Одного літнього вечора сільська молодь на дискотеці побіля клубу так розважалась, аж смерділо й чорним слалося.
Вірніше, молодь дійсно розважалась, але смерділо та слалося не від того. Підприємливий чоловічок вициганив у сільраді клапоть прибуткової землиці обіч згасаючого вогнища культури з метою розпалити інше вогнище – нічний бар. Спорудивши приміщення, конопатив дах. П’яні під вечір будівельники спали у вагончику під обчухраними березами, а розплавлений для роботи бітум продовжував булькати й кипіти у відкритому чані, додаючи шумуючій неподалік дискотеці своєрідний колорит і присмак.
- Смердить, - мовила Василина.
- Смердить, - підтвердила, товплячись довкола, орда.
Вже збиралися кидати зіпсовані танці та йти геть, як раптом з-за рогу вигулькнув Борис Варський. Цей побитий літами тридцятирічний парубок-дядько лише три дні тому об’явився в селі після дванадцятилітньої відсидки в тюрмі за зґвалтування. Три дні на волі не минули для нього марно – всі сімдесят дві години не викисав він з пияцтва та бійок, бо вступивши до села, відразу ж об’явив себе королем, а народ ніяк не хотів його коронувати. Розбита губа та синець під оком свідчили про безперервні бої за корону, а п’яні очі шукали вкраденого трону.
А наткнулися на королівну.
- Ов-ва, - видавили биті губи, - оце вона, оце моя королева.
- За подругу будеш? – перепитав у Василини новоявлений король.
- Хай боронить Бог, - відповіла.
Нахилився, заходився безсоромно розхвалювати принади тюремної вдосконалюючої перебудови власного тіла.
- Казна-що верзеш, - відійшла вбік Василина.
- Не тікай, - грізно зашипіли биті губи.
Воєводою себе відчув, рушив у наступ.
Та наткнувся на орду.
- Мало ще битий? – перепитала орда-ватага.
- Мало, - зізнався воєвода.
- Можемо добавити, - поспівчувала орда.
Воєвода ввійшов у раж. Запінився, всіх кудись розсилав, прагнув Василинки, як законної дружини.
Першим не витримав Василь. Він торохнув воєводу кулачищем по кумполу й цим скінчив бойові дії.
Воєвода розпластався горілиць і тільки бубонів одному йому відомі й зрозумілі словеса.
Нарешті, після п’ятихвилинного бубоніння, прийшов до загубленої пам’яті й видавив фразу, зрозумілу для всього загалу.
- Тягніть мені ту курву, - вказав на Василинку, - сюди, бо перепатраю всіх.
На знесиленого воєводу не звернули уваги.
Але він здійнявся на ноги. Хилитнувся, закріпився у вертикальному стані та знову простягнув руку у Василинин бік.
- Шльондра, - верещав, - відцурайся хлопів, іди до короля, бо немає в тебе ночі, окрім як з Борисом Варським.
Орді набридло. Орда мала намір поховати воєводу під уламками нецензурних башт його пришелепуватої фортеці.
Та орда була трохи далі, а Костя, що стояв від воєводи близько-близько, швиденько перекутуляв кривими ніжками простір між собою й воєводою та й зацідив тому кулачком у пику.
- Не смій паскудно мовити про неї, - мав на увазі Василину.
Помережана синцями мармиза воєводи, напевно, навіть не відчула наступу найслабшого ординського загону, але гонор, що гніздився десь поглибше за мармизою, дав про себе знати.
- Та що це робиться, - репетував гонор, - каліки зеків б’ють?!
І схопив воєвода Костю за чуба, й притулив його голову до своїх грудей, і звідкілясь з-за пояса витяг ножа-фінку та приставив до напруженого кадика Костиної шиї.
- Всі назад! – ревів. – Бо каюк каліці, каюк!
Завмерла, важко переступаючи з ноги на ногу, орда, верещали довкола дівчата, а воєвода, намагаючись здобути надійний тил, відступав до будови, до п’яних у смерть будівельників, до киплячої смоли й стіни вагончика побіля неї.
Костя, білий, як крейда, шепотів до орди:
- Хлопці, хлопці…
- Слухай, - виступив для переговорів з воєводою Женя Пружинка, - ти не дурій, відпусти Костика й вали, куди хочеш. Не зачепимо. Ге ж, хлопці? – перепитав у орди.
- Еге, - понуро погодилися ті.
Та воєвода бачив, знав – не відпустять. Стовчуть у попіл і зсіють той попіл у чан з киплячою смолою. Тож тримався за заручника, як за останній бастіон.
Надворі стало непевно, як на перехресті. Дві дороги бачилися присутнім – на одній валявся сплюндрований воєвода; на іншій – з перерізаною горлянкою ординець. Воєвода мав сірі, аж сиві від пиятики очі, тож друга дорога проступала все рельєфніше й рельєфніше.
- Мені по барабану, - волав воєвода, - я зону нюхав і ще понюхаю, але всяка каліч свої мацалки більше до мене не простягне.
Наразі на полі бою з’явилася Василина й змалювала третю дорогу.
- Відпусти Костю, - кинула пропозицію, - ти ж мене хотів, от я й прийшла.
- Точно? – не повірив воєвода.
Кивнула головою.
- Віддаруєш мені ніч? – уточнив.
- Так, - підтвердила.
- Всі чули? – кинув до орди. – По згоді йде зі мною подруга. Так що геть звідси. Відійти всім на сто метрів, - верескнув і натис на фінку, аж кров на Костиковій шиї проступила.
Орда стояла.
А воєвода звірів – прагнув дівочого тіла, а фінку тиснув до Костикової шиї.
- Та відійдіть же ви, - не витримала Василина, кинулася до орди й інших усіх присутніх, заходилася відштовхувати їх геть.
Усі відійшли, стояли далеко-далеко та тільки злими очима пронизували темряву.
- Ну, - підійшла Василина до воєводи, - відпускай бранця.
А воєвода ніби закам’янів.
- Відпускай, - дотулилася до озброєної руки, погладила по пальцях, - я ж уже майже твоя. Кинь цю каліку, подаруй краще мені свою силу.
Розм’як воєвода, віддав свою руку з фінкою дівочій руці, відіпхнув щосили геть ледь живого від ляку Костю.
- До дівчат же з фінками не ходять, - прошелестіла Василина, вихопила ножа й укинула в чан з киплячою смолою. – Все, Борисе, - промовила воєводі, - тепер і я твоя, й уся орда моя теж.
Орда, забачивши у відблисках світла з дискотеки та вогню з-під чана, що воєвода позбувся зброї, вже перла, летіла, мчала, аби схопити обеззброєного воєводу та стерти на попіл, на пил, на дим.
Та воєвода ще був у фортеці, він ще мав порох, аби вчинити останній опір. За порох правила Василинка. Воєвода вхопив дівчину за коси.
- Йди зі мною, - просичав, - обіцяла ж.
- Ні, - скрикнула в нахабні очі, немов плюнула в них зневагою, - не бути цьому.
- Ти ж слово дала, - скипів.
- Кому? Зеку? – сміялася відверто. – Який покупець, такий для нього й товар, чим платить, таке й отримує.
Надіялася на наступаючу орду, тримала в руках волю й відмітала минулі обіцянки.
Та воєвода, відчувши крах, вирішив спалити мости й заварити на тих вогнях свою помсту.
- Сука, - скрикнув він до полоненої, - я навчу тебе, як брехнею рятувати інвалідів, я навчу тебе, як дарувати ночі, аби вони не були даровані. Я віддам тобі твою ніч, але ти її носитимеш довіку.
І на цих словах, коли орда вже зламала всі брами й руками тяглася до шиї, встиг схопити дівчину та щосили несподівано занурити її королівське личко в чорну ніч шумуючого, киплячого бітумного пекла.
І наступила ніч. І вже не важливо було, що орда втоптувала воєводу в землю, що трощила йому кістки та зуби, вже не важливим було ніщо, бо наступила ніч.
