Замість передмови. "Літературне перехрестя" Анатолія, сподіваюся, дасть поштовх для дискусії на сайті ГАку, бо тема зачеплена основоположна для нашого часу. Один твір і лише (поки що) одна рецензія на нього (Старосвітської Тетяни) підняли та-а-кі проблеми літературного сьогодення! Щоб не розпливатися в рецензії "думкою по дереву", насмілюсь вдруге викласти свій перший (тут на ГАку) твір, ще півторарічної давнини. Хоча по своїй глибині він не конкурує з Анатолієвим, проте, чимось із ним перегукується. Наміру (в даному разі) зайвий раз "засвітитися" тут - не маю жодного, але подискутувати можу залюбки, оскільки є над чим. Отож, старий текст.
Зо всіма нами все-таки щось відбувається. Щось таке, імені чому ми ще не вигадали. Певно, це „щось” народилося всередині нас одразу ж, варто лише було нам у погоні за часом-грішми прискорити темп свого життя.
Ми всі забігали-забігали і – диво! – стали нічого не встигати. І що більше ми бігаємо, намагаючись надолужити час, то все більше не встигаємо. Ми не тільки не встигаємо переробити заплановане, ми не встигаємо навіть відпочити, бо на відпочинку теж поспішаємо. Ми забули смак повільної насолоди від, скажімо, прочитання гарної книги. На прокрустовому ложі обмеженого часу, ми шпаримо її сторінки по діагоналі і дивуємося: куди ж це поділась довгоочікувана насолода?
Умовна реальність всесвітнього павутиння звабила нас своїми надможливостями, але, в той же час, і відібрала в нас наші тактильні відчуття. Книга, що з’явилася на екрані комп’ютера, попри всі захоплені вигуки адептів віртуальності, насправді такою є лише умовно. На екрані книга важить не більше, ніж її відображення у дзеркалі: воно начебто і є, але насправді її немає. Я не можу відчути її на дотик, відчути її вагу у власних руках і її запах – чи то свіжої типографської фарби, чи дерев’яних полиць антиквара. Я не можу „на око” оцінити її об’єм, швидко, по пам’яті, знайти потрібне місце: читаючи текст з екрана, ти неначе дивишся у сфокусований на нього бінокль, навіть не здогадуючись, що діється по боках.
Чи то за браком часу, чи через візуальне сприйняття електронної книги як маленького, лише на двох сторінках, тексту, в моду раптом увійшли малі літературні форми – лаконічні мініатюри, есе, оповідання, об’єм котрих не перевищує об’єму газетної статті. Нам тепер не вистачає часу або терпіння спокійно, за кілька днів, чи й тижнів, з насолодою прочитати товстий фоліант, аби, смакуючи, без поспіху дістатися його фіналу, ще й перечитуючи по ходу місця, що сподобалися найбільше. Читацький загал нині хоче читати якомога стисліше викладений текст, пізнати якомога швидше розв’язку, ще й мізки свої бажає при цьому напружувати якомога менше.
Новітній автор мріє, щоб твір був написаний ним у максимально стислі терміни, а його читач мав змогу одразу ж це прочитати. Один російський есеїст виклав у мережі близько дев’ятисот своїх есе: у нього виходить щодня по одному такому твору – неначе купа побитого морозом опалого листу під голим осіннім деревом. За об’ємом міг би бути цілий роман, але оцим пожовклим листочкам не вистачає стовбура і крони: ідеї, спільного сюжету, тому, швидше за все, вони в кращому разі послужать добривом для прийдешніх послідовників – таким собі чужим помисленим.
Відомо п’ять типів читання. Найпримітивніший – сюжетний, коли читач слідкує лише за перипетіями сюжетної лінії, пропускаючи при цьому ліричні відступи, переживання героїв, роздуми автора – як місця нецікаві і непотрібні. Наступний тип – фіксуючий: читається все підряд, без пропусків, але жодних висновків із прочитаного не робиться, оскільки людині приносить задоволення вже сам процес. Третій тип – критичний. Читач, осиливши книгу, спроможний вже на критичні зауваження, відмічаючи недоліки і слабкі сторони тексту, але не більше того. Осмислюючий – це коли читач не лише прочитав книгу і спромігся на критичні зауваження, але й осмислив, що саме хотів сказати йому особисто автор, коли читач зміг розширити власний кругозір завдяки додатковій літературі, до читання якої його спонукало бажання розібратися в тих питаннях, що їх піднімає автор даної книги. Такий тип читання вже є результативним. Проте найдосконалішим є п’ятий – творчий, коли читач, прочитавши книгу, не лише усвідомив, осмислив проблематику піднятих у ній проблем, але й пішов у цьому питанні далі автора, створивши річ більш художню, більш високу – лише в такому випадку відбувається естафета духу, передача Вищого, Сакрального від покоління до покоління. Лише так може зростати людство.
Нині ж відбувається сублімація Тексту, Книги: за відсутності у читача часу, терпіння та оволодіння якщо не осмислюючим, то хоча б критичним типом читання, справжня література підміняється дешевшим і примітивнішим продуктом. Так колись у радянських магазинах продавалося сублімоване, тобто, висушене за допомогою холоду, м’ясо: перед споживанням його потрібно було замочити у воді. Але ж ми всі розуміємо, що найкращим є свіжий, соковитий продукт, а не пеммікан або в’ялена конина. Читаєш Бориса Акуніна – на кожні дві сторінки нова пригода головного героя чи героїні, тоді, як у Фенімора Купера на це пішов би, щонайменше, цілий розділ. Здається, у Індії написали найкоротшу у світі книгу. Ось її текст, дослівно: „ Два тигри, один мисливець. Один тигр, один мисливець. Один тигр.”
Не варто жити у поспіху, із марними сподіваннями на завтрашній день, коли, як здається, буде нарешті спіймана за хвіст омріяна фортуна. Живімо з насолодою саме сьогодні, живімо не поспішаючи, смакуючи кожну мить свого буття. Вірте мені – до вас прийде або повернеться щастя, обов’язково!
