Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2466
Творів: 44258
Рецензій: 86423

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Авторська проза

Інь і янь (дві історії)

© Ant.on, 01-12-2015
                                 Історія перша
Давно це було – акурат наприкінці перебудови. Тільки-но з гучним тріском хряснула залізна  завіса і заіржавлені двері у світи широкі зі скреготом стали потроху відчинятись. Ось тоді-то у киянки Марини, дружини мого приятеля, в далекому Сан-Франциско віднайшлась рідня, та ще й неабияка, а зі знаного роду Ігоря Сікорського – всесвітньовідомого конструктора літаків і гвинтокрилів – уродженця славного града Києва.  Щоправда про те свояцтво в родині Марини знали і раніше, та який з того був зиск! Це все одно, як достеменне знати, що десь там,  на одній з планет жовтого карлика Тау в сузір’ї Кита, мешкають такі як і ми істоти, живуть собі, радіють, мучаться, страждають, а нам до них зась. Ну знаємо! І що з того, коли між нашими світами парсеки і парсеки холодної пустки міжзоряного простору, де навіть радіохвилі гаснуть не подужавши і малої частки тої безодні. Так і тут. Є та Америка, чи її нема – яка в тому різниця! Аж гульк, зненацька, як у нас те завше трапляється, грянула "перестройка"! Пішов обмін телефонними дзвінками – слово за словом, Марині зробили виклик і почала вона збиратися до поїздки на далекий континент. А, щоб не надумалось їй, бува, залишитись там назавжди, чоловіка разом із сином, в кращих традиціях Союзу, до Штатів не відпустили.

В ті далекі часи літаки з України напряму до Америки не літали, тож добиратись доводилось манівцями через столицю братніх народів – Москву. Родіна продовжувала тримати все під невсипним контролем. Спакувала Марина торби таким-сяким збіжжям: сувенірами, костюмами - нарядами, парою палок сухої ковбаси в дорогу та й подалась на потягу до столиці. І хоча квитки до Фриско були куплені заздалегідь, щоби описати усі Маринині поневіряння, доки вона не втрапила на борт до Нью-Йорку в якому мала пересісти на літак в напрямку Сан-Франциско, потрібен ще той талант. Та як би там не було, літак незабаром, злетів і взяв курс до Європи, потім, після кількох посадок у Старому світі, продовжив свій шлях далі, через Атлантику, до незвіданої, а від того ще більше страшної, Америки.

Та все ж, рано чи пізно все погане закінчується і починається ще гірше, бо після кількох годин польоту літак благополучно приземлився в аеропорту у Нью-Йорку і перед Мариною постала дійсність, котра знаходилась поза межами її уяви. Іван Васильович втрапивши до квартирки московської п’ятиповерхівки перебував, далебі, чи не в кращому стані. Куди йти, що робити, де шукати багаж – про те Марина навіть не здогадувалась. Кругом неї сновигала багатотисячна, багатомовна юрба і в тому хорі Маринка не могла відловити  жодного рідного слова. Гігантські табло відсвічували англійською, гучномовці  щохвилинно зригували інформацію теж, мабуть, англійською (в школі Марина вивчала, нині, правда, геть забуту, французьку. З англійської Марина встигла вивчити кілька куцих фраз, на кшталт: "сенк ю вері мач", чи там "ай донт андестенд"). Час невблаганно спливав, Маринин літак от-от мав відлетіти, а що робити далі вона не мала жодної уяви. Тож після багатьох невдалих намагань хоч якось прояснити ситуацію, Марина вдалась до останнього аргументу – сіла і розплакалась.
                                    *****
У природі, треба сказати, всередині виду часто-густо існує якась взаємовиручка, якщо хочете навіть співчуття до співбрата, який конче потребує захисту чи допомоги. Пригадую як ми, з малими сином і дочкою підібрали якось жовтороте горобеня  і, наразі, перед нами постало нагальне питання – чим його годувати? Оскільки, в ті давні часи про Інтернет, котрий усе знає, можна було тільки мріяти, у виборі раціону довелось покластись лише на власні фантазії, тоість, годувати  бідолаху тим, що під рукою траплялось: хлібними кульками, вареною пшонкою, навіть мухами і комарами, яких ми усією сім'єю ловили на стінах. Горобець поїдав увесь той конгломерат з превеликим задоволенням так, що за кілька днів став пробувати крила і, час від часу, робив спроби, на превелику радість малечі, усістись їм на плече. Пташа на деякий час стало для них маленьким пухнастим щастям і діти вже обмірковували деталі тої миті, коли змужнілу птаху понесуть урочисто надвір, щоб відпустити її у рідну природу. Та одного ранку ми знайшли горобченя мертвим. Та подія відгукнулась мені легким докором сумління, для дітей обернулася чималою трагедією, а для пташати аполіпсисом усього сущого, невиконанням, даного йому Богом, призначення. За кілька днів, як навмисне, під час чергової прогулянки по парку, нам знову нагодився ще один жовторотик. Аби той пуцьвірінок не дістався якомусь бродязі кошачого роду на сніданок, довелось і цього бідака, на вмовляння дітей, забрати на пансіон додому. Після ґрунтовного маркетингу ідей на подальше утримання постояльця, перемогла найбільш здорова і, як показав подальший розвиток подій, найбільш правильна і малозатратна. Пташеня, за відсутності клітки, посадили в металевий садок для риби і перекинули його на шворці через перила балкону. Наш жовторотий герой одразу зарекомендував себе з найкращого боку – став  вимогливо верещати так, що незабаром з усієї округи злетілось добрий десяток одноплемінників нашого бранця. Ми мали нагоду з вікна квартири спостерігати, як одна за одною горобчині, учепившись тоненькими лапками-прутиками за сітку садка, запихували до широко розкритого рота горобеняти різноманітні смаколики. Тож уже за тиждень-півтора вилюднілого, майже дорослого (не побоюсь цього слова) горобця ми, дружною компанією, винесли надвір. Син розтулив долоньку і підкинув нашого підопічного невисоко у повітря і той, натужно махаючи ще зовсім слабкими крильцями, став потроху набирати висоту та, за кілька десятків метрів від нас, поважно плюхнувся на гілку каштана і негайно зайнявся звичною справою – гучно і вимогливо зацвірінькав, спонукаючи співплемінників жіночої статі до належного і своєчасного виконання материнських обов’язків.  
- Такий не пропаде – коротко резюмував акт злуки з дикою природою найбільш поширеного представника міської фауни, син.
                                *****
Мабуть і в здорових соціумах також існують подібні взаємовідносини, бо незабаром до Марини потроху став підтягуватись різномастий люд. Та на усі їхні численні розпитування, Марина спромоглася відповідати єдине, що в ту критичну мить спливло в пам'яті з англо-російського  розмовника: "Ай донт спік інглиш", час від часу, все більш упевнено товкла Марина, у якої всі спроби знайти в розмовнику більш принагідні англомовні словосполучення, успіхом не увінчались.  В ті часи поширеність наша по планеті ще не була такою катастрофічною, якою вона є нині і в усьому гурті, що зібрався навколо Марини, на разі, не знайшлося жодної людини, яка висловила хоча б здогад про національну приналежність нашої героїні. Невдовзі до справи долучились ще й декілька працівників аеропорту і, коли число рятувальників, врешті-решт, перевищила критичну масу, один з водіїв електрокара запідозрив, що мова якою говорить незнайомка – російська. Він її чув від свого дідуся-емігранта, котрий осів у Штатах ще з часів громадянської війни в Росії. Незабаром, дуже гордий покладеною на нього місією, водій уже дзвонив з телефону-автомату дідусеві, який на той час проживав в одному провінційному містечку неподалік Нью-Йорку. Зв'язатись, на щастя, вдалось одразу і  коли дідусь, зрештою, второпав що від нього хочуть – трубку передали Марині і вона, вперше за багато годин, отримала змогу говорити рідною мовою. Правда, хто з них зрадів більше – то ще питання, бо наш дідусь, після того як померла його дружина не розмовляв російською вже багато місяців і перші кілька хвилин тільки те і робив, що розпитував про життя-буття колишньої Отчини. Коли бурхлива радість від спілкування з обох сторін увійшла в стале русло, Марина в деталях повідала співрозмовнику про свою біду, а затим передала трубку внуку і той, на протязі тривалого часу, зрідка перериваючи розмову короткими запитанням, вислуховував англомовну версію Марининих поневірянь на чужині. Затим він, так само довго, переказував зміст почутого якісь жіночці у форменій сукні, а та,  далі, по телефону доповіла ще комусь  і пішло-поїхало . Марину відвели в якийсь високий кабінет, де її вже очікував перекладач. Тут же їй забронювали місце на інший літак до Сан-Франциско, а оскільки той прилітав раніше від Марининого, бо летів без проміжних посадок, подзвонили родичам і попередили їх про зміну рейсу. Потім довго вибачались перед Мариною за незручності і моральні збитки, переконуючи її, що то їхня пряма провина, що вони повинні були передбачити подібний розвиток подій, подумати, подбати і т. д. і т. п. Зрештою, Марині дали у супровід провідницю, яка надалі, вже ні на крок не відходила від неї, аж поки не посадила свою підопічну в літак на її законне місце. Отакий вийшов, зрештою, хепі-енд по-американськи.
                                           (далі буде)

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 04-12-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 5 відгуків
© Олена, 03-12-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 02-12-2015

Хороший початок

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Ліщинська, 02-12-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.27629494667053 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Огляд книги Ельчіна Сафарлі «Про море мені розкажи»
Просто живіть, посміхайтеся і любіть. Це не складно. Ельчін Сафарлі «Про море мені розкажи» Відверто …
Огляд роману Сергія Жадана «Інтернат»
Сергій Жадан написав роман, на який чекали три роки. Чекали хоч і з нетерпінням, проте мовчки. Чекали …
10 рекомендацій із книги «Самостійна дитина, або як стати „Лінивою мамою“»
Одним із найбільших страхів майже кожної матусі є страх, що її назвуть «лінивою мамою». Проте можна …
Між двох вогнів: Огляд нової книги Світлани Талан
Новий роман письменниці Світлани Талан цілком виправдовує свою назву — «Ракурс», оскільки пропонує читачеві …