Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2466
Творів: 44262
Рецензій: 86427

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Вирваний гриб ч.2

© Михайло Нечитайло, 06-12-2015
- Уб’ю, - твердо вирішив Микола Павлюк.
Убивати мався Ернста Милованського. За Лєну, за те, що багатій, за те, що вчиться в університеті, лайдаком будучи, за гриба врешті-решт, у дитинстві відібраного, за все, все, все, що зрізало долю Миколину, як бензопила дуба.
Зібрав докупи всі гроші, що мав, ще й у людей позичив, зашкандибав до автобусної зупинки край села - до столиці мався їхати, до столиці на вбивство.
Автобус запізнювався, тож Микола змерз, але зігнувся й трусився, мов осиковий лист на вітрі, не тільки від холоду – потерпав, аби не запідозрили, не запримітили, що вбивця, що кілер, що на гріх іде; хоча й не гріх то зовсім - убити нелюда.
Поряд верескнув гальмами джип. Бокове скло з’їхало донизу, з нього вистромилася вгодована мармиза.
- Сідай, - прогула.
Микола смикнув на себе дверцята, шаснув на заднє сидіння.
Краще б не шастав. Уже й назад хотів, та пізно - шурхотить джип колесами по асфальту, рве під себе кілометри, везе до столиці, на вбивство.
А навіщо столиця, питається. Жертва, ось вона, поряд - мружиться, як кіт, на задньому сидінні, простягає лапу.
- Привіт, дружбан, - муркоче.
Не зчувся, як і руку подав для потиску. Аж бридко стало - навіщо, навіщо подав. Та що вдієш, рука вже потиснута, її не відмиєш, не відітреш - уже вона в багні.
А майбутня жертва, клятий Ерні, ще й регоче;
- Чого це ти смикаєшся, дружбан? Змерз?
- Угу, - гуде Микола.
- Невже вітер такий пронизливий? - співчуває Ерні.
- Не вітер, життя, - хижо блискає очима Микола.
- Не гріши, Микольцю, на життя, - заперечує Ерні. - Життя - річ прекрасна й справедлива.
- Як для кого, - уточнює Микола.
- Для всіх, - щедротами повниться Ерні.
- І для мене? - допитується Микола.
- Звісно, - не сумнівається Ерні.
- І для Оленки Чиж? - Микола, як суддя.
Гнівом блиснули Ернстові очі. Але недовго блищали.
- А чого, - мовив, - і для неї. Все, що хотіла, все й отримала.
- Цікаво, чого ж вона хотіла? - між туманів Миколин голос.
- Що мене хотіла, а тебе ні - то це факт, а про інше хто, крім неї, може знати, - Ерні з роз'ясненнями, ніби вчитель до учня.
Та учень уже не учень. Учень - уже кілер. Він заносить кулак, він б’є Ерні в ненависну морду, товче її на попіл, стовк би й на ніщо, та зупиняється джип, збігаються до побоїща охоронець і водій, витягують кілера надвір, тягнуть до близького лісочка й духопелять по повній.
- Ти на кого руку підняв, фраєр? - реве бурмило-охоронець і кулаком-кувалдою рихтує спину, шию, щоки.
- Сопляк, таку твою, - не відстає водій, валить додолу, ногами зчищає зайве повітря з легенів.
Потім до заюшеного, ледь живого кілера нахиляється жертва:
- Запам’ятай, ти, любов’ю калічене чудо, що ти в цій історії - ніщо. Й у цій, і взагалі в історії. Її, історію, творю я й такі, як я, а тобі, виродку, залишається в ній тільки жити й не рипатися зайве. Якщо хочеш жити.
Помчав джип, повіз недосяжну жертву.
А з лісочка до траси ліз ледь живий, напівмертвий кілер, що народжувався, народжувався, та так і не встиг народитися. Не в ту історію втрапив, не в ту вступив, не спромігся осилити її, підкуплену стерву, впав їй під ноги й зачах, зігнив, зітрух, як з’їдена дощем солома, як згризена шашелем колода, як роздерта безгрошів’ям людина, як сточений червою гриб.
Ще сходив, очунявши після побоїв, до пониклих від горя Олениних батьків.
- Милованські - вбивці, - сичав крізь вибиті зуби. - Борімося, пам’яттю Оленки, борімося, - закликав. - Не даймо вбивцям творити історію.
- Проти кого боротися? - хилилися старі Чижі. – Проти мільйонів?  Та за ними весь світ, що ми проти цілого світу.
- Та ми... Та ми..., - закликав Микола.
- Та ми - ніщо, - продовжив Оленчин батько.
- Борімося, - благав Микола. - Іменем Олени - борімося.
- Ні, - як відрізали старі Чижі. - Нема ні чим, ні за що, ні звідки.
Кілери вмирають тихо. Вмирають, коли від них віддаляються, стають недосяжними жертви.
І тільки гіркий, розпачливий крик: «Уб’ю!» ще довго тривожить точку на землі, де зростав, мався бути кілер, але не спромігся, не зумів створити історію.
Тож упав у свою душу й затаївся, завмер, як хижак перед стрибком. От тільки хижак старий, безсилий, а стрибок далекий, тож відстань до нього - вічність, на межі якої затаїлася дата смерті хижака та кінець його вимріяному нездійсненному стрибку.

Ох, неправедний, неправедний світ, хто тебе сотворив, придумав хто, хто поміж людей тебе пустив, чи людей - у тебе?!
Який критерій оцінки людини вартий для тебе чогось на цій землі? Талант, здібності, чистота душі, помислів чистота, здатність до творення, доброта? Ні, ні,  ні! Гроші - ось один, кінцевий і останній критерій належності до людської раси. Бо якщо і є щось на світі непідкупне, то один лишень Бог. Все ж інше - гроші, гроші, гроші.
Бо прийшов на землю сатана й довго думав, чим поманити людину, чим відвернути її від душі, від помислів достойних, від споглядання неба та свого місця в безмежних тих просторах. І придумав гроші. Кинув їх між людей, застував ними світ і поманив у колотнечу здобувань. Ото й марудиться людина на землі одним – грошима. Чи до душі йде, чи до помислів, чи до тілесних змагань, чи до зір прагне, чи до землі - грішми перш за все печеться. Адже куди ступити має, скрізь перш треба гроші кинути, бо інакше шлях, ще й не розпочавшись, кінець свій здобуває відразу. Змалів світ, до розміру купюри змалів і в тій купюрі заплутався, як муха в павутинні, та долю тієї мухи тим собі, мабуть, і вготував.
Один Бог лишень над усім із закликом своїм:
- Покайтеся!
Зачастив Микола Павлюк до церкви - до Бога йшов.
Запримітив його батюшка - молодий, а служби не минає. Намірився возвести в дяки.
- Облаштуємо скоро храм, - похвалився раз, - Милованські гроші дають.
- Хто? - остовпів Микола.
- Милованські.
- То вони ж багатії, злочинці, вбивці, злодюги, хапуги! - вжахнувся Микола.
- Але до храму йдуть з копійкою, - парирував батюшка. - Слово Боже хочуть у належні шати зодягти.
- А хіба до Бога йдуть з грошима? - дивувався Микола. - Хіба не з душею? Гроші - вони від сатани, від чорта. Зайві вони у світі, лихі. Куди ж з ними до Бога?
- Не згоден, - стояв на своєму батюшка. - Гроші - від Бога. А як же без них? Чим людину до праці заохотити, до руху?
- Тільки не грошима, - стояв на своєму й Микола. - Тільки не сатанинським.
- А чим?
- Жадобою пізнання, - знайшовся Микола. - То є двигун духу, гроші ж тягар, гальмо. Світ повинен бути таким: коли я хочу змайструвати шпаківню, мені для цього повинно вистачити лишень бажання, коли ж мені треба грошей на дошки, цвяхи та на молоток, а їх, грошей, немає - то немає й шпаківні, який же це рух? Я хочу зробити шпаківню, я повинен мати можливість зробити її одним своїм бажанням - оце вінець справедливості.
- Хочеш робити шпаківню - роби шпаківню, - підсумував батюшка, - а церкву робитимуть Милованські.  Бо ти - при філософії; а вони - при грошах.
Боже правий, і тебе хочуть купити. Тулять по землі храми, золотом та діамантами їх ушивають - а для кого, для чого? Бог потребує молитви та чистоти душевної - й усе. З кущів, з-під чистого неба, з поля неозорого, з хатини бідної - однієї лиш молитви та чистоти. А ми йому - золото, гроші, діаманти. Не за Бога маємо, за хабарника. Чи й не диявола діти, га? Все, все в гроші вернемо, а без них і себе за себе не рахуємо. Дожилися, хай йому грець.
Перестав Микола ходити до церкви. Бо де Милованські своїм дьогтем помастили - смердить йому, ой, смердить.
Раз, щоправда, зайшов. Глянув на ікону, золотом ткану, що Милованські до храму приперли - а з неї на нього замордована Оленка дивиться.
- Колю-у-у! - очима благає, кричить. – Порятуй! Зніми з мене це золото, воно ж метал, важке, відпусти до Бога, як я є, ліпше нагою, ніж у латах та веригах золотих.
- Кляті горлохапи, - вилаявся Микола на адресу Милованських прямо серед храму. - Все споганили - релігію, Бога, Божу матір, ікони, душі, життя, долі, все. Себе лишень лишили та свої гроші. Творять, іроди, історію - а для кого? Для себе. Людей у свою історію вцементовують, як цеглу - мурують собі п’єдестал. Забули, що живі люди, живі, їм би не цеглою, а людьми. Та історію творять горлохапи - біда, біда у світі, велика біда.
Замкнувся Микола, як самітник у келії, замкнувся, бо відчув, що вирвали його з цього світу, як Ерні в нього з рук гриба.
Вирвали - й не віддали, не повернули. Так і йдуть тепер окремо: світ - по наїждженій грошовитій дорозі; Микола - по нетрях одвічного безгрошів’я та непотрібності.
Де перетнутися цим дорогам, де знайти таку історію, де вони перетинаються, хто сотворити її здатен просто так, без грошей, по долі випадку чи за добре слово?

Замкнувся Микола в собі, зійшов у своїй долі до світу каліки-пенсіонера, до грибництва та мисливства зійшов, аби чимось дні заповнити. Шкандибає колись поламаними хворими ногами по лісах та полях, тягає корзини з грибами та в сезон полювання стару батьківську рушницю на плечах. Важко, важко дибати немічними ногами, але йде, йде Микола - до волі від нікчемного світу, до намагання самого себе перейти, аби не скрутитися ще замолоду зовсім немічним старцем у старенькій хатині.
Позавчора помер Федір Іванович Милованський. Сьогодні похорон, тож усе село рихтується плентатися на цвинтар віддати останню шану своєму довгому та незмінному керівникові.
Все село, крім Миколи Павлюка. Він звично закинув рушницю на плече та почовп до лісу.
Ліс ген за селом, відразу ж за цвинтарем. Чимчикує Микола, а назустріч сільські жіночки.
- Куди? - допитуються.
- Піду довбану зайця, - роз’яснює Микола.
- А як же похорон, не йдеш? - жахаються. - Федір же Іванович весь вік над нами, треба вшанувати востаннє.
- Я шаную тих, хто поряд, - Микола твердо, - а з тих, хто над нами, одного Бога. Бо інші всі з тої верстви - людоїди, грошодери, диявольські діти. Як копитяться, то туди їм і дорога, нема за чим жаліти, шанувати, отже, теж нічого.
- Господи, Миколо, схаменися, - хрестяться злякано жіночки, поспішають геть.
А Микола минає цвинтар і заглиблюється в ліс.
Ходить по нім, снує. Довго-довго. Зайця, либонь, навіть не шукає. Просто ходить.
Знайшов пару пристойних грибів, поклав до кишені. Й раптом - ого! - в ямі-вирві від ще далекої воєнної пори бомби, під кущем притаївся боровик. Як той, з дитинства, навіть більший.
Микола шасть по нього. А віти розхристаного куща не пускають, чіпляються за дуло рушниці, що стримить над плечима, й не пускають. Поклав Микола рушницю на землю, в траву та торішнє листя, зігнувся в три погибелі, поліз під кущ, у яму, дістався дна, боровика, зірвав того, бо зрізати нічим, ножа забув, здер з його могутнього бриля приклеєного листочка, зважив на руці, обміряв, прискаливши око, задоволено приплямкнув.
- Оце козак! - дав оцінку.
Поповз з ями, вибрався нагору.
- Де це ти, мужик, таку бандуру знайшов? - гримнув поряд голос.
Аж стрепенувся Микола з несподіванки.
Якийсь здоровань, геть забризкавши кущ кропиви неподалік, застібав ширінку й хижо поглядав на боровика в Миколиній руці.
На лісовій дорозі між деревами бовванів легковик.
- Ге ж, красень? - оговтавшись, похвалив Микола гриба.
- Звісно, - погодився здоровань. - От тільки жаль, мужик, що не там ти його знайшов, бо став ти, певно, з цим грибом упоперек моєї стежки. Глупа іронія долі – звиняй.
Полапав себе по сорочці, поверх якої повинні були, напевно, бути куртка чи піджак.
- Тьху, - виматюкався, - йолоп. Слухай, мужик, - наразі знову звернувся до Миколи, - раз ми вже зустрілися, давай мені сюди гриба, краса все-таки, пішли до машини, я з тобою за нього розрахуюся. І твоя доля зміниться, й моя стежка певнішою буде.
Та й простягнув товсту руку з масивним золотим перснем на пальці.
Задовбали Миколу ці багатії. 3 дитинства задовбали. Не дають насолодитися зірваним грибом. Про якусь власну стежку торочать, а нащо Миколі їхня стежка, коли й своя покручена, що й найзрячіший заблудиться.
- Гриб не продається, - мовив Микола.
- Я дорого дам, - наполягав здоровань.
- Гриб не продається ні за які гроші, - стояв на своєму Микола. - Це - скарб, відгомін дитинства, повернення вирваного в день, коли починають копититися кривдники. Це чи й не Божий знак.
Здоровань не побажав слухати, вхопив Миколу за руку, стиснув її, витяг з розчепіреної болем долоні гриба-скарб, а потім поклав свою лапу з перснем Миколі на обличчя й щосили штовхнув від себе.
Тільки зашелестіло назад до ями.
- Ах ти ж погань, - вилаявся Микола, вишкрібся з ями, намацав у траві та листі свою непомічену прибульцем рушницю, звів курки, направив зброю на непроханого гостя.
- Та скільки ж уже вириватимуть ці нувориші в мене з рук гриба? - злістю залився. - Ану стій, сволото, - гукнув, - стій, бо й дух з тебе, паршивцю, випущу.
Здоровань обернувся, ним пересмикнуло.
- Спокійно, мужик, - криво всміхнувся, - вибачаюсь і повертаю скарб, - обережно нагнувся, поклав гриба на землю, потім випростався й підняв догори руки.
- Все, -  примовляв, - інцидент вичерпано.
- Бачиш, погань, - все ще шипів, затихаючи, Микола, - не все персні твої та калитка вирішують. Є в людей і інші цінності. Навіть простий гриб може бути дорожчий за твої тисячі чи мільйони. Боїшся рушниці, еге ж? - все ще тримав здорованя на прицілі. - Певно, теж вважаєш, що твориш історію? - запитав у супротивника.
- Творю, - щиро зізнався той.
- Не надіявся, що й інші, бідні та немічні, можуть її переписати на свій копил, - допитувався Микола. - Всю, може, й не можуть, а твою в даний незручний для тебе момент можуть ще й як, - хизувався.
- Не надіявся, розслабився, буває, - погоджувався здоровань.
- Тож не дери ніколи носа перед простою людиною, - повчав Микола, - бо кожна з них може створити свою історію з твоєї.
Здоровань, напевно, хотів щось відповісти, та лісовий корч уліз під Миколині потрощені ноги, схибив їх ходу, струсонув ними, немічними, аж усеньке тіло здригнулось і, колотнувши пальцем на гашетці рушниці, натисло на ту гашетку, врізало дуплетом здорованю прямо в мармизу.
Він ще сіпався після пострілу, але ясно було - не жилець.
Через якихось півгодини Микола, отямившись від всеогортаючого страху за скоєне, нарешті поклав рушницю на землю, заглянув у посічені дробом до цурки очі здорованя. Видно було, що дріб, здолавши очі, поліз десь глибше, чи й не до самого мозку.
Здоровань уже затих, уже не сіпався, вже почав холонути.
- Хто ж ти? - поцікавився Микола.
Пішов до легковика, знайшов там на сидінні куртку загиблого, витрусив з неї портмоне й пістолета з глушником.
- Йой, - злякався повторно, кинув назад на сидіння куртку, пістоля, портмоне, грюкнув дверцятами.
- Стій, - наразі сам себе зупинив, вийняв з кишені носовичка, витер ним ручку на дверцятах, за яку брався, потім відкрив ті дверцята знову, взяв пістолета, відніс до загиблого та вклав тому в руку з перснем на пальці.
- Отак буде ліпше, створимо видимість, що я тебе грохнув, захищаючись, - промовив, забрав свої рушницю, гриба та й пішов до села.
По дорозі ще роздивився, що гриб геть сточений червою, тож викинув його геть, хоч і красень, хоч і спогад про дитинство.
- Не щастить, - буркнув лишень, - ніде не щастить, ніколи, ні в чому. Кляті люди, кляті грошогреби, все життя мені сточили. Все до крихти сточили, на чорний день, і то не лишили. Один гриб на радість знайшов, і той черва згидила. Не щастить, навіть черва проти мене, не щастить.
З тим і зателефонував до міліції, й повідомив про вбивство, та вручив свою долю в руки розхитаного людським глитайством правосуддя.

Правосуддя повірило в Миколину байку про вбивство здорованя з метою самозахисту. Повірило, бо відкопало в легковику, крім пістоля, ще гвинтівку з оптичним прицілом та глушником і фотографії Ернста Милованського та його вельми заможного батечка. Та й самого здорованя, кажуть, упізнали – вельми розшукуваний був тип.
До сільського цвинтаря лісом підбирався не здоровань, а звичайний убивця, що мався на чиєсь грошовите замовлення «вимочити до останньої краплини» сімейство Милованських. Мався з лісу видивитися на похороні Милованських і, доки розчулена охорона витиратиме набіглі за померлим дідом вельможного роду сльози, вколошкати продовжувачів роду. Чиясь історія, бачите, перетнулася з історією Милованських і хотіла поставити все на свої власні рейки.
Та втрутився Микола Павлюк. Він по необережності дав невідомій історії дулю, а Милованських відправив у ситу та щасливу дорогу по власних відполірованих багатством рейках.
Врятував. Господи, нащо ж така кара?! Краще б той здоровань його, каліку, був замочив, аби не впізнав потім, не посвідчив, най би був каліку замочив (а мав, певно, такі наміри, недарма ж до автомобіля йти припрошував, про перепони на своїй стежці торочив), але й Милованських потім. Аби не дерли кирпу, не хвалилися своїм творінням історії.
Та сталося так, як сталося. Не щастить.
Виправдала Феміда Миколу, відпустила додому. Ото й тільки, що рушниці не повернула.
Вніс Микола сокиру до хати, чекав Ерні з подякою за врятоване життя. Надіявся - прийде, повинен прийти з подякою, адже так ведеться між людей. Прийде, а Микола з-за припічка його сокирою - згадає своє колись невдале кілерство, виправить помилку й зробить вдалим.
Та Ерні не прийшов. Ні з подякою, ні просто так. Мусив Микола визволяти сокиру з павучого полону та нести назад на дровітню. Натомість узяв до рук козубень, бо осінь якраз входила в жовті свої соки, та зайнявся опеньками.
Назбирав повен-повнісінький козуб, брів обіч асфальтівки.
Поряд пригальмував джип. На передньому сидінні гніздилася мордата охорона, із заднього ж, вилізши з-поміж грудастих молодиць, зродився Ерні.
- Чувак, - гукав Миколу, - продай опеньки, бо дівчата дуже хочуть грибного.
Дівчата реготіли - показували, що грибного таки хочуть.
- Я для себе збираю, - буркнув Микола, - а дівчата як хочуть, то хай підуть у ліс та назбирають.
- Чувак, - обурився Ерні, - ти ж мужик, негоже так до жіноцтва.
- Хто б казав, - відповів Микола.
Та Ерні не звернув уваги на натяк, він спритно вихопив у Миколи козубець і подав охоронцю.
- Не дам! - запротестував Микола. - Скільки вже можна мене грабувати?! Гриба, життя, тепер опеньки - все вириває й вириває.
Хотів крикнути «Уб’ю!», хотів здійснити погрозу й голими руками на очах у молодиць задушити ненависного багатія, але глянув на охорону, згадав колишній досвід і зрозумів - не здійснить, не задушить.
- Падло ти, Ерні, яке ж ти падло, - тільки й вимовив.
- Чуєте, в селянинові бурлить інстинкт власника, - продовжував тим часом веселитися Ерні, - за корзину опеньок він би нас усіх перерізав, якби міг.
Гигикнув охоронець, а якась з дівчат-молодиць аж з вікна голову висунула.
- Лісовий куркуль, - кинула разом із запахом смердючих парфумів.
- Лютий куркуль, - добавив Ерні. - Та не журися, ринкова економіка працює, - заспокоїв Миколу. -  На, - тицьнув п’ять доларів у нагрудну кишеню піджака.
- Ти думаєш, цього вистачить? - тільки й перепитав Микола.
- Аякже, тут ще й на чай буде, - плигнув Ерні між молодиць, повіявся до своїх розкоші та багатства.
Збрехав, обдурив. Не виходило з тих п’яти доларів на чай. Якщо навіть порахувати, що долар пішов за гриба з дитинства, долар - за місце в університеті; долар - за Оленку; долар - за вирване з рук найманого вбивці життя; долар - за опеньки, то на чай ніяк не лишалося.
Та хіба виміряєш усе вирване з рук якимсь доларом, коли вирване практично все життя.
А може й не життя, може, це його, Миколу Павлюка, вирвали з життя.
Ніби гриба.
Та яка різниця, чи життя в тебе вирвали, чи тебе з життя, головне – вирвали. Гроші, їх володарі, оті вічно п’яні та згуляні творці історії - вони ж рвуть, рвуть; вони ж не дивляться, що вони рвуть - долі, життя, гриби чи весь світ оптом. Вони вважають, що п’ятьма доларами здатні затулити будь-яку дірку в світобудові.
Вони навіть уявити не можуть, що їхні п’ять доларів хтось може викинути під лісом, де вони й зігниють.
Ніби сточений червою гриб.
Разом з пошматованим світом.
Чи чиїмось конкретним, чи й усім оптом.

Наступного дня Микола, загнаний фінансовою скрутою в безвихідь, пішов до лісу по викинуті зопалу п’ять доларів.
Але їх там уже не було.
Хтось підібрав, хтось знову вирвав з його рук його світ.
Історія творилася далі.
Радше, повторювалася.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Viktoria Jichova, 09-12-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 07-12-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Микола Мисковець, 07-12-2015

Читається без зупинок

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олександр Ман, 07-12-2015

Суцільна темрява

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Старосвітська Тетяна, 07-12-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 06-12-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.48092794418335 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Наївно про жорстокість: «Хлопчик у смугастій піжамі»
Вперше книга Джона Бойна «Хлопчик у смугастій піжамі» вийшла у 2006 році. І швидко стала бестселером …
Огляд книги Ельчіна Сафарлі «Про море мені розкажи»
Просто живіть, посміхайтеся і любіть. Це не складно. Ельчін Сафарлі «Про море мені розкажи» Відверто …
Огляд роману Сергія Жадана «Інтернат»
Сергій Жадан написав роман, на який чекали три роки. Чекали хоч і з нетерпінням, проте мовчки. Чекали …
10 рекомендацій із книги «Самостійна дитина, або як стати „Лінивою мамою“»
Одним із найбільших страхів майже кожної матусі є страх, що її назвуть «лінивою мамою». Проте можна …