Добродій і добродійка Кузики, які мали за честь проживати в мальовничому селі Пониковиця, в невеличкім сільськім будиночку, на гр'язній, розбитій тракторами і старенькими автомобілями вуличці Ринок, яку в селі знала кожна людина, починаючи від зашмарканого дворічного Юрчика, в якого текло з носа, як з ринви навесні, і кінчаючи 100-річною бабцею Каською, яку односельці не любили через її захоплення чорною магією і поза очі називали Гримзою, страшенно гордилися тим, що були, хвала Аллаху і всім святим, цілком нормальними цивілізованими людьми, які жили в 21 столітті і зовсім не цікавилися всілякими таємницями, адже вони не вірили ні в Бога, ні в чорта, хоч пані Кузик ходила про людське око щонеділі до церкви і ревно молилася перед образами, б'ючи поклони і хрестячись лівою рукою.
Пан Кузик працював вчителем фізики в сільській школі і страшенно пишався своєю професією. За свою плідну працю на нелегкій учительській ниві він отримував щомісяця 500 гривень, щоправда тих грошей ніколи не бачила пані Кузик, оскільки її чоловік, тільки-но отримавши зарплату, біг у відомий на всю округу магазинчик " У Василя", який ще називали "жіночі сльози" і причащався оковитою. Гріх сказати, що добродій Кузик частенько зазирав у чарку, але для пані Кузик це була катастрофа світового масштабу.
Пан вчитель був таким худющим чолов'ягою, що отримав від односельців образливу кличку Глист. А ось пані Кузик була повною протилежністю свого благовірного - огрядна дебела тітонька з 4 розміром грудей і голосом, що звучав, як Єрихонська труба, - вона наводила жах не тільки на свого чоловіка, але й на всіх сусідів, які боялися сказати криве слово "ходячому Голіафу". Подружжя Кузиків мало донечку Оксанку - за словами батьків, найкращу дитину на планеті Земля.
Нещодавно дивна сімейка поповнилася іще одним «пискливим і крикливим ротом», як любила повторювати пані Кузик. Її старший брат, Степан Коваль, з яким жінка не бачилася 3 роки і якого вона недолюблювала своїм черствим, як кавалок хліба, серцем, приїхавши без попередження в Пониковицю, чим страшенно розлютив пані Кузик, попросив наглянути за його маленьким синочком Васильком, який недавно народився. Скриплячи зубами, жінка погодилася на деякий час приглядіти за своїм маленьким родичем, хоч він їй зразу не сподобався. Пані Кузик страшенно не любила дітей, але не могла відмовити рідному брату, тому, крекчучи і стогнучи від невдоволення, жінка бовкнула: « Тільки не надовго! Тут не дім милосердя, та й я не схожа на Матір Терезу!»
Коли пан і пані Кузик продерли заспані очі одного сонячного безхмарного ранку, погожий день не провіщав нічого таємничого і загадкового. Пан Кузик пританцьовував перед дзеркалом, збираючись на роботу, хоч, чесно кажучи, танцюрист з нього був ніякий, Василько солодко спав в старенькій колисці, а пані Кузик годувала свою Оксаночку якоюсь густою масою невизначеного кольору, яку вона гордо називала "кашкою-малашкою" і яку маленька Оксанка випльовувала в широку матусину долоню, не бажаючи їсти незрозуміло що, чим страшенно розлютила пані Кузик.
Ні батько Оксанки, який не міг відчистити велику буру пляму, яка невідомо де взялася на старенькій витертій куртці, ні огрядна матуся, яка відмивала руки від кашки-малашки, ні сама Оксанка не побачили великого сірого солов'я, який промайнув за вікном їхнього будинку.
О 9 годині пан Кузик, так і не відтерши клятої плями і махнувши на неї рукою, накинув куртку на худенькі плечі і, не попрощавшись з розлюченою, насупленою дружиною, боячись попасти під її гарячу руку, вибіг з хати.
Вже на вулиці вчитель відчув, чи то серце підказало йому, що день сьогодні буде не такий, як минулі дні. Здавалось, саме повітря пахло якоюсь загадковістю. І інтуїція не підвела пана Кузика - недалеко від його будинку, прямо посеред дороги сидів великий жирний горобець. На своєму віку вчитель бачив всяких горобців - і худі, і товстіші, вони сідали на підвіконник, залітали у відкрите вікно до класу і заважали проводити урок. Але ТАКОГО горобця Кузик бачив вперше в житті! То був птах завбільшки з дорослого орла, з довгим коричневим дзьобом і великими розумними очима - намистинками.
Раптом вчитель застиг серед дороги і противні мурашки побігли по його худенькій спині, тому що горобець відкрив дзьоба і заспівав доволі мелодійним голосом:
Многая літа, хай сонце світить
Для пана Кузика і для його сім'ї.
"Старію, - сумно подумав Кузик, закриваючи очі. - Пора до психіатра!" Коли він розплющив їх, дорога була пуста.
До школи вчитель прийшов пригнічений і навіть не розумів, про що розказує учням на уроках. На обідній перерві пан Кузик, відчуваючи, як кишки грають марш, вирішив пообідати і поспішив до "Василя", де руденька продавщиця Наталя, його далека родичка, розігріла йому смачну курочку гриль і налила стаканчик оковитої. Хоч Кузик не дозволяв собі причащатися під час уроків, але для себе вирішив, що сьогодні має право розслабитися після напруженого дня.
Так і не доївши запеченої курки, яка не лізла йому в горло, пан Кузик вибіг з душного магазину і, як лунатик, пошкандибав додому. Ні про які уроки не могло бути й мови - в такому стані вчитель розумів, що не зв 'яже й двох слів докупи. Якби пригнічений і збитий з пантелику Кузик підняв голову, він би побачив великих жирних горобців і солов'їв, які літали над дахами будинків.
Підходячи додому, пан Кузик побачив того самого горобця, який бажав йому "Многая літа". Вчитель схопив камінець і пожбурив в нахабу, та горобець показав пану Кузику язик і злетів на дерево.
- Все ясно, в мене біла гарячка! - потішив себе чоловік. - Я сьогодні забагато випив. Треба кінчати з тою горілкою, а то ще й не така чортівщина примариться.
Пані Кузик сиділа в м’якому кріслі і читала донечці казки. Побачивши чоловіка, на якому лиця не було, вона заревіла:
- Шо, пиячино, знов нализався? Я тобі дам горілку, я тобі дам коханок! Згинь з моїх очей, шоб я тебе не бачила!
Кузик зрозумівши, що буря минула, прошмигнув у свою кімнату і взяв зі стола свіжий номер районної газети.
"Увага! Сенсаційне повідомлення! - великий чорний заголовок на першій сторінці одразу кидався у вічі. - Станом на сьогодні в Бродівськім районі були помічені дивні птахи, зовні схожі на солов'ї і горобців, але втричі більші за них. За свідченням очевидців, невідомі птахи спокійно літали по місту, низько над землею, не боячись людей. Одного птаха, збитого автомобілем, громадяни передали в Бродівський орнітологічний центр, де спеціалісти підтвердили, що це справді горобець, але втричі більший від звичайного..."
Пан Кузик відклав газету і полегшено зітхнув. Отже, він не божевільний і не має ніякої "білочки", адже горобців бачило багато людей. А те, що птах йому заспівав і показав язик, пояснюється хронічною втомою і недосипанням, адже голосисті Оксанка і Василько щоночі влаштовували такі концерти, що про сон можна було тільки мріяти.
Вже лежачи в ліжку, він чомусь згадав своїх родичів. Ковалі! Ось що найбільше мучило вчителя і не давало заснути. А що, як вони приїдуть до нього? А що, як відберуть в них хату? Ковалі жили в сусідній, Тернопільській області, і хоч будинок, в якому зараз проживали Кузики, офіційно належав Мар'яні – дружині Степана, проте, коли пані Кузик народила Оксанку, сім'ю вигнали з квартири, а своєї хати вони не мали. Тож пані Кузик, зціпивши зуби і стогнучи від пекучого сорому, пішла на поклін до брата. Та Степан, добра душа, сам віддав свою хату Кузикам і поїхав до дружини Мар'яни, яка мала 3-кімнатну квартиру в центрі Тернополя.
Пан Кузик ще довго вовтузився і стогнав, поки важкий кулак пані Кузик не заспокоїв його остаточно. На серці дружини вчителя було ще неспокійніше і тривожніше, ніж в її чоловіка. Вона жила в постійному страсі, що божевільний брат, який був не від світу цього, будь якої хвилини може вигнати її з хати. І що тоді? "Попідтинню сиротами"? Тому від одного прізвища Коваль пані Кузик трусилася, як в пропасниці.
- Щоб там не було, але я не віддам цієї хати тому... тому відьмаку! - прошипіла пані Кузик і заснула тривожним неспокійним сном.
А тим часом в густому, дрімучому лісі, який знаходився недалеко від села, коїлися дивні речі, хоч в цьому нічого незвичайного не було, адже сьогоднішній день сам по собі був дивним і загадковим. На старому дубі, який впирався гілляками в небо, сидів великий, жирний горобець, можливо, той самий, який співав пану Кузику, а можливо, якийсь інший – про це ми вже не дізнаємося, і уважно дивився на протилежний берег бурхливої річки, де росло дві зелені берізки, які переплелися кронами, утворюючи арку. Раптом горобець стрепенувся і забив великими крилами. З-під землі вискочив…жовтий ліфт і гостинно відкрив свої скрипучі двері. З ліфта вийшла жінка і поспішила до стривоженого горобця. Вона була невисокою пишнотілою панночкою з вогненно-рудим довгим волоссям, яке стирчало на голові, як копиця сіна. Її довга до колін блакитна сукня не приховувала повненьких ніжок, взутих в золотисті черевички. Звали цю дивну жінку Аля Пугач.
Аля жестом фокусника витягнула з пишних складок сукні маленький золотий мікрофон з безліччю кольорових кнопок і, натиснувши на жовту кнопку, піднесла диво-мікрофон вгору. Кругла золота голівка мікрофону з тихим шипінням розкрилася, як розкриваються пелюстки тюльпана і, несподівано, ліфт провалився під землю, тільки берізки помахали йому на прощання своїми пишними кронами. Потім Аля підійшла до глибокої, повноводної річки і торкнулася води чарівним мікрофоном. Несподівано бурхлива ріка перетворилася на блакитний, пухнастий килим. Спокійно перейшовши на другий берег річки, Аля закрила мікрофон, підійшла до старого, поваленого дерева, і примостилася на нього. Дерево жалібно скрипнуло, але пані Пугач стукнула по ньому мікрофоном і воно одразу заспокоїлося. Горобець злетів з дуба і сів поруч.
- Ну і що ти тут робиш, композиторе Філе? Я не сподівалася побачити тебе у світі безголосих! - поцікавилася Аля, розглядаючи високого кучерявого брюнета з довгим волоссям і демонічним поглядом. - Пригостиш даму цигаркою?
Горобець, точніше композитор Філ, витягнув з кишені широких штанів червоне "Мальборо" і простягнув одну сигарету пані Пугач, а другу взяв собі. Аля клацнула мікрофоном, прикурила і глибоко затягнулася.
- Дві речі, які я найбільше люблю, це темрява і сигарети. І хоч знаю, що куріння - звичка шкідлива і небезпечна, не можу її позбутися, - зітхнула пані Пугач. Філ не відреагував на її слова, здавалось, він був чимось занепокоєний.
- Наламали наші співаки дров. Не треба їм було їхати з Міфанії і перепірюватися в різних птахів. Безголосі стривожені, я переживаю, щоб вони не зловили якогось солов'я чи горобця (один необачний вже попав під колеса автомобіля).
- Філ, ну що ти паришся? - ніжно проворкувала пані Пугач. - Наші артисточки вміють не тільки співати, але й володіють багатьма прийомами білої магії. Сьогодні треба радіти, адже Чорне Лихо нарешті відкинуло копита і для нас, Великих співаків, це справжнє свято.
- А ти впевнена, що Чорне Лихо жариться в пеклі, бо тільки там йому і місце?
- Що ти маєш на увазі? - поцікавилася пані Пугач, викидаючи недопалок.
- Я чув, що два дні назад, опівночі, Чорне Лихо знайшло сім'ю Ковалів. І ще мені казали, що Степана і Мар'яни Ковалів вже не має в живих.
- Ха, і ти повірив в цю нісенітницю? Я не знаю, що зробило Чорне лихо, а точніше Лоліта з нещасними Ковалями, але вони зникли. Отже, є велика надія, що Мар'яна і Степан живі. Але це ще не все. Старшого сина Ковалів, Ростиславчика, Лоліта хотіла задушити.
- О Боже, яка жорстокість! Що їй зробила невинна дитина? - тремтячим голосом запитав Філ.
- Вона була стара і з кожним днем старів її голос. А без голосу Лоліта жити не могла. Тому вона хотіла вбити Ростислава і випити його незвичайний голос. Але однорічний малюк, який ще добре не вимовляв слово "мама", несподівано заспівав. Філ, про що ти думаєш?
- Я тут згадав старовинне пророцтво професора музики Дореміра. Він писав про хлопчика, який народиться через багато років після його смерті і врятує країну музики від Чорного Лиха, але втратить свій золотий голос.
- Пророцтво збулося і Ростислав тепер не зможе співати. Але в пророцтві не сказано, що легендарний хлопчик втратить свій голос НАЗАВЖДИ. Надіюся, що ми колись почуємо спів золотоголосого Ростиславчика.
- Мене ще одне непокоїть. Чи дійсно Чорне Лихо здохло, чи Ростик тільки заглушив його своїм співом?
- Лоліта безсмертна, але якщо вона не нап'ється чужого голосу, то може втратити свою силу. Скільки горя вона наробила в нашій країні Міфанії! Скільки великих співаків втратили через неї свій голос! Але, надіюся, Лоліта більше ніколи не повернеться в країну музики. До речі, - пані Пугач кинула швидкий погляд на мікрофон, - вже друга година ночі, а Соньки Гітару й досі не видно. Де це вона запропастилася?
- Для чого тобі Соня? - поцікавився Філ.
- Вона має привезти сюди Ростислава Коваля і легендарний хлопчик залишиться в сім’ї Кузиків на тимчасове місце проживання.
- Ти збожеволіла? Таку дитину віддати в руки ЦИМ людям? Та це ж сімейка Адамсів! Пан Кузик ще пів біди, зате його благовірна - то якесь мужоподібне створіння в спідниці.
- Філ, а ти забув, що в нашу країну зі світу безголосих потрапляють тільки вибрані і тільки зі семи років.
- Аля, ти згадай, що Ростик врятував Міфанію від Чорного Лиха. Для нього можна зробити виключення.
- А як же закони професора музики Дореміра, за якими жили наші пращури, живемо ми і житимуть майбутні покоління? Ні, він залишиться тут! - твердо сказала пані Пугач. - Я підкину Кузикам трохи грошенят. Думаю, 100 тис. доларів з головою вистарчить для виховання двох дітей.
- Боже, таке славетне дитя навіть не буде знати, хто воно і звідки. Кузики не скажуть йому нічого! - хитав кучерявою головою Філ.
- Не переживай, його зоряний час настане дуже скоро! - усміхнулася пані Пугач.
Філ хотів щось сказати, але його слова потонули в гучному ревінні, яке долинало з-під землі. Трухляве дерево почало трястися і композитор вхопився двома руками за нього, думаючи, що настав кінець світу. Раптом земля розчахнулася надвоє і з гучним ревом з чорного провалля вискочив... величезний орган, який осідлала Соня Гітару.
- Аля, ти мене вибачай, але свою подружку виручай. В органі заклинила якась клавіша і гуде вже дві години, - ледь не плакала бідна Соня.
- Заткнись! - наказала інструменту пані Пугач.
- А шо, вже й погудіти не можна! - зітхнув старий орган, але покірно затих.
- Ну, я слухаю! Де Ростислав? - поцікавилася Аля.
- Ой, забігалася, замоталася і геть чисто забула за таку важливу місію. Прошу пробачення, зараз Ростиславчик буде тут!
Гітару витягнула з кишені барвистої сукні чарівний мікрофон і натиснула на маленьку чорну кнопку. І раптом мікрофон почав рости на очах, доки не став вищим за Соню. Жінка спритно сіла на нього, як відьма на мітлу, і злетіла вгору.
- Гей, почекай! - закричала пані Пугач. - Забери свого інваліда!
Соня повернулася, сіла на орган і за допомогою коричневої кнопки вернула мікрофону його звичайний вигляд.
- Полетіли! - наказала вона органу.
- Хіба можна так мене ображати? - на низьких нотах завив орган. - Інвалід, інвалід... Та я вірою і правдою служу вже пів століття. Думаєте, мені, старому, літати легко?
Так, стогнучи і виючи всіма своїми клавішами, старенький інструмент злетів вгору і розчинився в темряві. Не встигли Філ і Аля викурити і однієї сигарети, як повернулася Соня. В руках вона тримала маленького Ростиславчика, загорнутого в теплу ковдру, з якої чулося тихеньке посопування. Соня передала дорогоцінну ношу пані Пугач. Філ і Аля схилилися над дитиною.
То був справжній маленький ангелик такої небаченої краси, що Філ зажмурився. Біле ніжне личко, густі чорні брови, маленький носик - картоплинка, малинові губки, темне волоссячко і густі довгі вії - він був ніби не від світу цього. Здавалось, то маленький житель неба злетів на грішну землю. На ніжній шийці, посередині, виднівся рожевий шрам у вигляді зірки - пожиттєвий знак зустрічі Дитини Світла із Породженням Темряви.
- Якщо я не помиляюся, в пророцтві сказано про цей знак! - прошепотів Філ.
- Так, саме в цьому місці витік голос, який вбив Чорне Лихо, - відповіла Аля.
- Тепер Кузики - багатодітна сімейка! - засміялася Гітару.
- Досить теревенити! – обірвала її Аля. – Нам треба віддати Ростика в « надійні руки» і повертатися в Міфанію.
Дивні люди посідали на мікрофони і під покровом ночі спокійно прилетіли до будинку Кузиків.
Пані Пугач обережно взяла ковдрочку з дорогоцінною ношею, підійшла до дверей і, натиснувши якусь кнопку на чарівному мікрофоні, легко пройшла крізь зачинені двері. Через деякий час Аля повернулася, нишком витираючи червоні очі.
- Я поклала його в кухні на старенький диван. Надіюсь, тут він буде щасливий!
- Яке там щастя з такою сімейкою? - похитала головою Гітару. - Потерпи, Ростику, дуже скоро ти станеш знаменитим на весь світ.
Аля суворо глянула на Філа, який ледве стримував сльози.
- Сьогодні треба радіти, а не ревіти! Філ, роздобудь мені той напій, що я вчора пила. Він мені дуже сподобався.
- Аля, ти захотіла "Бірміксу"? І що ти в ньому знайшла? Мені більш до вподоби "Ред булл", адже він надає крила.
Композитор витягнув з кишені маленьку пляшечку і вихлебтав її до дна.
- Все, Аля, тепер я крилатий і лечу тобі по "Бірмікс", - підморгнув Філ і розчинився в повітрі.
- Нам пора! - тихо сказала пані Пугач. - Свою місію ми виконали, час в такий день і про себе подумати.
Аля сумно глянула на самотнє вікно кухні, яке світилося м’яким, золотистим сяйвом.
- Бувайте, хлоп'ята! Бажаю вам щастя! - зітхнула жінка і зникла.
- До зустрічі, Ростику! - усміхнулася Соня Гітару. - Ми зробимо все, щоб до тебе повернувся голос. І тоді ти станеш відомим не тільки в країні музики, але й у світі безголосих.
Соня сіла на орган і злетіла в зоряне небо.
В холодній, малій кухні Василь Коваль солодко посапував, не знаючи, що в цей час в Міфанії всі говорили про його брата, який спав поруч - золотоголосе немовля, яке чудом вижило, зустрівшись віч-на-віч з Чорним Лихом; про знаменитого Ростислава, який переміг Силу Темряви; про маленького Коваля, який підкорить своїм голосом (а він до нього неодмінно повернеться) не тільки країну музики, але й країну, в якій він народився і яка називається величним і незбагненним словом - Україна.
