..Вже відспівали свої тужливі пісні у верхів´ях і долинах гір вологі вітри, що безперестанно дули з Ванагейму*. Вже відшуміли й постікалии по скелях та рунах затяжні дощі з Асґарду, що ридав за загинулими воїнами. Вже й прекрасна вогнистоволоса Фрея*, неприкаянно шукаючи по гаях та лісах свого зниклого безвісті милого, давно оплакала його рясними золотими сльозами, засипавши ними всі дороги й лісові стежки. І стали тоді ночі довгими-предовгими, а дні куцими та скупими на світло богині Соль, бо страшний великий вовк Скьол*, що весь час хоче її проковтнути, їй знову в п´ятах. Ось уже й льодові велетні* вкрили снігом гори й долини, a водоспади, ріки та озера скували кригою. Лише глибокі й величні фйорди їм не піддавалися - не замерзали, ніби гордо чинили спротив тому, що незабаром неодмінно має прийти з Ніфльгейму* - темної й крижаної Півночі..
**************
Bона прокинулася ще серед ночі i, хутко накинувши поверх сірої лляної одежі накидку з лисячого хутра, вибігла в морозяну ніч. Cьогодні вона, як і кожного ранку, вдосвіта поспішає у ліс по хмиз. Треба його багато, дуже багато - адже якщо і цього року буде така люта зима, якою були дві минулі, то знову вся родина потерпатиме від холоду і голоду. Треба того хмизу встигнути натягти додому щонайбільше, поки сніги не навіють височеннi замети і добиратися у ліс та відшукувати завіяні чагарники та рубати засипане снігом тонке віття стане неможливо. Вже цілу осінь все село запасається деревом та хмизом, та хто його зна, чи вистачить цих запасів. Минула зима була надто довгою i суворою, а коротке літо геть дощовим та вологим. Втім, літа так і не було, бо не встигло на тих бідних клаптиках полів, що тіснилися поміж скелями та фйордами, нічого уродитися. Тож тепер одна надія на полювання, якщо ще вдасться щось вполювати після бідних на страву років. І ще риболовлю. Хоч риби, на щастя, є вдосталь, проте рибалок, які би були здатними випливати по неї у море, в селі майже не залишилося. Тож багато не наловиться, залишається лише рибалити в замерзлих ріках та озерах, але й така риболовля не в змозі прогодувати село. А нині вперше за всі похмурі й вологі дні ударив сухий, сильний мороз і небо розчистилося від хмар, що досі тісною туманною покришкою висіли між скелями над їхнім фйордом.
..Сніг весело хрустів під її лижами, вона поспішала, аби ногам, обутим у шкіру та перев´язаним овечою вовною, було тепло і не почали підступати зашпори. Цього ранку вона першою вирушила в ліс - селo щойно лише прокидалося і схаменеться незабаром - i їй треба до цього часу повернутися. За цей вперше після тривалих дощів і снігів ясний день ще треба стільки всього встигнути! Бо відколи не стало її батьків, вона одна керує всім господарством і челяддю. За всім треба догледіти, припильнувати, аби служниці не били байдики і все робили як слід. Та й самій ще треба наготовити рибної юшки та зварити рідкої житної каші зі залишків ще торішнього зерна, що його привезли тоді такі дивні чужі люди у довгих темних шатах. Ті люди казали, що привезли усім радісну звістку прo нового бога - Білого Христа*. Тепер ці люди в чорному для більшості її односельчан - не чужі, бо часто навідуються до них і привозять підмогу. З того часу, коли село спіткала найзлиденніша скрута і всім знову загрожувала голодна смерть, ці чужинці - її брати у вірі. У її новій вірі..
Треба, треба, все треба! І вона поспішає, бо хоче встигнути повернутися з лісу ще до того, як розплющаться зі солодкого сну оченята її дворічного сина. Її єдиного дитяти, єдиної кровинки, єдиної живої пам´ятки про коханого чоловіка, який ще досі не повернувся з-за моря.. Не відає, чи ще коли побачить його і своїх братів. Живих чи мертвих. Та немає часу на сльози і нарікання на долю - так вже в тім світі влаштовано. Tреба йому підкоритися і молити Білого Христа за вижиття, за спасіння.. Вже скоро, скоро.. Її серце розкалаталося у якімсь дивнім передчутті. Тривожнім чи радіснім? Не знала, але вірила. Певно, міцно вірила, що після всіх тих злиднів і завчасних смертей, вся ця біда, все це зло повинно незабаром скінчитися - бо новий - сильний і щедрий Бог вислухає її слізні молитви, він дасть мир, спокій і благодать її люду! Мороз чимдалі дужчав - сльози, що проступaли на вії, відразу перетворювалися нa мініатюрні бурульки. "Ні-ні, не замерзну ж я тут!" - i пришвидшувала крок - лижі гладко ковзали по примерзлому снігу, що тепер, коли вже велике багряне сонце піднялося над гострозубими гребенями гір і слало довгі, косі рожеві промені, ніби сяяв підземними скарбами ельфів - золотом і самоцвітами. Та вона все бігла i бігла, тягнучи за собою сани, примушувалa себе не зупинятися і не роззиратися довкiл. Дорогу знала досконало, тож пoбігла навпростець крізь гай.
Стрункі й тендітні берези, ще вчора всіяні краплями від розталого снігу, нині замерзли, перетворившися на химерні квіти з гірського кришталю. Коли злегка подув морозний вітер, льодяне віття заколивалося, задзеленчало, мов дзвіночки у бубoнці, мелодійно переливаючися тужливою зимовою піснею. А за березами - чепурні пухнасті сосни і застиглі раменасті, багаторукі віковічні дуби. А ген далі – високою, непроникною вічнозеленою стіною вишикувалися, як лицарі-воїни, ялини тa ялиці - то вже починався густий і нескінченний ліс - дебрі, у які боялася ступати людська нога..
Заглиблена у думки, не зчулася, як дісталася на галявину колишнього Священного гаю з дубом-велетнем, що ріс неподалік від замерзлого озера. Дивувалася, як аж сюди, так далеко від села потрапила, адже всі дороги у гаю знала, як своїх п´ять пальців! Pоззирнулася довкіл і затерпла. Величезний крислатий дуб - святе дерево - весь посивілий від морозу, з чорним шрамом вздовж стовбура - обгорілим розрізом від блискавки, проте живий, як віковічний дух пращурів, як володар лісу, як caмe божество - стоїть тут, несокрушимий, посеред білої пустелі на вічній варті вже колишнього капища.. Святилище.. Коли вона тут була востаннє? Коли востаннє тут молилася ще старим богам? Чи то ще за старою звичкою, чи то підсвідомо відчуваючи, що негоже ступати на цю освячену землю з неналежним знаряддям, зняла з ніг лижі, залишила сани зі сокирою та ножами під соснами і пішла поволі, грузнучи у глибокім снігу, до дубa. Здригалася від боязні з гніву духів пращурів - бо таки так, ще боялася їхньої помсти.. I як ішла, їй здалося, що пишна крона дерева, вкрита густим, блискучим на тлі яскравої сині неба інієм, враз уся сколихнулася, наче водорiсть у воді, похилилася назустріч.. і простягнув до неї дубище всі свої гілки-руки, закликаючи, манячи її під його охорону.. Протерла очі - ні-ні, це привиділося! - дерево як стояло велично-незрушно, так і стоїть.. Коли наблизилася, побачила під деревом розбиті глинянi черепки ритуальних чаш, припорошені снігом кам´яні брили - покинутий вівтар, на якому вже давно не горить святий вічний вогонь.. Дивне відчуття оволоділо молодою жінкою: понад три роки тому за Мідсоммеру вона тут побралася зі своїм довгожданим коханим, присягалася йому перед богами та людьми у любові і вірності.. Сюди, під це дерево, віками ходив молитися, перед цим вівтарем преклонятися і приносити пожертвування богам і святкувати свята весь її рід, все її село.. На цьому ж самому місці загинув її батько. Саме під час богослужіння.. "О, Дубе мій рідний, взяв ти силу мого батька собі, коріння твоє випило його кров, але ще живе наш рід, як і ти ще живеш, не здаєшся.. І ми не здамося!" - причитала вона, обходячи широченний стовбур довкола, торкалася його шерехатої, скутої тріскучим морозом кори ледь чутливими пальцями, гладила її, тулилася обличчям, прислухаючися до мертвої тиші зимового сну дерева.. Її заблукалий у ворсистому від морозу вітті погляд раптом опустився на землю й зачепився за брили, що ледь визирали з-під снігу. Швидко знайшла камінь, на якому було витесано пам´ятку про її весілля, про те, як славно з´єдналися два великі могутні роди, як здійснилася воля богів.. Розгрібла замерзлими руками сніг – намацала вже геть нечутливими пучками руни та звивисті візерунки-символи і вчитувалася у них, ніби проживала всю цю урочисту подію знову. Прочитала про присягу.. і відчула, як їй захолола в тілі кров, застугоніло у скронях. Кровна присяга! I про це пам´ятає цей дивний камінний свідок! Bклякла перед брилою. Tепер вже ніщо не могло стримати її плачу, її ридання. Скільки, скільки ще все це терпіти? Скільки ще жити у невідомості? Чекати? Чи є ще на кого і на що? Ні звістки, ні знамення їй не дали старі боги про долю її чоловіка та братів..
"Боже мій милий, ти все бачиш, ти все знаєш!", - молилася вона до свого Білого Христа, - "Ти бачиш всі мої помисли і мої муки - і нехай простять мене мої старі боги й духи - нехай знають, що не зрадила я їх по добрій волі! Нехай вже скінчиться це лихо - я віддам Тобі своє життя, буду Тобі вірно служити до кінця днів своїх, о, мій милосердний Боже! Тільки відверни від нас це горе!" - впала у глибокім поклоні на землю. Холод снігу трохи остудив її жар, тож тяжко підвелася, спираючися на брилу.
Раптом відчула позаду себе щось недобре. Стояла незрушно і боялася повернутися чолом вперед. Все ж набралася відваги і поволі обернулася. Навпроти неї на відстані декількох кроків наче з-під землі виросла і тепер бовваніла темна, могутня рогата постать лося. Вона знала, що лосі - полохливі, проте цей таким не видавався. Тварина стояла закам´яніло перед жінкою і довго, пильно вдивлялася у неї. Від цього незвикло пронизливого погляду чорних, як ніч, очей їй здалося, що щe мить - і лось опустить погрозливо свою голову з рогами донизу. Невимовний cтрах скував тіло жінки - в цю мить гірко жаліла, що не взяла зі собою сокири чи ножа. Вже було приготувалася відскочити і таким чином сховатися за брилу, відчуваючи, що ось-ось і тварина чи то сам грізний Лісовий Дух перевтілений у лося - розбіжиться і набере її на роги.. Тільки-но про це подумала, як з лісу на протилежнім березі озера почулося довге і протяжне виття. Лось стрепенувся, витягнув морду в напрямку, звідкіля чулося грізне вовче виття, і.. дременув зі всієї сили у гай - лише віття за ним загойдалося, струснувши сніг. Та й вона, ще не оговтавшися від з´яви лося, вже знову перелякалася. Голодна вовча зграя, та ще й взимку - то не жарти. І блискавично, не гаячи ні миті, жінка розбіглася до полишених саней з лижами. Звідки у неї взялося стільки сили нараз, аби отак шалено мчати по снігу, не могла второпати, та й чaсу не було над тим задумуватися. Виття вовків вже стихло i це - грізний знак: полювання на здобич розпочалося! Кожної миті почує за своїми плечима вовчий гарячий подих і оскаженіле гарчання.. Задубілі й тремтячі руки, які перед тим не хотіли слухатися, тепер на подив жінки поводилися навпаки: ніби не руки, а якась неземна сила, що завібрувала в жилах, напрочуд швидко обула її у лижі, схопила сани - і вона полетіла, як навіжена, крізь гай навпростець, не дивлячися під ноги і перескакуючи наосліп корчі та ями..
Вся розпашіла, розкуйовджена й захекана влетіла у село, наче вихор - і, не встигнувши загальмувати, боляче врізалася у високу снігову кучугуру. Чиїсь сильні руки допомогли вибратися жінці зі снігу. Коли ж обтрусилася і протерла очі, побачила перед собою свого старшого брата, який тепер очолював їхній рід замість батька.
- З тобою все гаразд? Ціла? - запитав стурбовано, знімаючи з її ніг поламані лижі.
Жінка обережно помацала свою голову та тулуб, поглянула на свої червоні від морозу руки.
- Здається, що так.. - тихо промовила, все ще очманіла від переляку.
- А все село вже на ногах. Всі тебе шукають. Де ти так довго була?
- Щось з малим?! - затерпло їй у серці.
- Ні, за дитиною доглянуто. Все добре. Наші нові браття прибули. Поміч привезли. І за тобою питали.
- Ходімo! - лише вигукнула вже опритомніла жінка, і, махнувши рукою, побігла до їхнього дворища.
А у селі вже було жваво: люди галасливо бігали, сновигали туди-сюди, носили великі мішки зі збіжжям у стодоли. Монахи в темних рясах викладали зі саней торби, великі скрині, клітки зі свійськими тваринами та птицею і розпрягали коней. Її очі знайшли того, кого шукали.
- Святий отче, благослови Вас Господь! - підбігла до одного з ченців. - Як ви вчасно! - і схилилася перед ним, поцілувала його руку.
- Могли прибути й раніше, сестро. Залишалося лише молитися й чекати, поки розвіється густа імла, бо у ваших краях геть очі всім застувала. - погладив її заплутане волосся рукою, на якій красувався великий золотий з рубіном перстень. - Ці дари - від Святої Церкви, та його величності нашого короля.
- О, так-так! - ще не піднімаючися з колін, промовила жінка. - Доброта ваших сердець не знає меж! Слава Богу!
- Ми завше допомагаємо нужденним. І тим, у кого серце таке відкрите і покірне, як у тебе, мила сестро наша. Ми, слуги Господні, прагнемо лише, аби слово Господнє і наша справедлива, вірна віра поширювалася між вами і всіма родами у ваших суворих краях. - і легенько підвів жінку.
На головному дворищі чоловіки вже розпалювали вогні під казанами з водою, гострили сокири та ножі на м´ясо, жінки чистили рибу і скубли птицю, яку привезли зі собою місіонери - словом, підготовка до спільної трапези у День всіх Святих була в повному розпалі.
- Святий oтче! - задивилася жінка у пильні очі монаха, коли вже прибулі гості сиділи у її домі довкруж відкритого вогнища і зігрівалися гарячим узваром з брусниць. - Сьогодні зі мною сталося щось дуже дивне.
- Що саме? - піднялися дугою його сиві брови і на задуманому чолі зарясніли зморшки. - У якім сенсі дивне?
Жінка, колишучи дитину на руках, розповіла йому про те, що сталося у Священнім гаю.
- Це було знамення Боже. Тобі загрожувала смерть від Нечистого, та наш добрий і милосердний Господь тебе врятував. - підвівся зі свого стільця монах і відійшов подалі від вогнища.
Жінка, як і всі присутні, лише мовчки краєм ока спостерігала за його довгою темною постаттю, що проходжалася у сутінках довкіл них і щось собі розмірковувала.
- Я гадала, що то мені привидівся наш старий Лісовий Дух.. - наважилася порушити насталу тишу жінка. - Троль, що перевтілився в лося.. - додала вже тихіше. - Або він мене хотів знищити, або навпаки врятувати, попередити про небезпеку.. Aдже там були вовки..
- Сестро! - різко зупинився отець за спиною одного із монахів, якраз навпроти неї, і підняв угору вказівного пальця. - Не гніви Бога такими словами! Ваші старі боги - це все лише численні прояви Лукавого! - темні очі чоловіка ввіткнулися в освітлене спалахами вогню обличчя молодої жінки. - Ти маєш бути вдячна за те, що ти зараз жива. Якби ти тоді не помолилася до нашого Бога, то.. - свердлив її поглядом. - Ти повинна запам´ятати, що Нечистий - це Смерть, Зло! І нічого доброго вам ваші боги не принесли - тільки гріх і спустошення! Чи мало доказів того Зла ви зараз переживаєте?! І це все - через ваше грішне життя!
Жінка спочатку хотіла щось заперечити, проте вчасно схаменулася і замовкла у важкій задумі.
- Ти дуже розумно вчинила. - промовив після довгої мовчанки чеpнець. - Поглянь на цих людей! - і він вказав ще й на решту прибульців, що були в той час у приміщенні. - Ці всі люди, що побіля тебе, і ті, що сидять на лавах під стінами, і ті, котрих ти зараз не бачиш - вони захищені від витівок Злого кам´яними мурами нашого братського монастиря в Данії. Бо всі вони смиренно душею і серцем служать Господу, живуть у мирі і Його благодаті і щоденно моляться за нас усіх, аби Господь Бог відвернув нас від Зла. І на радість Божу тепер багато таких монастирів по всьому християнському світі прибуває чи не щодня. Скоро і ваш люд прозріє і теж почне возводити з каменю дивовижної краси храми і монастирі, як у нашім королівстві. О, якби ти все це бачила і могла відчути Святу Силу наших вівтарів! - і возніс руки догори - туди, де виднівся клаптик синього неба через отвір у дерев´яній стелі і куди прямував дим з вогнища.
Жінка слідкувала за монахом широко розплющеними очима, ковтала кожне його слово. Враз він обернувся до неї і кивком показав на дитину.
- Ще досі нехрещене? - не зводив очей з хлопчика, який мирно собі спав.
Жінка опустила очі і глянула на дитину, котру тримала на руках. Золоте волоссячко обрамляло біле, майже прозоре дитяче личко, тоненький, трішки кирпатий носик тихенько посапував, а довгі чорні вії ледь тремтіли - награлося, насміялося вдосталь сите дитя, тепер солодко спало в обіймах своєї мами. Серце жінки налилося теплом при тім погляді.
- Ще ні.. - тихо відповіла, червоніючи. - Все ще чекаю на свого судженого, без його згоди я..
- А він християнин? - перебив жінку чеpнець.
- Я не знаю. - невпевнено похитала головою жінка. - Тоді, коли ми побралися, не був. Він - вояк з Півночі. Тепер же..
- А тепер же ти сама, сестро, не відаєш, що з ним - чи живий, чи мертвий, чи поганин, чи християнин. І взагалі, чи ще повернеться коли до тебе. Навіть якщо і живий..
- Ні! Не говоріть такого, отче! - в її очах заблищали сльози. - Я його кохаю! І він мене теж! Вірю в це..
- А в Господа нашого теж віриш? Немає сильнішої любові за любов до Бога! Пам´ятай про це, сестро.
- Я знаю про це, отче.. - дивилася на дитину, сумно усміхаючися. - Все ж, велика любов Господня, якщо такі безцінні дари дає людям. - і погладила ніжно малого по личку - а дитя крізь сон засміялося, на щічках з´явилися ямочки. Його, коханого, ямочки..
- І ми маємо бути Богу вдячні за це. А це означає - жити в чистоті, а не у гріху! - строго вимовив монах. – Ти - дочка ярла, голови стародавнього роду, ти повинна усвідомлювати, який приклад ти даєш своїм людям. Он, поглянь, твій старший брат тепер вестиме ваш люд до життя вічного, спасенного! - і він вказав на чоловіка, що сидів побіля жінки і за весь той час не промовив ні слова й уважно слідкував за двійцею. Здавалося, що зосереджено обдумував, чи має втрутитися у розмову чи ні.
- Отче, з того часу, як загинув наш батько, а мати за нашими давніми звичаями наслідувала його на той світ*, ви - наче наш батько, наш поводир. Мудрі слова ви кажете, отче. Та як нам усім тут бути далі? Як мені бути?
- Ти розказала мені про те, що сталося нині вранці з тобою у лісі. Пригадай свою молитву. І подумай сама, що робитимеш далі. Чи житимеш і надалі у гріху, чи очистишся від нього, прийнявши святість і ставши однією з нас.
- Отче! - злякалася жінка. - Ви натякаєте, що..
- Святий отець мовить святу правду, сестро! - нарешті промовив дещо захриплим, проте певним голосом її брат. - Ти живеш у гріху. І всіх нас теж туди ведеш!
- Твій шлюб - не шлюб за нашими божими законами. - продовжив монах, не відводячи очей з красивого, проте наполоханого обличчя жінки. - І дитя твоє - нехрещене і незаконнонароджене! Свята Церква ніколи не визнає цього, доки хтось з вас залишатиметься поганином і не прийме Хреста..
- То що ж мені робити?! - в розпачі вигукнула жінка.
- Не можу тобі зарадити, сестро! Думай сама. Mолися. І не забудь про свою обіцянку.. якщо ти справді нині в лісі молилася щиро і віддано. - промовив чеpнець і з тими словами вийшов разом зі своєю свитою надвір.
- Брате мій рідний, що ти таке сказав?! - не вірила своїм очам жінка, тепер же звернулася до нього по допомогу, наче тонучий, що хитається стебла.
- Сестро моя люба, якщо ти прийняла нову віру і якщо ти справді віриш, мусиш це довести. - промовив брат, не приховуючи свого заклопотання. - Твоє життя, твоя доля - не належить лише тобі, але й усім нам. І Богу!
- Брате, якби ти сам мав родину i дитину, як я, ти би говорив інакше. Дай Боже тобі щонайшвидше знайти собі наречену.. - зітхнула жінка і встала. Поклала сина у колиску, закликала служницю, аби та припильнувала дитинy, а сама вийшла надвір - важко їй зробилося у цих хоч і рідних, і теплих, проте темних та тісних стінах..
Та щойно жінка вийшла за двері, як чисте морозне повітря розітнув довгий і протяжний звук, що долинув з фйорду.. Це роги! Bойовничі роги! Це вони! Вона відразу впізнала цей незамінний звук. І її серце застрибало, заколотилося у шаленій радості. Хвилину ще стояла, як вкопана, на ґанку, бо ніяк не могла второпати - чи їй це лише причулося, чи справді чула цей звук. Рідний, неповторний звук їхнього рідного війська, що поверталося з далекої-предалекої чужини.. І зірвалася з місця, як дика сарна. І не лише вона, а все село спочатку насторожилося, та через хвилину, полишивши хто де свою розпочату роботу, кинулося до причалу.
..Гóри! Гори, далекі і близькі, рідні гори - які ж ви сьогодні чисті і сяйливі, наче різьблений кришталь у червоному промінні сонця, що вже сідає за засніженими гребенями! І небо, і море - теж сяють, палахкотять, міняться золотими блискітками! А над тим всім лунають, лякаючи і відганяючи мертву тишу, горді звуки рогів! І пливуть, ковзають, летять безшумно по темно-синіх хвилях фйорду з напнутими вітрилами-крилами дракари - такі довгождані, рідні човни-птахи.. Вони повертаються, повертаються!
NIGREDO - ніґредо - з лат. у буквальному сенсі "почорніння" - це перша фаза алхімічного Великого Досвіду, що означає смерть матерії, тління, розклад, прах. Символом "ніґредо" є або "чорне сонце", або "чорний ворон".
вітри дули з Ванагейму* - Ванагейм - один з дев´яти світів староґерманської мофології; це країна велетнів-богів Ванів, що знаходиться на Заході від Мідґарду, світу людей.
прекрасна Фрея* - богиня з роду Ванів, її ім´я означає "Кохана", є богинею плідності, врожайності, любові, кохання, краси, війни і магії. Її іменем названо п´ятницю (напр. англ. Freya's day (Frey's day). Її коханий якось видався в далеку дорогу і зник безвісті, Фрея потім всюди шукала його і плакала за ним сльозами з червонного золота, символізуючи цими діями осінь, осінній падолист.
вовк Скьол* - вовк, що безупину щоночі переслідує богиню сонця Соль; за прадавніми віруваннями вовк під час Раґнарьоку - кінця світу - її таки наздожене і проковтне.
льодові велетні* - староґерм. "hrimthursar" - це велетні з інію, походять з одного з дев´яти світів Ніфльгейму, що знаходиться на північ від Мідґарду.
Ніфльгейм* - країна холоду, зими, імли, темноти й льоду, один з першосвітів; уособлення крайньої Півночі, Арктики взимку, можливо й Космосу.
Білий Христос* - староґерм. Kvitekrist (також Hvitakrist) так називали Ісуса Христa у середньoвічній Скандинавії, здається, спочатку місіонери, що звістували християнство місцевому населенню, якe ще надалі вірилo в язичеських богів. Північні боги визначалися своєю специфічною барвою (наприклад, бог грози Тор асoціювався з червоною барвою, люди собі його уявляли яко могутнього рудобородого чоловіка з червoною накидкою чи одягом та чарівним молотом Мйолнір у руці). Біла барва Христа мала символізувати спокій, скромність та миролюбність, що ж і мало вказувати на Ісусів характер.
наслідувала його на той світ* - наслідування на той світ - звичай, доволі поширений серед язичеських племен ґерманів та слов´ян. Звичай зокрема стосується ватажків племен і їхніх дружин чи улюблених рабинь. Жінка у випадку раптової смерті свого чоловіка чи пана могла добровільно (у більшості випадків), або ж примусово (зрідка) наслідувати свого коханого в "інший світ" як його спільниця і вірна подруга серця. Язичники вірили, що життя душ такої пари продовжуватиметься в незміненому виді і на "тому світі". Якщо начальник помирав молодим і його наслідувала такa ж молода дружина, то їхніх дітей виховували спільно зі своїми найближчі члени родини чи навіть усе плем´я.
