Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2471
Творів: 44370
Рецензій: 86708

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза екзотеріка

Я ЗНАЮ ДЕ НОЧУЄ СОНЦЕ (частина 1)

© Анатолій Азін, 07-07-2015

Літня злива бува такою ж немилосердною і жорстокою, як спека. Вона, діждавшись доки знесилена від спраги природа  почне знемагати померхлим листям та рано посивілими низькорослими хлібами, доки огородина, що так розкішно навесні розпустивши листячко, почне ховати під ним свої недозрілі дорогоцінні плоди віддавши сонцю все своє хролофірове добро, а зловісна тля, підступно висаджена мурахами, обліпить кожну ще живу стеблину; вона, зненацька, карою небесною за людські гріхи, в одну мить, перетворившись на суцільний потік води перед яким не те щоб устояти, а й вижити буває неможливо, ніби насміхаючись над усім живим гримає, завиває, лопотить по віконницях ніби причитаючи: «Що, пити захотіли? Так пийте доки й не захлинетеся!», а на завершення, не наситившись своєю чорною справою, злива насилає ще й град, який добиває все, що не знищила спека та вода. Тоді і стверджується, про що кажуть розумні люди: «Не просіть у Бога дощу, а просіть урожаю».
Того вечора, від спеки, нічим було дихати. Череда, схиливши голови та жалісно мукаючи в клубах сірого пилу, поверталася з пасовища до села. Сонце, далеко на заході, поволі скочувалося у темну майже чорну завісу.    
– Дощ буде, – сказала баба Параска і почала збирати листи з сушкою старанно укладаючи їх один на один в клуні. Дід Василь засобирався на сторожування, він охороняв колгоспний садок.
– Василю, візьми з собою плащ! – уже навздогін крикнула баба Параска. Але дід, махнувши рукою, зачинив за собою хвіртку і, потягуючи хлипкими легенями міцний самосад, зник за кущами бузку. Зібравши сушку вона ще поралася на подвір’ї доки не стало смеркати.
– От клятий хлопець, де його носить, – бурчала вона на онука, що гасав десь із хлопцями на леваді. Він був п’ятикласником, а виглядів майже парубком: височенький, сіроокий, непосидючий хлопчина з твердим чоловічим характером.
«Гарний у тебе онук» – казала тітка Меланія про Сашка, – «ну вилитий Іван», – це вона про зятя… З заходу небо поволі затягувало темними хмарами і біль в ногах заздалегідь попереджав бабу Параску про неминучий довгоочікуваний дощ. Біль був відголоском війни, придбаний в очеретах, коли вони з дочкою Марією – матір’ю Сашка – ховалися від німецьких облав стоячи по коліна в болотистому мулі придніпровських плавень. Відтоді мучили її нестерпні болі в суглобах на зміну погоди. «Треба йти шукати хлопця бо ще парити «ципки» та й вечеряти час», – думала вона. Баба Параска вийшла за ворота і тут назустріч їй уже біг Сашко.
– От бісова душа, – не сердито лаялась вона. – Де це тебе носило? Уже смеркає, а ми ще й не вечеряли.
– Ми з хлопцями грали в «солоного зайця» на леваді, – зі сміхом щебетав він пестячись до бабусі. Вона його любила і балувала водночас. Але були речі від яких вона не відступала ні при яких обставинах: вмиватися ранком холодною водою, та парити по-вечорам «ципки» на ногах.
– А хто ж сьогодні був «солоним зайцем»?
– Грицько. Бабусю, він новими штаньми із всього маху усівся на коров’ячий «млинець», котрого замаскував поміж ніг Петро.
… То була каверзна і підступна дитяча гра, коли щиталкою визначається хтось із хлопчаків «зайцем», а хтось «вовком», «кущами» була малеча яка сідала так, щоб ноги утворювали пірамідку і хтось один, під тією пірамідкою, маскував коров’ячий свіжий «млинець». Якщо «вовк» доганяв «зайця» той отримував гарних стусанів. Але «заєць» міг сховатись від «вовка» під «кущем». Кожен «кущ» кликав «зайця» до себе. Якщо «вовк» наздоганяв «зайця» то «кущ» розтуляв ноги і ховав «зайця». Усівшись ненароком на коров’ячий «млинець» він в мить, під загальний сміх дітвори, перетворювався в «солоного зайця»…
– Гаразд, іди в хату, а я зачиню віконниці, там вода зігріта стоїть на плиті, будемо парити «ципки», – сказала баба Параска поправляючи на голові хустку.
– Зрозумів, – погодився Сашко і неохоче поплентався в хату з передчуттям невідворотної муки. Парити «ципки» для нього було нестерпним катуванням і цю кляту справу бабуся завжди, як ритуал, робила вечорами під пильним її наглядом. Ті «ципки» з’являлись на щиколотках від сонця та вітру, від води та подряпин, що зазнавали непосидливі дитячі ноги за безкінечний літній день. Спершу він ставив ноги у теплу воду, потім бабуся підливала гарячої, доки онук не починав завивати не стільки від гарячої води, стільки від щемлячого болю потрісканої, інколи до крові, шкіри ніг. Відпаривши «ципки» бабуся змащувала ранки коров’ячим маслом промовляючи: – «До ранку все загоїться, як на собаці».
Хмари закрили майже половину неба, почав дмухати свіжий вітерець пригладжуючи траву. Десь в далечині обрій роздирала блискавка, але грому ще не було чути. Листя груші, що росла перед хатою, перешіптувалось поміж собою чекаючи довгожданої вологи якої не було вже цілу вічність.
Доки бабуся готувала вечерю Сашко почав куняти за столом зморений водяними припарками. Вона витягла з печі казанок з розпареною духмяною гречаною кашею. Поставила глечик з молоком. Баба Параска добре знала смаки онука і, дочекавшись доки він покладе собі в тарілку каші, залила її молоком. Набігавшись за день Сашко «кидав кашу, як за себе», – так казала бабуся. Останньою втіхою був кухоль молока, після чого він знесилений падав у ліжко і засинав миттєво, аж до світанку. Баба Параска повечеряла сама, вимила посуд, пригасила трохи гніт у гасовій лампі, трохи посиділа мовчки прислухаючись до шелесту вітру за вікном. Ноги роздирав нестерпний біль. – Пошли Господи дощу, – шепотіла вона вкладаючись поряд з онуком. Пригашена лампа почала наповнюючи хату чадом тліючого гніту. Вона покректуючи піднялась, загасила лампу утопивши все навкруги в суцільній темряві і уляглась знову. Спати не хотілося. Баба Параска перебирала в пам’яті прожите життя. Їй знову і знову ввижались рвані картини страшного голоду 33-го року, про що вона ніколи не дозволяла собі не те щоб розповідати онуку, а навіть думати. Вона гнала від себе той жах залишаючи в пам’яті щасливі миттєвості свого життя. Нарешті сон здолав її.
… «Снилося… ніби вона почула як жінки біля криниці казали, що десь в плавнях лежить здохла коняка, а вони, опухлі і обезсилені від голоду, не можуть туди дійти, щоб нарізати мертвечини. Вона вирішила сама піти на пошуки тієї коняки бо її старша донька, Лізонька, вже так охляла, що не підіймалась на ніжки, а обезсилено-лежачи жалісно лише підвивала дивлячись на молодшу сестру, Марію, коли та уплітала, як не в себе, білі та соковиті стеблини рогозу, що насмикала в болоті. Федір, її чоловік, уже вмер, син Ванічка, сидів у тюрмі за колоски і ось тепер є можливість урятуватись. Вона уявляла як варить те м'ясо, приманливий запах якого давав шанс на життя. Вона блукала плавнями серед очерету, раз-по-раз наштовхуючись на мертві тіла людей. Інколи вона зустрічала таких же очманілих шукачів, як сама. Вони, мов тіні, мовчки розходились в різні сторони утопаючи в зелені та різнобарв’ї квітів. Раптом в невеличкій калюжі, що лишилася після весняного паводку, серед куширу, щось заворушилося, і вона, інстинктивно всім свої кволим тілом впала на ті куширі міцно притискаючи до тіла пручаючогося, але вже знесиленого маловоддям, величезного коропа»…
За вікном щось тріснуло, зашкварчало, загуркотіло. Баба Параска відкривши очі не могла второпати де вона і що з нею коїться. Але слідуючий тріск блискавки, а за ним неймовірної сили удар грому, привів її до тями.  
– Господи спаси, і помилуй нас грішних, – шепотіла вона.
– Бабусю, що там коїться? – запитав з просоння Сашко.
– Спи, то Господь на колісниці їздить, – промовила вона і перехрестилася. – Господи, іже єси  на небесах, нехай буде Слава Твоя, нехай буде Воля Твоя…, – шепотіла вона молитву.                                                
Сашко вже не спав, він бачив крізь щілини в віконницях, як блискавка заглядала до них в хату. Від гуркоту громовиці закладало в вухах. Грушу трясло немов сто бісів, розкидаючи ще недозрілі плоди по двору. Вони, падаючи, залітали аж на веранду додаючи жаху мешканцям у хаті. Після чергового удару громовиці злива шаленіла ще сильніше. Дощ, в перемішку з градом, торохтів по віконницях старанно вишукуючи всі сухі місця. – Бабусю, – запитав Сашко, – а блискавка не спалить нам хату?
– Тю, тіпун тобі на язик. Господь з тобою. Одведи, спаси і помилуй нас, – перехрестилась баба Параска. В цей час блискавка тріснула немов у дворі, вони притихли в очікуванні грому, але його чомусь не було. Вмить  настала тиша від якої аж дзвеніло в вухах.  Баба Параска глянула  на піч і з жахом побачила, що вона забула затулити духовий отвір заслоном, який завжди ставила біля передпіччя. В цю мить з печі викотився білий, величиною з дитячий м’ячик, пузир. Світла він не давав, він ніби ворушився з середини, тихенько потріскуючи в суцільній тиші. Вони завмерли спостерігаючи за пузирем. Той скотився на підлогу, але не сягаючи її піднявся вверх по стіні, обминувши ікону, що висіла у червоному куті, далі стелею, покотився знову до печі. Потім, він на мить завмер над їх головами і, потріскуючи, опустився донизу; ледь торкнувшись Сашкового чола – зник в темному отворі печі звідки й з’явився. Баба Параска розуміла, що це не сон. Вона знала про кульову блискавку зі спогадів своєї покійної матері яка завжди застерігала, що під час грози треба зачиняти  двері, вікна і обов’язково затуляти заслоном піч, щоб не було протягу. Вона, торкнувшись онука, тихо запитала: – Сашко, ти живий? – Живий, – ледь чутно промовив він. – А що це було? Він відчував як у нього щеміло чоло і жар від голови розповзався по всьому тілу. – Ба, я хочу пити, – промовив він і заплющив очі. – Ой Боже, за які гріхи нам таке лихо, – причитала баба Параска відшукуючи сірники. Вона запалила лампу, набрала з відра кухоль води і піднесла онукові. Їй здалося що Сашко заснув. Вона хотіла розбудити його, але торкнувшись чола аж відсахнулась. Голова хлопця палала від жару, а на чолі червоніла пляма величиною з п’ятак, ніби вжалила бджола. Баба Параска почала робити примочки вологим рушником, знімаючи жар з голови і грудей. Вона плакала, сидячи біля онука, до самого ранку. Сашко тяжко дихав і час від часу просив пити. Він на її очах згорав від внутрішнього вогню.
Злива давно вщухла. Роса вже їла очі. За дверима цокнула клямка дверної ручки. – Василю, це ти? – скрикнула баба Параска.
– Я, відчиняй двері. Чому це до сих пір навіть віконниці зачинені? – з пересердя бубонів дід Василь. – Проспали все на світі, мабуть і грому не чули? Але побачивши заплакану дружину він на мить замовк, одразу відчувши біду. – Що таке? Чому ти ревеш? Вона, ледь стримуючи себе від сліз, розповіла йому про все, що з ними трапилось вночі. Дід Василь, не роздягаючись, підійшов до ліжка і схилившись над хлопцем побачив червону пляму на чолі. Він торкнувся його руки, оглянув ноги і, нарешті, зробив висновок: – То, стара, поцілунок небес. Або не жити йому, або то його благословення. Ти мерщій принеси лопату з клуні, а я зараз перевзуюсь та вийду копати яму… Баба Параска залилася слізьми від його слів.
– Ти не реви, – гримнув на неї чоловік, побачивши, що вона ледь не знепритомніла. – Не хоронити збираюсь, а лікувати. Вражену блискавкою людину, кажуть, треба прикопати в землею, щоб зняти потенціал. Зрозуміла? Баба Параска стояла розкривши рота і не знала що сказати. Слізки котилися по її щокам…
…Її чоловік був начитаною людиною. Він, один на всій вулиці, виписував газети: «Правду України» і «Сільські Вісті». Газети читав від девізу «Пролетарі всіх країн єднайтеся!» і до останнього слова.  «Газети – рупор влади» – казав він. Прочитані газети він, ще з тих буремних часів, старанно складав стопами по номера і датам, для чого – сам не знав, але нутром відчував, що це їх безпека… Він заборонив їх використовувати в господарських справах. «Не смій чіпати!» – так і сказав, ще й посварився пальцем. Вони для нього були майже священними. Навіть після смерті «вождя всіх народів» дід Василь не посмів підняти руку на газети. «Вітер часто змінює напрямок» – багатозначно застерігав він…  
– Роби що сказав! – знову гримнув дід Василь знімаючи мокрі чоботи. Перевзувшись, він мовчки взяв з рук дружини лопату і пішов за хату, в огород. Землю він копав поміж старою вишнею і картопляною ділянкою. Яма вийшла невеличка. «Досить, щоб хлопця прикопати» – думав він.
– Пішли, допоможеш мені взяти Сашка, – гукнув він дружину. Тіло хлопця було податливим, а тому важким. Вони в ковдрі винесли його в огород і бережно поклали біля ями. Сашко спав, або був непритомним, лице його палало. Баба Параска була так приголомшена горем, що вже не плакала, а лише бубоніла собі під ніс молитву та раз-по-раз хрестилася.  
– Господи, одведи, спаси і помилуй… Господи, одведи, спаси і помилуй нас грішних…
– Так, досить причитати, іди в хату, готуй сніданок. Ми з хлопцем зараз прийдемо. Від цих слів вона знову залилася слізьми і вже не стримуючи плачу пішла до хати. – Тепер ми й самі упораємось. Правда? – звернувся дід Василь до Сашка. Але той діда не чув, очі його були заплющені. Дід Василь обережно поклав Сашка в яму, під голову підмостив ковдру, потім став руками обкладати тіло землею. Супісок був вологим і теплим, дарма що після нічної зливи. Коріння трави він не вибирав – «навіщо» – думав він. Ось ноги Сашка вже сховалися під землею, а дід Василь все обкладав його і обкладав аж доки зрадлива сльоза не впала хлопцеві на груди. В цю мить Сашко розплющив очі. Він побачив перед собою зелене листя вишні, що ледь ворушилось на свіжому вітерці. Червоні ягоди старої шпанки самі просилися до роту. Ось промайнула зграя шпаків наповнивши тишу своїм пташиним ґвалтом. Прямо перед очима, на кінчику стеблини перія, висіла краплина роси, як відголосок тієї нічної зливи. Вона тремтіла пускаючи веселі зайчики від сонячного проміння, що продиралося крізь гілки вишні. Над ним схилився дід Василь, його вуса показались Сашку такими величезними і смішними, що захотілось посмикати за них так, як він це робив коли дід, після нічного діжурства, несамовито хропів у вісні розкривши рота.
– Діду, а де бабуся? – запитав Сашко вивівши діда з оціпеніння. – Сніданок готує… А ти їсти хочеш? – чомусь запитав він не розуміючи як йому бути далі.
– Діду, я знаю де ночує сонце! – промовив Сашко і ворухнув руками. Потім без зайвої натуги, без допомоги діда встав, обтрусив землю і, ніби нічого й не сталося, не промовивши більше й слова, пішов до хати. «Господи, твоя воля» – подумав дід Василь лаштуючи самокрутку. Пальці в нього тремтіли і не слухалися. Нарешті цигарка була готова. Він солодко, на повні груди, затягнувся їдким димом міцного, як первак, самосаду.
   Про нічну пригоду Сашко не запитував, та й дід з бабою не докучали онуку. Вони лише раз-по-раз поглядали на нього і не могли надивитись, вони не знали чим йому догодити.
Червона пляма на голі з часом поруділа і чухалося. Тривога потроху вщухла. А через декілька днів усе здавалося примарою нічної зливи. Баба Параска декілька разів навіть заглядала в отвір печі звідки тоді викотився той пузир, але крім сажі в глибині димоходу, більше нічого там не було. Провину, за подію тієї ночі, вона цілком взяла на себе і тепер, піч завжди була заставлена заслоном. «Добре все, що добре закінчується» – думала вона.
В огороді вже підсохло, супісок завжди був жадібним до вологи. Баба Параска взяла плетений кошик і пішла збирати суницю. Онук був охочий до ягід, але збирати суницю не любив. Він завжди з нетерпінням чекав доки бабуся назбирає, а потім намиє ягід, потрусить їх зверху цукром і, коли ягоди починають випускати сік, сідав до столу.  Він і зараз з нетерпінням чекав ягід лаштуючи вудлище з горішини вирізане напередодні біля ставу.
Баба Параска назбирала ягід, намила і гукнула онука: – Кинь те вудлище та іди їсти, бо ягоди скиснуть, – з іронією в голосі покликала його бабуся. Сашко залишив у спокої вудлище, ніж, і мерщій кинувся до столу, що стояв у дворі під грушею. В полумиску гіркою були насипані ягоди суниці. Верх гірки був білим від цукру, але знизу вже почали проявлятися червоні плями – то ягоди пускали сік. Тонкий аромат суниць лоскотав ніздрі. Сашко взяв ложку але їсти не став: – сто двадцять шість ягід, – промовив він. Ягоди він не рахував, але чомусь впевнено знав, що їх там саме стільки. Він почав їсти, а щоб перевірити себе – рахував ягоди поштучно: їх було сто двадцять шість. Раніше він ніколи не рахував ягід, їв – от і все. А зараз Сашко, з подивом для себе зрозумів, що він може порахувати навіть те чого не бачить. Рахування відбувалось мимо його волі, це було навіть і не рахування в тому розумінні як  роблять всі люди, тому він втішався радістю від сприйняття наповненого цифрами світу. Він ще не вмів володіти своїм незвичайним хистом, але насолода змістовного відчуття навколишнього середовища викликала цікавість і підбадьорювала його дитячу душу до пошуку якоїсь нікому невідомої таємниці.  
Одного разу Баба Параска з ніг збилась в пошуках гаманця з грішми, що вторгувала на базарі за вишні. Гаманець вона ніколи не ховала, він завжди лежав на припічку.
– Сашко, ти мій гаманець не бачив? – запитала вона.
– Бачив, він у сінях на табуретці лежить… в ньому, – тут він примружив очі, – двісті десять карбованців і вісімдесят копійок.
– А навіщо це ти брав гаманець? Навіщо гроші рахував?
– Ні, бабусю, я не брав гаманця. Я гроші просто побачив…
– Як, побачив… не відкриваючи гаманця? Ой брешеш ти хлопче, – промовила баба Параска і пішла в сіни.
– Я знаю скільки і в діда грошей, які він вторгував за тютюн. Він їх ховає в скрині, – з іронією повідомив Сашко, чим ще більше здивував бабусю. – І скільки ж у діда грошей? Ти їх також порахував?
– Так. У діда мало. Лише тридцять два карбованці і сорок копійок.
– А ти що і до діда в скриню заглядав? – уже підозріло, з хвилюванням запитала вона. – Бабусю, я нікуди не заглядав. Ти що, не розумієш? Я просто бачу де лежать гроші і рахую їх не торкаючись. Що тут дивного? А ти хіба не бачиш скільки у діда грошей? – здивовано запитав Сашко.
Бабу Параску охопив жах, вона, не усвідомлюючи до кінця почуте,  перевела розмову на ягоди…
– Я збираюся вареники з вишнями варити. Піди нарви мені ягід. Відерце візьми у клуні.
Швиденько випроводивши внука вона стурбовано обмірковувала його дивну обізнаність в грошових справах. Крадіжок грошей вона не помічала, але раніше не було і такої обізнаності внука. Вона порахувала гроші, що приховав від неї чоловік і поклала їх до свого гаманця. «Схованку він зробив від мене» – подумала вона, – «ось я тобі покажу схованку!».
Сашко, з відерцем повним ягід, увійшов до кухні і дивлячись як бабуся місить тісто схвильовано промовив: – Бабусю, ти чому у діда забрала гроші? Бабу Параску немов блискавкою вразило, вона навіть забула про тісто.  – А ти звідки знаєш що я в діда забрала гроші? – майже викрикнула вона. – Онуче, що це з тобою?
– Але я ж тобі вже сказав, що бачу гроші скрізь де вони лежать. Дивна ти якась. – Як це ти бачиш?
– Не знаю. Бачу от і все. Я знаю де тітка Устина ховає гроші від дядька Івана. У неї в глечику уже…
– Свят, свят, свят, – перехрестила вона хлопця. – Господь з тобою, що ти таке кажеш… Це ж гріх заглядати до людей в кишеню. Господи… Господи… За які гріхи ти нас караєш…
Баба Параска не стала далі докучати внукові, вона нарешті зрозуміла, що з ним коїться щось не ладне, але що, вона так до кінця і не усвідомлювала. «Прийде з діжурства дід, треба йому розповісти» – вирішила вона. – Сашко, піди зустрінь діда, може й гостинця отримаєш, – сказала баба Параска продовжуючи місити тісто.
Дід Василь іноді приносив онукові гостинці: то бублики, то цукерки знаходились у його кишенях. Хоть Сашко і не був йому рідним онуком але він любив хлопця і кожного разу з нетерпінням чекав його приїзду на канікули.
…Сашко зустрічав діда біля ставу. Дорога, якою ішов дід, огинала порослий очеретом берег ставу, піднімалась по пісчаній, утоптаній худобою та кіньми кучугурі, і далі вела до села. Там, на леваді біля ставу, частенько паслися спутані коні, Сашко, сидячи на порослому травою березі ставка милувався пустощами лошат-одноліток, що ганялися одне за одним, брикалися, качалися у траві, як малі діти. Діда він бачив здалеку і не зважаючи на колючі «кавунці», що боляче впивалися в босі ноги, мчав назустріч широко розставивши руки, немов птах крила, він уявляв що летить, доки дід не ловив його обома руками в обійми…
Вареники мали були вдалими. Баба Параска ложкою вихопила з окропу одного надутого велетня на пробу. Проткнутий виделкою вареник аж чвиркнув від напруги яскравим червоним соком спілої вишні. «Готові» – подумала вона вибираючи їх шумівкою в миску. У дворі вже чулися голоси діда і онука. Пересипавши вареники цукром вона поставила миску посеред столу і гукнула у відчинені двері: – Давайте мерщій до столу, доки вареники не вичахли! Дід Василь не поспішав, бо полюбляв їсти вареники з вишнями трохи вичахлі. Усівшись на стілець він став розповідати сільські новини, що «сорока на хвості принесла».
– Знову викрили ворогів народу. Портрет Лаврентія в сільраді вже викинули на вулицю з клеймом – агент англійської розвідки.  Діти постаралися: спочатку очі йому виштрикнули, топтали ногами, потім розірвали на клапті. Дід Василь злорадісно посміхався потираючи руки.
– Нарешті… Щоб він здох! Щоб його і сира земля не прийняла, ката окаянного, стільки людей погубив, – лайкою сприйняла звістку баба Параска, – напилися нашої крові – тепер і до них черга дійшла. А судді то, хто?.. Після кончини «конопатого» – їдять поїдом один одного, як скорпіони в банці. І придумали ж таке: агент… за дурнів нас сприймають… Та ти їж, доки гарячі. Он Сашко уплітає аж за вухами лящить. Добрі вареники?
– Так. Червоний сік стікав у нього по пальцях.
– Наїдайся, та піди погуляй, товариші там тебе зачекались. Мабуть купатись на «скалу» пішли.
«Скалою» називали невеличке озеро куди дітвора з усієї округи збирались на купання. Озеро те було дивним. Воно, як казали люди, утворилось на місці стародавнього гранітного кар’єру. Вода в ньому була завжди чиста, як сльоза, а на глибині – занадто холодна, щоб пірнати. Дна там ніхто не доставав. З високого берега, де граніт нависав над водою, парубки пірнали вниз головою, а малеча – бомбочками.
Коли дід Василь з бабою залишилися самі, баба Параска довго думала як розповісти чоловікові про онукові причуди і нарешті , зібравшись з думками, запитала: – Василю, ти за Сашком не спостерігав останнім часом якихось дивацтв? – А що, в такому віці вони всі диваки.
– Воно то так, але мені здається, що після тієї нічної пригоди в нього з’явилися деякі причуди… такі, що і сказати лячно, – нарешті виговорилась вона. Чоловік насторожився. – Розповідай, досить голову морочити.
– Сашко, небайдужий до грошей став,.. – вона ніби соромилась за вчинки внука.
– Він що, їх краде? – здивовано запитав чоловік.
– Ні. Він… як би тобі сказати… він їх рахує позаочі.
– Ба, дивина яка. То це він у тебе вдався. Здивувала. Я думав щось гірше.
– Та ти вислухай далі. Він їх може рахувати не взявши до рук. Він гроші бачить на відстані. Вона розповіла про всі його причуди. – Ти розумієш, він навіть знає скільки грошей у сусідів і де вони лежать. Він навіть про всі заначки знає. Це ж лихо, а що буде далі? А як про цей хист люди дізнаються? Тоді життя нам у селі не буде. Дід Василь мовчки дивився на жінку з таким виразом обличчя ніби вона була не сповна розуму.
– Паша, – нарешті ласкаво промовив він, в його очах стрибали бісенята, правий вус подьоргувався від ледь стримуваного сміху. – А ти пам’ятаєш  покійного Деркача, який від горілки згорів?... То він було, горілку, знайде скрізь, де б Настя від нього не сховала. Ото нюх був на оковиту. Може і в нашого внука нюх такий, тільки до грошей? Га?
– А як закінчив Деркач? А я не хочу щоб наш хлопець, через свої здібності, потрапив до буцегарні.
– То й що ти пропонуєш?
– Хочу зводити його до ворожки, до Примощихи, нехай пошепче, може й направиться хлопець.
– Ти ще послідкуй за ним, а там, якщо треба, купи гостинця та сходіть, – погодився чоловік.

В суботу, коли сонце покотилося за кучугури, баба Параска з Сашком пішли до ворожки. В кошик вона поклала десяток яєць, цукерок-подушечок, та свіжоспечених пиріжків з вишнями. До Примощихи просто так, в гості, ніхто не ходив. А якщо вже йшли, то несли з собою і гостинець і свій тягар людський, що не давав спокою. Стара Примощиха приймала всіх: давала поради, шептала від переляку та пристріту, тлумачила сни і багато чого іншого. Одного тільки не робила – приворотів. «То гріх» – казала вона і перехрестившись вказувала таким прохачам від коша. Гроші за свої послуги вона ніколи не брала, а від харчів – не відмовлялася. На селі її, як і батюшку Никанора, поважали, бо з незапам’ятних часів і знахарі, і церква служили людям. Примощиха жила за ставком. Вони стежкою, що вела заростями дерези, вийшли прямо до її оселі.
– Сашко, ти з кошиком заходь першим, привітайся і скажи: бабусю, я тобі гостинця приніс.
– І все? – Кошик віддаси, а там баба Примощиха знає що робити.
Примощиха була в хаті. Ледь Сашко переступив поріг і не промовивши ще й слова, вона запитала: – Ну, що хлопче, чужі гроші рахуєш? Сашко так і оторопів з кошиком в руках. Він стояв і тільки кліпав очима.  
– То проходь, коли прийшов, – веліла вона.
   Баба Параска, привітавшись, сіла на лаву біля вікна з цікавістю спостерігаючи за ворожкою. Посадивши хлопця перед образами Примощиха стала нашіптувати молитву і кропити його святою водою. Сашко не зводив з неї очей. Від його не дитячого прискіпливого погляду Примощиху пройняв холод. Вона відчула, що в неї з очей ніби іскри посипалися. Було відчуття, що вона наткнулась на стіну, її воля сперечалась з волею хлопчика. Примощиха замовкла і відійшла від Сашка.
– Парасковія Яківна, – сказала вона, – все в руках Господніх. До мене більше не ходіть, я вам не помічниця. В хлопця буде велике майбутнє… Але… Ні-ні…  Допобачення. Вона вмить відчула як сили її лишають, ноги підкошуються, Примощиха втомлено опустилася на стілець.
…Було вже пізно. Зорі переморгувалися в темно-синьому небі. Біля ставу жаби своїм галасливим кваканням лякали тишу. Сашко йшов насвистуючи, жбурляв камінці в дзеркало ставка заставляючи зорі купатись в широких розводах хвиль. Баба Параска поспішала за онуком. Темрява гналася слідом хапаючи її за щиколотки. В голові все переплуталось, вона стурбовано перебирала слова сказані ворожкою.
                                              
                                                            





Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Михайло Нечитайло, 12-07-2015

Коректор виправить

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Олександр Ман, 10-07-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 08-07-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 07-07-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Ant.on, 07-07-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.81698203086853 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

«Нічний цирк» Ерін Морґенштерн — книга-квиток до країни магії
Є книги, які потрібно читати. А є ті, котрі потрібно «дивитися». Вони мимовільно переростають в нашій …
Книга для тих, хто прагне переважати
Книга «Перевага. У чому сила корпоративної культури» — це нон-фікшн для директорів, власників бізнесу …
«Звичайні незвичайні священики»: віра, що нас єднає
Лагідна зима. Не та, що вдовицею виє в щілинах і кидає кусні мокрого снігу в шибки. А тиха, світла і м’яка, …
Джон Ґрішем «Фірма»: інтелект одного проти могутності сотень
У молодому віці кожному хочеться усього й відразу. З роками людина розуміє, що так не буває, але до цього …