За шофера я не піду,
Бо шофера я не люблю,
Бо у шофера кругла баранка,
Душу краде він, наче циганка.
Цигарковий дим вився, клубочився в тісному просторі генделику, а вона пробивала його злегка захмелілим струнким тілом та ще дзвінким голосом, що виводив немов навік прилиплу до неї пісню.
Чоловіча компанія з сусідніх Ващуків окупувала столик у кутку їхнього Боровиківського генделику, затоварила його різноманітними пляшками й нехитрим наїдком, правила теревені й поволі поглинала випивку і харч.
- Здоровте, хлопці, - перервавши пісню, нависла Надія над компанією, - приймете до гурту?
І, не чекаючи відповіді, відвоювала стілець у знайомого ващуківського Богдана Шупика, всілася на ньому, хвацько закинула ногу на ногу, аж дух у компанії перехопило від круто вималюваних матінкою-природою Надіїних литок.
- Чи буде дамі чарочка? – поцікавилась.
Якийсь невідомий Надії чорнявий ващуківський красень-бородач кинувся, аж чарку перекинув, до пляшки, швиденько виконав жіноче прохання.
- І як зветься той, хто мене пригощає? - поцікавилася Надія.
- Сава, - видавив красень.
- То будьмо, Саво, - піднесла Надія чарку, а вільною долонею обхопила красеня за руку.
- Будьмо, - піддався Сава.
І спорожніли чарки, і гукнула Надія:
- Я п’ю тільки на брудершафт, я п’ю і цілую щедрих людей!
І розплився, розклеївся красень, і забув весь світ поза генделиком, мовби й не існувало його, і в свої сорок з гаком літ потягнувся, як юнак до юнки, до Надії, і влип губами в її вуста, й аж плямкнув.
Ох уже ці цілунки, скільки випало їх на Надіїну долю, не від любові випало чи похоті якоїсь невгасимої, а просто так, знічев’я, від туги незборимої, котру топить усе життя, а втопити не може.
І передбачуваний Надії цей Сава, як її п’ять пальців, хоч і бачить його чи й не вперше. І вечір знаний. Бо кине Надія ще пару поглядів на цього Саву, візьме його за руку, поцілує пристрасно, моргне зазивно, і диркне Сава своїм джипом, і повезе її в чисте поле під ясні зорі, й перебереться на заднє сидіння, і патякатиме щось про любов, і обіцятиме зняти з неба зорі, і в усе це захоче повірити Надія, і жагуче притисне Саву, і прийме його, хоча знатиме, знатиме, знатиме - брехлива ця любов Савина. Бо справжня любов – як міцні зорі, яких жодними обіцянками не зняти з високого неба задля розсипання в болото під людські ноги. А Савина… Та які то зорі? Так, човгання одне на задньому сидінні серед ночі в полі. Хіба це любов? Човгання – воно і є тільки човгання.
Та все ж поїде Надія з Савою в їхню бурхливо-брехливу подорож. Не від хмелю, що в тілі в’ється, поїде, не від дурості бабської, якою її попрікають, а єдино від туги та печалі за життям своїм скороминущим та невтішним.
І ллються вино з горілкою, і ледь не стелиться, відчуваючи близьке човгання, Сава, а Надія, знай, сміється та виспівує на пару з Богданом Шупиком під плямкання Савиних губ на її плечі та безсоромне повзання його руки на її грудях:
- За шофера я не піду,
Бо шофера я не люблю,
Бо y шофера кругла баранка,
Душу краде він, наче циганка.
Невідь-звідки з цигаркового диму виринає п’яний, аж зуби хитаються, дядько Кіндрат - сусід і дядько ж таки по матері.
- Надько, - піднімає пальця, - не дурій.
- Ой, дядьку, йдіть собі додому.
- Надько, - кашляє дядечко, - пішли додому, май сором, не ганьби дітей.
- Дома далеко, сором я маю, діти вже такі, що раду собі дадуть, - не піддається Надія.
- Надько, в тебе є чоловік, - дядькові важко, аж на спинку стільця зіперся. - І дарма, що він покійний, але люди все бачать. Не паскудь Валерку, не паскудь, дочко, бо гріх великий це єсть.
Вмовкає Надіїна пісня.
- Дядьку, - голос забринів тоскно, - не чіпайте Валерку.
- Я його не чіпаю, - мовив дядько, - а ти перед ним совість май.
- Та що ж ви за люди такі, що нічого не бачите, - аж завила Надія, - та хіба я винна, що він так рано ліг у землю?! Та чи мені з ним у могилу треба було піти, чи як?
- У могилу не треба, - хилитнувся дядечко, - а шануйся, кидай цих гицлів, - вказав на компанію, - та йди додому. Може, ти Валерку й не того, не дуже любила, то твоя справа, але він батько твоїх дітей…
Не дослухала, втопилась у сльозах, як сонце в річці.
- А хто бував у моїй душі, - тільки й промовила, - хто там бував, що знає про мою любов?
Ще бачила, як Сава потурив дядька з генделику, ще здогадалася, що й духопеликів дядькові навішав, ще попросила Саву зачекати з годину, бо їй треба терміново відлучитися.
Та й пішла через прохолодний осінній вечір туди, куди завжди йшла, як допікали люди словами про розпусту - на цвинтар. До скромного надмогильного пам’ятника серед марева хрестів та обелісків, на якому золотилося-іскрилося оте знайоме-знайоме ім’я - Валерій.
Він приїхав у її життя років п’ятнадцять тому на молоковозі. Приїхав до молодої лаборантки на ферму, хотів забрати молоко, а забрав усю душу. І під вінець повів, і щастя подарував, і діток надбав, і дім ще встиг побудувати - та й поїхав тим же молоковозом далеко-далеко, та ще й назавжди, по слизькій зимовій дорозі до крутого-крутого провалля. І знов-таки забрав із собою Надіїну душу. Ні крихти не залишив. Злодій.
Лишень по ночах сниться. Обнімає одно та цілує її молоде ще тіло, а на ранок тікає геть, залишаючи молодицю віч-на-віч з тугою та печаллю. Безсовісний, безсовісний зовсім. Хіба ж таж можна?
Двічі виходила заміж, намагаючись припинити знущання над тілом, намагаючись повернути вкрадену душу. Нічого не змогла вдіяти. Ніби й чоловіки траплялися нівроку, але не молоковозом же до неї приїхали, не молоковозом. Порозганяла чоловіків, пішла по руках - а Валерій не відпустив.
- Валерко, - присіла біля могилки, - шофере ти мій далекий, ну що мені робити з тобою, що мені з серцем своїм робити, як мені любов свою до тебе в могилу опустити, як звільнитися від неї, аби печалі та туги збутись, аби пожити нормально?
Питала, як завжди, як сотні разів до цього і сотні разів по цьому буде.
Питала й відповіді не чекала, бо полон її, знала напевно, доки й її.
Тож заспівала, як завше:
- За шофера я не піду,
Бо шофера я не люблю,
Бо у шофера кругла баранка,
Душу краде він, наче циганка.
І той спів був – крик суцільний, крик.
Почули б люди пісню на цвинтарі, подумали б - здуріла молодиця. А може й чули. То й біс із ними. Хіба знають вони, хіба здогадуються, яка Надія брехуха, яка її пісня брехлива - бо любить вона свого шофера, якого вже десять літ біля неї немає, любить, любить, мовби Бог її цим коханням, як прокляттям, покарав.
Тільки хто зрозуміє ту схиблену любов Надіїну? Ніхто. Навіть ти, Валерко, навряд чи розумієш. Бо блуду довкола неї, як будяків у полі. Але що ті будяки, коли сонях з них до сонця здійнявся.
Ех, одна лишень тиша могильна і розуміє ще Надію. Бо мовчить, бо не повчає, бо не пече душу щодня й щоночі, як пекло наземне.
Замовкла, пішла геть від ядучих думок, пішла до генделику до сьогоднішнього Сави.
І поїхала в поле. І віддалась обіймам.
І серед хвиль пристрасті шепотіла, немов у забутті:
- Валерка, Валерка…
- Я Сава, - проривався голос красеня.
- Мовчи, - обірвала, - не звертай уваги. Ох, Валерка, Валерка ти мій.
І міцно-міцно обняла свого коханого. Бо тільки так, серед суцільного обману тіла могла хоч на хвильку, хоч на секунду повернути собі свою душу.
І любов. Єдину свою любов.
Котра так рано втекла на цвинтар, хоч була і є живою.
Такою живою, що й до ста літ не вмре.
І що ви розумієте в любові, дядьку Кіндрате, що повчати бралися?
Що ви розумієте в любові, люди?
Хіба ви можете знати її всю від краю до краю, до найпотаємнішого закутка?
