Перегорнувши чергову сторінку календаря, листопад увійшов у свої права суворим, вимогливим господарем. Позбувся бабиного літа, обтрусив і висушив запізнілі квіти, зігнав на небо важку артилерію – темні дощові хмари. Все тріщало, хиталося, танцювало під сопілку нервового вітру.
Кольорове листя неохоче підкорялося земному тяжінню. Андрій хвацько керував мітлою, звільняючи тротуар від сміття. Він любив час, коли місто ледь-ледь прокидається. В такі миті все справжнє. Зранку правда завжди не припудрена. Сотні приречених сумних облич йдуть на роботу. Колись він теж був одним з них. Що ж його так довго тримало в тому полакованому офісі? Нічого, окрім НЕЇ…
Тепер він почувається вільним. Хоча воля – занадто відносне поняття. Як і щастя. Згрібати з асфальту мокре листя набагато краще. В цій роботі є хоч якийсь сенс.
Молода матуся тягла за руку сонне, закутане в теплу дублянку дитя і повторювала: «Швидше! Ми запізнюємося», підліток «сопливого» віку жбурнув в урну не загашену цигарку, а молодий чоловік із пружною ходою, зайнявши вільне від калюжі місце і тим самим перегородивши решті перехожих прохід, походжав взад-вперед, голосно розмовляючи по мобільному.
- Нехай вирішує! Так-так, ні-ні.
Не слідкуючи за старезним світлофором, на червоне світло дорогу перебігло двійко дівчат. Стрункі, високі, майже невагомі. Їхній веселий сміх змусив Андрія озирнутися. Закам’яніти. Невже ВОНА…
Дівчата зупинилися біля палатки з фруктами, в кількох кроках від чоловіка. І його серце теж зупинилося…
Їй зовсім не личив блакитний. Дивно, цей колір вважається універсальним, ідеальним для білявок. Але в діловому блакитному костюмі Юлія здавалася старшою, він крав, збіднював барви її обличчя, робив посмішку сумною, а йому подобалась інша – життєрадісна й осяйна.
Вона була в їхньому офісі новенькою. Прийшла на місце шанованої усіма і перебільшено важливої Фаїни Марківни. Пропрацювати на їхньому підприємстві до сімдесяти п’яти років секретарем – це вам не поле перейти. Ні, пані, звісно, не виглядала не свій вік, але подейкують, що тримали її здебільшого через «інформативний» талант. Фаїна Марківна була старою дівою, мрійницею, котра все життя прочекала принца. Але той не з'явився ні у двадцять, коли вона ще ширяла у рожевих підліткових хмарах, ні у тридцять, коли, згодившись на деякі поступки, вимагала від життя меншого; ні в сорок і п’ятдесят, коли вже ледь не виглядала свого судженого у бінокль. Тоді горепашна відшукала сенс життя в іншому – у плітках.
Двері її кабінету навіть у холодну пору року, коли ще не увімкнули центральне опалення і підприємством ширяв протяг, завжди були відчинені. Фаїна Марківна накине на плечі пухову хустку, гріється гарячим какао. А як же інакше? Це ж «головний спостережний пункт».
Інколи із надмірної поінформованості Фаїни Марківни була користь. Вона знала, хто де знаходиться якої миті. Погодьтеся, зручно мати під боком ось таке «довідкове бюро». Іноді котрась недочута або недобачена новина деформувалася у свідомості вельмишановної пані, набуваючи нових, іноді аж занадто суперечливих фактів. На неї ображалися, але ніхто не розпочинав відкритої війни. До пліткарки просто звикли. Як до хронічної хвороби.
Нездоланну секретарку здолав плаский квадрат на тоненькій ніжці, перетягнутий дротами – комп’ютер. Коли в приймальні нарешті з'явився цей красень, Фаїні Марківні довелося заховати свою стареньку друкарську машинку до шафи і писати заяву на звільнення.
Юлія прийшла на роботу незадовго до Нового року. І стала для Андрія різдвяним подарунком. Молода, вродлива, вона нагадувала хлопцю польову ромашку. Упіймала поглядом, посміхнулася, хоч і дивилася крізь нього. Як і всі інші…
Погано, коли не знаєш, чого від тебе чекають. Набагато гірше – коли знаєш, але не можеш цього дати. Невпевненість в собі, низька самооцінка, спеціальність, за якою він не міг працювати, поставили на його кар’єрі жирнючий, хоча ще й непомітний хрест. Все як у картах. Пасьянс не складався, бо колись, ще на початку гри, тобто, кар’єри, він зробив один невірний хід.
У родині в нього ніхто не вірив. І Андрій підхопив цю заразу. Наче вірус. Батько, як папуга, повторював, що з нього нічого не вийде. Точнісінько так, як колись сам чув ці слова від свого тата, Андрієвого дідуся. Мати завжди вірила батьку, наче його слово – непорушна істина. Навіть домашній кіт ставився до нього зверхньо. Через довгу пухнасту шерсть, завдяки якій вважав себе ледь не герцогом.
Десь там, глибоко у свідомості хлопця закарбувались ці, прописані найріднішими людьми, істини. І перекрили мріям кисень.
Важко нести хрест невдахи. Хочеться відгородитися від світу, особливо від тієї його частини, котра знає твою скромну персону. Андрій не пішов на зустріч випускників на десяту річницю завершення школи. Не було чим пишатися. А ловити на собі співчутливі погляди колишніх однокласників не мав жодного бажання.
На те підприємство Андрій потрапив майже у тридцять. Влаштувався кур’єром, пройшовши аж занадто прискіпливий відбір. Можливо, керівництву сподобалась його безініціативність, але, віддаючи у відділ кадрів свою трудову, чув, як між собою перешіптувались офіс-менеджери: «Він тут поки що ніхто. Нуль без палички».
Іншого разу він зіткнувся з цим «ніхто», коли, за відсутності секретарки, залишившись чергувати у приймальні, зняв телефонну слухавку і почув приємний жіночий голос. Жіночка доповідала про успішне проведення якоїсь там фінансової операції і просила подальших інструкцій. Андрій пояснив, що шефа немає у місті, а він просто кур’єр. У приємному голосі з'явився гонор. «Чому ж ви раніше не сказали, що ніхто? – обурилася дама. – Лише витратили мій час». Чоловік не встиг нічого сказати. У слухавці вже чулися короткі гудки. А ці слова не зникли. Відклалися у закутках душі, повільно її жерли.
Андрія помістили у маленькій комірчині, поряд із гардеробом. І сказали, що це велика честь, бо кур’єрам кабінетів не дають. У кімнатці був облізлий стіл, кособокий стілець і навіть комп’ютер. Правда, старезний, як попередня секретарка. Системний блок, розрахований ще під дискети, монітор-труба, який полюбляв насичені кольори: зображення на екрані ставало то жовтим, то червоним, то зеленим. Залежно від настрою диво-машини. Але основна фішка «динозавра» - він мав звичку вимикатися без попередження. І майже ніколи не зберігав документи, з якими Андрій працював до вимкнення. В комплекті з компом йшов принтер, який раз по раз зажовував папір і лишав на краях листів косі чорні смужки. Пристрій би ідеально підійшов для друкування стилізованих рекламних листівок або некрологів.
Говорять, що життя не любить зухвалих. Але найбільше від нього дістається слабкодухим. Воно їх розчавлює, розтирає по асфальту, а їхні рештки зливає у стічні канави веселим ранковим дощиком.
Петро Петрович, директор підприємства, був лідером, авторитет котрого навряд чи поставиш під сумнів. Суворий керівник, котрий не знає нічого вище від свого «Я». Якщо Андрій належав до тих, кого затягнуло життя, то його шеф спокусив долю і тепер вертів нею як йому заманеться.
Специфіка роботи Андрія полягала в тому, що він мусив скрізь бувати і скрізь почувався небажаним. У кращому випадку на нього косо дивилися і просили зайти пізніше, у гіршому – просто ігнорували. Наче усі ті документи потрібні особисто йому і, ставлячи на них свої підписи, ті люди робили Андрію величезну послугу. Хлопець відчував себе таким собі гібридом сороканіжки – сорокаручкою. Для кожної із цих рук знаходилась термінова робота. Бували дні, коли він, набігавшись, ледь тримався на ногах. А присівши на хвильку у приймальні, ловив на собі невдоволений погляд Петра Петровича. «Цей кур’єр цілими днями нічогісінько не робить!»
В офісі все змінювалось занадто динамічно. Андрій вже не встигав слідкувати, хто з ким товаришує, і проти кого. Таких, як він, тут переступали, не помічаючи. А потім здивовано озиралися. «А що, під ногами щось було?» Майже ніхто не пам’ятав, як його звуть. Андрія називали різними іменами. Залежно від настрою і ситуації. Юлія кликала його Олексієм. Її варіант йому подобався найбільше. Вона часто пригощала юнака білим шоколадом і запитувала: «Як справи?» Не заради формальності. Він бачив, що вона уважно слухає відповідь.
З появою у приймальні Юлії все змінилося. На підвіконні почали розпускатися квіти, які не цвіли вже кілька років, гіперсуворий шеф став частіше посміхатися. Дівчина вміла гуртувати навколо себе людей, завела багато друзів. В її присутності навіть хронічний нечепура діставав із кишені гребінець.
Якось на колишню роботу зазирнула Фаїна Марківна. Довго розглядала Юлечку, розпитувала, як справи, цікавилась, чи її тут ніхто не ображає.
- Дякую. Все добре, - посміхнувшись, стримано відповіла та.
Це «добре» змусило Фаїну Марківну затрястися. Звісно, внутрішньо, бо натреновані м’язи обличчя зуміли втримати чемну посмішку. Не хотілося визнавати, що її час минув, що вона не була незамінною.
Через кілька днів дівчата з бухгалтерії переказували, буцімто Фаїна Марківна вихвалялася, що як тільки нова секретарка піде у декрет, вона знову повернеться.
Андрію пощастило, бо найбільше розпоряджень він отримував із приймальні. Зустрічався з Юлею по кілька разів на день. Побачить ніжні риси її обличчя – і вже нічого не страшно, і він вже не цілковитий невдаха. Іноді юнак приносив їй квіти. Прості, дешевенькі, але зібрані з любов’ю. Щоб не налякати своєю увагою, говорив, що квіти просили їй передати. Який з нього жених? Не вдався характером, не вдався вродою. Низьких, худий, як тріска, рудоволосий. Обличчя обсипане веснянками наче паляниця маком.
Юля все підлещувалась, намагаючись дізнатися, хто ж той прихильник. «Таємниця», - посміхався Андрій, і, знімаючи з підвіконня вазу, йшов за водою.
А напередодні дня її народження довго катував себе запитанням: «Що подарувати дівчині, у якої, здається, є практично все?»
- Подарунок має бути дорогим, - радив Олег, його єдиний, а від того і найкращий друг.
«Дорогий» - занадто відносне поняття. Особливо, коли не маєш нічого за душею. Андрій довго блукав містом, вибираючи щось варте його королеви. Зупинився на вишукано оформленій коробці шоколадних цукерок. А на троянди грошей забракло. Купив у тітки, яка торгує квітами, пів метра блискучої упаковочної сітки, нарвав на вулиці, наражаючись на злих собак і сердитих господарів, листя папороті, вмовив знайому зрізати для нього на своєму квітнику кілька троянд. Букет вийшов дуже гарний, не гірше тих, які можна придбати за сотню.
Юлія зраділа подарунку, подякувала. За звичкою, запитала: «А від кого це?»
- Від мене, - червоніючи, цього разу зізнався кур’єр.
Уходячи, Андрій бачив, як коробка цукерок лягла на стіл у приймальні, поверх інших подарунків. Юлія з великими труднощами запхала квіти у велику, вже переповнену трояндами вазу. Сіточка зігнулася, вони опустили голівки, загубилися серед решти товаришок.
За рік роботи на підприємстві Андрій встиг побувати практично у всіх кабінетах. Навчився заходити без стуку. Тоді на нього звертали увагу і не просили зачекати. Час, помножений на безкінечність.
На диво, того дня він був практично вільний. Розніс по відділах кілька документів, поставив підписи на двох заявах. Коли Андрій повернувся із податкової інспекції, підприємство вже «стояло на вухах». Із сейфу Петра Петровича зникла велика сума. Одиниця із стількома нулями, що непідготовленому чоловіку й не злічити.
У приймальні, подалі від дверей шефа, стояли червоний, немов буряк, зам директора і двійко міліціантів, на обличчях котрих закарбувалася неприхована байдужість. Почали опитувати свідків. Ніхто нічого не бачив і не знав. Хоча й поглядали одне на одного обережно, з підозрою.
Андрій мало переймався іншими. Він дивився тільки на Юлю. Бліда, налякана. Мовчить і прикладає до очей хустинку.
Юнак швидко відвернувся. Щоб вона не помітила його погляду, щоб не зрозуміла…
Він зазирнув до кабінету Петра Петровича лише тому, що потрібно було терміново занести до бухгалтерії підписані накладні. Приймальня виявилась порожньою. Андрій безшумно відчинив двері директора. Біля столу стояла Юлія. В цьому не було нічого дивного. Вона його секретар, вона єдина має постійних доступ до святої святих. Нахилившись над стосом паперів, дівчина швидко перераховувала купюри. Зелененькі, не схожі на нашу бідолашну гривню.
Що він мав подумати? Дівчина виконує розпорядження шефа…
Хлопець збирався заходити у середину, але його зупинив мобільний, який роздратовано завібрував у кишені.
Із кабінету Петра Петровича вийшов головний інженер. Його завжди «кисле» обличчя тепер здавалося перестояною банкою квашеної капусти.
- Наступний, - понуро кинув, виходячи.
Юлія здригнулася, притислася до стіни, пропускаючи вперед дівчину із відділу маркетингу. Долоні Андрія спітніли. Він помітно нервувався, ловив на собі косі погляди «вищих» колег.
Має бути якась причина. Серйозна, надважлива. Вона не могла просто так, заради розваги. Можливо, у неї хвора матір, бабуся, або лікування потрібно їй самій. Або в Юлі борги по кредиту чи дівчина потрапила до рук аферистів, котрі прагнуть збагатитися за рахунок людського горя.
Кабінет директора все «поглинав» і «випльовував» нових жертв. Попереду Юлі вже нікого не було. Зараз вона піде до Петра Петровича. Що йому скаже? Що з нею буде? Вона ж не вміє брехати. Та й він…
За все життя Андрій пам’ятає лише один випадок, коли свідомо збрехав. Повернувшись із чергового профілактичного медогляду, на який раз на рік зганяв своїх працівників завод, батько Андрія довго роздивлявся біля вікна свою флюорографію. Все як треба. Знімочок і папірець із штампом, на якому надруковано, що серце і легені в нормі. Лише зверху, навпроти легень синьою ручкою дописано: 0,5 луд.
Батько не пішов до лікарні з’ясовувати, що це значить, як радила мати. Але, затятий курець, з того дня він забув про цигарки і почав їсти мед.
Андрій довідався, що такі позначки ставлять на усіх флюрографіях, але так і не поділився цією інформацією з батьком. Боявся, що той повернеться до паління і таки підірве своє здоров'я.
Двері Петра Петровича випустили чергового опитаного. Юлія рушила вперед.
- Зачекай, - обігнав її Андрій. – Можна мені? Я поспішаю. Багато різних справ. Ти ж знаєш.
Про що думав хлопець, коли зізнавався у крадіжці, коли викладав свою версію на папері? Лише про Юлію. Він вже давно пустив своє життя по вітру, а у неї попереду ще тисячі щасливих шансів. Невже вона їх проґавить?
- Де гроші? – розпинаючись, кричав Петро Петрович.
- Загубив, - Андрій невинно посміхнувся. – Випали з кишені. Там дірка.
- Навіщо ти їх взяв? – над ним навис суворий слідчий. – Щоб справити враження на дівчат?
- Щоб справити.
- А де подів? Тільки правду.
- Злякався і викинув. У річку. З кульком.
Звісно, йому не повірили. Але й вдіяти нічого не могли. Із кабінету директора міліцянти виводили хлопця під руки. Як велике цабе. Цікаво, що скажуть колеги? «А він не безхребетний», - певно, подумають одні. «Ми завжди його підозрювали, - закивають інші. – Надто тихенький. А в тихому болоті…»
Йдучи коридором, він вперше високо тримав голову. Андрій не шкодував і не збирався відмовлятися від своїх слів.. Він завжди почувався не на своєму місці. І не тільки тут. Таке відчуття, ніби ти отримуєш коштовний подарунок, і не уявляєш, що з ним робити. Так само він не уявляв, що робити зі своїм життям.
Сідаючи до міліцейської машини, Андрій навіть посміхався. Його подарунок на день народження Юлії таки виявився найкращим. Він подарував їй волю і свободу, майбутнє… Непомітна жертва непомітного чоловіка. Подія, що сталася в місті, яке не могло народити героя. Апріорі. Але йому не потрібна була ні слава героя, ні роль мученика. Головне, щоб ВОНА була в безпеці.
«Тихенький, порядний, вміє гарно поводитись, не створює проблем.» Вони йому допомогли. Риси, котрі раніше він вважав недоліками. Характеристика від попередніх роботодавців плюс довідка з лікарні, на яку його змусили погодитись батьки. Або це, або в’язниця.
Але тоді ще Андрій не розумів, чим це для нього обернеться. Якби знав, обрав би в’язницю…
Пролікувався в закладі для душевнохворих п’ять місяців. Справно, без будь-яких послаблень. Вочевидь, батьки вирішили, що це піде йому лише на користь. День у день юнака шпигали уколами і ліками, від яких язик ставав дерев’яним, а під шкірою лазили комахи. Але якби він розповів комусь, як насправді туди потрапив, його співрозмовники б покрутили вказівним пальцем біля скроні: «Ти справді божевільний».
Не впасти духом допомагали дідусеві слова: «Більше посміхайся! І не скигли. Якби я дивився на цей світ серйозно, мене б вже давно загребли».
Вийшовши з лікарні, Андрій винайняв кімнатку в гуртожитку на околиці міста. Після того випадку батьки поспішили виписати його із квартири. Щоб, не доведи Господь, до них не було жодних майнових претензій. Правда, після лікарні кликали повертатися. Він чемно відмовився. Влаштувався «дизайнером вулиць», як поетично називає двірників директор їхнього ЖКГ. Та й цю роботу він заледве отримав. Повірити в те, що людина з психічним розладом здатна впоратись з віником і лопатою директору допоміг лише невеличкий «презент» від Андрієвих батьків.
Повернувшись додому, хотів зустрітися з Юлею. Ні, не зустрітися, а просто побачити, провести поглядом. Єдине, що йому вдалося про неї дізнатися, це те, що дівчина й досі працює на старій роботі. Кілька разів він навіть підходив до воріт підприємства. Годинами блукав заасфальтованою доріжкою біля центрального входу, рахуючи кроки, але так і не наважився підійти до прохідної. На нього з підозрою поглядали охоронці. Не хотілося зайвих проблем.
А тепер ось такий подарунок долі. Вона стояла в кількох кроках. І дивилася в його сторону. Невже саме на нього…
Юлія так ніколи і не дізнається про його вчинок. Він теж лишиться для неї непомітним, яким завжди був Андрій. І, що найкумедніше, його жертва виявилась даремною…
За кілька діб до виписки Андрія із лікарні зовсім випадково з’ясувалося, що гроші взяв не він, а помічник головного бухгалтера. Розгорівся величезний скандал, у відлунні якого всі надто швидко забули про дивного кур’єра. Навіщо той зізнався? А що з нього взяти? Хворий…
Рідні багато разів намагалися з’ясувати, навіщо Андрій взяв гроші. Все допитувались, а він з гордим виразом обличчя заявляв: «Так було треба».
Краще б вже не розповідали йому про того бухгалтера. Але ж ні. Розказали. Не могли дозволити, щоб син вважав себе героєм…
Андрій опустив голову, замахав мітлою по вже гладенькому асфальту. Проходячи повз, школяр кинув обгортку від чупа-чупса. Нахилившись, щоб її підняти, Андрій ледь не наштовхнувся на хлопця із пружною ходою. Той досі розмовляв по телефону і, розмахуючи руками, повторював: «Нехай вирішує. Ні-ні, так-так».
Андрій випрямився. Юля все ще стояла біля палатки з фруктами і все ще дивилася в його сторону. Прослідкувавши за її поглядом, збагнув, що він блукає прозорими вітринами нової крамнички. На манекенах - гарні вечірні сукні. Все так природно. Красивих дівчат приваблюють красиві речі…
Замешкавшись, не помітив, що подруги, забравши апельсини, вже йшли прямо на нього. Незграбно рушив вперед, намагаючись завернути за ріг. Зіштовхнувся плечем зі знайомою Юлії. Вона прошипіла роздратованою кішечкою: «Обережно».
Андрій втягую голову в плечі. «Вибачаюся». Всі інші, несказані слова, зависли у повітрі. Обіймаючи дерев'яну ручку мітли, чоловік довго дивився услід дівчатам. Потім, розвертаючись, перечепився об наповнене листям відро, розсипав його по асфальту. Вітер радісно підхопив сміття, розвіяв його чисто виметеною алеєю. Отже, робочий час продовжується. Нехай! Сьогодні він побачив ЇЇ. День минув не даремно…
