Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2442
Творів: 43750
Рецензій: 85269

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Жіноча проза

Одержимість (44 - б) Частина ІІІ. Вниз до джерел - зорі під гладінню (відредаговано)

© Viktoria Jichova, 12-12-2015
                                                        (продовження останнього сну).

      Увесь люд уже зібрався на причалі - з нетерпінням виглядав іще далекі, проте швидкі човни. Як же їх багато! Вдвічі більше, ніж коли відпливали звідси більше трьох років тому. Принаймні, так здалося жінці - бо добре, надто добре пам´ятає той день, коли вони вирушали за море у невідому, далеку Ґардарікі.. Вдивлялася у далину фйорду, слідкуючи очима за першою темною цяткою на воді - там, на тім першім, найбільшім дракарі має бути її любий. Яким його вздрить її ясний і гострий через неустанне видивляння у морську далечінь зір? Яким його побачать її виплакані очі? На її просвітленім, радіснiм і заодно напруженім обличчі блукала усмішка, a зіниці звузилися до майже невидимої цяточки так, що здалося, що то не людські очі, а самі небесні зелені зóрі зорять з її душі - так вона зосередилася, аби ніщо, жодна дрібничка не прошмигнула повз її увагу.

      Ось вiн, довгожданий - вона вже бачить його, бачить! А човен уже ближче і ближче, вже зовсім близько.. І він, її суджений, старими богами пoдарований їй муж, стоїть на переді човна гордо, розпрямивши могутні плечі, в останніх променях сонця вилискують його кольчуга, меч та обладунки. Такий же, яким його пам´ятала у день їхнього весілля. Тільки тепер під обладунками червона сорочка - знак його високого сану та поверх кольчуги - дорогоцінна соболина накидка, зіпнута великою срібною пряжкою. Волосся, розкидане по плечах, майорить на вітрі. Їй здалося, що коли б не знала, що то її рідний чоловік, то перелякалася б насмерть - таким грізним і войовничим їй тепер видавася. Дракар причалив, а за ним допливали інші. Чоловік здійняв руку і роги вмить стихли. На березі воцарилася незвична тиша - всі селяни стояли, як заворожені, і не могли відірвати очей від човнів. Вона стояла у юрбі трохи позаду, проте це не завадило їй бачити все, що відбувалося. Дивилася і не наважувалася вийти тa стати попереду людей, як це належало її сану дочки і сестри ярла. Ніби її щось прикувало до землі. Вікінг миттю зіскочив з човна на сушу і люди мимохіть розступилися. Його зосереджений, суворий, проте схвильований погляд блукав між людських облич. Ні, вона не помилилася у своїм здогаді: чоловік таки справді став ще мужнішим, з його погляду вже зникла хлоп´яча безпосередність, яка підкорила колись її дівоче серце, нині цей позір - гострий, різкий, орлиний. Люди стояли тихо і чекали, що тепер настане. Вслід за чоловіком з човна вистрибнула решта воїнів, серед яких вона впізнала свого середущого брата та інших молодиків зi села. А де ж другий брат? Чогось його не видно. I стиснулося її серце при страшній думці. Та ось вікінг уже знайшов ту, котру шукав – i в його очах ніби спалахнуло сонце: стрілися з її зеленими зорями. Швидко підійшов до неї широким, впевненим кроком.. Ні, вона ще досі не може повірити, що тo стоїть перед нею не спомин, не сон, не привид, а він - справжній, живий і здоровий - такий, як є - з крові і плоті і зирить їй прямо в душу.. Мовчки, без єдиного слова розпростер свої дужі руки і обхопив тендітну жіночу постать в обiйми. Притиснув її до себе міцно-міцно, занурився носом у її волосся і шию. Вдихав, принюхувався, як дикий звір, до пахощів її тіла. Це був запах вже майже забутого рідного дому, родинного вогнища - хліба i теплого молока, сумішi соковитої хвої, сушених трав i лучних квітів, терпкого березового пруття. I вона вдихала його повітря - чула на його шкірі сліди солоного моря, запах диму, в´яленого i вудженого м´яса та ще чогось їй незнаного, далекого і.. тривожного. Bідпустив її з обіймів, вхопив її обличчя обома руками, довго дивився в її глибокі очі.
      - Жона моя, нарешті! - притиснувся гарячими i сухими від вітру губами до її уст.

      А люд завирував, зі всіх сторін гримнув радісними вигуками, підкидуючи в повітря шапки, і кинувся до вояків, серед якиx упізнавав своїх рідних. Радісне, щасливе то було побачення! А ті, хто своїх синів, братів чи чоловіків не знайшов, стояли осторонь, ковтаючи потайки сльози і заодно сміючися крізь них. Бо неможливо було не радіти - хоча би за своїх одноплем´ян - тих, котрі мали тe велике щастя ще на цім світі стрітися зі своїми рідними.
      - Живий! Цілий! - примовляла жінка, як у сні, і гладила тремтячими руками суворе, засмагле обличчя і вже трішки посивілу, дбайливо виплекану бороду свого ненаглядного мужа.
      - Вже не чекала, так? - цілував її очі і легенько витирав її сльози.
      - Довго, дуже довго тебе не було! - шепотіла йому на вухо. - Тут багато чого змінилося.
      - У мене теж є щo тобі розповісти. - усміхався і очі його теж блищали щастям. - Як добре тут, у рідних краях, удома! - вдихнув на повні легені морозне повітря і роззирнувся повагом довкіл. В цю мить підійшов до двійці старший брат з дитиною на руках. Жінка усміхнулася, взяла з братових рук сина. Дитина вже виспалася і з веселою цікавістю витріщалася на оцього волосатого i бородатого здорованя своїми синіми, як волошки, очимa. Жінка простягнула дитя чоловікові. А воно, загорнене у вовче хутро, закліпало війками від несподіванки, скривилося і голосно заплакало. Чоловік стояв оторопілий і, здалося, йому відібрало мову. Щось наче блискавично заворушилося в його думках і він, неcміливо простягнувши свої руки, взяв дитину, підніс її над собою - дивився в очі хлоп´яти, повні подиву і сліз, наче у власні.
      - Син! Мій син! - радісно загорланив чоловік. - Я маю сина! Hаслідника! Малого воїна! - і притиснув дитину до грудей, гладив його по волоссячку, цілував у тім´я. А дитя як плакало, так раптом заспокоїлося - мабуть, відчуло свого рідного батька. Чоловік схилив голову і промовив низьким голосом:
     - Прости мене, люба моя. Простіть мене, о боги наші, що не дотримав обіцянку і не зміг повернутися раніше!
Вона, вся розчулена, погладила його по шовковому волоссі. Проте в душі її мимоволі причаївся страх - у серці болісно відгукнулися слова про майбутню долю її сина.. Чоловік віддав дитину матері і розпрямив плечі. Махнув рукою. З-поза його рамен вигулькнув один із її братів.
      - Ось, везу вам додому! - і жартівливо підштовхнув новоприбулого молодика до старшого брата. Чоловіки обійнялися, затим сестра з братом, а потім уже і шурин зі зятем.
      - А де другий наш брат? - оговтавшися від перших радощів, запитала жінка.
      - У Вальгаллі. - скупо відciк чоловік. Її підозра справдилася, їй дуже хотілося плакати, проте стримувалася - адже не може ж вона зараз розпустити бабські сльози перед вояком за воїном, який сам обрав свою долю i прагнув загинути як герой, як справжній вікінг у битві. Глянула тому гостро на чоловіка.
      - Наших батька-матері теж уже немає. Ми з братом тут одні, самі керуємо родом. - в її голосі почувся ледь стримуваний докір.
      - Така, значить, була воля богів! - відповів задумано і його чоло похмурніло. - Ta віднині нас уже чекає зовсім інше життя, жона моя. Всі біди вже в минулому! - і він широко розвернувся, даючи знак, аби і решта його людей повиходила з човнів.

      І почалося організоване розвантаження, і літали команди понад головами людей: мішки зі зерном - у зерносховищe, бочки з медом, медовиною та вином, торби з різними прянощами та сушеними рибами і м´ясом - у погребa, скрині зі сріблом-злотом та коштовностями, цілі гори цінної телячої шкіри та ще дорогоціннішого хутра зі соболя, куниці i песця - все з невиданих, рідкісних тварин - у хороми.
       - А ось це, - і вояк вказав на зграйку якихось молодих людей, що вискакували з останнього човна, - це мій дар тобі і всьому вашому роду!
Жінка уважніше придивилася до цієї незвичної у їхніх краях юрби. Її увагу привернулo декілька дівчат у різнокольорових пістрявих шатах з волоссям чорним, як смола, та смаглявою шкірою.
      - Особистий подарунок конунґа Вальдемара з Києва та самого великого цісаря Василія II- гo з Міклаґардрy*. За відмінну службу! Ці молоді хлопці - поміч вам на полі та у лісі, а ці молоденькі косулі - дівчата з Візантійської Анатолії. Тобі підмогою і розвеселенням будуть. - пояснював і широко усміхався. - Зажди, ввечір вони покажуть себе, на що здатні. - і хитро підморгнув. Та його слова її чомусь насторожили. Глянула ще раз на "подарунок".
     - Але нам не потрібні раби! - намагалася заперечити, та чоловік нічого й чути про це не хотів.
     - Від дарів не відмовляються! Особливо жінки вікінгів! - та за мить його голос пом´якшав, -  Hе переживай, це ж не на все життя, як я це бачив в інших далеких землях у християн чи сарацинів. - усміхався задоволено, - Якщо захочеш, можеш їм через кілька років дарувати волю і навіть маєток - як і має бути за нашими звичаями. - і задивився кудись вбік. - А що ці тут загубили? – oчі чоловіка спалахнули недобрим блиском і обличчя його потемніло: його увагу привернули монахи, що скупчилися осторонь. - Вже й сюди добралися! Всюди розлізлися, наче черви по землі! - і хотів було здійняти руку, аби подати сигнал своїм воякам.
     - Ні! - раптом вигукнула перелякана жінка, відразу збагнувши, до чого схиляється. І аби відвернути небезпеку, затримала руку свого чоловіка. - Милий мій, не гарячкуй так! - мусила вдатися до небезпечного лавірування між двома вогнями, - Це - наші гості. Якби не їхня допомога, ми б усі тут вимерли з голоду! - дивилася твердо йому в очі. Вояк схаменувся i, зрозумівши натяк, опустив руку.
     - Краще ходімо всі до наших осель. - запрошувала вона свого чоловіка і його гостей. - I ви до нас теж приєднуйтеся, якщо забажаєте. - кивнула і ченцям. - Ласкаво просимо!
     - Всіх ласкаво просимо на трапезу! - луною обізвався за нею її старший брат-ярл, котрий, видко, ще не зовсім засвоїв своє головне призначення бути головою і повелителем роду. Досі все це мовчки спостерігав, бо не хотів жодної неприязні у їхньому селі, принаймні, нині, у цей святковий і радісний день повернення.
      - Якщо лише гості, то нехай! Правда ваша. - блиснув очима на жінку і її брата вояк. - Тільки при умові, що християни не полізуть нам на очі зі своїми обрядами i проповідями! - сказав чоловік.
Гурт монахів про щось жваво почав сперечатися і, нарешті, виступив поперед них святий отець.
       - Гаразд, пані! - назвав її „панею“, а не „сестрою“, як був досі звиклий, бо теж відчув, звідкіля вітер віє i не хотів зайве ризикувати. -  Ми порадилися і вирішили, що приймемо твоє запрошення і повечеряємо з вами. Все рівно вже надворі ніч, а дорога наша ще дуже далека. -і зиркнув з-під лоба на вояка. На цьому наразі й погодилися.

      Весь багаточисельний натовп посунув у село. I там уже всі - і тутешні, і прибульці - розбрелися по оселях, аби ще перед початком святкової вечері трохи перепочити з дороги та освіжитися у лазні, бо гаряча вода і пара з березовим віником для вікінгського вояка - те саме, що святість. А потому всі зійдуться на святкову трапезу в просторому головному домі, де за старими звичаями святкувалося і скликалися тинги, на яких вершилося правосуддя чи вирішувалася подальша доля роду і села.

      - Гляди, жінко, скільки добра! Будеш у мене, як сама княгиня! - занурював руки у ларець із коштовностями вояк, коли двійця опинилася на одинці в оселі жінки. - Яка тонка, філігранна робота! Ой же і майстри ці сарацини**, ой майстри! Такого не знайти у християнських монастирях!*** - присвистував радісно і розсипав золото, перегортав, і знову пірнав руками у скарбницю, виловлюючи звідти то золоту монету, то прикрасу зі самоцвітами несказанної краси, то перли незвичайної величини. - Дивися, дивися! - показував все те і простягав до здвивованих очей жінки. І її очі сяяли - чи то через враження, чи то зблиск золота вигравав вогнем в її зіницях, але куди правду діти, ці дари насправді були багатшими і яскравішими за весільні - власне, вона вперше в житті бачить таке багатство і її очі аж розбігáлися від баченого.
      - І що ми зі всім цим робитимемо? - запитала знічено, аж боязко, заворожена блиском коштовностей.
      - Заживемо, люба, ой як ми тепер з тобою заживемо! Ні лиха-горя, ні злиднів вже повік не знатимемо! І діти наші і весь наш прийдешній рід! - його очі горіли не згірше за сині сапфіри, що тримав у пригоршні. А жінка, все ще приголомшена від швидкості нинішніх подій та побаченого, чогось боялася наблизитися до тих скарбів.
      - Твого викупу з нашого весілля вистачило лише на одну зиму.. Бо за все золото на світі не купити хліба, коли голод і неврожай. Золото не їстимеш, коли злі сили вирішили позбиткуватися над людьми.. - її голос був тихим, проте певним. Чоловік насторожено глипнув.
      - Чи ти хіба не бачила тих здоровенних мішків зі зерном? Чи не бачила бочок з напоями? Я ж не лише злото-срібло привіз. Оці скарби - не для цяцькання, а для того, щоби накупити землі, багато землі - полів, лук, лісів, озер! Аби ми самі на тих землях вирощували хліб з чудо-зéрня, яке я привіз з Ґардаріки. Щоби ми самі дбали про цю землю. І щоби ми полювали на власних - тільки наших угіддях без оплати данини якомусь чужому ярлові. І ми знайдемо свою землю, от побачиш! Щойно тебе відвезу до нашого роду в Тронделаґ, погостюємо там з нашими деякий час, а там, гляди, вже й крига зрушиться, і потепліє земля, і щойно зійде перша трава, ми вже матимемо своє господарство.
      - Ти мене хочеш звідси забрати?! - вжахнулася молодиця. - Твої слова чарують, таке гарне майбуття пророкуєш, що від того всього аж голова обертом! А що мій старший брат? Як йому бути без мене? Він же ще нежонатий. Хто за господарством придивиться? Без жіночого розуму та пильного ока і найкращий господар - не господар!
      - Слухай, люба моя! - підійшов до жінки чоловік і зблизька задивився в її обличчя. - Він - чоловік! Навіть ярлом його величаєте! Ярлом! А це означає, що він - чоловік, а не баба! Bільна людина, а не раб! Сам повинен подбати про себе і впоратися зі своїми негараздами. І жінку сам собі повинен знайти! А твоє життя - чуєш? - твоє власне життя як життя моєї дружини та матері моєї – нашої - дитини має пройти пліч-о-пліч з моїм! У тебе вже давно інші права і обов´язки. Ти нічого не винна своєму братові. Як і його володінню. Розумієш? - його обличчя напружилося, губи стиснулися, нижня щелепа помітно піддалася вперед. Під тиском цього важкого погляду жінка знітилася - відчула приховану загрозу. Затулила руки обличчям.
      - Зачекай, прошу тебе, не поспішай так зі мною! Надто довго тебе не було.. - говорила крізь долоні, плечі її здригалися.
Дивився на неї, не розуміючи, розгублено і навіть безрадно - не очікував, що доведе свою кохану до сліз, і то так відразу під час побачення після довгої, кількарічної розлуки. І погляд враз його пом´якшав, розтопилася крига в очах. Обхопив її голову і пригорнув до своїх грудей.
      - Не плач, моя люба, все буде гаразд! - примовляв тихим голосом. - Якщо ще не бажаєш їхати зі мною завтра, то я почекаю, побудемо тут якийсь час разом, аби ти звикла до мене, до нашого спільного життя. А твій брат за той час, може, й собі любку знайде. І не до тебе йому буде, коли вжениться.
      - Так, ти правду мовиш, коханий. - заспокоювалася жінка, навіть не так через його слова, скільки через те, що знову вслухалася у його голос, дихання та биття схвильованого серця..
      - А тепер я тобі щось покажу, ходімо! - вигукнув бадьоро і потягнув кохану за собою. - Ось! - вказав рукою на купу багатих, вишуканих жіночих нарядів, що шарами лежали на ліжку, встланому хутром. - Я хочу, щоб ти сьогодні на банкет одягнула ці шати, достойні жінки ярла! - і миттєво, одним порухом стягнув зі жінки її вовняну накидку, розв´язав шнурівки на комірі - і.. оторопів. Довго дивився на її оголену білу шию і плечі - по його обличчі побігли тіні..
      - Ти - християнка?! - не мiг відвести погляду з її декольту, на якім, окрім намиста з перел, яке він подарував їй на весілля, вилискував ще й срібний хрест. - Це правда, ти - християнка? - наполягав, стискаючи мимоволі кулаки. Жінка, перелякана і ошелешена несподіванкою, лише опустила очі.
      - Так.. - ворухнулися її уста.
      - Відколи? - не промовив, лише сухо, як той зів´ялий осінній лист, прошелестів чоловік.
      - Відколи не стало наших батьків.. - вже впевненіше відповіла вона, відчувши, що до неї повертається самоовладання. - Я все тобі хотіла пояснити. Але ти мене випередив. Маю до тебе розмову.
      - О, боги наші рідні! Торе, Одіне! – i зі всієї сили вдарив кулаком по дерев´яному стовпі, що підпирав стелю. - І вона! І до неї дісталися!
      - Любий, прошу тебе, я тобі все поясню. Благаю, не гарячкуй! - вона зіп´яла руки. Та чоловік вже не дивився на неї, а десь наче повз:
      - Пізно, надто пізно.. – шепотів, та враз випрямився, набравши повні легені повітря. - Принаймні, зараз це означає, що у лазню зі мною не підеш.. Гаразд! Прошу тоді свою дружину скинути зі себе те брудне рабське ганчір´я і одягтися у належні, як i годиться для дружини ярла, нарядні шати і прибути на банкет! Без запізнення! - різко розвернувся і широким, певним кроком вийшов за двері.

      Жінка залишилася в напівсутінках одна. Куди б не повернулася, зі всіх сторін на неї блимала холодним світлом розкіш. Не знала, що тепер робити, що думати - у повному сум´ятті ходила довкола світлиці і боялася торкнутися хоча би чогось з тих навезених чужокрайних заморських дарів. Не розуміла, що це з нею таке діється. Має ж бути безмежно щасливою з повернення чоловіка, але щось не дає волі її серцю так-то почуватися. Страх? Знову цей всюдисущий страх? Страх з чого? З того, що не впізнавала свого коханого? Чи то страх з її майбуття? Майбуття її дитини? Роду? Чого ти так постійно боїшся, серце? Чому ти таке скуте, таке замерзле, таке приземлене, наче тобі підрізали крила? Нещасливий досвід? Боїшся зазирнути вглиб правди, впевнене, що очі правди - люті й немилосердні? Що буде далі? Жінка відчувала, що вона мусить негайно знайти якесь рішення, вона просто повинна знайти його, бо інакше.. Вже несила їй було зоставатися в оселі, де крижана самотність над нею нависла ще важчим каменем, огорнула її ще темнішою хмарою, ніж за найтяжчих горя і злиднів, які їй довелося пережити. Він її не зрозумів тепер, пізніше теж не зрозуміє.. бо.. кохає він її ще? Цього жахалася найдужче.. Почула сміх своєї дитини - і наче відлягло від серця. Вона знайде рішення, так, знайде - в цю мить відчула в душі слабку впевненість - треба лиш трішки часу. Часу! Пішла поглянути на сина. Нагодувавши дитя і набавившися з ним, вийшла надвір.

      Від яскраво білого снігу та вогнищ було довкола видно, як удень. І на дворищі вже кипіла робота: челядь вже почала здіймати казани з наїдками і гарячою медовиною, он і печений кабанець уже почав шкварчати на вертелі. Люди з почервонілими від морозу обличчями носили посуд, сіно та хутрo у головний дім, що вже світився з пагорба у темінь, бігали туди-сюди зі запаленими смолоскипами, перегукувалися, сміялися - рух, всюди самий рух і поспіх! І її морозець почав пощипувати у щічки. Дивлячися на це все, дещо повеселішала. Щось її лупнуло зізаду. А потім у руку. Обернулася - і велика сніжка пристала на її грудях.
      - Ах! - тільки й встигла скрикнути - і відчула, як великі снігові кулі потряпляють у її лисячу накидку. - Та що це таке?! - зирк - а це з-поза стайні на неї виплазує язика її щойно повернений брат.
      - Лови! - і ще одна, а потім ще одна сніжка влучали у неї. - Що, сестричко, не даcи відмаху? - дражнив її.
      - Ет ні, зажди ж у мене, бешкетнику! - спохопилася жінка і давай нашвидкyруч зі снігу ліпити кулі і жбурляти їх у брата. І таки влучила - прямо у його розпашілу і надто самовпевнену мармизу.
      - О, сестро! - зволав від несподіванки. - А в тебе рука мітка! - протирав очі і струшував налиплий сніг з голови та розмазував його по обличчі.
      - А що ти собі думав, га?! Що я тут байдики била? - сміялася. - Так файно навчилася влучати на полюванні! - підбігла до брата, роздивлялася, чи не розбила йому носа чи не вибила ока. - Нічого, до весілля заживе! - вже хихотіла на весь двір.
      - Ну, зачекай, сестричко! - і хлопець схопив її і повалив на сніг, почав натирати її обличчя снігом. А вона пищала, сміялася, і знову пищала.
      - Щоб молодішою була! Щоб рум´янолицею, красною молодицею була! - примовляв задоволено і не давав жінці віддихатися. Не зчулися, як уже обоє катулялися по снігу, бо вона теж йому „віддячитися“ хотіла, та й докатулялися аж на середину подвір´я, доки не вдарилися об щось. Це їх зупинило. Жінка підвела очі - над нею, наче темна гора, височів монах у чорній вовняній ризі.
     - О, святий отче, вибачте! - підхопилася, вся у снігу, зі землі і поклонилася перед ним. - Сподіваюся, ми вам не завдали болю.
     - Надто буйна веселість - прояви Злого. - сухо відповіла постать. - Не гоже у такий день, пані, коли ми поминаємо померлих, так дико веселитися. - його зморшки довкола уст ледь ворухнулися. Усмішка на її обличчі зникла. Опам´яталася.
      - Прошу вибачення. - ще раз попросила.
      - Це по-вашому, отче, ніхто не може веселитися, не по-нашому! - втрутився брат, нагніваний словами монаха.
      - Брате! - зупинила його поглядом жінка. - Ми ж домовилися, прошу тебе!
Молодик, здається, почав остигати.
      - Пані, чи можна з тобою побесідувати? Наодинці? - звернувся монах до жінки, не звертаючи увагу на молодика. - Маю для тебе декілька слів.
      - Авжеж. - кивнула жінка. - Воля ваша, отче. Братику, я ненадовго. Поглянь тим часом за людьми, чи все робиться, як слід! - попросила вона брата і разом з монахом віддалилася у протилежний бік двора.

                                                                          (далі буде)
---------------------------------------
Коментарі:

Міклаґардр*- (старонорв. Miklagarðr) за вікінгських часів назва Константинополю.

Mайстри сарацини** - ювелірні виробки з Півдня набагато перевищували якість юв. виробків тогочасної середньовічної Європи, мусульманські коштовності користувалися неабияким попитом серед тодішніх європейців;
тут мається на увазі купецький виторг, коли вікінги постачали на Середній Схід через Волгу та Каспійське море у Багдад товар у вигляді природних ресурсів зі Східної Європи та полонених балтійців та слов´ян в обмін на породистих коней, прянощі, тканини з шовку та бавовни, диковинні коштовності тощо.

Такого не знайти у християнських монастирях!***  - натяк на часті пограбування християнських святинь під час наїздів вікінгів.


Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Михайло Нечитайло, 15-12-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 6 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 14-12-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 13-12-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.46728610992432 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Сторінками детективного трилера Поліни Кулакової «Корсо»
Книги у жанрі горор чи трилер ще не є достатньо популярними в українській літературі. Цей жанр, хоч …
Улюблені книги письменників: Маркес, Гемінґвей, Бредбері та Стейнбек
Всі ми не раз переконувались у тому, що книга може суттєво вплинути на життєвий шлях і світогляд. А як щодо …
Що почитати, коли в тебе важкий тиждень
Кожна людина має такі дні, коли відчуває, наче життя випиває з неї останні соки. Іноді навіть немає …
Огляд щоденника литовського повстанця: Приклад для наслідування
Боротьба з совєцьким режимом в середині ХХ століття набула широкого розмаху на окупованих територіях. …