Притримуючи рукою спину (уже кілька днів не полишало відчуття, ніби в неї ввігнали загострений кілок), дід Данило підійшов до стіни. Зупинився перед великою картиною у саморобній дерев’яній, трохи грубуватій рамці. На полотні – безкрає соняшникове поле, за яким простягається ледь помітна блакить ріки, помережена густим очеретом. Сонце повільно опускалося за обрій, лишаючи на воді золотаві відблиски, прощальні цілунки небесного світила.
Данило купив цю картину кілька років тому на мистецькій виставці. За копійки. Полотно називалося «Батьківщина», а йому ось цей краєвид нагадувало зовсім інше місце.
Чоловік відсовує картину, запихає під неї руку. Дістає маленьку торбинку, витрушує на долоню, на якій з радістю і жалем переплелися лінії долі, маленьке колечко. Обручка. Золота. Інкрустована великим чорним каменем. Легенько стискає, відчуваючи холод металу.
Невеличка світла кімнатка наповнюється запахами, звуками, тінями…
Злість теж може бути наркотиком, небезпечною, заразною хворобою. Як чума. Вперше він відчув це улітку сорок п’ятого. Опинившись на території ворога, декого із солдатів поглинав незмінний супутник війни - ненависть. Вони були переможцями. Вони прийшли до ворога. Німці плюндрували їхні землі, і вони робитимуть те саме…
Данило вірив, що на війні теж можна лишатися людиною. Загартоване болем і відчаєм серце ще здатне відрізнити біле від чорного, відчувати відтінки. Він був впевнений у собі, але боявся за хлопців, декому з яких просто зривало дах.
Маленьке німецьке містечко неподалік кордону опинилося на їхньому шляху одним із перших. «Вони тут ненадовго, вони просто туристи і скоро повернуться додому», - говорив собі Данило, але мозолисті долоні муляла гвинтівка, перелякані погляди місцевих мешканців, переважно жінок і дітей, змушували відвертатися. Хто повірить, що Данило прийшов з миром?
Він вирізнявся з-поміж інших. Напівзруйнований будиночок із червоної цегли. Чим? Доглянутим садом, в якому цвіли великі жовті квіти із широкою темною серединкою, що так нагадували соняшники. Зачинені із середини на дерев'яну клямку двері здалися після кількох поштовхів. Посеред кімнати, яка, вочевидь, слугувала вітальнею, стояв накритий брезентом рояль.
Під роялем щось ворухнулося.
- Хто тут? Виходь! – Данило зняв з плеча гвинтівку. – Я стрілятиму.
Зашарудів брезент. Солдат побачив молоду біляву дівчину у брудній сірій сукні. Німкеня, незграбно хапаючись руками за стілець, підвелася, випросталася у повний зріст і дивилася на нього затравленим, майже божевільним поглядом. Хвилясте волосся повибивалося із довгої коси. На лівій щоці задавнений, кривавий поріз, матова, гладенька шкіра, якої хочеться торкатися і пестити, трішки кирпатий носик, тонкі губи. Але найнезвичнішими на її обличчі були очі. Темно-зелені, сумні. Він ще ніколи не бачив очей такої глибини. Вони робили звичайне, як на перший погляд, лице особливим.
Данило бачив, як дівчина притислася до підвіконня, що тремтить. Не наважився наблизитись.
- Ти тут одна?
Молода німкеня витягла з-під коміра і зірвала із шиї колечко, що трималося на темній мотузці. Вона не дала його Данилові. Воно випало з її тремтячої долоні.
- Ich will leben1, - прошепотіла вона.
Юнак погано знав німецьку, а ці слова зрозумів. Дівчина говорила очима.
Підняв колечко, яке виявилось обручкою, і почув знадвору:
- Щось знайшов?
Нарешті пригадав, що прийшов сюди не один. Наблизився до вікна, відчинив кватирку. Дівча відскочило у протилежну сторону. Данило злякався, що знадвору її могли помітити. Подав знак не ворушитися.
- Тут порожньо, - крикнув знайомим солдатам.
- То що ти там робиш? Нам треба йти.
- Я зараз.
Повернувся до дівчини, котра дивилася на нього вичікувально. І, здається, навіть не дихала.
- Тебе ніхто не скривдить. Я не лишу тебе одну. Я за тобою повернусь. Обіцяю. Замкнись і нікуди не виходь.
У шибку постукали. Дід Данило, опустивши обручку до кишені, пішов відчиняти. Кілька років тому він зробив на дверях електричний дзвінок. Але його чомусь усі ігнорували і, за звичкою, грюкали у вікно.
На порозі стояв дільничний, Василь Прут. Спітніле чоло, кепка в руці, велика масна пляма над верхньою кишенею сорочки.
- Є розмова.
Данило кивнув, відступив, звільняючи гостю прохід.
- Заходь.
Запросив Василя до кухні, мовчки повиставляв на стіл холодні вареники, банку солоних огірків, чорний хліб, вишнівку. Так вже повелося в Пилипівці, що жодна «серйозна» розмова не обходиться без застілля.
- Твій Петро знову в мене, - відрізаючи окраєць хліба, повідомив Василь.
- Що цього разу?
- Заліз до будинку фельдшера. Шукав гроші. На горілку.
Данило схилив голову на руки, подивився на Василя.
- Відпустиш? Я заплачу.
- Не в цьому річ, - Василь відкоркував вишнівку, наповнив чарки рідиною бурштинового кольору. – Якщо фельдшер не забере заяву, я нічого не можу.
- Поговорю з ним, - господар перехилив чарку. – Домовимось.
- Молодий, розумний хлопець, а такий сором.
- Я його не покину, - твердо відказав Данило. - У нього більше нікого немає.
- Біда тобі з ним. Сам опустився, і тебе тягне на дно.
- Гріх на мені.
Данило повернувся до цегляного будиночку тільки наступного ранку. Захопив із собою щось із харчів. І не знайшов дівчини. Втекла, заховалася або… Не дозволяв собі думати про те «або». Шукав, запитував про неї у зустрічних, сусідів.
- Я друг. Ich bin Freund2.
Його сахалися. Навіщо радянський солдат шукає німецьку дівчину?
Що він від неї хотів? Сам не знав. Хіба що повернути обручку. Вже шкодував, що її взяв. Одразу видно, що річ не з дешевих. Для дівчини це родинна реліквія, а, може, подарунок коханого.
А ще хотів переконатися, що у неї все гаразд, спробувати допомогти. Якщо вона захоче прийняти його допомогу.
Данило пробув у тому містечку два тижні. Про дівчину ніхто нічого не знав. А якщо й знали, то йому б сказали в останню чергу. Єдине, що йому вдалося вивідати, це ім'я німкені. Ельза.
Юнак їхав додому із важким серцем. У рідній Пилипівці йому не було куди повертатися. Батьківський будинок зруйнувало вибухівкою, а дівчина, котра обіцяла чекати його на Батьківщині, виїхала з родиною у невідомому напрямку. Данилові було соромно собі в цьому зізнатися, але ця обставина дозволила йому полегшено зітхнути. В його думках вже давно панувала Ельза.
Помаленьку відбудовував дім: укріплював стіни, зводив новий дах, латав паркан. Грошей не вистачало, жив у злиднях, але навіть не думав про те, щоб продати обручку. Мріяв, що колись поверне її Ельзі або її родині.
Не продав чоловік колечко й отримавши лист від брата Степана з Полтавщини, котрий просив у нього допомоги. Злегковажив. Не думав, що все так серйозно. Не хотів розлучитися з Ельзиним подарунком. Боявся, що разом з цією прикрасою зникнуть і спогади про дівчину.
Брат із дружиною померли від важкої інфекційної хвороби. Виснажені голодом тіла не мали сил для опору, а на повноцінне лікування у них не вистачило грошей. Данило довгий час карався, проклинаючи себе за те, що їм не допоміг. Пожалів чужу обручку, а рідного брата не пожалів.
У Степана залишився малолітній син Михайло. Чоловік взяв хлопця до себе. Сам так і не одружився. А перстень заховав за картиною, яка так нагадувала йому квіти з Ельзиного двору.
Й досі не викинув тієї історії з голови. Ледь не щороку посилає запити в різні закордонні інстанції, архіви. Мріє знову повернутися до того будиночку, нарвати Ельзі букет із «соняшників» і віддати обручку. Поки що це вдається зробити лише увісні.
Михайло і його дружина зарано покинули цей світ. Данило лишився сам на сам з їхнім сином Петром, хлопчиком, якого він не міг зрозуміти. Як не намагається…
- Та який там гріх, - від вишнівки Василя розморило, він позіхав і мружився. – Ти все життя носився з ним як з писаною торбою. Ще не відомо, чи бавили б його так рідні батьки. А воно виросло бовдуром і ледарем. От ти його все рятуєш, дмухаєш на нього, а толку немає. Хай би трохи посидів. Знав би, що по чому.
- Ні, - Данило стис у кишені обручку. Метал «обпік» долоню холодом. – Лікуватиму Петра. Закодую. Маю гроші.
________________________________________________
Ich will leben1 – Я хочу жити (нім.)
Ich bin Freund2 – Я друг (нім.)
