сонячних променів. Лінії сусідніх будинків проступають чіткіше, набувають об’єму, наче невидима рука художника, мазок за мазком, вдосконалює своє полотно. У НЕЇ вже відкриті фіранки. На лапатому листі фікусів, які займають ледь не усе підвіконня, пустують сонячні зайчики. Іноді в голову закрадається божевільна думка – вона поставила їх туди навмисне, щоб непомітно за мною стежити.
Цілую  Марту у чоло. Вона відводить мої руки. В кожному її русі відчувається напруга.
- Ти ж знаєш, я мушу, - намагаюся говорити якомога ніжніше. - Це моя робота.
- Робота – це коли з восьмої до п’ятої. А ти їдеш туди, де стріляють.
- Це робота для справжніх чоловіків. Ти вийшла заміж за військового. Я офіцер і не стоятиму осторонь. Я давав присягу.
- Я теж. У горі і радості. Пам’ятаєш?
Нічого більше не кажу. Просто міцно обіймаю дружину і починаю легенько колисати. Марта не вперше проводжає мене на Схід. Але це завжди однаково важко.
Випірнувши із туману, над головою пропливають ліниві хмарки. Легкий вітерець огортає нас теплом, нашіптує на вухо грайливі мелодії пізньої весни. Стояв би так вічність. У безпеці, в обіймах найріднішої людини. Але годинник підганяє. Його стрілки затято поспішають у невідомість. Цілую у маківку  дружину, в очах якої й досі бринять невиплакані сльози, піднімаю із землі сумку.
- Треба йти.
- Треба, - знехотя погоджується вона. – Максиме, я проведу тебе до станції. Добре?
- Ні, люба. Давай тут. Так буде краще.
Ми знову обіймаємось. Я відчуваю аромат її шкіри, легкий шовк волосся між пальцями, тепло тіла. Останні обійми. Насправді я вже давно не вживаю цього слова. Бо їду підтримувати мир у місці, схожому на кратер сплячого вулкану.
Діти в садочку. Попрощався з ними за сніданком. Марійка крутилася навколо мене дзиґою, демонструючи нову рожеву сукню, в якій скидалася на казкову фею. Коли її рученята обвили мою шию, молодшенький, Тарас, кумедно надувши щічки,  спробував відштовхнути сестру і посісти на батькових руках чільне місце.
Цілуючи їх, я не зміг стримати сліз. На щастя, вони ще надто маленькі.  Знають слово «війна», не раз чули його з вуст дорослих, та ще не усвідомлюють його страшного змісту.
Закидаю на плече дорожню сумку, завертаю у напрямку залізничної станції. Зробивши кілька кроків, зупиняюся, махаю дружині рукою. Сонце стрімко піднімається над дахами будинків, які повипинали вгору цегляні димарі, запалює золотом церковні бані, розштовхує поодинокі хмарки, обіцяючи спекотний полудень. Від пилу шкребе у горлянці,  дорожні черевики швидко стають сірими. Відчуваю втому, наче здолав вже не один кілометр. І душевне безсилля…
Поспішаю оминути центральну, «цивілізовану» вулицю. Асфальт змінює поросла осокою доріжка, яка непомітно зливається з кількома потаємними  змійками-стежками. Стишую ходу.  Продовжую озиратися, навіть коли мого будинку вже не видно. Раптом з'явиться вона?
Та ні. Кіра піде іншим шляхом. Рухатиметься безшумно, пересуватиметься непомітно, наче привид. Але обов’язково буде на пагорбі. Це ж наш ритуал…

Ми виросли на одній вулиці, разом навчалися, а зараз практично не спілкуємось. Вона завжди нагадувала бурхливу ріку. В її венах тече і східна кров. Ідеальної краси личко. Смагляве, із трішки розкосими очима, гострими вилицями і точеним маленьким носиком. Довге чорне волосся. Завжди розплетене, хоч як активно протестували проти цього вчителі.
Колись Кіра вважалася богинею, недосяжною мрією для більшості юнаків П’ятихаток - нашого «компактного» містечка на західній Дніпропетровщині  (компактним його назвав мер-жартівник). Під її поглядом так легко було розтанути, забути про все на світі. Танув і я. Відколи вперше побачив її у дитсадочку. Дівчинка у яскравій зеленій сукні тягла за собою величезного іграшкового ведмедя, який перевершував свою господиню за розмірами. А хлопцям, котрі спробувала з неї сміятися, показала язика і відвернулася. Гордо, по-королівськи.
Довгий час Кіра була володаркою моїх думок. Я бився за неї з  однокласниками, писав їй наївні дитячі записки «літерками, що посміхаються»  (так охрестила мій охайний почерк перша вчителька, Ніна Пилипівна),  блукав за своєю господинею неприкаяною тінню,  та все ж лишився непоміченим. Я бачив, як її погляд проходить крізь інших хлопців. Хіба ж не те саме відбувалося, коли вона дивилася на мене?
У день випуску я довго кружляв актовою залою серед кульок і штучних квітів, похнюплено перезираючись з такими ж несміливими невдахами.  Затискав волю в кулак,  подумки нанизував одне на одне, мов намистини, потрібні слова, стежив за дівчиною, котра у довгій ліловій сукні, здавалося, пливла танцмайданчиком, купаючись у захоплених поглядах юнаків. Загадував  прикмету: якщо горобець сяде на суху, покручену гілку ялини, що росла попід вікнами актової зали, дівчина мені не відмовить. Клятий птах літав над причілком, зазирав у вікно, натхненно цвірінькав, обираючи для перепочинку все не ті місця…
Я так і не наважився розповісти Кірі про свої почуття. А раптом засміється, обпече зневажливим позирком?
Серед юнаків нашої школи знайшлися й хоробрі безумці. Поставивши гордій красуні найважливіше із запитань, отримали на нього холодне «ні». Подорослішавши, ми знайшли собі «земних» жінок. Я привіз зі столиці до П’ятихаток Марту. Дівчину, котра стала мені найкращою дружиною.
Моє родинне життя склалося. Воно оповите спокоєм і любов'ю. А Кіра й досі сама. Блискуче чорне волосся якось надто швидко набуло сріблястого  відтінку. Але вона носить цей відбиток літ з гордістю.
- Сивокоса, а чекає принца, -  насміхаються місцеві жінки.
- Немає достойних, - віджартовується вона.

Біля залізничної станції групуються у зграйки кольорові автівки. Пропускаючи вперед переповнену маршрутку, перебігаю дорогу на майже непомітній зебрі. Раніше мені здавалося, що Кіра й не здогадується про моє існування. Що нас пов’язувало окрім тих записочок, які, мабуть, одразу викидалися у сміття?  Або того невинного дитячого цілунку, коли я, вітаючи однокласниць з 8 Березня, випадково поцілував Кіру не у щічку, а в губи. Дівчинка мене не відштовхнула, але засичала щось образливе. Нашорошилась, мов сердите кошеня. Я почервонів, заховався за спину вчительки.
Після закінчення школи, ми, як добрі сусіди, лише віталися. І, забачивши її, моє серце збивалося з ритму. Кіра працювала в бібліотеці і писала для місцевого театру авангардні п’єси. У вікні її кімнати світилося і о першій, і о третій ночі, а великий кам’яний паркан, через який, що дуже не подобалось місцевим пліткарям, на подвір’я не зазирнути, повільно заплітало диким виноградом. Різьблені листочки, щільно тулячись одне до одного, швидко займали нову територію. Дістався зелений килим і частини даху. Таємнича краса, що теж стала предметом осуду. Он в інших жінок на городі троянди, рожі, айстри, чорнобривці, а в цієї русалки – суцільні «джунглі».
Сторонячись галасливого натовпу, Кіра не часто виходила на люди. Наші з нею шляхи практично не перетиналися. До тієї вечірки… У друга народився син. А  наступного дня я мав вперше їхати до Лівії. Служити миротворцем.  Переконував себе, що готовий до всього, що не боюся. Але уява не на жарт розійшлася, натхненно демонструючи «сталеву красу» війни.
Випив зайвого, щоб розвіяти невеселі думки. А вони все затятіше проступали із хмільного туману, провокуючи до сумнівів. Я вийшов з дому  ковтнути свіжого повітря. Від високої берези, яка вже багато років  росла  на подвір’ї Петра і слугувала предметом запеклих суперечок спершу з матір’ю, а згодом і дружиною, котрі не дозволяли господарю зрубати таку красу, відділилася тінь. Наблизилась, перетворившись на янгола. У білому вбранні, із довгим, залитим місячним сяйвом, волоссям.
- Це тобі, - прошепотів янгол голосом Кіри. – Носи і ніколи не знімай. Він відверне зло, вбереже, захистить твої душу й тіло.
Частина місяця потонула у хмарах, накриваючи її обличчя густими сутінками. Жінка простягнула до мене долоню, на якій лежав срібний хрестик.
- Навіщо ти мені його даруєш? – незвично було приймати презент від тієї, з котрою обмінювався лише черствими привітами.  
- Ти їдеш у небезпечні місця.
Пригадалися сльози дружини, біль в очах матері. Мій вибір вкотре лежав на терезах. І «проти» знову переважало. Забувши про ввічливість, кинув різко:
- Що тобі з того?
Говорять, зірки запалюють східну кров. Я бачив, як іскрилися очі Кіри. Біль, гнів, навіть відчай. Той коктейль важко було розібрати на складники. Вона притисла руки до грудей і заговорила. Я почув гарячкові і сплутані слова, зіткані із відчаю та потаємних надій; зізнання у коханні, яке чимось скидалося на прокляття.
Сказавши те, на що я свого часу так і не наважився, Кіра поклала хрестик мені на долоню, змусила стиснути руку. І розчинилася у лагідній, як сон немовляти, ночі.

Метушня і галас стають нестерпними. Обабіч дороги дві торговки сваряться за розсипане зерно, а чоловік з візком, на якому ледь тримаються дві пузаті валізи, продираючись крізь натовп, проїхався коліщатами по лакованих черевичках своєї супутниці. Швидко минаю залізничну станцію. У дитинстві називав її «дім-протяг», чим дуже тішив батька. «Малий росте філософом!»
Виходжу на перон, йду вздовж колії, аж доки не звертаю у маленький провулочок. Одразу впадає в око будинок, подвір’я якого заквітчане рясним   білим бузком. Тепер його осучаснили, обклавши  цеглою і добудувавши другий поверх. А збудували дім у далекому тисяча вісімсот вісімдесят шостому. Він належав до  перших  п’яти будинків, зведених біля вузлової залізничної станції братами Потабашними -  засновниками наших П’ятихаток. Наймолодший з тих братів – пращур Кіри.
Минуло п’ять років, а я ніяк не викину із голови її останніх слів: «Мені нічого від тебе не потрібно. Не бійся. Ти просто маєш жити». Чому Кіра мені відкрилася? Чи не тому, що був у хмільному полоні? Думала, все забуду. А я не забув…  Іноді здається, що то була всього-на-всього  гра розбурханої алкоголем уяви. Дивний сон. Тому й перевіряю…  
Провулок швидко скінчився, поступившись місцем темно-зеленому морю молодого жита. Сонце причаїлося у сосновому бору, час від часу посилаючи у розвідку найяскравіші зі своїх променів; на стовпах гніздяться лелеки, у збіжжі  ховаються соромливі маки. Первісна краса, якій завжди поступатиметься будь-яке «заламіноване» місто. До найближчого села – подати рукою. Зупиняюся. Смакую тишею, пропускаю її через легені. Іноді там, під свистом куль, я думаю про Кіру. Відчуваю на грудях крижаний метал її хрестика. Дивина! Він холодний навіть за найлютішої спеки. Як серце не зігрітої коханням жінки.  Не раз поривався його зняти. Не піднімається рука. Все ж оберіг…
Марта впевнена, що це дарунок друга. А я ніколи не скажу їй правди.  Я кохаю свою дружину, біля неї я віднайшов тепло і спокій, її обійми – цілющі ліки для змучених далекими світами душі та тіла. Але іноді мене виганяє в місто потреба побачити Кіру. Її поява завжди порушує рівновагу.
А жінка нізащо не подасть виду, що я для неї не просто знайомий. Чемно, трохи зверхньо привітається. Ніхто й ніколи не здогадається про таємницю її серця. Вона надійно схована за холодним поглядом і безтурботною посмішкою.
А якби я дізнався правду раніше? Чи це б щось змінило? Краще вже не знати…

Скидаю піджак, сідаю на сумку. Запалюю цигарки, вкотре обіцяючи собі покинути. Ліниво дивлюся на годинник. Маю у залишку не більше п’ятнадцяти хвилин. Інакше не встигну дійти  до зупинку електрички. За дві години маю бути у Дніпропетровську. Біля військомату мене очікують юні хоробрі серця – хлопці, котрих я знову повезу на неоголошену війну.
Коли почалися заворушення на Сході, я, покинувши закордонну миротворчу місію, попросив керівництво перевести мене туди. Бо мусив там бути.
Коли смерть щодня крокує поряд, дихає в потилицю, ти перестаєш її боятися. Перемовляєшся з нею безсонними ночами, кидаєш цинічні жарти. Там все простіше, зрозуміліше. Ось друзі, ось – вороги. Маючи перед очима кров і відчай, ти щомиті молишся про швидку перемогу і повернення.
Але у рідних стінах теж не знаходиш омріяного спокою. Бо зробив не все від себе залежне, врятував не всіх. Ти поволі кам’янієш, втрачаєш під ногами твердий грунт. Навіть за настання благословенного миру вже не зможеш жити як раніше. Почуваєшся відірваним листком, який незрозуміло куди наступної миті закине вітер. І боїшся розповісти про це дружині, щоб не налякати.
Ловиш себе на підступній думці, що Кірі розповів би. Вона теж перебуває у цьому дивному стані життєвої невагомості.
  
Сьогодні я йду в обхід зумисне. А тоді, п’ять років тому, запізнювався випадково. Не розрахував час, довго прощався з дружиною і малюками. Щоб не чекати на вокзалі зайві  півгодини, пішов до хутору навпростець. Поцяцькованим волошками і маком полем. На гостини до дядька, котрий того дня справляв свої сімдесяті народини. А далі – Лівія і невідомість.
Спека лютувала. Скронями стікав солоний піт, пейзаж мерехтів, розпливався перед очима, набував невиразних, зате вигадливих обрисів. Випадково піднявши голову, помітив на пагорбі Віри – найвищій точці нашого містечка, тендітну людську фігуру. Дивлячись на мене, вона підняла вгору праву руку і  перехрестила повітря. Заворожений дійством, в якому було щось магічне, я зупинився. Не мав певності, що то була саме Кіра. Просто відчув…  
Іншого дня я зумисне вийшов з дому раніше. Добровільна піша прогулянка до найближчого селища із залізничним сполученням. На пагорбі знову стояла жінка. Цього разу моїм спільником виступив вітер. На славу побавився довгим чорнявим волоссям моєї Берегині. Я помахав їй рукою, а вона тричі мене перехрестила.

Спина вклякла. Опускаю долоні на колючу стерню, з якої несміливо випинають жовті голівки кульбабки, підводжуся.  Прогулянка полем  вже стала ритуалом. Звичкою, як носити в кишені ключі від дверей, які давно не зачиняються або подумки розмовляти з тим, хто вже ніколи тебе не почує. Необхідністю.
Кіра жодного разу не підвела. За будь-якої погоди мій особистий янгол-охоронець чекає мене на пагорбі. Знаю, це не чесно. По відношенню до мене, до неї. Маю її відпустити. Все відкладаю цю розмову, все не знаходжу потрібних слів. Після її благословення на душі стає тепліше. Оселяється певність, що все буде добре.  
А сьогодні її немає… Піднімаю руку. Шепочу годиннику погрози, благаючи його не поспішати. Стрілки, проігнорувавши мою засторогу, вперто продовжують біг. Зітхаю. «Не будь забобонним! Просто виконуй свою роботу, захищай свою землю і будь готовий прийняти те, чого не зможеш відвернути»
Роблю кілька кроків вперед і різко обертаюся. На пагорбі з’явилася тонка  жіноча фігура. Материлізувалася із тіні. Маленька Мадонна. Здіймає догори руки, хрестить мене на прощання. Здається,  з її долонь сходять сонячні промені, опускаються на мої груди, зігрівають серце.
Повернуся…  

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 5

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Маріанна, 13-05-2016

Завжди хзахоплююсь,

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Nina, 27-02-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 18-02-2016

До чого тут П’ятихатки?

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Сергій Вікторович, 17-02-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Тетяна Старосвітська, 13-02-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 11-02-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анатолій Азін, 11-02-2016

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Мисковець, 11-02-2016
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.51596808433533 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Топ-10 сучасних трилерів, перекладених українською
Ці книги для тих, хто любить полоскотати собі нерви моторошним чтивом. Трилери відомі своєю гостросюжетністю, …
Лезами по нервах: «Маленьке життя» Ганья Янаґігари
Перш ніж ви продовжите читати, саме час для офіційного оголошення. Я не рекомендую вам «Маленьке життя» …
Постапокаліптика по-українськи: Огляд роману «Горизонти наших надій»
Для української літератури постапокаліптика — відносно новий жанр. Те саме можна сказати і про кіберпанк. …
Огляд книги Джорджа Мартіна «Лицар Семи королівств»
Я сумніваюсь, що ще існує бодай хтось, хто в епоху інтернету не чув про «Гру престолів». Вихід кожного …