Знання про мови, а вірніше, про історію мов таких великих народів як українського, білоруського і російського не можуть трактуватись вільно, з неприхованим політичним змістом соціально-орієнтованими політиками. Якщо вже й говорити про те, яка мова є рідною для українців то по перше: треба звернутися до філологічної науки, по друге – до історії Київської Русі – колиски народів. Адже мова нації і її історія взаємно зв’язані, вони завжди існують спільно і трансформуються спільно під впливом соціально-економічної формації суспільства. Отже: є мова – є нація, є нація – є держава. Ось чому на українську мову, особливо останнім часом, іде неймовірний тиск спекулянтів від політики. Читайте «Історію Київської Русі від смерті Ярослава до кінця чотирнадцятого сторіччя» автора М. С. Грушевського (ре принтерне відтворення видання 1891р.) і буде зрозуміло, що це була слов’янська держава з доле-вечовим облаштуванням, населена стародавніми племенами: полянами, древлянами, сіверянами, що жили хотя й осіло, але на величезній території. Лідери цих племен – князі – вели нескінченні міжусобні війни за Київський стіл. В ті часи народи спілкувалися поміж собою старослов’янською мовою яка, в результаті різних умов проживання і віддаленості племен одне від одного, відрізнялася говором (говіркою). У полян був, як тепер кажуть – малоруський говір, У древлян – білоруський, у сіверян – великоруський говір. Свої міркування про історію процесів появи сучасної української мови описав відомий філолог П. І. Житецький де він зазначив: «Современное украинское наречие представляет самостоятельный тип малорусского языка». Отже сучасна українська мова є трансформованою мовою народу, що населяв нашу землю від стародавніх часів до сьогодення. Вона не була завезена ні з заходу, а ні з півночі.
З появою писемності і прийняття християнства в Київській Русі, старослов’янська мова стала офіційною мовою духовенства, а говір залишився рідною мовою народів, що проживали, кожний, на своїй землі.
Історична наука не зафіксувала великої міграції населення на території Київщини в після монгольський період. Навпаки, малороси втікали від поневолення, до північних і західних сусідів, куди і несли свою мову, звичаї та прізвища, що просліджується і в наш час.
Київська земля після монгольської навали не належала ні північним, ні галицько-волинським князям, вона створила систему общин без князівської влади. Тому стверджувати, що малоруську мову було принесено переселенцями з заходу чи півночі є політично вмотивовано, також політично вмотивованим є і те, що Київщина, або південна Русь, після спустошення татаро-монгольською навалою, була населена великоросами.
Розмірковуючи над процесом суспільно-економічної формації населення колишньої Київської Русі і спираючись лише на наукові дослідження видатних істориків і філологів можливо беззаперечно стверджувати, що ми, українці, являємось однією з гілок світового слов’янства, що завжди мешкали, як на території сучасної України, так і в порубіжних землях, мали свою рідну українську мову, що під впливом об’єктивних факторів стала для нас символом державної незалежності. Тому всі спроби переписати історію в угоду чиїх би то не було корисних інтересів є марною працею короткозорих політиків.
