До зупинки підкотила сто сьома маршрутка, «Луцьк — Ківерці». Оце добре… Так він буде дома ще раніше. Микола Васильович жив у передмісті в приватному секторі. Між його вулицею і містом була ще промислова зона. Три, колись величезні заводи, а зараз території розбиті на безліч дрібних фірмочок, де з цехів поробили склади і оптові бази. А один, раніше великий завод союзного значення, «Луцький Завод Синтетичних Шкір» перетворили на розважальний комплекс «Адреналін», з численними кафе, 3D —кінотеатром, тиром, тенісними кортами, пейнтбольним майданчиком, трасою для картингів та іншими об’єктами для розваг. І всі міські маршрутки далі «Адреналіну» не їхали. А пішки звідти додому хвилин п’ятнадцять ходу швидким кроком. А сто сьома, приміська, йшла по ківерцівській трасі і зупинялась за двісті метрів від хати, потрібно лише перейти через залізницю. Дрібниця, а приємно.
Звичайний жовтий «Богдан» був майже порожній, менше десятка пасажирів. Улюблене місце Миколи Васильовича, одиночне сидіння праворуч посередині було вільне і він з задоволенням всівся, перед тим заплативши за проїзд і поклавши гаманець в ліву кишеню штанів. Роздивився салон. Спереду в лівому ряду сиділа юрба циган. На передніх сидіннях стара циганка і підліток, позаду них дві молоді дівчини чи жінки, а за ними старий циган і двійко дітей, а ще далі самотньо куняв циган середнього віку. Старий циган з старою циганкою щось голосно торохтіли на своїй мові, зрідка вставляючи українські чи російські слова, діти сиділи і тихо перешіптувались, а молоді жінки мовчки зиркали на всі боки. Одна з молодих циганок озирнулася і зустрілась поглядом з Миколою Васильовичем. Від того погляду в душу закрався якийсь неспокій. Циганку не можна було назвати красивою. Худа, глибоко посаджені чорні блискучі очі, занадто виступаючі вилиці, ніс з горбинкою, якесь прямокутне підборіддя. Але в її погляді було щось магнетичне. Та ну їх, подумав він, і відвернувся до вікна. Минувши центр міста по об’їзній, Набережній, маршрутка вискочила на людні вулиці в районі кінотеатру «Промінь», і тут на кожній зупинці пасажирів заходило все більше і більше. Цигани перестали перегукуватись, і Микола Васильович про них забув, думав про своє. Як добре що скоро він уже буде дома. Тамара і не сподівається, чекає його не раніше двадцять третьої, а тут тільки двадцята і ще залишилось хвилин двадцять подорожі.
Якраз по радіо у водія передали випуск новин, такий короткий, п’ятихвилинний, як зазвичай на початку кожної години. Та він його і не слухав, увагу привернув лише останній сюжет, що десь там, в якомусь місті до дня Святого Миколая був проведений концерт дитячих колективів, і в ефір пустили уривок колядки, чи то народної пісні: «Ой хто хто Миколая любить…» А він у тому, не дуже злагодженому дитячому хорі, та ще й спотвореному тріском приймача і шумом автобуса, почув інше: «Ой хто хто Миколая згубить…» Невже ще не кінець моїм пригодам, та ну… дурня…
На Сороковому багато пасажирів вийшло, ще кілька вийшло за мостом на Ківерцівській вулиці. Стоячих в салоні не лишилося. Додому всього дві зупинки, дякувати Богу.
Водій як звичайно за мостом, якщо пасажирів було мало, вимикав світло в салоні і набирав розгін, бо на наступних трьох зупинках зазвичай ніхто не виходив. Микола Васильович хотів уже вставати і підійти до передніх дверей, щоб не проґавити зупинку, але раптом знову зустрівся поглядом з молодою циганкою. Він відразу відвернувся, але щось змінилось. Замість нічних вогнів за вікном він побачив денне світло, чи то вечірні сутінки, чи то світанок. Все небо було заслане суцільною темною хмарою, і лише далеко біля горизонту тягнулася біла смуга з ледь червонуватим відтінком. Місцевість була незнайома, якісь порожні поля поодинокі дерева і такі ж поодинокі хати. Автобус рухався беззвучно і плавно, мов дирижабль, в салоні також стало світліше. Молода циганка піднялася і знову вп’ялася в нього поглядом. Стало моторошно, важко і душно. Хотілось крикнути, але щось застрягло у горлі, руки і ноги заніміли. Потім вона почала рухатись і звиватись, наче змія у танці живота, а одяг з неї почав сам по собі сповзати вниз, безсоромно відкриваючи біле тіло і всі най інтимніші принади, поки нарешті вона залишилась тільки в чорному, блискучому шкіряному поясі, з якимись шлейками чи бретельками, чи як там вони називаються. Салон «Богдана» перетворився на якусь кімнату без стін, без вікон і взагалі без нічого, тільки оголена циганка танцювала і пестила руками все своє неймовірно звабливе тіло, що невідомо коли позбулося навіть останнього прикриття отого шкіряного пояса. Руки то злітали вгору, то плавно опускались на невеликі білі груди, торкаючись кінчиками пальців набряклих сосків, то пливли ще нижче, між ніг і гладили маленьку волохату шмоньку, то ховались назад і все тіло вигиналось дугою випираючи перед очі бідолашного чоловіка всі найзвабливіші, найбажаніші форми. «Дурень» в штанах знову напружився, причому так потужно, що міг би порвати наш звичний тривимірний простір і вистрибнути в інший світ. Здавалось, вся сила з рук, з ніг і всього тіла перетекла в нього, і тіло не падало від знесилення тільки тому, що стало невагомим, пуховим, чи точніше, синтепоновим, бо неживим. Циганка опустилась перед ним на коліна, відкрила рот і виставила на показ страшні собачі ікла. Зараз ця упириця, подумав Микола Васильович, дістане з штанів мого «дурня», висмокче з нього всю мою силу і залишиться з мене порожня оболонка, невагома і не потрібна , як використаний поліетиленовий кульок. І понесе мене вітер по полях, і застрягну я десь поміж бур’янів або чагарників, і вітри з дощами пошматують мене і перетворять у безформне дрантя. А навесні хтось затовче те дрантя в сиру землю, і лежатиме воно там сто років поки саме не стане землею. Господи! За що мені все це!? Мабуть, є за що… Господи! Прости мене, допоможи, охорони, захисти… Він почав палко, невпинно молитись, як виходило, не добираючи слів, просто волаючи про допомогу. І раптом знову щось змінилось. Він відчув руки і ноги. Тепло і сила повільно поверталися в перелякане і знеможене тіло. Упириця-циганка опустила голову так, що волосся закрило все її обличчя і позадкувала навколішках кудись в темінь, поки зовсім не зникла. Раптом він відчув якийсь поштовх і подався вперед інстинктивно викинувши перед собою руки. Руки вперлись в переднє сидіння. Микола Васильович відкрив очі. Автобус зупинився. За вікном було темно, лише далеко попереду горіли вогні якоїсь АЗС. Через передні двері, повільно, шпортаючись з кількома важкими сумками виходила якась огрядна тіточка.
— Яка це зупинка?
Запитав Микола Васильович в пасажира, що сидів збоку.
— Друга Жабка…
— Йо… сип драний! Ото заснув…
Микола Васильович зірвався і вискочив у двері відразу за тіточкою, встигнувши помітити, що циганів у автобусі вже не було. Отже він проїхав п’ять зупинок, а це вже близько чотирьох кілометрів за Луцьк. І знову, фактично посеред лісу, тільки з іншого боку від дому. Село Жабка знаходилося ліворуч від траси, якщо їхати з Луцька, і торкалось її лише одним кутком, там де була зупинка «Жабка 1». Ото дурень старий, хоч би спитав у водія, чи будуть ще маршрутки назад. Він в цю пору з Ківерець ніколи не їздив, тому розкладу не знав. Картаючи себе невідомо за що, пішов на зупинку на протилежний бік дороги. Поліз у кишеню за гаманцем, щоб наготувати гроші за проїзд. Гаманця не було! Зупинився, обшукав усі кишені. Нема! От «щастя»! Цигани… Точно! Упириця навела ману і обчистила. Як вона це зробила на очах у інших пасажирів — загадка, але факт. Він точно пам’ятав, що клав гаманець в кишеню штанів. Може опустив мимо? Ніколи не опускав, а сьогодні опустив? Хоча сьогодні багато чого відбулося з ним вперше. Телефон, правда, лишився, він у нагрудній кишені. В гаманці грошей було не багато, десь півтори сотні гривень. Правда, були ще дві банківські картки, зарплатна і кредитна. На зарплатній було гривень вісімдесят, а кредитну на три тисячі йому і ще багатьом його колегам просто нав’язали з банку, бо їм потрібний був план з видачі карток, а керівництво фірми наполегливо «рекомендувало». Микола Васильович її навіть не активував. Було там ще кілька візиток, на одній з яких були записані ПІН-коди карток, правда в зашифрованому вигляді. Але, якщо ті цигани не зовсім телепні, то зможуть розгадати той ребус.
От придурка кусок,— бурчав він собі під ніс, — то не виклич таксі до «Зеленого гаю», заплатив би сотню , а може і менше, і сидів би вже досі дома, в теплі і безпеці. А тепер доведеться пішки цілу годину телепати. Маршрутка, якщо і буде, водій навряд чи захоче везти задарма. Микола Васильович, картаючи себе подумки, швидко крокував назад у напрямку Луцька і наближався до іншого краю села Жабка, де була попередня зупинка, а навпроти неї, метрів за сто п’ятдесят від траси виблискувала новорічними і рекламними вогнями і вікнами, що яскраво світилися, місцева забігайлівка. Неподалік бігало собаче «весілля», зграя, близько десятка бездомних собак.
А деякий час перед тим, в невеличкій хатині на одній з вулиць Жабки, сиділи за столом з пляшкою горілки і нехитрої закуски, два бойові побратими, два бійці ДУК ПС Воха і Льоха. Хоча насправді, все було інакше, складніше. Дійсно, бійцем був лише Льоха, Олексій Попадюк, двадцятирічний парубійко, який власне і мешкав у цій хатині. А ще Льоха був не те щоб зовсім дурником, але ніде правди діти, розумом недалекий. Дев’ять класів у школі його так-сяк протягнули на трійках-четвірках, аби не морочитися. Мати, теж не дуже розумна сільська жінка колись його нагуляла і виховувала сама, хоч, яке там виховання… Жили бідно, але Льоха був добрим по натурі, матір шкодував, допомагав. А ще любив бути в компанії, між людей, намагався всім допомагати. Над його простотою і наївністю іноді насміхались односельці і товариші, але шкодували і підтримували його і матір. А мати часто хворіла і померла сама перед повноліттям сина. Коли у столиці завирувала Революція Гідності, кілька хлопців з села поїхали на Майдан, поїхав і Льоха. Там він і затримався. Завзято кричав разом з усіма майданівські гасла, не цурався ніякої роботи, відважно відбивав штурми беркутівців. Пізніше пристав до Правого Сектору і у складі одного з перших добровольчих батальйонів потрапив у зону АТО. Правда, ще під час вишколу сталося кілька неприємних казусів зі зброєю. То бойова граната, яку він повинен був кинути з окопу, якимось чином випала з рук назад в окоп, і добре, що сотник інструктор встиг схопити і викинути її за бруствер, то випадковий постіл з автомата мало не скосив одного його товаришів. Коротше, зброю йому довіряти перестали, але він і надалі сумлінно виконував службу, брався за всяку роботу і товариші віддавали йому належну повагу. Він побував у боях, витягував поранених товаришів з нейтральної смуги, виходив з оточення з під Дебальцевого, то ж був загартований війною.
Інша справа Воха, він був зовсім не тим, за кого себе видавав, це був засланий козачок. Відомо, що радикальні політичні рухи, особливо формування з воєнізованою структурою є благодатним ґрунтом для діяльності ворожих спецслужб. По перше це обумовлено їх відносною закритістю, намаганням уникнути контролю силових структур своєї держави. По друге — обмеженими можливостями що до ретельної перевірки своїх членів. То ж ФСБ закинуло Воху в ряди Правого Сектору з добре підготовленою легендою для проведення диверсійно-розвідувальної діяльності і провокацій, створення агентурної мережі, та іншої подібної діяльності. Він, звичайно був розумний, хоч серед однокурсників по розвідшколі особливими здібностями не відзначався, скоріше навпаки. Вступу до тієї школи дуже посприяв його батько, полковник ФСБ, щоб не перервалася «славна» династія чекістів. Воха мав проблеми з дисципліною, а також з вивченням іноземних мов, то ж командування вирішило, що для серйозної роботи він не здатний, але для роботи у такій недодержаві, як Хохляндія цілком підходить. Навіть мову досконало вивчати не потрібно. От колись у сорок п’ятому прадід Вохи, що був засланий для роботи в загін УПА, «спалився» і був викритий саме через неправильну вимову. Правда, йому вдалося втекти, а пізніше на півночі Волині організувати псевдобоївку УПА, що складалася з кількох «зламаних» бандерівців і десятка звичайних бандитів кримінальників.
Командир, капітан НКВС Володимир Карагот, прадід Вохи, взяв собі гучне псевдо, Степан Бандера і його банда наводила жах на місцеве населення. Криниці закидали трупами порубаних активістів, парторгів, голів колгоспів, зав клубів, вчителів російської мови і літератури, таких самих українців, присланих зі східних областей для допомоги у встановленні радянської влади. Банда діяла абсолютно безкарно, бо на той час справжніх бандерівців у тих краях вже не було. Пізніше, коли мети було досягнуто, банда була успішно ліквідована «славними» загонами НКВС, а її «провідник» успішно переведений на іншу ділянку роботи. Тоді інформаційна війна московитами була повністю виграна. Страх перед українськими патріотами залишився там у пам’яті поколінь і навіть в роки незалежності ті поліські райони стійко підтримували при владі комуністів.
Потрапивши в той самий батальйон, що і Льоха, Воха відразу виділив хлопця, зрозумів, що на нього можна легко впливати, а отже використати за потреби у своїй грі. Вони подружились, Воха вів з хлопцем душевні розмови, прихвалював його, заставив повірити у власну значимість і добився, що Льоха просто почав його обожнювати, був наче вірним псом, готовим порвати кожного, хто наблизиться до Вохи з поганими намірами.
А от диверсійно-розвідувальна діяльність Вохи була значно менш ефективною, ніж його прадіда. Кілька провокативних бійок з правоохоронцями, а також з місцевим населенням у прифронтовій зоні не додали йому авторитету, а заставили товаришів ставитись до нього з осторогою. Інформація, яку він передавав на той бік по дислокації підрозділів була цінною, але те саме командування отримувало і з інших джерел. А коли заарештували одного з завербованих ним інформаторів, він зрозумів, що його викриття — справа недалекого часу. Після його донесення, куратори вирішили вивести його з гри, але розробили диявольський план, щоб якомога голосніше грюкнути дверима. Воха переконав товариша, що їхнє командування продалося і все керівництво країни теж, і тепер все залежить тільки від них двох, вони мусять вирушити на захід.
В одному з райцентрів Житомирської області проживала сім’я біженців з Донбасу, подружжя Іван та Валентина і їх донька школярка Лариса. Сім’ю добре прийняли місцеві, допомогли чим могли, з житлом, з одягом, з роботою і ставились до них з теплом і співчуттям. А рідний брат Валентини воював за ДНР. Іноді вони спілкувалися по телефону і Валентина розповідала, як прийняли її українські «фашисти», які тут прекрасні і чуйні люди, а той ділився цим зі своїми товаришами. Стало турбувати питання, а за що ж вони воюють? То ж феесбешники вигадали цей план. Воха зі своїм товаришем повинен був жорстоко вбити сім’ю біженців, потім здати товариша правоохоронцям а самому зникнути. А далі всі московські і сепаратистські ЗМІ подадуть новоспечену «качку» під кіселівським «соусом», про те як правосєки вбивають донецьких біженців. І це мало стати потужним вливанням свіжої крові в засихаюче тіло сепаратистської пропаганди.
Нещасну сім’ю вони занапастили вчора. Накачавши Льоху потрібною дозою спиртного, він переконав його, що ось тут живуть вороги, шпигуни, що продали Україну, і їх треба знищити безжально і жорстоко. У Льохи була специфічна реакція на алкоголь, після двохсот-трьохсот грамів у ньому прокидались гіперактивність і немотивована агресія, а години через дві-три його починало хилити на сон. А вранці він уже погано пам’ятав, що робив учора. Восі така доза була, як псу муха. Над вечір покрутились біля будинку біженців, щоб хтось міг засвідчити, що бачив двох молодиків у камуфляжі з відзнаками Правого Сектору. А пізно ввечері проникнувши в дім швидко завершили справу, залишивши три закривавлених мертвих тіла і сліди, за якими їх повинні були знайти, але не відразу.
А вже наступного ранку вони спочивали дома у Льохи, в невеликій хатині у селі Жабка, Ківерцівського району на Волині. Далі, за планом Вохи, вони мали пересидіти тут до вечора, а ввечері вийти і вчинити ще одне вбивство, знайти будь-яку випадкову жертву. Потім він заведе втомленого і п’яного Льоху додому і покладе спати, а сам з новими, заздалегідь заготованими документами подасться до білоруського кордону. А Льоху теплого вранці візьме поліція. Забризканий кров’ю одяг доведе його причетність до обох злочинів, а Воху він не здасть, принаймі не відразу.
Воха розлив залишки горілки по чарках і вони підняли
— Україна! — вигукнув Воха.
— Понад усе! — гримнув Льоха.
Випили, швидко прибрали зі столу, вийшли на вулицю і подалися в бік траси. Воха сподівався спинити таксі, чи якийсь легковик. Враз він вгледів одиноку постать чоловіка, що швидко крокував по обочині. Це іще краще, подумав Воха.
Микола Васильович наближався до зупинки, а з бічної вулиці, навскоси, до тієї ж зупинки наближались два молодики в камуфляжі. Він, помітивши їх, трохи насторожився, але навіть гадки не мав, яка небезпека на нього чекає. Ось вони вже зовсім близько.
— Ей! Слава Україні, бля! — гукнув Воха,
Коли б не те «бля», він би відповів, як належить. А тут вирішив пройти мовчки, щоб не зв’язуватись і не провокувати, думав, може пронесе
— Ей! Сюда йди!Льоха! Він вкраїнських героїв зневажає! Слава нації!
— Смерть ворогам! — рявкнув Льоха. Ось він! Ворог! Наздогнати! Знищити! Смерть!
Льоха кинувся до Миколи Васильовича, а той вже ні про що не міг думати, бо просто запанікував. Він не міг похвалитися суперінтуіцією, але весь сьогоднішній досвід, весь попередній досвід кричали йому:
— Тікай! Рятуйся! Біжи до людей!
До генделика було не менше як півтори сотні метрів, там хтось повинен бути. Його не битимуть, не вб’ють при свідках, але на вулиці не було нікого… а йому не добігти, нема шансів… Літній чоловік з невеликим, але помітним черевцем проти двох молодиків спортивної статури. Він не здолає і чверті шляху, як його зіб’ють з ніг і втовчуть в землю.
— Людииии! — заволав інженер, але голос був слабкий, бо стрімкий біг забивав дихання. А Льоха вже дихав йому в шию і майже дістав рукою до спини. Воха трохи відстав. Він хотів, щоб саме Льоха звалив чоловіка. Збоку стежки починався якийсь паркан, а під ним щось ворушилось. Микола Васильович з розгону влетів просто в зграю бродячих собак, якусь зачепив ногою і зворохобив ціле кодло. Вони рвонули вслід, але далі бігли ще двоє, то ж собаки, на мить розгубившись, кинулись, як звичайно, на задніх. Якісь дві шавки хапали за ноги Льоху і на якусь секунду його затримали, а великий, кудлатий, чорний пес міцно вхопив за литку Воху. Той від несподіванки повалився на землю, але швидко вихопив ніж і завдав псу кілька ударів у шию і в серце. Пес жалібно заскавулів і забився в агонії. Воха почав підводитись, та в цей час велика руда сука, збуджена смертю свого кудлатого друга з розгону стрибнула і вчепилася Восі прямо в обличчя. Мить і шматок людської плоті, частина щоки, вилиці, носа і верхньої губи, опинився в собачій пащі. З розірваних судин полилися густими струменями кров, змішана з рідиною з пробитого собачим іклом ока. Воха випустив ніж, інстинктивно закрив голову руками і згрупувався, а сука далі хапала зубами людську плоть, рвала одяг і несамовито гарчала.
Тим часом Льоха знову наздогнав Миколу Васильовича, і той в розпачі, розуміючи, що не втече, що це кінець, різко рвонувся вліво до паркану і зупинився, вхопившись за штахетину. Льоха проскочив уперед, а інженер сіпнув штахетину, відірвав від паркану і зацідив нею Льоху, який саме розвертався, по вуху. Удар вийшов не сильний, напів трухлява штахетина переломилась, але Льоха від болю і несподіванки зупинився і закрив голову руками. Інженер відразу зацідив його ногою в пах, а коли той зігнувся в три погибелі, ще й у лице. Удар знову вийшов не сильний, але напрочуд точний, бо в Льохи з носа полилась кров, він упав на коліна, опершись руками в землю і нахилившись вперед здивовано дивився, як тоненька цівка крові тече і розпливається по землі безформною калюжею. В Миколи Васильовича шалено гупало в голові, він важко дихав і ледве стояв на ногах. І знову щось змінилось. Враз неначе розвиднилось, навкруги засяяло світло і гірлянди на генделику заблимали такими яскравими блакитними вогнями, що аж в очах заболіло, ніби увімкнулась якась нереальна, фантастична дискотека. Я знову сплю, або в мене дах поїхав, подумав Микола Васильович і озирнувся.
Далі буде.
