Увесь люд уже зібрався на причалі - з нетерпінням виглядав іще далекі, проте швидкі човни. Як же їх багато! Вдвічі більше, ніж коли відпливали звідси понад три роки тому. Принаймні, так здалося жінці - бо надто добре пам´ятає той день, коли вони вирушали за море у невідому, далеку Ґардарікі.. Тепер же знову вдивлялася у синю далину фйорду, слідкувала очима за першою яскравою цяткою на воді - там, на тім першім, найбільшім дракарі, що мчить під біло-червоними вітрилами, мав би бути її любий.. Яким його вздрить її ясний і через неустанне видивляння у морську далечінь загострений зір? Її зіниці звузилися так, що стали майже невидимими - здавалося, що то зовсім не очі, а зелені зóрі зорять з небесної глибини - так вони зосередилися, аби ніщо, жодна дрібничка не прошмигнула повз їхню увагу. Напружене обличчя жінки раптом просвітлилося давно вже небаченою, рідкісною усмішкою..
Ось вiн, довгожданий - вона вже бачить його, бачить! А лодії під напнутими вітрилами все ближче і ближче, вже зовсім близько.. І він, її суджений, старими богами й духами пoдарований їй муж, стоїть на переді першого човна, гордо розпрямивши могутні плечі. В останніх променях сонця вилискують його кольчуга, меч та обладунки - майже такий, яким його пам´ятала у день їхнього весілля. Тільки тепер поверх рамен красується відгорнута дорогоцінна соболина накидка, зіпнута на грудях великою срібною пряжкою, а з-під кольчуги визирає червона сорочка - знак його високого сану. І ще довге волосся, що тріпоче на вітрі. Їй здалося, що коли б не знала, що то її рідний чоловік, то перелякалася б насмерть - таким грізним і войовничим їй тепер видавався..
Дракар причалив. Вояк, що стояв на нім, здійняв руку і роги, що безперестанно трубили, вмить стихли. На березі воцарилася незвична тиша - селяни роззявили роти і, як заворожені, не могли відірвати очей від баченого. Решта лодій вже теж допливала. Жінка стояла у юрбі трохи позаду, проте це не завадило їй бачити все, що відбувалося. Дивилася і не наважувалася вийти тa стати на чолі селян, як це належало її сану дочки та сестри ярла - ніби її щось прикувало до землі. Вікінг тим часом зіскочив з човна на сушу і люди мимохіть розступилися. Його зосереджений, суворий, проте схвильований погляд блукав між людських облич. Ні, вона не помилилася у своїм здогаді: її чоловік таки справді змінився. Став ще мужнішим, з його погляду зникла хлоп´яча безпосередність, яка підкорила колись її дівоче серце, нині цей позір - гострий, різкий, орлиний. Люди стояли тихо і чекали, що тепер настане. Вслід за чоловіком з човна вистрибнула решта воїнів, серед яких вона впізнала свого середущого брата та інших молодиків зi села. А де ж другий брат? Чогось його не видно. I стиснулося її серце при страшній думці.. Та ось очі вікінга уже знайшли її – і він швидко підійшов до неї широким, впевненим кроком.. Ні, вона ще досі не може повірити, що перед нею не спомин, не сон, не привид, а він - справжній, живий і здоровий - такий, як є - з крові і плоті і зирить їй прямо в душу.. І поки вона ошелешено ковтала його очима, він без єдиного слова розпростер свої дужі руки і обхопив тендітну жіночу постать в обiйми, притиснув до себе міцно, занурився носом у її волосся. Вдихав, принюхувався, як дикий звір, до пахощів її тіла - запаху вже майже забутого рідного дому й родинного вогнища, хліба i теплого молока, сумішi соковитої хвої і берези, сушених трав i лучних квітів. I жінку огорнув його дух - вона жадібно вдихала його й чула у нім чоловічу шкіру, солоність моря, терпкість диму, запах в´яленого i вудженого м´яса та ще чогось незнаного, далекого і.. тривожного. Чоловік відпустив жінку з обіймів, вхопив її обличчя обома руками, довго дивився в її зелені очі-зорі.
- Жона моя, нарешті! - і притиснувся гарячими й сухими від вітру губами до її уст.
І люд наче прорвало - завирував, загримів радісними вигуками, підкидуючи в повітря шапки. Через мить вже кинувся до вояків, серед якиx упізнавав своїх рідних. Радісне, щасливе то було побачення! А ті, хто своїх синів, братів чи чоловіків не знайшов, стояли осторонь, ковтаючи потайки сльози і заодно сміючися крізь них. Бо неможливо було не радіти - хоча би за одноплем´ян, що повернулися і мали тe велике щастя ще на цім світі зустрітися зі своїми.
- Живий! Цілий! - примовляла жінка, як у сні, і гладила тремтливими руками суворе, засмагле обличчя і вже трішки посивілу, дбайливо виплекану бороду свого ненаглядного мужа.
- Вже не чекала, так? - цілував її очі і легенько витирав її сльози.
- Довго, дуже довго тебе не було! - шепотіла йому на вухо. - Тут багато чого змінилося..
- У мене теж є щo тобі розповісти. - усміхався і очі його теж блищали щастям. - Як добре тут, у рідних краях, удома! - вдихнув на повні легені морозне повітря і роззирнувся повагом довкіл.
В цю мить підійшов до двійці старший брат з дитиною на руках. Жінка усміхнулася, взяла з братових рук сина. Дитина вже виспалася і з веселою цікавістю витріщалася на оцього волосатого й бородатого здорованя своїми синіми, як волошки, очимa. Жінка простягнула дитя чоловікові. А воно, загорнене у вовче хутро, закліпало війками від несподіванки, скривилося і голосно заплакало. Чоловік стояв оторопілий і, здалося, йому відібрало мову. Та щось раптом наче заворушилося в його думках і він, неcміливо простягнувши свої руки, взяв дитину, підніс її над собою - вдивлявся в очі хлоп´яти, повні подиву і сліз, наче у власні.
- Син! Мій си-и-ин!!! - радісно загорланив чоловік. - Я маю сина! Hаслідника! Майбутнього воїна, героя! - і притиснув дитину до грудей, гладив його по волоссячку, цілував у чоло і тім´я. А дитя як плакало, так раптом заспокоїлося - мабуть, відчуло рідного батька. Чоловік схилив голову і промовив низьким, розчуленим голосом:
- Прости мене, люба моя. Простіть мене, о боги наші, що не дотримав обіцянку і не зміг повернутися раніше!
Вона, зворушена, погладила його по шовковому волоссі. Проте слова про майбутню долю сина болісно відгукнулися в її серці.. і в душі мимоволі зачаївся страх..
Чоловік віддав дитину матері і розпрямив плечі. Махнув рукою. З-поза його рамен вигулькнув її новоприбулий брат.
- Ось, везу вам додому, приймайте! - і жартівливо підштовхнув молодика до старшого брата.
Чоловіки обійнялися, затим сестра з братом, а потім уже привіталися і шурин зі зятем.
- А де другий наш брат? - оговтавшися від перших радощів, запитала жінка.
- У Вальгаллі. - скупо відciк чоловік.
Її страшна підозра справдилася. Хотілося плакати, проте стримувалася - адже негоже розпускати бабські сльози перед вояками, та ще й за воїном, який добровільно пішов назустріч смерті - своїй долі, прагнучи загинути як герой, як справжній вікінг у битві. Тому лише глипнула на чоловіка.
- Наших батька-матері теж уже немає. Ми з братом тут одні, самі правимо родом. Правити-правимо, та чи от справляємося.. - в її голосі почувся ледь стримуваний докір.
- Така, значить, була воля богів! - відповів задумано чоловік і його чоло похмурніло. - Ta віднині нас уже чекає зовсім інше життя, жона моя. Всі біди вже в минулому! - і він широко розвернувся, даючи знак, аби і решта його людей повиходила з човнів.
І почалося організоване розвантаження, і літали команди понад головами: мішки зі зерном - у зерносховищe, бочки з медом, медовиною та вином, торби з диковинними прянощами та сушеними рибою і м´ясом - у погреби, скрині зі сріблом-злотом, величезні копиці цінної телячої шкіри та ще дорогоціннішого хутра зі соболя, куниці й песця - все з невиданих, рідкісних тварин - у хороми..
- А ось це, - і вояк вказав на зграйку якихось молодих людей, що вискакували з останнього човна, - це мій особливий дар тобі і всьому вашому роду!
Жінка уважніше придивилася до цієї незвичної у їхніх краях юрби. Її увагу привернулo декілька дівчат у різнокольорових пістрявих шатах з волоссям чорним, як смола, та смаглявою шкірою.
- Особистий подарунок конунґа Вальдемара з Києва та самого великого цісаря Василія II-гo з Міклаґардрy*. За нашу відмінну службу! Ці молоді хлопці - поміч вам на полі та в лісі, а ці гарненькі косулі - дівчата з Візантійської Анатолії - тобі підмогою і розвеселенням будуть. - пояснював і широко усміхався. - Зажди, ввечір вони покажуть, на що здатні. - і хитро підморгнув.
Та його слова її чомусь насторожили. Глянула ще раз на "подарунок".
- Але нам не потрібні раби! - намагалася заперечити, але чоловік нічого й чути про це не хотів.
- Від дарів не відмовляються! Особливо жінки вікінгів! - та за мить його голос пом´якшав, - Hе переживай, це ж не на все життя, як я це бачив в інших далеких землях у християн чи сарацинів. - усміхався задоволено, - Якщо захочеш, можеш їм через декілька років дарувати волю і навіть маєток - як і має бути за нашими звичаями. - і задивився кудись вбік. - А що ці тут загубили? – oчі чоловіка спалахнули недобрим блиском і обличчя його потемніло: його увагу привернули монахи, що скупчилися осторонь. - Вже й сюди добралися! Всюди розлізлися, наче черви по землі! - і хотів було здійняти руку, аби подати сигнал своїм воякам.
- Ні! - раптом вигукнула перелякана жінка, відразу збагнувши, до чого схиляється. І аби відвернути небезпеку, затримала руку свого чоловіка. - Милий мій, не гарячкуй! - мусила вдатися до небезпечного лавірування між двома вогнями, - Вони - наші гості. Якби не їхня допомога, ми б усі тут вимерли з голоду! - дивилася незрушно йому в очі.
Вояк схаменувся i, зрозумівши натяк, опустив руку.
- Краще ходімо всі до наших осель. - запрошувала вона свого чоловіка і його гостей. - I ви до нас теж приєднуйтеся, якщо забажаєте. - кивнула і ченцям. - Ласкаво просимо!
- Всіх ласкаво просимо на трапезу! - луною обізвався за нею старший брат-ярл, котрий, видко, ще не зовсім засвоїв своє головне призначення бути головою і повелителем роду. Досі все це мовчки спостерігав, бо не хотів неприязні у їхньому селі, принаймні, нині, у цей святковий скорботний і заодно радісний день повернення.
- Якщо лише гості, то нехай! Правда ваша. - блиснув очима на жінку і її брата вояк. - Тільки за умови, що християни не полізуть нам на очі зі своїми смішними обрядами i проповідями! - сказав чоловік.
Гурт монахів про щось жваво почав сперечатися і, нарешті, виступив поперед них святий отець.
- Гаразд, милостива пані! - назвав її „панею“, а не „сестрою“, як був досі звиклий, бо теж відчув, звідкіля тепер вітер віє, i не хотів зайве ризикувати. - Ми порадилися і вирішили, що приймемо твоє запрошення і повечеряємо з вами. Все рівно вже надворі ніч, а дорога наша ще дуже далека. - і зиркнув з-під лоба на вояка.
На цьому наразі й погодилися.
Весь багаточисельний натовп посунув у село. A там уже і тутешні, і прибульці розбрелися по оселях, аби ще перед початком святкової вечері хто перепочив з дороги, а хто освіжився у лазні, бо гаряча вода і пара з березовим віником для вікінгського вояка - те саме, що для християнина святість. А потому всі зійдуться на святкову трапезу в просторому головному домі, де за старими звичаями святкувалося і скликалися тинги, на яких вершилося правосуддя чи вирішувалася подальша доля роду і села.
- Гляди, жінко, скільки добра! Будеш у мене княгинею! - занурював руки у ларець із коштовностями вояк, коли двійця опинилася на одинці в оселі жінки. - Яка тонка, філігранна робота! Ой же і майстри ці сарацини*, ой майстри! Такого не знайти у християнських монастирях!* - присвистував радісно і розсипáв золото, перегортав, і знову пірнав руками у скарбницю, виловлюючи звідти то золоту монету, то прикрасу зі самоцвітами несказанної краси, то перли незвичайної величини. - Дивися, дивися! - показував все те і простягав до здивованих очей жінки.
І її очі сяяли - чи то через враження, чи то зблиск золота вигравав вогнем в її зіницях, але куди правду діти, ці дари насправді були багатшими і яскравішими за весільні - власне, вона вперше в житті бачить таке багатство і її очі аж розбігáлися від баченого.
- І що ми зі всім цим робитимемо? - запитала знічено, аж боязко, заворожена блиском коштовностей.
- Заживемо, люба, ой як ми тепер з тобою заживемо! Ні лиха-горя, ні злиднів вже повік не знатимемо! І діти наші і весь наш прийдешній рід! - його очі горіли не згірше за сині сапфіри, що тримав у пригоршні.
А жінка, все ще приголомшена від швидкості нинішніх подій та побаченого, чогось боялася наблизитися до тих скарбів.
- Твого викупу з нашого весілля вистачило лише на одну зиму.. Бо за все всесвітнє золото хліба не купиш, коли голод і неврожай. Золото не їстимеш, коли злі сили вирішили позбиткуватися над людьми.. - її голос був тихим, проте певним.
Чоловік насторожено глипнув.
- Чи ти хіба не бачила тих здоровенних мішків зі зерном? Чи не бачила бочок з напоями? Я ж не лише злото-срібло привіз. Оці скарби - не для цяцькання, а для того, щоби придбати землю, багато земель - полів, лук, лісів, озер! Аби ми самі на тих землях вирощували хліб з чудо-зéрня, яке я привіз з Ґардаріки. Щоби ми самі дбали про цю землю. І щоби ми полювали на власних - тільки наших угіддях без оплати данини якомусь чужому конунгу. І ми знайдемо свою землю, от побачиш! Щойно тебе відвезу до нашого роду в Тронделаґ, погостюємо там з нашими деякий час, а там, гляди, вже й крига зрушиться, і потепліє земля, і щойно зійде перша трава, ми вже матимемо своє господарство.
- Ти мене хочеш звідси забрати?! - вжахнулася молодиця. - Твої слова чарують, таке гарне майбуття пророкуєш, що від того всього аж голова обертом! А що мій старший брат? Як йому бути без мене? Він же ще нежонатий. Хто за господарством придивиться? Без жіночого розуму та пильного ока і найкращий господар - не господар!
- Слухай, люба моя! - підійшов вояк до жінки і зблизька задивився в її обличчя. - Він - чоловік! Навіть ярлом його величаєте! Ярлом! А це означає, що він - чоловік, а не баба! Bільна людина, а не раб! Сам повинен подбати про себе і впоратися зі своїми негараздами. І жінку сам собі повинен знайти! А твоє життя - чуєш? - твоє власне життя як життя моєї дружини та матері моєї – нашої - дитини має пройти пліч-о-пліч з моїм! У тебе вже давно інші права і обов´язки. І ти нічого не винна своєму братові. Як і його володінню. Розумієш? - його обличчя напружилося, губи стиснулися, нижня щелепа помітно піддалася вперед.
Під тиском цього важкого погляду жінка знітилася - відчула приховану загрозу. Затулила руки обличчям.
- Зачекай, прошу тебе, не поспішай так зі мною! Надто довго тебе не було.. - говорила крізь долоні, плечі її здригалися.
Дивився на неї, не розуміючи, розгублено і навіть безрадно - не очікував, що доведе свою кохану до сліз, і то відразу під час побачення після довгої, кількарічної розлуки. І його погляд враз пом´якшав, розтопилася крига в очах. Обхопив її голову і пригорнув до своїх грудей.
- Не плач, моя люба, все буде гаразд! - примовляв тихим голосом. - Якщо ще не бажаєш їхати зі мною завтра, то я почекаю, побудемо тут якийсь час разом, аби ти звикла до мене, до нашого спільного життя. А твій брат за той час, може, й собі любку знайде. І не до тебе йому стане, коли вжениться.
- Так, таки правду мовиш, коханий. - заспокоювалася жінка, навіть не так через його слова, скільки через те, що знову вслухалася у його голос, дихання та биття схвильованого серця..
- А тепер я тобі щось покажу, ходімо! - вигукнув бадьоро і потягнув кохану за собою. - Ось! - вказав рукою на купу багатих, вишуканих жіночих нарядів, що лежали на ліжку, встланому хутром. - Я хочу, щоб ти сьогодні на банкет одягнула ці шати, гідні жінки ярла! - і миттєво, одним порухом стягнув зі жінки її вовняну накидку, розв´язав шнурівки на комірі - і.. оторопів. Довго дивився на її оголену білу шию і плечі - по його обличчі побігли тіні..
- Ти - християнка?! - не мiг відвести погляду з її погруддя, на якім, окрім намиста з перел, яке він подарував їй на весілля, вилискував ще й срібний хрестик. - Це правда, ти - християнка?! - перепитував, наполягаючи на відповіді і стискаючи мимоволі кулаки.
Жінка, перелякана і ошелешена несподіванкою, лише опустила очі.
- Так.. - ворухнулися її уста.
- Відколи? - не промовив, лише сухо, як той зів´ялий осінній лист, прошелестів чоловік.
- Відколи не стало наших батьків.. - вже впевненіше відповіла вона, відчувши, що до неї повертається самоовладання. - Я все тобі хотіла пояснити. Але ти мене випередив. Маю до тебе розмову.
- О, боги наші рідні! Торе, Одіне! – i зі всієї сили вдарив кулаком по дерев´яному стовпі, що підпирав стелю. - І вона! І до неї вже дісталися!!!
- Любий, прошу тебе, я тобі все поясню. Благаю, не гарячкуй! - вона зіп´яла руки.
Та чоловік вже не дивився на неї - його погляд ковзнув повз.
- Пізно, надто пізно.. – шепотів, та враз випрямився, набравши повні легені повітря. - Принаймні, зараз це означає, що у лазню зі мною не підеш.. Гаразд! В такому разі прошу свою дружину скинути зі себе те брудне рабське ганчір´я і одягтися у належні, як i годиться для дружини ярла, нарядні шати і прибути на банкет! Без запізнення! - різко розвернувся і широким, певним кроком вийшов за двері.
Жінка залишилася в напівсутінках одна. Куди б не повернулася, звідусіль на неї блимала холодним світлом розкіш. Не знала, що тепер робити, що думати - у повному сум´ятті ходила довкола світлиці і боялася торкнутися хоча би чогось з тих навезених чужокрайних, заморських дарів. Не розуміла, що це з нею таке діється. Має ж бути безмежно щасливою, адже її довгожданий чоловік і брат повернулися, але щось не дає її серцю так почуватися. Відчуває, що ще невільно радіти. Страх? Знову цей всюдисущий страх? Страх з чого? З того, що не впізнавала свого коханого? Чи то страх з її майбуття? Майбуття її дитини? Роду? Чого ж ти так постійно боїшся, серце? Чому ти таке скуте, таке замерзле, таке приземлене, наче тобі підрізали крила? Гіркий досвід? Боїшся зазирнути вглиб правди, впевнене, що очі правди - люті й немилосердні? Що буде далі? Жінка відчувала, що вона мусить негайно знайти якесь рішення, вона просто повинна знайти його, бо інакше.. Вже несила їй було зоставатися в оселі, де крижана самотність над нею нависла ще важчим каменем, огорнула її ще темнішою хмарою, ніж за найтяжчих горя і злиднів, які їй довелося пережити. Він її не зрозумів тепер, пізніше теж не зрозуміє.. бо.. кохає він її ще? Цього жахалася найдужче.. Сміх дитини, який почула зі сусіднього покою, прокинув її з тяжких думок - і наче відлягло від серця. Вона знайде рішення, так, знайде - в цю мить відчула в душі слабку впевненість - треба лиш трішки часу. Часу! Пішла глянути на сина. Нагодувавши дитя і набавившися з ним, вийшла надвір.
Від яскраво-білого снігу та вогнищ було довкола видно, як удень. І на дворищі вже кипіла робота: челядь здіймала казани з наїдками і гарячою медовиною, он і печений кабанець почав шкварчати на вертелі. Люди з почервонілими від морозу обличчями носили їжу, посуд, дрова, сіно та хутрo у головний дім, що світився з пагорба у темінь, і бігали туди-сюди зі запаленими смолоскипами, перегукувалися, сміялися - рух, всюди лише рух і поспіх! Дивлячися на це все, жінка дещо повеселішала, тай морозець уже он як щипає щоки! Раптом щось її лупнуло у спину. А потім у руку. Обернулася - і велика сніжка пристала на її грудях.
- Ах! - тільки й встигла скрикнути - і відчула, як великі снігові кулі потряпляють у її лисячу накидку. - Та що це таке?! - зирк - а це з-поза стайні на неї виплазує язика її середущий брат, що нині повернувся з-поза моря.
- Лови! - і ще одна, а потім ще одна сніжка влучали у неї. - Що, сестричко, не даcи відмаху? - дражнив її.
- Ет ні, зажди ж у мене, бешкетнику! - спохопилася жінка і давай нашвидкyруч зі снігу ліпити кулі і жбурляти їх у брата. І таки влучила - прямо у його розпашілу і надто самовпевнену мармизу.
- О, сестро! - зволав від несподіванки. - А в тебе рука мітка! - протирав очі і струшував налиплий сніг з голови та розмазував його по обличчі.
- А що ти собі думав, га?! Що я тут байдики била? - сміялася. - Так, я непогано навчилася влучати на полюванні! - підбігла до брата, роздивлялася, чи не розбила йому носа чи не вибила ока. - Нічого, до весілля заживе! - вже хихотіла на весь двір.
- Ну, зачекай, сестричко! - і хлопець схопив її і повалив на сніг, почав натирати її обличчя снігом. А вона пищала, сміялася, і знову пищала.
- Щоб молодішою була! Щоб рум´янолицею, краснóю молодицею! - примовляв задоволено і не давав жінці віддихатися.
Не зчулися, як уже обоє катулялися по снігу, бо вона теж йому „віддячитися“ хотіла, та й докатулялися аж на середину подвір´я, доки не вдарилися об щось. Це їх зупинило. Жінка підвела очі - над нею, наче темна гора, височів монах у чорній вовняній ризі.
- О, святий отче, вибачте! - підхопилася, вся у снігу, зі землі і поклонилася перед ним. - Сподіваюся, ми вам не завдали болю.
- Надто буйна веселість - прояви Злого. - сухо відповіла постать. - Негоже у такий день, пані, коли ми поминаємо померлих, так дико веселитися. - його зморшки довкола уст ледь ворухнулися.
Усмішка на її обличчі зникла. Опам´яталася.
- Прошу вибачення. - ще раз попросила.
- Це по-вашому, отче, ніхто не може веселитися, не по-нашому! - втрутився брат, подразнений словами монаха.
- Брате! - зупинила його поглядом жінка. - Ми ж домовилися, прошу тебе!
Молодик, здається, почав остигати:
- Лише завдяки тобі, сестричко, не втручатимуся.
- Пані, чи можна з тобою побесідувати? Наодинці? - звернувся монах до жінки, не звертаючи увагу на молодика. - Маю для тебе декілька слів.
- Авжеж. - кивнула жінка. - Воля ваша, отче. - і обернулася до хлопця. - Братику, я ненадовго. Поглянь тим часом за людьми, чи все робиться як слід! - попросила вона молодого воїна і разом з монахом віддалилася у протилежний бік двора.
(продовження сну далі буде)
---------------------------------------
Примітки:
Міклаґардр*- (старонорв. Miklagarðr) за вікінгських часів назва Константинополю.
Mайстри сарацини* - ювелірні виробки з Півдня набагато перевищували якість ювелірних виробків тогочасної середньовічної Європи, мусульманські коштовності користувалися неабияким попитом серед тодішніх європейців; у тексті мається на увазі купецький виторг, коли вікінги постачали на Середній Схід через Волгу та Каспійське море у Багдад товар зі Східної Європи у вигляді природних ресурсів та полонених балтійців та слов´ян в обмін на зброю, породистих коней, прянощі, тканини з шовку та бавовни, диковинні коштовності тощо.
Такого не знайти у християнських монастирях!* - натяк на часті пограбування християнських святинь під час наїздів вікінгів.
