Що нового можна дізнатися в тексті під такою назвою?
Ну, були колись візки, на які згодом почали кулемети прилаштовувати. Ну, виринають в пам’яті уривки відомостей про громадянську війну, про Нестора Махна і Чапаєва. То й що?
А те, що у всі часи в хлопчаків – своя війна. І тачанки також свої. Хто знає, може, то саме діти й вигадали таку трохи дивну назву.
Але не в цьому річ. Тачанки в моєму дитинстві виглядали зовсім не так. Кілька збитих докупи дощок, чотири підшипники – і болід готовий! Естетикою ніхто не переймався, головне – надійність: аби ота машинерія не розвалилася, допоки з величезним гуркотом котиться вниз нашим горбистим подвір’ям. Той звук любили тільки малолітні шумахери, решту людей він дратував. Погодьтеся, раз у раз від світанку до глибоких сутінок чути, як підшипник шкребе втомлену і вкриту виразками церу сірого асфальту не дуже приємно. До того ж, притулитися на транспорті можна лежачи на животі чи скуливши ноги. Та для хлопців то була симфонія руху, сили, напруги. Те відчуття насолоди, яке відчувають вершники, приборкавши коня, чи спортсмени перед фінішною стрічкою, дарувала невеличка купа дощок і кілька підшипників.
- І не набридає ж їм отак-о на пузі весь день шкрябати? – дивувалися штатні під’їздні пліткарки.
Не набридало! Бо хлопці в той момент точно в часі мандрували. Хтось був героєм громадянської війни, хтось самим Чапаєвим, а хтось долав часові умовності та й мчав тачанкою крізь Другу світову. Але вкотре за день пролітаючи двором, геть усі подумки були трохи анархістами. Чи то вітер наспівав у вуха, чи понаднормовий адреналін керував кожним, але і вдруге, і удвадцяте гуркочучи на тачанці, в поглядах хлопчисьок вирував дух свободи, яку, здавалося, вони саме зараз пробують на зуб, наче монетку з Гуляйполя. А він – повітря для звитяжців усіх часів.
Тоді жодна ванга-пенсіонерка, зрідка з сумом промовляючи «Лиш би війни не було», не могла передбачити, що досвід з’їжджати на тачанках трансформується у цілком реальні сучасніші бойові машини, у цілком реальну війну. І навіть коли котрась казала оте «Лиш би…», то зовсім не для перестороги, а як спогад, який хочеться видихнути.
Хто скаже, скільки було в моєму дитинстві таких дворів, де до перших морозів дітлашня влаштовувала перегони на тачанках? Хто пояснить пристрасть до воєнних забав у мирні дні? І як так виходить, що зростаючи в одному дворі, люди стають далеко не умовними ворогами?
Скажете, то чоловіча природа – бажання захистити свою печеру від нападу чужинця? Але чомусь так сильно хочеться, щоб хлопчаки вигадували собі екстрим з хепі-ендом і ставали героями тільки мирних справ.
