Я дивився у його вологі жовті очі, котрі висмоктували мою душу. Висока худа постать з довжелезними руками всиляла у мене жах. Бачив його лише декілька секунд, а потім – зник в хащах ліщини.
Із спогадів Святослава Бравицького,
мисливця в третьому поколінні.
У дзеркалі заднього виду своєї тойоти хайлендер, Мирослав бачив, як величезний банер з надписом «Ласкаво просимо у Вітряне» зникає за поворотом.
- Вітряне… Скільки я тебе не бачив. Рік? Два?
Авто мчалось звивистою дорогою, що розпороло ліс асфальтним ножем. Широкоплечі дерева ховали тойоту в зелений курган, припорошували золотистим снігом із тіней та мертвого листя. Ті, що падали на дорогу, розтрощували жилаві обличчя під колесами бензинових коней. А шмаття, що залишалось від них, злітало в повітря й тонуло в сонячному вінку.
Мирослав не спав другу ніч. Все поспішав, щоб вчасно приїхати на храм до батьків. Свято припадало на чотирнадцяте жовтня. Якраз на річницю з Леською. Батьки любили її. Відносились як до дочки. Йшло все до весілля, доки Мирослав не напартачив. Йому це властиво. Спочатку слухає хтивість, а потім мозок. Леська не пробачила. Зібрала речі й без пояснень переїхала до подруги. Хлопець вдавав із себе кам’яну брилу. Не звертав увагу на тривогу, яка лавиною накочувалась на серце, а потім з’їла нерви. Протримався два тижні, а після терміти догризли останні крихти дверей в депресію. Вимолював пробачення. Падав на коліна, як перед Богом й трусився від лихоманки. Навіть тягнув її у церкву й клявся у вірності до смерті. Мав останню надію на релігію. А вона згнила листям барвінку в її холодних очах. Дивися на Леську, на бліді губи, що шептали:
- Нічого більше не буде.
- Дай мені останній шанс. Лише місяць. Я все зміню. – Цигарковий дим лоскотав горло.
- Ні, Мирославе. Ні. Це все пусті балачки.
- В тебе інший?
- Мені запропонували зустрічатись. – Опустила донизу очі.
- Той імбіцил?
Мирослав затрусився від люті.
- Та він не відрізнить свої пальці від виделки! Цей тупий качок жре на сніданок стероїди і запиває дегенерадством!
- Не смій про нього так говорити… - Очі не підводила.
- Ти сказала йому «так»? – Повітря виштовхнулось із рота вуглекислими снарядами, що миттю розпорошились інієм.
- Майже. Сказала, що подумаю…
Ось в той момент в Мирославові усе перевернулось. Кохання до неї вистоялось отрутою й залило серце терпким божевіллям.
Із роздумів Мирослава витягла смска від матері: «Синку, ти скоро будеш?». Швидко набрав відповідь: «Вже біля Вітряного. Через півгодини буду вдома».
Місто кохалось в імлі. Сизі потоки тулились до берегів висоток й ковтали старі садиби, що грибами вискакували на узбіччі. Сповзали із пагорбів молочними ріками й розбивались на струмочки, коли торкались молодих яблунь.
Тойота припаркувалась неподалік двоповерхового будинку. Зелена брама із вишень та берез ховала садибу подалі від вулиці. Лише подекуди стіни лисніли білими ребрами. Кудлай розривався від гавкоту, коли хвіртка зачинилась за Мирославом. Не минуло й десяти секунд, як двері на терасі відчинились. На порозі стояла мама. Чоловік дивився на неї і чомусь пригадав усі образи, які завдав їй. Скільки гострих слів кидав в її сторону. А вона приймала його отруту й вибачала. Не дорікала, навіть тоді, коли звинувачував у розлученні з Леською. Коли вішав усі смертні гріхи на слабкі плечі й проклинав сім’ю. Ось так згадавши біль, що завдав цій жінці, Мирослав знітився, тупцював на місці й не наважувався підійти до матері. Так і закляк із сумками в руках.
- Мирославе, чого ти там стоїш, як нерідний? Ану йди я тебе обніму.
Сумки вислизнули із рук. Любов Миколаївна як завжди посміхалась. В такі моменти хлопець чомусь уявляв кульбабове поле.
- Скучив за вами, мамо. – Бережно обійняв, ніби боявся виплеснути свої емоції, котрі булькотіли десь у серці й піднімались спинним мозком до голови.
- Що ж ти так забарився, голубе… - Відсторонилась. Розглядала його. Волосся хлопця подекуди грало сріблом. Навіть тут, Леська залишила слід. Мати тяжко видихнула. Погладила сина по голові.
- Всього два дні. Швидше не міг через кепські дороги. Як не яма в коліна, так грунтівка. – Скривився.
- А мені здалося, ніби їхав два роки. – Голос у шепіт. На очах виступили сльози. Руку з голови сина так і не прибрала.
Кудлай не замовкав. Продовжував маніфест непокори. Навіть пес, якого Мирослав пам’ятає щеням, злився на нього.
Мати відвела погляд від сина у сторону будки.
- Ах ти ж псяка вошива! Ну скільки можна гавкати! Вже голова болить від тебе. – Мирослав посміхнувся. Материн запал нікуди не подівся. – Залазь у будку, бо інакше скуштуєш дубця.
Кудлай скорився. Мовчки подався до буди. Лише коли Мирослав обернувся до нього, пес загарчав.
- Любо, впусти вже сина до хати. – В дверному проході з’явився батько. Постарів. Зморшки поорали обличчя. Та все ж, Андрій Степанович залишався кремезним чоловіком. Здоров’ям так і пашів. Був насупленим.
- Привіт, тату. – Подав руку батькові.
Андрій Степанович сухо відповів на рукостискання.
- Дай ключі від машини. Зажену до гаража.
- Не потрібно. Я зараз сам поставлю. – Вже розвернувся, щоб йти ,але батько зупинив.
- Ти тут не командуй. – Узяв ключі й пішов до машини. – Занеси ліпше валізи. Покинув їх, ніби на вокзалі.
Мирослав обернувся до матері в надії одержати підтримку. Чи можливо відповідь.
- Нічого. Він скоро пересердиться. Ти ж знаєш, він гордий.
- Знаю… Мій же характер як у нього.
- Ось сядемо за стіл. Вип’ємо по чарочці наливки за твій приїзд, він і розм’якне.
Любов Миколаївна мала рацію. Крига зійшла, мов під промінням весняного сонця й розмова потекла рікою. Мирослав відчув такий потрібні як повітря затишок й батьківську любов. Столиця забрала усе це. Він купався в його неонових спалахах й замерзав із середини. Можливо, місто стане для нього домівкою, але не зараз. Немає рідних берегів… Немає Леськи…
Пізніше Андрій Степанович зізнався, що давно вибачив сина. А сьогодні напустив хмари на очі для спецефектів.
- Тату, ну ти як завжди. Не можеш без цього. – Посміхався Мирослав й наминав мамин салат. Запивав наїдки наливкою, як водою. Хміль по трохи кусав за вестибулярний апарат.
- Якби не Люба, що згодилась допомогти, в мене нічого б не вийшло. – Батько схрестив руки.
- Миросю, не ображайся. Я за твого батька у вогонь і воду піду.
Андрій Степанович нахилився до жінки й поцілував у кутики губ.
- Вам треба на театральні курси записатись. – Погрозив їм виделкою. Але потім спохмурнів. - Жаль, що я не маю таких крил. Обрізав же власними руками.
Мати, що сиділа неподалік від сина, вкрила його долоню своєю.
- Синку, не плач за прахом минулого. Лови фенікса й тримай його міцніше. Те, що вмерло, воскресити неможливо.
- Ну все, не будемо про сумне. – перебив батько. – Ти ліпше розкажи, як іде робота над новою книгою. Щось давно не чув новин про тебе в газетах.
Любов Миколаївна піднялась за стола й заходилася прибирати брудні тарілки. Десерт чекав на розправу. Мамина випічка, як завжди стане мажорною нотою в закінчення смачної вечері. А поки що розмова батьки й сина тривала.
- Я взяв перерву на два роки, тому і не чутно було про мене. Хоча інколи писав. Знаєш, для себе… Роздуми. Переважно заглиблювався у минуле, пірнав з головою у вир осінніх спогадів й зимових вакханалій. Часом навіть заглядав крізь шпарину в майбутнє і бачив пітьму, коли трупом лежав на холодному ліжку й ковтав сірий краєвид за вікном. Бувало, вночі прокидався в холодному поту, бо відчував запах її парфум «Ozon». Тоді одягався і виходив з квартири у пошуках жіночого тепла. Та знаходив лише хтивість і бруд, в якому із задоволенням потопав. Біль відступав, і я міг знову існувати декілька днів.
Мирослав відпив терпкої наливки й продовжив.
- Колись, мені сказали, що я насолоджуюсь душевним болем. Звик до такої міри бути в депресії, що це стало природнім станом. Ніби не можу жити без неї. А потім, на мене зійшло ніби осяяння й прозріння. Я пишу ліпше, коли страждаю. Це жене мене вперед, змушує створювати химерні світи наповненні жахів і апатії.
Андрій Степанович вже хотів перебити сина, але стримався, дозволив завершити сповідь малого.
- Так і прийшла до мене ідея наступної книги «Гра у піжмурки». Працюю над нею півроку
- Навіть питати не буду, про що вона. І так знаю відповідь. Знову кров і жахи.
- Не зовсім, але маєш рацію. – Мирослав обернувся до матері, яка поставила на стіл горнятка із кавою й невеличкий торт. – Дякую, мамо. – Пригорнувся до неї немовлям. – Поцілував їй руки.
- В мене є надія, що ти напишеш про щось світле й близьке цьому світові? – Розколочував цукор.
- Ніяких.
- Іншого й не очікував. – Андрій Степанович зробив паузу, а тоді додав. – Хоча, я просто так не відступлю й покажу тобі інший шлях, де стежки топтатимеш сам, а я буду за поводиря.
- Ти про що? – звів погляд на батька, котрий лукаво посміхався. Запримітив, як мама закотила очі під лоба.
- Андрію, ти вже й сину хочеш голову заморочити своїми байками?
- Любо, не втручайся. І це зовсім не байки. – Батько починав сердитись. Мирославу здалося це дивним.
- Про що це ви? – Цікавість зростала. Скептицизм також.
- Не звертай на цього старого пня уваги. Він, бач, вдарився в язичництво. Відновлює зв'язок з природою й пропагандує інших навернутись в язичництво. Люди вже сміються з нього. Називають сектантом. Хоч ти, Мирославе надоум його. – Лепетала мати. Жінка стояла біля раковини й протирала вимитий посуд.
- Любо, ти мене дістала. Мий там мовчки й не втручайся в чоловічі справи.
Жінка бурмочучи розвернулась й більше не втручалась.
- На чому я зупинився? – Андрій Степанович потер чоло. – Згадав. Так ось, я хочу, щоб тебе вчила природа. Нехай її сила струменить твоїми жилами й наповнює теплом і спокоєм.
- Ти ж знаєш. Я матеріаліст і не вірю в забобони. Тим паче, я атеїст – Мирослав зробив пальцями кавички.
- Тому, я хочу, щоб ти змінив ставлення до природи. Повірив у щось більше, ніж закони фізики.
- Мені це не протрібно.
- Ти ліпше за мене знаєш? – Хлопець звів брови дашком.
- Так. - Мирослав злякався впевненості батька у своїй правоті. – Але, все ж таки, якщо не вийде – ми добре відпочинимо на природі. Як батько і син. Як два товариші. Згода?
Чоловік простягнув руку синові.
Мирослав завагався. Та все ж простягнув руку.
- Згода.
