кілька слів від автора.
Оповідання це ще 97 року написання. Перекладалось з російськой. За віднайдені помилки перекладу, буду вдячний :)
Intro from Братья Карамазовы
Ліричний відступ Влад Головін
Coda Батон Господаренко
I N T R O
(By Bratia Karamazovy)
— Жека!
— А?
— Мы сдохли давно,
Вот наши могилы - на могилах кресты.
Жека!
— Ну, что?
— Я знаю одно,
Вытекло время, но руки чисты.
Холодно в земле и кончился ток.
Вставай браток нам надо идти.
А кто-то ещё ждет слоёный пирог,
А кому-то охота поплескаться в крови.
НАША МАЛЕНЬКАЯ СТАЯ УХОДИТ В НЕБО...
МАЛЕНЬКА ЗГРАЯ
если есть стадо – есть пастух,
если есть тело – должен быть дух...
(Виктор Цой)
1
Сонце повільно сходило за горизонт. Добігав кінця перший по-справжньому весняний день.
Невеличка алея поміж дерев. Не буду стверджувати, що на неї, зараз абсолютно пусту, не ступала нога людини. Зовсім ні. Весною, влітку й навіть восени народу тут – не проштовхнутись. Але зараз, судячи з усього, люди просто ще не встигли відійти від своєї зимової сплячки, і Майк був єдиним, хто порушував спокій алеї.
Взагалі-то друзі та знайомі називали його Міша. Майком же він був лише у своїх мріях, в яких він, з бластером наперевіс, носився безмежними просторами космосу, рятуючи всіх і кожного від найрізноманітніших бід та нещасть, та звершуючи незлічені подвиги в ім’я тої єдиної, хто, як сподівався Міша, одного чудового дня буде в змозі його зрозуміти, і тоді...
Прокинувшись вранці, відчув – сьогодні нарешті щось повинно відбутись. Що саме? В надії знайти відповідь на це запитання, вранці, швидко поснідавши, вибіг з дому, й до вечора обійшов чи не все місто. Не знаючи, що саме шукає, в одному був впевнений на всі сто – сьогодні відбудеться подія, яка повністю змінить увесь світ. І він зіграє в усьому цьому далеко не останню роль!
Сьогодні – його день!
Зрештою, як й усі наступні. Він стане тим єдиним, в чиїх силах все змінити... і ніхто не зможе його зупинити. Та й кому треба буде зупиняти? Адже це - счастье для всех! Даром! И никто не уйдёт обиженным!
Так! Він це зможе!
Наближуючись до одного з небагатьох поворотів алеї, Міша вже ясно уявляв собі кожну секунду цього нового життя.
Енергія, що ледь не вихлюпувалась назовні, змушувала нестись вперед так, що виходячи з-за повороту, він трохи не наскочив на дівчину, яка йшла назустріч. Він було вже спустився з небес на землю: “Перепрошую, я вас не помітив...”, але, тільки-но їх очі зустрілись, знову злетів – ЦЕ БУЛА ВОНА!
- О, Боже, яка ви прекрасна... – прошепотів Міша.
- Ти не пам’ятаєш мене, Майку?
- Ти знаєш мене? Але ж хто ти? – Майк раптом відчув, що світ навколо починає набирати якогось ірреального відтінку. Здавалось, що все навколо застигло на мить, неначе вмерло, й одразу ж ожило, але вже не тим звичним і звичайним життям, а якимось іншим, новим, казковим і прекрасним. – У мене відчуття, що ми зустрічались з тобою колись безкінечно давно, і в той же час зовсім нещодавно. Як тебе звати?
- Зазирни всередину себе. Згадай. Я чекала 17 років, і весь цей час була поруч.
- Я пам’ятаю... я... Але ж це був... це був лише сон! – на мить Майку здалось, що земля уходить в нього з під ніг, але одразу ж він зрозумів – надзвичайна легкість наповнює його тіло – Я пам’ятаю тебе... Ти була там. Я пам’ятаю все... Я готовий!
- Тоді пішли – вона простягнула Майку руку.
...Обійнявшись, йшли вони безмовною алеєю вслід за Сонцем, що ховалось за обрій.
2
...Сонце повільно сходило за горизонт. День (зрештою, як і друга пляшка пива) добігав кінця. Денис сидів на березі ріки, спостерігаючи з якою величчю вона несе свої води у нескінченність. Мало хто здогадувався, що у світі ще лишились місця, яких так і не торкнулась цивілізація. Денис полюбляв приходити сюди й лишатись наодинці з природою, слухати журчання води й ставати частиною цього тихого куточку. Якось показав це місце Юльці. Спочатку їй тут сподобалось. Із замиранням серця згадував той, перший, раз – вони були одні: Він, Вона й Вода, що бігла у вічність.
Потім вони часто приходили сюди. Сьогодні...
Сьогодні вона не прийшла... Невже вона нічого не зрозуміла...
Денис знав, що був правий – йому просто не вистачило потрібних слів аби все правильно пояснити.
Слова... Чому ви завше псуєте найбільш прості та ясні думки?!! Ніколи не довіряйте себе словам! Вас не зрозуміють. Або ж, що у сто разів гірше, зрозуміють невірно. Все просте буде ускладнене до невпізнання, все світле й чисте буде вивалено в багнюці, другорядна алюзія набуде основного змісту й найближчі друзі закидають вас камінням, а єдина і кохана – не повірить. Невже вона нічого не зрозуміла...
Розмахнувшись й закинувши далеко у воду порожню пляшку, Денис вже потягнувся було за наступною, аж раптом обернувся до ріки, та й застиг.
В першу мить подумав, що це оптичний обман, і Юля просто стоїть на іншому березі, але одразу зрозумів – стій вона на тому березі, він би її навряд чи побачив – Так! Вона йшла по воді!
Денис піднявся і зробив крок до ріки... Все завмерло на якусь невідчутну долю секунди, а коли знов ожило, Денис побачив, що й сам йде по воді до тої, кого він прийняв за Юлю. Нічого спільного між ними не було, а обізнався він, мабуть, через те, що нікого крім Юльки побачити тут не сподівався.
Оголена богиня сковзила поверхнею ріки, потім, обернувшись до Дениса посміхнулась й призупинилась, очікуючи. Він і не помітив, як наблизився до неї. Та Що Йде По Воді простягнула Денису руку.
- Денис! Денис!!! – лунав з берега крик, не почути котрий було просто неможливо. Але слова, здавалось, не могли проникнути крізь невидиму стіну, яка відділяли дві фігури, що стояли на воді.
...Юля побачила, як губи двох, що знаходились у центрі ріки, зустрілись. Наступної миті по воді, закриваючи два силуети, пробіг якійсь димок. Сонце востаннє сполохнуло кривавим полум’ям, освітивши незаймано чисту ріку...
ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП
(From Влад Головін)
...Все поднебесные дали давно замалевали
Неприличными словами, пошлыми стихами.
Извилистой дорогой уходящей вдаль
Мы приходим к новым песням про старую печаль.
Прозрачное небо — последнее место,
Куда ещё можно направить свой взгляд.
Чтоб сделать красивой лирической песней
Всё то, о чём можно красиво сказать.
И я нахожу достойные вещи
Всё выше в прозрачных своих небесах,
Но всё, что я видел без этого неба
Значительно глубже застряло в мозгах...
3
...Сонце повільно опускалось за обрій. Останні промені криваво відсвітлювали стелю кімнати.
Не чекаючи чергового “ми зібрались тут, щоби напитись, так вип’ємо ж за те, що ми тут зібрались”, Макс опорожнив рюмку, що стояла біля нього, запив пивом і почав вибиратися з-за столу. Вийшов з кімнати й подався було до кухні, але розгледівши у сигаретному тумані дві фігури, які про щось інтимно шептались, вирішив вийти на вулицю – подихати трохи свіжим повітрям.
...І вже лише коли двері ліфта розкрились, Макс зрозумів, що замість першого, натиснув кнопку останнього поверху. Їхати вниз розхотілось.
Тільки-но він піднявся на дах, як порив свіжого повітря підхопив і поніс кудись далеко-далеко... Вгору! Туди, де тиша й спокій, де грім і блискавка, туди, де літають вільні птахи! Туди, де «прозрачноє» небо… один погляд на яке дає шанс забути про все те лайно, з яким доводиться стикатись…
Та якір, що тримав Макса на землі, змусив спуститись вниз, на дах, потім подумки перенестись ще на одинадцять поверхів нижче, залетіти до кухні… Двоє, обійнявшись, стоять біля відчиненого вікна… Він щось шепоче їй на вухо… Вона посміхається… я… Я сиджу на даху…
Ображатись на будь-кого – глупо. Не дивлячись на те, що Лариса прийшла сьогодні зі мною, вона ніколи не була моєю дівчиною… а тепер уже навряд і стане…
Так, чи приблизно так, розмірковував Макс, сидячи на даху шістнадцятиповерхового будинку.
Посміхнувся – класичний приклад зайвої людини. Не мажор, не гопнік, не тусовщик – звичайна людина, ніхто… Не рейвер, не панк – скоріше хіпі-одинак, що звик жити сьогоднішнім днем, із нескореною вірою в добро, зустрічаючий кожен схід Сонця.
Якби Вона пішла від нього, було би дуже боляче, але те, що відбувалось насправді, було набагато гірше. Вона ніколи не думала про нього як про… Як про кого? В них були гарні дружні стосунки… але й усе! Вона повинна мене зрозуміти! (Макс піднявся й попрямував до сходів.) Я заберу її звідти, приведу сюди, і тут я… я все поясню. Я покладу до її ніг цей світ… Вона зрозуміє… вона має зрозуміти – я не міг в ній помилитись. Вона дізнається усе!
Сонце вже було майже не видно; ось-ось мала наступити невловима мить, яка відділяє день від ночі, але час, здавалось, зупинився на місці, на щось очікуючи. Макс взявся за ручку дверей, що вели вниз, не наважуючись потягнути її на себе. Вона не зрозуміє… не захоче…
Макс обернувся. На даху будинку навпроти, стояла дівчина і махала йому рукою. Потім вона розбіглась і… ні, не стрибнула, а легко відштовхнулась від краю даху і повільно попливла…
Максом оволоділо відчуття надзвичайної легкості, як уві сні, коли треба лише присісти, а потім – різко випрямитись, щоб злетіти над землею. Макс зробив крок вперед, відштовхнувся від даху і… полетів. Як і уві сні, Макс ані на секунду не замислився про те, що взагалі-то людині літати не властиво. Хоча, якби зараз хтось і поцікавився би природою цієї левітації, він, може, і розповів би, детально та з усіма подробицями. А може обмежився би чимось на кшталт: «Воздух видержіт только тєх, только тєх, кто вєріт в сєбя».
Але оскільки питати не було кому, Макс продовжував наближатись до Тої, Що Летіла Поміж Зірок. Коли їхні руки зустрілись, Сонце нарешті впало за обрій, у кількох вікнах загорілось світло, а в квартирі на п’ятому поверсі почала грати весела музика.
…Ніч вступала у свої права. Місяць визирнув з-за хмари, і світло його вихопило з темряви дві фігури, що летіли над містом…
4
...Сонце повільно опускалось за горизонт. Здавалось, що якийсь садист, у спробі розтягнути задоволення, гальмував і без того черепашу ходу часу.
Він і Вона. Женя і Саша (Женя – він, Саша – вона) йшли вздовж автостради, по якій нескінченим потоком неслись машини. Не саме краще місце для вечірньої романтики під місяцем. Хоча, до “під місяцем” сьогодні точно не дійде – настрій в обох був далеко не романтичним. Він дорікав собі за те, що вчора запросив її піти погуляти, вона – за те, що погодилась.
Ні, спочатку, вранці, коли тільки зустрілись, він був на вершині блаженства. Знаходитись поруч з об’єктом обожнювання – чого ще можна бажати? Просто йти і мовчати, насолоджуючись присутністю коханої людини – скільком закоханим така перспектива могла би здатись дійсно заманливою. На жаль закоханість в цьому випадку спостерігалась лише в одному напрямку. Що ж до взаємності, то, відверто кажучи, Саша очікувала, що прогулянка буде цікавішою, і якщо спочатку вона ще виявляла якесь зацікавлення до того, що відбувалось, то зараз це зацікавлення заступила нудьга і єдине, що займало її думки – знайти привід якнайшвидше завершити «побачення».
Женя марно шукав спосіб врятувати положення. Розмова відверто провисала. Вчора, засинаючи з посмішкою, він був упевнений, що головне – залишитись із Сашею наодинці, а там він вже щось та й вигадає. Це вчорашнє “щось” ніяк не хотіло вигадуватись, а те, що й народжувалось в надзвичайних муках, мало жалюгідний вигляд. Ну, чому все так легко, коли сидиш вдома сам, коли в руці – кулькова ручка, а на столі – чистий аркуш паперу, і чому все стає таким надзвичайно складним, коли йдеш поруч з тою єдиною, заради якої робляться усі дурниці в житті, ЧОМУ???
Однак, час для пошуку відповіді був обраний явно невдало. Філософські самокопання були перервані сигналом шестисотого мерса, що пригальмував метрах в десяти. Далі події розвивались досить таки блискавично. Саша зупинилась, обернулась, посміхаючись, помахала комусь, хто сидів у машині і підбігла до мерса.
Маятник, що відраховував час, здавалось на якусь миттєвість завмер у своїй верхній позиції, але вже наступної миті з невідворотністю гільйотини полетів вниз.
Саша підбігла до Жені, сказала щось про “сусіда”, котрий запропонував її підвезти, чмокнула Женю в щоку і вже за секунду машина рвонула з місця.
Не маючи сил зійти з місця, Женя стояв, не відриваючи погляду... ні, не від мерса, що від’їжджав, а від дівчини (звичайно ж, незнайомої та прекрасної), яка стояла на протилежному боці дороги. Дороги, що відділяла місто від безкрайнього моря зелені; дороги, що слугувала кордоном похмурому мегаполісу; дороги, яку дачники, що вертались до міста, перетворили у живу ріку з машин.
За мить до того, як Женя побачив Її, перед очима пронеслося все життя. Він чітко усвідомлював ту помилку, яку тільки що зробив, і ще більш чітко розумів, що нічого змінити вже не в змозі...
Дівчина стояла на фоні Сонця, що заходило. Потім посміхнулась і зробила крок вперед. Машини, що неслись із вбивчою швидкістю, здавалось, не помічали, що хтось намагається порушити їхню прерогативу знаходитись на дорозі. Машини їхали, дівчина йшла, і всупереч усьому, їхні шляхи не перетинались. Вона дійшла до середини і зупинилась. Женя ступив на проїжджу частину...
Тримаючись за руки, двоє уходили по білій смузі в нікуди...
5
Сонце вже давно було за горизонтом, але ЗАЛА була сповнена світла. Світла, причиною якому явно була не якась банальна лампочка. Здавалось, самі стіни випромінюють його. У центрі ЗАЛИ сидів Чоловік, вдягнений у все біле й розкладував Пасьянс. Це тривало безкінечно довго....
Раптом щось порушило тривалий спокій. На мить світло згасло, і в ЗАЛІ з’явився ще Один. Цей був у темно-сірому костюмі й чорній сорочці. Якийсь час нічого не відбувалось – двоє дивились одне на одного.
- Ти прийшов, – констатував Перший.
- Як бачиш...
- Не скажу, щоб я надто вже радий тебе бачити.
- Не маю сумніву... Ти повинен це припинити. Інакше...
- Що?! Ти мені погрожуєш? Ти завжди був нестриманий, але зараз перевершив самого себе. Погрожувати мені, тут? Чи може забув, де знаходишся?
- Ні, не забув. Але навіть ти не насмілишся мені нічого зробити.
- Це ми ще подивимось...
- Я прийшов не для того аби сперечатись через дрібниці.
- Так?
- Ти повинен все припинити!
- Я нікому нічого не винен – це, по-перше, а по-друге, про що це ти – “все припинити”?
- Чудово знаєш, про що я. Залиш їх.
- Ти знову про своє. Боюсь, це неможливо. Я повністю контролюю цей світ і збираюсь зберігати статус-кво й надалі.
- Невже?
- Авжеж.
- Не обманюй себе самого. Це не може тривати вічно.
- Чому ж? Чи може ти мені перешкодиш? Ця твоя витівка з вогнем була по-дитячі наївною. Ти думав, що ці тварини обернуть його проти мене. Це ж глупо. Ти дав їм вогонь – вони почали знищувати одне одного...
- Не всі...
- Так, не всі. Але той, хто підіймається над натовпом, довго не живе. Натовп інстинктивно ненавидить особистість.
- А якщо хтось і залишається, тоді ти допомагаєш позбутись вантажу карми.
- Що ж, це все-таки мій світ.
- Сьогодні їх було четверо...
- Ти добре обізнаний... Однак, я цього й не збирався приховувати.
- Чи не забагато для одного дня?
- Кількість немає ніякого значення.
- Ще зовсім нещодавно стільки не набиралось і за рік, а ще раніше – один-два на сторіччя. Не боїшся, що скоро їх буде стільки, що ти не зможеш доглянути за усіма?
- Кількість немає значення. Я – ВСЕМОГУТНІЙ!!!
- А якщо кількість перейде у якість?
- Що ти маєш на увазі?
- Вже зараз вони тобі рівні...
- Рівні? Мені??? Не будь смішним! Я їх знешкодив.
- Фізичне знищення – слабкий аргумент у спорі. Ти прибрав їх через своє безсилля. Але головне в іншому. Головне – це те, що ці четверо усвідомили себе рівними тобі.
- Дурниці!
- Дурниці? Що ж, дивись – людина у чорному окреслила в повітрі коло і в центрі нього з’явилась чорна цяточка. Вона стала швидко збільшуватись, і скоро вже мала до метра у діаметрі. Коли вона заповнила собою всю ЗАЛУ, з’явилось об’ємне зображення...
...Майк пробирався вузькою стежинкою, поступово наближаючись до крутого обриву. Підійшовши до нього впритул, він подивився вгору. Місяць визирнув з-за хмари й освітив обличчя. Майк посміхнувся і зробив крок вперед....
...Денис стояв на поверхні ріки з витягнутими вперед руками. Здавалось, він знав, що зараз повинно відбутися. Відчувши, що починає занурюватись, Денис подивився вгору, щось прошепотів і посміхнувся...
...Макс був далеко за містом, коли помітив, що якась сила стрімко тягне його до землі. Страху не було. Макс стиснув праву руку в кулак, потім випрямив середній палець і розсміявся...
...Язики полум’я вже починали лизати бездиханне тіло. Дві машини, між якими лежав Женя, повністю закривали тіло від очей людей, що бігали навколо. Але згори була добре видна посмішка на його обличчі...
- Припини!!!
- Злякався?
- Мені нема чого боятись! Вони мертві! Будь-хто, кому в голову прийде думка, про те, що він може розмовляти зі мною на рівних, буде мертвим! Я – ВСЕМОГУТНІЙ!
- Ти безсилий. Вони сміялись з тебе, з твоєї слабкості. Скоро прийде Той, хто зрозуміє, що небо й стеля – то різні речі, Той, кого ти будеш не в силах зупинити! І тоді стережись...
- ГЕТЬ!!!
- Я ухожу. Я не кажу до побачення, я кажу – прощавай. Тобі недовго залишилось. Дуже скоро все закінчиться. Для тебе. Я знаю...
І не поспішай ховати тих чотирьох – я про них сам подбаю, в них ще будуть справи.
6
Сонця ще не було видно, але все вказувало на те, що не пройде і півгодини, і воно вже покажеться з-за горизонту.
- Жека! – вирішив я перервати мовчанку.
- А?
- Ми сдохлі давно...
- Ти це до чого?
- Та не звертай уваги, це я так, про своє...
- Про жіноче, - підказав Жека, посміхаючись.
- Це смішно?
- Ні, це печально.
- Теж мені остряк-недоучка...
- За остряка – дякую, а ось що стосується “недоучки” – так це ж, як то кажуть, з ким поведешся – з тим і наберешся.
Що до “наберешся”, то це більш ніж в тему, подумав я, оглядаючи чергу порожніх пляшок. Коли п’ятеро людей одночасно задаються питанням типу “А чи не трахнути нам по маленькій?”, результат може бути найнеочікуванішим.
Прослідкувавши за моїм поглядом, Жека з розумінням посміхнувся. Помітивши, що я це побачив, й аби попередити подальше взаємопрослідковування поглядів, а також побоюючись заплутатись у філологічних тонкощах того, що відбувається, він вирішив розрядити ситуацію.
- Я анекдот згадав, - почав Жека – В цирку йде вистава. Конферансьє оголошує номер: “Виступає хлопчик з феноменальною пам’яттю!” На арену виходить хлопчик, випиває відро пива й уходить. Через кілька номерів конферансьє знов оголошує “Виступає хлопчик з феноменальною пам’яттю!”. Через якийсь час конферансьє: “А зараз хлопчик з феноменальною пам’яттю опісяє глядачів на перших двох рядах”. Люди з перших рядів починають тікати. Конферансьє: “Тікати немає сенсу, повторюю: у хлопчика – феноменальна пам’ять!”
Завершивши анекдот, Жека в очікуванні на мою реакцію затамував подих.
- Що стосується пам’яті. – Почав я. – Щоби пам’ятати такий старючий анекдот, пам’ять повинна бути дійсно феноменальною.
- Міг би й одразу сказати, що знаєш його, - сказав Жека із докором у голосі.
- Розумієш, я подумав, що у твоєму виконанні це буде свіжим, оригінальним, неповторним, і тому не переривав тебе.
- Ладно тобі...
- Я помилявся...
- Можна подумати – поціновував старих анекдотів знайшовся! Йди краще картоплю чистити, - сказав він, і я подумав, що думка про їжу не така вже й погана...
- Сам і йди, - буркнув я у відповідь.
- Я???
- Ну, не я ж.
- А чом би й не ти?
- А тому, що ми вчора, точніше, вже сьогодні, домовлялись – хто перший засне, той вранці і картоплю чистити буде. Пам’ятаєш? – по тому, що посмішка зійшла з обличчя було видно – пам’ятає. – До речі, Жека, а з якого приводу ми вчора гуляли?
- Та пішов ти... – кинув він і відправився за картоплею. Я ж оглянув поле битви.
Ліворуч від столу, за яким я сидів, знаходилось вікно. Над ним висів плакат, що запитував: “МЫ УЙДЕМ ИЗ ЗООПАРКА?”. У кріслі біля вікна, обійнявши гітару й накривши обличчя рушником, спав Денис на прізвисько Вячєк. Сьогодні вночі, коли все пиво було випите, всі зорі – перераховані, магнітофон – переслуханий (в тому плані, що – поламався), а я вже починав засинати, з боку крісла, пам’ятається, продовжували долинати якісь звуки, що віддалено нагадували спробу зобразити на шестиструнці “кузнєчіка”, - в його тодішньому стані це тягнуло як мінімум на Героя України.
За кріслом, ліворуч, починався справжній клондайк для бомжів. Яких тут тільки не було: 0,33; 0,5; 0,66; 0,7; 0,75; літр. Пляшки з-під пива, ром-коли, горілки, бєхєровки, найрізноманітніших вин, коньяків, лікерів, абсентів, займали більше третини кімнати. Якби в кожній залишилось хоча б по краплі вмісту, то аромат стояв би такий, що й приймати всередину було б зовсім необов’язково. Але Макс (власник не тільки пляшок, але й квартири), передбачаючи нездорове зацікавлення з боку сусідів, як закономірну реакцію на подібний запах, ретельно вимивав кожне з нових надходжень до цієї колекцій. А оскільки зростанню його колекції нічого не заважало, вона збільшувалась після кожної вечеринки, посиделки, гулянки, сабантуя, п’янки, попойки тощо, які виникали з приводу й без доволі таки часто. Ось, наприклад, вчора... До речі, а що ми вчора відмічали?
Кинувши прощального погляду на стіл, на якому в якості німих свідків вчорашньої битви зі здоровим образом життя, валялись дві пачки з-під цигарок (пачка LM з надписом: “ПРОСТІ!” і Беломора з надписом: “Віддай цигарки – Все пробачу!”), я, зробивши титанічне зусилля, встав і відправився до кухні, де разом з Жекою зайнявся пригодовуванням національної студентської страви – картоплі смаженої. Невдовзі на запах туди виповзли й Майк з Максом.
- Ну, і як спалося, гості любі? – спитав Макс позіхаючи.
- Та все б нічого, Вітька ось тільки постійно храпів... – кинув Жека.
- Я храпів??? – моєму гніву не було меж.
- Ну, не знаю, може знов бомжи під вікном тусовались.
- Не каркай. Ось вже два місяці жодного випадку, - сказав Макс і постукав Жеку по голові.
- Та йди ти!
- Ладно, ладно, не сперечайтесь, гарячі естонські хлопці, – сказав я примирливо, і потім вже Майку, – слухай, ти вчора так і не розповів, як там в тебе з Іркою?
- Та не дуже...
- А що ж так?
- Розумієш, вона дуже класна дівчина, але в неї є один суттєвий недолік – я їй не особливо подобаюсь... Якби не це, ціни б дівчині не було... а так...
- Ладно тобі, не парся, викинь з голови, - сказав Макс. – Пам’ятаю, якось відмічали ми в одній компанії день народження Шевчука, і якогось біса я привів туди Ларісу. Знаєш, тоді в неї віднайшовся подібний недолік. Так після цього стало навіть якось легше. Не склалось – значить недоля. На усвідомлення цього, щоправда, пішло пару пляшок.
Що стосується пляшок, то ми їх видудлили, як на мене, у достатній кількості.
- Та я й сам все знаю, але розумієш... дрібниця – а неприємно.
- До речі, про пляшки, - втрутився я. – Хто-небудь пам’ятає, що ми вчора відмічали?
- Не бачу причин для гумору, – зауважив Макс.
- Та я ж серйозно...
В цей час з кімнати донеслось: “Я просипаюсь в холодном поту, я просипаюсь і діко ору”. Після чого й дійсно пролунав дикий ор. Таким нехитрим способом нам, а також сусідам Макса Вячєк оголосив про своє пробудження. Однак, це був тільки початок. Далі послідувало: “Я питался уйті от любві, я брал острую брітву і...” Ну, ви всі знаєте як там далі. Потім була “Одінокая Птіца”, точніше, її перший куплет із приспівом, далі – “Воздух”, також виконаний вибірково, цього разу вибір Вячєка пав на приспів. Завершив він свій міні-виступ спробою заспівати “Прощальноє Пісьмо”, ну, або ж “Гудбай, Амєріка” – то вже кому як подобається. (Спроба виявилась не дуже вдалою, оскільки надмірне бажання зімітувати на гітарі соло саксофону призвело до обриву струни.) Почувши все це, якійсь ранній перехожий, який би знаходився в цю досить ранню годину неподалік від Максової квартири, міг би подумати, що хтось успішно просувається від стадії “Тук-тук. Хто там? Сиди, я сам відкрию» до стадії крайньої буйності. Якщо б ця рання пташка до всього був би ще знайомий із таким поняття як «рускій рок», він міг висунути сміле припущення, що хтось просто захоплюється творчістю Слави Бутусова & Co. Хочу завірити – обидва судження виявились би хибними. Денис не захоплювався групою NAUTILUS POMPILIUS – у нього від неї просто зносило башню, за що й отримав прізвисько Вячєк.
Поява на кухні Вячєка була зустрінути бурними й тривалими оплесками, а також жартами на тему “Сплячого Красеня”. Не менш бурно були зустрінути п’ять пляшок “Оболоні”, які Макс видобув з холодильника у кращих традиціях Давіда Коткіна (більш відомого як Девід Коперфільд).
- Хлопці, зачекайте! Скажіть, з якого приводу ми вчора збирались? – спробував я перекричати, піднявшийся гул.
В цей час у вікно пробився перший промінь Сонця. Усі одразу принишкли. Макс подивився на годинника. Жека зробив великий ковток пива, поставив пляшку на стіл і відійшов до вікна.
- Вітька... ти нічого не пам’ятаєш? – спитав Майк.
- Я щось повинен пам’ятати?
Вячєк підійшов і подивився мені в очі.
- Ще не час, але незабаром повинен будеш зробити це. Ти повинен бути готовий. Ми ще будемо приходити - повинні тебе підготувати. Запам’ятай – Він ще нічого не знає, навіть і не здогадується. Як тільки в Нього виникне якась підозра, ти повинен будеш діяти дуже швидко. Ми весь час будемо з тобою, але ти не дізнаєшся про це до самого останнього моменту.
- Вячєк, нам пора, – кинув Жека, стоячи біля вікна.
- Я знаю, зачекай. Вітька, пам’ятай: у твоїх силах завадити Йому. Зроби це заради нас.
- Вячєк, пора... – цього разу це був Макс.
- Ми уходимо, - продовжував Вячєк. - Коли ми підемо, ти забудеш про все, але в потрібний момент – згадаєш. Ми уходимо, до зустрічі.
- Вячєк, час, – сказав Майк.
Раптом усе накрила темрява...
...Сонце безсоромно било в очі. Я підняв голову й озирнувся. У кімнаті нікого не було. Якась думка не давала спокою. Щось, що повинен був знати, але ніяк не міг згадати. Кілька разів здавалось - ще зовсім трохи, і я згадаю щось дуже важливе. Але кожного разу це щось зникало.
Я піднявся. На тумбочці лежала пачка LM, на якій було нашкрябано сім цифр. Я взяв трубку і набрав номер. Після першого ж гудка Вона підняла трубку.
- Привіт.
- Привіт.
- Що робиш?
- З Тобою розмовляю.
- А до цього?
- Чекала на Твій дзвінок.
- Дякую, що ти Чекала.
- Дякую, що ти Подзвонив
- Я тебе люблю.
- Я теж...
C O D A
(By Батон Господаренко)
експресивно
Давай выращивать из досок деревья,
Давай крошить и колоть из стёкол песок.
Главное — не спрашивать, что нужно делать,
Главное — не видеть за небом потолок!
Давай рвать полиэтилен, чтобы дышать,
Если спустится ночь — костёр из паркета,
Если станет спокойно — начнём воевать,
Давай звать на помощь и не слышать ответа!
Хэй! ДЖУД!
Не сложи свои крылья,
Незачем ползти, если можно летать!
Хэй! ДЖУД!
Не жги свои крылья,
Ведь если можно упасть, то почему б нам не встать...
Если есть стена — вбей в неё гвоздь,
Если нет стен — значит незачем жить.
Кто-то умер за добро, убей в себе злость,
Если есть жизнь — значит незачем ныть!
Не стой на пороге, если двери открыты,
Стой под стрелой и в Опасной Зоне!
Помни о тех, кто были забыты,
Неправда не в ногах, а вера не в иконе!
Хэй! ДЖУД!
Не сложи свои крылья,
Незачем ползти, если можно летать.
Хэй! ДЖУД!
Не жги свои картонные крылья,
Ведь если можно упасть, то почему б нам не встать...
Авторська післямова
Я сподіваюсь, що ніхто з моїх вельмишановних читачів не почне проводити паралелі між двома персонажами, що з’являються у 5 главі, з одного боку, і Богом та Сатаною – с іншого. Оповідання НЕ є черговою спробою спрямованою на демонстрацію “своєї концепції” Бога. Вірю, що мене не зрозуміють невірно.
