Затужив згублений Антон. За донькою затужив. Одно звав, кликав до себе.
І батькова кров у доччиних жилах піддалася на тугу, купила квиток до того світу на потяг лейкемії.
Той потяг мчав на всіх парах, уже минав станцію-порятунок, де перебував стрілочник, що міг зупинити потяг, повернути назад – у цей світ, до життя. Та стрілочник не робив це задарма. Він вимагав грошей. Великих грошей.
Антошка як могла рятувала дитину. Вона об’їздила півсвіту та приїхала врешті-решт до одного з банків у райцентрі, де відкрили доброчинний рахунок на її ім’я для порятунку дочки. Та гроші туди не текли, вони ледь-ледь капали.
А ще Антошка молила Бога. Аби зглянувся на молоде життя, аби відпустив, не забирав до грішника-батька. Вона вірила, знала – Бог з нею, тут, у цій невеличкій хатині. Бо не грішила. Ні діями, ні помислами. Бо з Богом у одному човні, в одній хаті, в одному світі. Бо з Богом.
Тим часом у селі затівалася будова. Регіна Яць (а за чоловіковим прізвищем - Кондач) ділилася з небом капіталами – ліпила церкву.
Місцевий батюшка, щасливий, аж сяючий, як замовляв у художника ікони, шепнув стиха, аби той в образі котроїсь із святих відобразив лик благодійниці Регіни. А художнику що? Платять, то й відобразив.
Так Регіна примкнула до сонму святих місцевої парафії.
Як відкривали храм, люди, аби таки почерпнути святості, зносили батюшці сяку-таку копійчину.
Не стала осторонь і Антошка. Забрала з банку перераховану їй мізерію, подалася до храму.
- Батюшко, візьміть, - вклонилася попові. – Помоліться ще й ви за мою дочку, може, два голоси сильніші за один, може, Бог почує, відведе біду від моєї доні.
Батюшка масними від олії пальцями прийняв даровизну.
- Помолюся, - пообіцяв. – Але й ти, Антошко, молися, не переставай, Господь і підкаже шлях.
Впала Антошка серед нового храму на коліна, до всіх святих ікон звернулася, геть до всіх.
І стріла серед святих Регінине лице. Впізнала, хоч як не маскував його художник під церковний канон.
- Божий перст, - сяйнуло в голові.
Полетіла, помчала до Регіни.
- Регіночко, - в ноги впала, - врятуй дочку. Не пожалій грошей, в тебе ж їх море, вділи на ще одне богоугодне діло.
- А хто сказав, що життя твоєї дочки – богоугодне діло? – перепитала Регіна. - В якому письмі таке написано?
Запнулася Антошка – не знайшлася на відповідь.
- Тебе, Антошко, вже викинуто з поїзда, - продовжувала Регіна. – Бачиш, твій Бог на старій, потьмянілій іконі, а мій на все село сяє. Твоєму – сумно; моєму – весело. А хто ж до суму дорогу тче? Пішов Бог до мене, кинув тебе, Антошко. Змирися та приймай усе, як є. Погано, видати, молилася, що Бога втратила.
Налилися гнівом Антошчині очі.
- То ти ж зовсім не молилася, - кинула Регіні.
- Не в молитвах суть, - реготала Регіна. – У діяннях. У грошах, у багатстві. Ти думаєш, що як Бог – дух святий, то одними словесами з битої дороги та глиняних хат ситий буде? Ні, він любить слухати словеса з-під позолочених бань. Бо в них більше шани та змісту.
- Брешеш ти, Регіно, гроші – від диявола. І їх шелест замість дзвонів людських душ засмучує Господа.
- А я ж думаю, - сито промовляла Регіна, - чому це багаті так мучаться, під Богом ходячи, а бідні такі щасливі, що й дитини власної врятувати не можуть? Антошко, дурна ти бабо, та Бог нас, заможних, більше любить, бо з нами менше клопоту, ми ж не дістаємо його щодня проханнями-жебраннями. Він нас у свій потяг бере, бо ми хоч на нові колеса йому скинемося, а ви, бідарі, останні на металолом за копійку запроторите, аби свої вічні латки поприкривати.
Зітхнула приречено Антошка.
- Регіно, великий гріх на душу береш, - мовила лиш, - не врятує тебе й зведена тобою церква, бо вона з людських сліз, прийде час - і втопишся в її позолочених банях, ніби в затхлій калюжі.
- Геть звідси, злидото, - вказала Регіна на двері. – Чи я втоплюся, а ти вже топишся. У відібраному в мене коханні. Немає й не буде від нього, вкраденого, навіть сліду на землі – ні в діях, ні в дітях… Бог усе прибере й дорогу підмете. Бо воно – моє, воно тут, на цім світі, прописане було. А ти, як транзитний вантаж, промчала по нім і розчавила. Думала, відвезеш до Бога, як своє. А він не прийняв. Бо транзит є транзит. З’явився – й розтанув. І молитва об нім – як вітер дикий. Війнуло – а до серця не дійшло. Ні до свого, ні до Божого. Так що геть від мене, злодійко, транзитна сучко, бо я вже Бога відкупила, тепер він не твій – мій. Про мене й пектися буде.
Не погодилась Антошка з Регіною. Не хотіла, а мусила послати до Бога свою Іринку, аби розпитала, хто ким для нього є на цій землі.
Чекала відповіді. У снах, у днях, перед іконою та біля доччиної могилки.
Ось і нині суне неквапом вулицею до цвинтаря – може, гляди, сьогодні змилується Господь та скаже, скаже нарешті заповітні слова, аби заспокоїти роздерте злим Регіниним язиком серце.
З-за повороту вилетів джип. Він вереснув щосили гальмами, метнувся з боку в бік, але не втік, зачепив Антошку, кинув на твердий асфальт, а сам з розпачу метнувся в кювет, перекрутився в повітрі та щосили гепнувся об вічний стовбур столітнього дуба.
Там, у джипі, між покручених конструкцій та рятувальних подушок, у великій тісноті вибиралася з тіла душа Регіни Яць, сиріч, Кондач. А на асфальті, з-під сірого одягу та з калюжі крові вставала Антошчина душа.
Багата й бідна, вони обидві, скоса позираючи одна на одну, здіймалися догори й там, трохи вище, кинуті верховим вітром на хмару, сплющились, і подалися деінде ще вище, аби у верхотурі світів дехто добряче поламав голову, розбираючи, хто ж тут багатий, хто бідний, хто з-під старої ікони в глиняній хатині, а хто з ікони в сяючому храмі, хто – зі своїм коханням; хто – з краденим; хто – з натоптаною калиткою; хто – з латаною торбою.
А на землі, де над спокоєм мертвих шумлять густі липи, стояв старий безбожник Яць, колишній директор школи. Він дивився на купчасті хмари. В його сльозавих очах билася думка, що всі ми на цій землі – транзит, усі, простягнувши за чимось руку до Бога, линемо, витріщивши очі, в свої світи. І Бог, напевно, вже не встигає, проводжаючи очима пролітаючі мимо душі, ділити їх на праведних та грішних, на своїх та не своїх, він кладе в простягнуті руки, що кому встигне, й тужить за ними всіма з ікон у глиняних хатинах та з бань розкішних храмів.
Бо йому холодно, йому нема біля кого зігрітися. Бо всі по своїх світах, всі в його світі – транзит.
Один тільки старий Яць, який уже нічого не прагне й усе втратив, зайшов на мить до його оселі та й то не впізнав, не привітався, не зігрів.
Бо безбожник.
