Ще після першої викладки "Сублімації Книги" була в мене думка підкоригувати цей опус, бо, як мені здається, головна його думка так і залишилася не почутою, навіть і з другої спроби. Отож, сублімую "Сублімацію".
Я абсолютно не проти малих творів, як це багатьом тут здалося. Це було б глупством з мого боку. Лаконічне і примітивне - хіба це синоніми? Десь, можливо, й серед нас з вами ходить той геній, що створить серію мініатюр зі ста слів кожна, в котрих, як ще ніхто до нього, висвітлить питання добра і зла, життя і смерті, вкаже нам шлях до Гармонії.
Я лише проти того, аби автори (письменники) власними руками формували у читачів сюжетний (найлегший, але й абсолютно непродуктивний) тип читання, бо це шлях до зубожіння літератури, до самознищення. Коли на потребу читацького попиту твориться література, що тримається винятково на сюжеті і не спонукає читача хоча б замислитися над вибором шляху (я вже не кажу про дороговкази) - це вбиває Книгу, не суттєво, паперову чи електронну. Бо Книга має виховувати цілі покоління, формувати в них кращі, високі почуття. Якщо вона цього не робитиме, то хто, скажіть мені: телевізор? інтернет?!
А чому ж ми спостерігаємо тоді такі спрощення у літературі, такий сурогат? Одна з причин - прискорення темпів життя, коли людині в примарній гонитві за часом (що є безперспективним, бо часу не існує) не вистачає того часу, точніше терпіння, сісти і попрацювати (саме так!) головою і душею, аби на душі якраз і розвиднилося. Зате перед телевізором чи в Павутинні не потрібно працювати уяві, бо все покаже екран, а диктор ще й розжує - і ось уже ти проковтнув замість соковитого шашлика парове суфле.
Та все ж це мусимо прийняти як данність: книзі змагатися з ТБ чи Інтернетом не варто. Книга знову, як і кілька століть назад (справедливо зауважив про це Михайло Нечитайло) стає елітарним, а не масовим, продуктом.
Одна біда: творчій людині, особливо молодій, хочеться якнайшвидшого визнання (ох, уже ж ці темпи сучасності!). Це можна зрозуміти, проте, гонитва за швидким визнанням веде до пастки: визнання від короткого оповідання та ще й у обмеженому колі - коротке у часі і потрібно постійно його підживлювати - новими, такими ж короткими творами, бо на інші часу не вистачає. Що це нагадує? Та білку в колесі... Бог з нею, з білкою, тільки ж на таку творчість ідуть усі сили і весь потенціал. Хтось гониться за швидкими славою та грішми, хтось - хоча б за визнанням, хоча б - в обмеженому вузькому колі. Але мені дійсно жаль того есеїста (див. "Сублімацію"), що розпорошив свій талант заради двох-трьох рецензій в день замість того, щоб потрудившись два з половиною роки, написати книгу, гідну пам"яті багатьох поколінь.
Когось, хто не ставить перед собою амбітних планів або розглядає своє авторство як розвагу, хобі, це цілком задовольняє. Але коли молода людина має від Творця непересічний талант письменства, така залежність від щоденного визнання може призвести до того, що вона свій талант розвіє по вітру, так і не виконавши головного призначення в житті.
Тому я і вважаю, що кожному слід замислитися: чи ж варто розпорошуватися по дрібницях, задовольняючи дрібне скороминуще честолюбство, а тим більше - писати, підлаштовуючись під масового, непримхливого у виборі, читача. Покликання письменника - вести за собою, а не вестися.
Навіщо мені було оце все писати? Хтось і читати не стане, хтось зневажливо пхикне, а хтось із молодих, можливо, і замислиться. І світ отримає талановитого письменника. Хіба ж це не варте того, аби мені витратити дещицю свого часу?
Ось таке суфле із вчорашнього шашлика довелося приготувати мені сьогодні. Вибачте.
