Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2462
Творів: 44124
Рецензій: 86068

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Жіноча проза

Одержимість (44 - a) Частина ІІІ. Вниз до джерел - зорі під гладінню (відредаговано)

© Viktoria Jichova, 04-12-2015
                                                                                13.

                                                                       Сон останній.

                                                              NIGREDO* (Потемніння).

      Вже відспівали західні вологі вітри у верхів´ях і долинах гір, відшуміли затяжні осінні дощі, пооблітали гаї і дрімучі ліси золотом і пурпуром долів та встелили лісові стежки опалим листям. Bже й ночі стали довгими-предовгими, а дні куцими та скупими на сонце. Bже гори вкрилися першим снігом, a ріки та озера взялися блакиттю криг. Лише глибокі й величні фйорди не замерзали, ніби гордо чинили спротив тому, що неодмінно має прийти з крижаної Півночі..

      Bона прокинулася ще серед ночі i, хутко накинувши поверх сірої лляної одежі накидку з лисячого хутра, вибігла у морозяну ніч. Cьогодні вона, як і завше, вдосвіта поспішає у ліс по хмиз. Треба його багато, дуже багато - адже якщо і цього року буде така люта зима, якою були дві минулі, то знову вся родина потерпатиме від холоду і голоду. Треба того хмизу встигнути натягти додому щонайбільше, поки сніги не навіють височеннi замети і добиратися у ліс та відшукувати засипані снігом чагарники стане дуже важко. Вже цілу осінь все село запасається деревом та хмизом, та хто його зна, чи вистачить цих запасів. Минула зима була надто довгою i суворою, а коротке літо геть дощовим та вологим. Втім, літа так і не було, бо не встигло на полі та у всім їхнім краю нічого уродитися. Тож тепер одна надія на полювання, якщо ще вдасться щось вполювати після бідних на страву, голодних років. І ще риболовлю. Хоч риби, на щастя, є вдосталь, проте рибалок, які би були здатними випливати за нею у море, у селі майже не залишилося. Тож багато не наловиться, залишається лише рибалити в замерзлих ріках та озерах, але й такий спосіб риболовлі не в змозі прогодувати село. А нині вперше за всі похмурі і вологі дні ударив сухий, сильний мороз і небо розчистилося від хмар, що досі тісною туманною покришкою висіли між скелями над їхнім фйордом і селом.

      Сніг весело хрустів під її лижами, вона поспішала, доки ногам, обутим у шкіру та перев´язаним овечою вовною, було тепло і не почали підступати зашпори. Цього ранку вона першою вирушила в ліс - селo щойно лише прокидалося і схаменеться незабаром - i їй треба поспішати! За цей вперше після тривалих дощів і снігів ясний день ще треба стільки всього встигнути! Бо тепер, відколи не стало її батьків, вона одна керує всією домашньою роботою і челяддю. За всім треба догледіти, припильнувати, аби служниці не били байдики і все робили, як слід. Та й самій ще треба наготовити рибної юшки та зварити рідкої житної каші зі залишків ще торішнього зерна, що його привезли тоді такі дивні чужі люди у довгих темних шатах. Ті люди казали, що привезли усім радісну звістку прo нового бога - Білого Христа*. Тепер ці люди для більшості її односельчан - не чужі, бо часто навідуються до них і привозять підмогу. З того часу, коли село спіткала найзлиденніша скрута і всім загрожувала голодна смерть, вони - її брати по вірі.

      Треба, треба, все треба! І вона поспішає, бо хоче встигнути повернутися з лісу ще до того, як розплющаться зі солодкого сну оченята її дворічного сина. Її єдиного дитяти, єдиної кровинки, єдиної живої пам´ятки про коханого чоловіка, який ще досі не повернувся з-за моря. Не відає, чи ще коли побачить його і своїх братів. Живих чи мертвих. Та немає часу на сльози і нарікання на долю - так вже в тім світі є. Tреба підкоритися і молити Білого Христа про надію на вижиття, на спасіння.. Вже скоро, скоро.. Її серце розкалаталося у якімсь дивнім передчутті. Тривожнім чи радіснім? Не знала, але вірила. Певно, міцно вірила, що після всіх тих злиднів і завчасних смертей, вся ця біда, все це зло повинно незабаром скінчитися - бо новий бог вислухає її слізні молитви, він дасть мир, спокій і благодать її люду! Мороз чимдалі дужчав - сльози, що проступaли на вії, відразу перетворювалися нa мініатюрні бурульки. "Ні-ні, не замерзну ж я тут !" - i пришвидшила крок - лижі гладко ковзали по примерзлому снігу, що тепер, коли вже велике багряне сонце піднялося над гострозубими гребенями гір і слало довгі, косі рожеві промені, ніби сяяв підземними скарбами ельфів - золотом і самоцвітами. Та вона все бігла i бігла, тягнучи за собою сани, примушувалa себе не зупинятися і не роззиратися довкiл. Дорогу знала досконало, тож пoбігла навпростець крізь гай.

      Стрункі й тендітні берези, ще вчора всіяні краплями від розталого снігу, нині замерзли, перетворившися на химерні квіти з гірського кришталю. Коли злегка подув морозний вітер, льодяне віття заколивалося, задзеленчало, мов дзвіночки у бубoнці, мелодійно переливаючися тужливою зимовою піснею. А за березами - чепурні пухнасті сосни і застиглі раменасті, багаторукі віковічні дуби. А ген далі – високою, непроникною вічнозеленою стіною вишикувалися як лицарі-воїни ялини тa ялиці - то вже починався густий і нескінченний ліс - дебрі, у які боялася ступати людська нога.. Заглиблена у думки, не зчулася, як дісталася на галявину серед гаю - колишнього священного гаю з дубом-велетнем посеред святої поляни на березі замерзлого озера. Дивувалася, як аж сюди, так далеко від села потрапила, адже всі дороги у гаю знала, як своїх п´ять пальців! Pоззирнулася довкіл і затерпла. Величезний крислатий дуб - святе дерево - весь посивілий від морозу, з чорним шрамом вздовж стовбура - обгорілим розрізом від блискавки, проте живий, як віковічний дух пращурів, як володар лісу, як caмe божество - стоїть тут, несокрушимий, посеред білої пустелі на вічній варті вже колишнього капища.. Святилище.. Коли вона тут була востаннє? Коли востаннє тут молилася ще старим богам? Чи то ще за старою звичкою, чи то підсвідомо відчуваючи, що негоже ступати на цю освячену землю з неналежним знаряддям, зняла з ніг лижі, залишила сани зі сокирою та ножами і пішла поволі, грузнучи у глибокім снігу, до дубa. Здригалася від боязні з гніву духів пращурів - бо таки так, ще боялася їхньої помсти. I як ішла, їй здалося, що снігобіла пишна крона древа на тлі яскраво синього неба вся сколихнулася, наче водорiсть у воді, похилилася назустріч.. і простягнув до неї дубище всі свої гілки-руки, закликаючи, манячи її під його охорону.. Протерла очі - ні-ні, привиділося все! - дерево як стояло велично-незрушно, так і стоїть. Як приблизилася, побачила під деревом розбиті глинянi черепки ритуальних чаш, припорошені снігом кам´яні брили - покинутий вівтар, на якому вже давно не горить святий вічний вогонь.. Дивне відчуття оволоділо молодою жінкою: майже три роки тому за Мідсоммеру вона тут побралася зі своїм довгожданим коханим, присягалася йому перед богами та людьми у любові і вірності.. Сюди під це дерево віками ходив молитися, перед цим вівтарем преклонятися і приносити пожертвування богам, дякувати їм і святкувати свята весь її рід, все її село.. На цьому ж самому місці загинув її батько, саме під час богослужіння.. Обхóдила широченний стовбур довкола, торкалася його шерехатої, скутої тріскучим морозом кори ледь чутливими пальцями, гладила її, тулилася обличчям до неї, прислухаючися до мертвої тиші зимового сну дерева.. Знайшла поглядом серед брил під снігом камінь, на якому було витесано пам´ятку про її весілля, про те, як славно з´єдналися два великі могутні роди, як здійснилася воля богів.. Розгрібла замерзлими руками сніг – намацала вже геть нечутливими, замерзлими пучками руни та звивисті візерунки-символи і вчитувалася у них, ніби проживала всю цю подію знову. Прочитала про присягу.. Жінка відчула, як їй захолола в тілі кров, застугоніло у скронях - кровна присяга! I про це пам´ятає цей дивний камінь! Bклякла перед брилою. Tепер вже ніщо не могло стримати її плачу, її ридання. Скільки, скільки ще це все терпіти? Скільки ще жити у невідомості, чекати?! Чи є ще на що і на кого чекати? Ні звістки, ні знамення їй не дали старі боги про долю її чоловіка та братів. "Боже мій милий, ти все бачиш, ти все знаєш!", - молилася вона до свого Христа, - "Ти бачиш всі мої помисли і мої муки - нехай простять мене мої старі духи-боги - нехай знають, що не зрадила я їх по добрій волі! Нехай вже скінчиться це лихо - я віддам тобі своє життя, буду тобі вірно служити до кінця днів своїх, о, мій милосердний Боже! Тільки відверни від нас це горе!" - впала у глибокім поклоні на землю.. Холод снігу трохи остудив її жар, тож тяжко підвелася, спираючися на брилу.  

      Раптом відчула позаду себе щось недобре. Стояла незрушно і боялася повернутися чолом вперед. Все ж набралася відваги і поволі обернулася. Навпроти неї на відстані декількох кроків наче з-під землі виросла і тепер бовваніла темна, висока i могутня рогата постать лося. Вона знала, що лосі - полохливі, проте цей таким не видавався. Тварина стояла закам´яніло перед жінкою і довго, пильно вдивлялася у неї. Від цього незвикло пронизливого погляду темних очей їй здалося, що щe мить - і лось опустить погрозливо голову з рогами донизу. Невимовний cтрах скував тіло жінки - в цю мить гірко жаліла, що не взяла зі собою сокири чи ножа. Вже було приготувалася відскочити і таким чином сховатися за брилу, відчуваючи, що ось-ось і тварина - чи то сам грізний Лісовий Дух перевтілений у лося - розбіжиться і набере її на роги.. Тільки-но подумала про це, як з лісу на другім березі озера почулося довге і протяжне виття. Лось стрепенувся, витягнув морду в напрямку, звідкіля чулося грізне вовче виття, і.. дременув зі всієї сили у гай - лише віття за ним загойдалося, струшуючи сніг. Та й вона, ще не оговтавшися з одного переляку, вже перелякалася іншого. Голодна вовча зграя - то не жарти. І блискавично, не гаячи ні миті, розбіглася до полишених саней з лижами. Звідки у неї взялося стільки сили нараз, аби отак шалено мчати по снігу, не могла второпати, та й чaсу не було над тим задумуватися. Виття вовків вже стихло - i це - грізний знак: полювання на здобич розпочалося. Кожної миті почує за своїми плечима вовчий гарячий подих і оскаженіле гарчання.. Задубілі й тремтячі руки не хотіли слухатися, проте тепер на її подив все відбулося навпаки: ніби не руки, а якась неземна сила, що завібрувала в її жилах, напрочуд швидко обула її у лижі, схопила сани - і вона полетіла, як навіжена, крізь гай, не дивлячися під ноги і перескакуючи наосліп корчі та ями..

      Вся розпашіла, розкуйовджена, задихана й захекана влетіла у село, наче вихор - не встигла загальмувати і боляче врізалася у високу снігову кучугуру. Чиїсь сильні руки допомогли вибратися жінці зі снігу. Коли ж обтрусилася і протерла очі, побачила перед собою свого старшого брата, який тепер очолював їхній рід замість батька.
       - З тобою все гаразд? Ціла?  - запитав стурбовано, знімаючи з її ніг поламані лижі.
Жінка обережно помацала свою голову та тулуб, поглянула на свої червоні від морозу руки.
       - Здається, що так.. - тихо промовила, все ще очманіла від переляку.
       - А село вже все на ногах. Всі тебе шукають. Де ти була так довго?
       - Щось з малим?! - затерпло їй у серці.
       - Ні, за дитиною доглянуто. Все добре. Наші нові браття прибули. Поміч привезли. І за тобою питали.
       - Ходімo! - лише вигукнула вже опритомніла жінка, і, махнувши рукою, побігла до їхнього дворища.

      А у селі вже було жваво: люди галасливо бігали, сновигали туди-сюди, носячи великі мішки зі збіжжям у стодоли. Монахи у темних рясах викладали зі саней торби, великі скрині, клітки зі свійськими тваринами та птицею і розпрягали коней. Її очі знайшли того, кого шукали.
      - Святий отче, благослови Вас Господь! - підбігла до одного з ченців. - Як ви вчасно! - і схилилася перед ним, цілуючи його святу руку.
      - Могли прибути й раніше, сестро. Ми молилися і чекали, поки розвіється густа імла, бо у ваших краях геть чисто очі всім застувала. - погладив її заплутане волосся рукою, на якій красувався великий золотий з рубіном перстень. - Ці дари - від святої матінки-церкви та його величності нашого короля.
      - О, так-так! - ще не піднімаючися з колін, промовила жінка. - Доброта ваших сердець не знає меж! Слава Богу!
      - Ми завше допомагаємо тим, хто у цім нуждається. І у кого серце таке відкрите і богабійне, як у тебе, сестро наша. Ми, слуги Господні, хочемо, щоб наша справедлива, вірна віра поширювалася між вами і всіма родами у ваших суворих краях. - і легенько підвів жінку.
На головному дворищі вже все вирувало: чоловіки розпалювали вогні під казанами з водою, жінки скубли птицю, що її привезли зі собою місіонери - словом, все готувалося до спільної трапези у День всіх Святих.

      - Святий oтче! - задивилася жінка у пильні очі монаха, коли вже щойно прибулі гості сиділи у її домі довкруж відкритого вогнища і зігрівалися гарячим узваром з брусниць. - Сьогодні зі мною сталося щось дуже дивне.
      - Що саме? - піднялися дугою його посивілі брови і на задуманому чолі зарясніли зморшки. - У якім сенсі дивне?
Жінка, колишучи дитину на руках, розповіла йому про те, що сталося у священнім гаю.
      - Це було знамення Боже. Тобі загрожувала смерть від Нечистого, та добрий і милосердний Господь тебе врятував. - підвівся зі свого стільця монах. Його довга темна постать проходжалася довкруж вогнища і щось собі розмірковувала.
      - Я гадала, що то мені привидівся наш старий Лісовий Дух.. - вже тихіше додала жінка. - Або він мене хотів знищити, або, може, навпаки врятувати, попереджаючи про небезпеку? Aдже там були вовки..
      - Сестро! - зупинився різко отець і підняв угору вказівного пальця. - Не гніви Бога такими словами! Ваші старі боги - це все прояви Лукавого. Від них не дочекаєшся добра, а від Лукавого - поготів! - темні очі чоловіка ввіткнулися в освітлене спалахами вогню обличчя молодої жінки. - Ти маєш бути вдячна за те, що ти зараз жива. Якби ти перед цим не молилася до нашого Бога, то.. - сверлив її поглядом. - Ти повинна запам´ятати, що Нечистий - це Смерть, Зло! І нічого доброго вам ваші боги не принесли - лише гріх і спустошення. Чи мало доказів того зла ви зараз пережили?
Жінка спочатку хотіла щось заперечити, проте вчасно схаменулася і замовкла у важкій задумі.
      - Ти дуже розумно вчинила. - промовив після довгої мовчанки чеpнець. - Поглянь на цих людей! - і він вказав на решту монахів, що сиділи на лавах під стінами і мовчки спостерігали розмову між жінкою та їхнім духовним наставником. - Ці люди щоденно моляться за нас за всіх, аби Господь Бог відвернув нас від Зла, ці люди служать Йому всією душею і серцем, живуть у мирі і Божій благодаті y нашомy братствi, за мурами нашого далекого монастиря у Данії - одного із багатьох, яких тепер там прибуває чи не щодня. Скоро і ваші люди прозріють і теж почнуть возводити з каменю дивовижної краси храми і монастирі, як у нашім королівстві. О, якби ти все це бачила і могла відчути святу силу наших вівтарів! - і возніс руки догори, туди, звідкіля виднівся клаптик синього неба через отвір у дерев´яній стелі і куди прямував дим з вогнища. Жінка слідкувала за монахом широко розплющеними очима, ковтала кожне його слово. Враз він обернувся до неї і кивком показав на дитину.
      - Ще досі дитя нехрещене? - не зводив очей з хлопчика, який мирно собі спав. Жінка опустила очі і глянула на дитину, котру все ще тримала на руках. Золоте волоссячко обрамляло біле, майже прозоре дитяче личко, тоненький, трішки кирпатий носик тихенько посапував, а довгі чорні вії ледь тремтіли - награлося, насміялося вдосталь сите дитя, тепер солодко спало в обіймах своєї мами.. Серце жінки розлилося теплом при тім погляді.
      - Ще ні.. - тихо відповіла. - Все ще чекаю на свого судженого, без його згоди..
      - А він християнин? - перебив жінку чеpнець.
      - Я не знаю. - невпевнено похитала головою жінка. - Тоді, коли ми побралися, не був. Він - вояк з Півночі. Тепер же..
      - А тепер же ти сама, сестро, не відаєш, що з ним - чи живий, чи мертвий, чи поганин, чи християнин. І взагалі, чи ще повернеться коли до тебе. Навіть якщо і живий..
      - Ні! Не говоріть такого, отче! - в її очах заблищали сльози. - Я його кохаю! І він мене теж! Вірю в це..
      - А в Господа нашого теж віриш? Немає сильнішої любові за любов до Бога. Пам´ятай про це, сестро.
      - Я знаю про це, отче.. - дивилася на дитину, сумно усміхаючися. - Все ж, велика любов Господня, якщо такі безцінні дари дає людям. - і погладила ніжно малого по личку - а дитя крізь сон засміялося, на щічках з´явилися ямочки. Його, коханого, ямочки..
      - І  ми маємо бути Богу вдячні за це. А це означає - жити в чистоті, а не у гріху! - строго вимовив монах. – Ти - дочка ярла, голови стародавнього роду, ти повинна усвідомлювати, який приклад ти даєш своїм людям. Он, поглянь, твій старший брат тепер вестиме ваш люд до життя вічного, спасенного! - і він вказав на чоловіка, що сидів побіля жінки і за весь той час не промовив ні слова, уважно слідкуючи за двійцею. Здавалося, що зосереджено обдумував, чи має втрутитися у розмову чи ні.
      - Отче, з того часу, як загинув наш батько, а мати за нашими старими традиціями наслідувала його на той світ**, ви - наче наш батько, наш поводир. Мудрі слова ви кажете, отче. Та як нам усім тут бути далі? Як мені бути?
      - Ти розказала мені про те, що сталося нині вранці з тобою у лісі. Пригадай свою молитву. І подумай сама, що робитимеш далі. Чи житимеш і надалі у гріху, чи вийдеш з нього і приймеш святість і станеш однією з нас.
      - Отче! - злякалася жінка. - Ви натякаєте, що..
      - Святий отець мовить святу правду, сестро! - нарешті, промовив дещо захриплим, проте певним голосом її брат. - Ти живеш у гріху. І всіх нас теж туди ведеш.
      - Твій шлюб - не шлюб за нашими божими законами. - продовжив монах, не відводячи очей з красивого, проте наполоханого обличчя жінки. - І дитя твоє - нехрещене і незаконно народжене! Свята Церква ніколи не визнає цього, доки хтось з вас залишатиметься поганином і не прийме хреста..
      - То що ж мені робити?! - в розпачі вигукнула жінка.
      - Не можу тобі зарадити, сестро! Думай сама. Mолися. І не забудь за свою обіцянку.. якщо ти справді нині у лісі молилася щиро і віддано. - промовив чеpнець і з тими словами вийшов разом зі своєю свитою надвір.  
      - Брате мій рідний, що ти таке сказав? - не вірила своїм очам жінка, тепер же звернулася до нього по допомогу, наче тонучий, що хитається стебла.
      - Сестро, якщо ти прийняла нову віру і якщо ти справді віриш, мусиш це довести. - промовив брат, не приховуючи свого заклопотання. - Твоє життя, твоя доля - не належить тобі, але всім нам. І Богу!
      - Брате, якби ти сам мав родину i дитину, як я, ти би інакше говорив. Дай Боже тобі щонайшвидше знайти собі наречену.. - зітхнула жінка і встала. Поклала сина у колиску, закликала служницю, аби та припильнувала дитинy, а сама вийшла надвір - важко їй зробилося у цих хоч і рідних, і теплих, проте темних та тісних стінах..

     Та щойно вийшла за двері, як чисте морозне повітря розітнув довгий і протяжний звук, що долинув з фйорду.. Це роги! Bойовничі роги! Це вони! Відразу впізнала цей незамінний звук. І її серце застрибало, заколотилося у шаленій радості. Хвилину ще стояла, як вкопана, на ґанку, бо ніяк не могла второпати - чи їй це лише причулося, чи справді чула цей звук. Рідний, неповторний звук їхнього війська. Та за мить зірвалася з місця, як дика сарна. І не лише вона, а все село спочатку насторожилося, та через хвилину, полишавши хто де свою розпочату роботу, кинулося до причалу.

     Гори, гори, далекі і близькі, рідні гори - які ви сьогодні чисті і сяйливі, наче різьблений кришталь у червоному промінні сонця, що вже сідає за засніженими гребенями! І небо, і море теж сяють, палахкотять, міняться золотими блискітками! А над тим всім лунають, лякаючи і відганяючи мертву тишу, горді звуки рогів. І пливуть, ковзають, летять безшумно по темно- синіх хвилях фйорду з напнутими вітрилами-крилами дракари - такі довгождані, рідні човни-птахи.. Вони повертаються, повертаються!

                                                                          (далі буде)


---------------------------------------------------------------------------------------------
Коментарі:

NIGREDO - ніґредо - з лат. у буквальному сенсі "почорніння" - це перша фаза алхімічного Великого Досвіду, що означає тління, розклад, прах. Символом нігредо є або "чорне сонце", або "чорний ворон".

Білий Христос* - староґерм. Kvitekrist (також Hvitakrist) так називали Ісуса Христa у середньoвічній Скандинавії, здається, спочатку місіонерами, які звістували християнство місцевому населенню, якe ще надалі вірилo в язичеських богів. Північні боги визначалися своєю специфічною барвою (наприклад, бог грози Тор асoціювався з червоною барвою, люди собі його уявляли яко могутнього рудобородого чоловіка з червoною накидкою чи одягом та чарівним молотом Мйолнір у руці). Біла барва Христа мала символізувати спокій, скромність та миролюбність, що ж і мало вказувати на Ісусів характер.

наслідувала його на той світ** - наслідування на той світ - звичай, доволі поширений серед язичеських племен ґерманів та слов´ян. Звичай зокрема стосується ватажків племен і їхніх дружин чи улюблених рабинь. Жінка у випадку раптової смерті свого чоловіка чи пана могла добровільно (у більшості випадків), або ж примусово (зрідка) наслідувати свого коханого в "інший світ" як його спільниця і вірна подруга серця. Погани вірили, що життя пари продовжуватиметься в незміненому виді і на "тому світі". Якщо начальник помирав молодим і його наслідувала такa ж молода дружина, то їхніх дітей виховували спільно зі своїми найближчі члени родини чи навіть усе плем´я.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 3

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 07-12-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 05-12-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 05-12-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.48643803596497 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ув’язнені у розстріляну вічність: «Бабин Яр. Голосами» Кіяновської
На горизонті спалахнули димки. Важезна, мов кит, курява нависла над розпеченим степом. Тиша зачаїлася …
Огляд роману Ліян Моріарті «Велика маленька брехня»
«З біса добра книжка. Смішна і страшна» Стівен Кінг Бестселер за версією The New York Times «Велика …
Нещодавні екранізації книг
Література і кіноіндустрія — взаємопов’язані сфери. За мотивами романів знято багато фільмів. Наша добірка …
Українські vs зарубіжні обкладинки
Обкладинка є тим імпульсом, який спонукає людину звернути увагу на книгу. Вона розповідає про ядро видання …