- А ходи-но сюди, Марічко ! – кликали дівчата - Видиш, які тут афини !
-
Зграйка дівчат збирала чорниці, час від часу перемовляючись між собою.
- І де ж та Марічка ?
- Та не пропаде, чей же тут не перший раз.
- Може де по гриби скочила?
- Не бійся, зараз прийде, ще й набере найбільше, що, Марію не знаєш?
Стояла літня липнева спека, дівчата, що вийшли зрання на гору, поморились, збираючи, і сіли відпочити і перекусити.
Зморилась і Марічка, що про неї йшла розмова. Неподалік, на горбочку сіла та й задрімала…
Десь вверху колисав смерічки вітер, навкруг наливались соком ягоди, лісові звірята шукали собі харч. і усюди простягались гори, хребти і малопомітні гірські стежки.
Гори ці пам’ятали багато що.
Дивиться Марічка – її покійна баба афини збирає. Та ще молода, в киптарі гуцульськім. Не присідає, й відпочити ніколи. Треба для панів назбирати, та й продати щось. А рядом товаришки її в постолах, сорочках полотняних. Не дивляться і вгору, бо ніколи. Та й гриби підбирають, їх тут багато. Хтось коломийку затягає, все ж веселіше.
А тут вітер звіявся – не видно вже баби. І гірська земля в окопах стоїть. Щось здалека бахкає. Ось окоп, ще один. Бачить – дідо в окопі з товаришами від німців відстрілюється.
- Щоб знала, Марічко – каже дід. – Не можна з всіляких струмків пити. І після їжі зразу пити не можна – по горах довго не побігаєш.
- Звірини не треба боятись, вона це відчуває. Коли підгодовуєш лося, або лісових кіз, в пригоді можуть стати.
І вірить Марічка, бо вижив дід. А скільки бійців , а ворогів ще більше тут голови зложило. Ще татарву пам’ятають ці гори.
- Марічко, ти де ? – почулось знову.
- А я що, спала ?
- Ну ти даєш. Ми кричимо, кричимо. – Афини твої де?
- Ая, видиш, я що казала? – І афинів назбирала.
Пішли додому, бо онде чорна хмара суне, а нам ще йти та йти.
- Йдем навпростець, через гору, так швидше.
Дівчата, спішачись і позираючи на небо, рушили в гори назад додому.
Ззаду на гірці сиділи і розмовляли з старезним дідом два туристи.
- Слиш, дєд ! – казав один. –Ти легенди про гори знаєш? – Расскажи нам, послушаєм.
- Чого не знати? – ходіть сюди, родимі. Ось тут бачите – ярочок. Сюди й підемо.
А чо здесь? – зацікавлені туристи, як загіпнотизовані, йшли за старим.
- Та чо, чо… Хата тут була, не чули ? Гуцули в ній жили. Мати з сином, Василь називався. Мав він дівчину Оксану, любились, вже вона й вагітна була.
Та не злюбила чогось Василева мати Оксану. А Оксані й чекати не можна було, щось рідна мати почала підозрівати. А тоді, знаєте, без шлюбу вагітна – позор, могли й з дому вигнати.
От і договорилась Оксана з Василем зустрітись, про дальшу свою долю вирішити.
Та переговорила мати Василя, не вийшов він до Оксани, хоч і в хаті був. Оксану мати Василева прогнала, він не озвався.
- Ну і чего?
- Та нічого. – Бачите, тут, на горбочку, деревце, ялинка ? З цього горбочка все село видно. Оминають в нас його. Тут Оксана повісилась. Похорон великий був, бо молода була й красива.
- А Василий чего?
- Та нічого. Видно, теж переживав, бо другу жінку сам знайшов, матері не слухав. Знайшов таку сварливу, що , як сварилась, на півсела було чути. Свекруха й слова не могла сказати, боялась, що в стайню виселить. Ая- я.
-
- Слиш, дєд ! А еще что - то страшное знаєш ?
- Та чого не знати. Ось ходімо туди.
Хлопці побрели за дідом, а він вів їх в непролазні гірські нетрі. Смеркало.
Хмара, на диво обійшла цей раз гори стороною, і дівчата з ягодами, вже мабуть добрались додому.
Але комарі на то не зважали. Лісова машкара вилась навколо людей завжди в таку спеку. З непривички і гірської хвороби ломило потилиці від болю, перед очима забігали жовті цятки…
- Так я й кажу - продовжував дід, не збиваючись з темпу - Цю легенду всі в нас в окрузі знають.
- Жила в нас сім;я колись тут , на цьому місці. Бачите перелаз і хатинку дерев’яну?
-
Хата дійсно була, стара, почорніла, блискала вибитими шибками. На другій половині хати видно, колись жила худоба. Неподалік стояв оборіг.
- Давно то було, ще за Австрії. Жила в тій хаті мати з дочкою. Батька до війська забрали, а тоді надовго брали, років з десять тре було відслужити. Бідували тяжко, бо трудно в горах без чоловіка. Чи злі люди, чи звірина могла напасти. Одне щастя було для дівчини – мала нареченого Івана. Вже й про весілля думали.
А отам, через полонину, жила її ровесниця. Дружили вони. І кажуть , вона теж на Івана види мала, І так, і сяк до нього , та він ніяк. А в ровесниці тої батько в шандарах служив.( це як міліція по – теперішньому).
І сталась в тому селі крадіжка – хтось магазин обчистив. Може, й їх була то робота – хто зна, тільки шандарі Йвана забрали, розлучниця на нього, як на злодія, показання дала.
Замордувала Йвана на допитах. Кохана його розумом помішалась. Мати її подружку зарізала, а сама де поділась – не знають. Кажуть, дух її й досі тут блукає. Ци дитина якась тут пропаде, ци вівці не знайдуть.
- Пам’єтайте , добрі люди ту тєжку годину
- Тече річка кірвавія згори на долину – закричав раптом дідо гучним голосом.
-
Десь скрипнула смерека. Насувалась ніч. Дивіть онде, що за мара, хлопці? – закричав дід.
Але хлопці вже драпали вниз, не озираючись.
- Расскажи, расскажи, качка би їх копнула. – А вівці хто буде обходити?- сказав сам до себе дід - чабан .
- Добре, що до отари вже близько. Та й грибів назбирав.
