Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2615
Творів: 47692
Рецензій: 92549

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Земне пекло і рай

© Тетяна Старосвітська, 03-07-2015
      Баба Варка прожила на світі без малого дев’яносто літ, тож лиха за життя сьорбнула чимало. Не тільки тому, що на долю випали всякі біди та лихоліття: колективізація, голодомор, страшна війна та повоєнна праця. Чогось одного вистачило б, аби набратися горя-злощастя по саму зав’язку. Та Варка зуміла вижити, ще й зберегла душевну теплоту й людяність. Як не парадоксально, та біди з нещастями, що сипались на Варку змалечку, були не найгіршими. Оте вищезгадане було випробуванням всього народу, вона ж, відчуваючи себе його часткою, приймала все, як належне. Найбільшою ж бідою в її житті було пияцтво. Так-так, отой Зелений Змій, невинна одомашнена потвора, що напосілася на неї через чоловіка, а потім - сина…
     Варчин батько – самостійний і непитущий чоловік – був, як всі тодішні люди, старої закваски: ходив до церкви, почитав старших, працював на своїй землі. На початку війни пішов на фронт й додому не вернувся… З горем пополам піднімала мати-вдова чотирьох дітей, надриваючись на роботах в полі. Варка була найстаршою і теж працювала, аби помогти матері. Була гарною, ставною дівчиною з приязними синіми очима та пишною косою. А який сильний і дзвінкий мала голос! Коли заводила, бувало, пісню в ланці, її чутно було далеко-далеко, аж всі чудувалися. Вона вийшла заміж за колгоспного їздового, веселого й роботящого хлопця, теж воєнного сироту. Звичайно, життя склалося б щасливо, якби не триклята горілка!.. Працюючи на конях, Микола був «нарозхват»: одному дров чи сіна привезти, іншому з городом пособити. Всім добре відомо про сільську «валюту» – могорич. Тож розпився Варчин чоловік та так пристрастився до того зілля, що тижнями не прохмелявся. Нічого не впливало на нього - ні благання дружини, ні сварка з матір’ю, ні сльози дітей… Сам по собі Микола був добрий господар, давав лад і в дворі, і поза двором - мав золоті руки. Але - поки був тверезий. Коли ж напивався, ставав деспотом. Бувало, що й на Варку руку піднімав. Куди вона могла подітись з малими дітьми? Та й не одна з тою бідою жила: інші терпіли, і вона мирилась. Кажуть, що п’яному море по коліна - Варка в цім переконалась сама. Не раз Микола стояв одною ногою в могилі та вибирався звідтіля. Живучий був чи везучий - неясно, але якось вертавсь напідпитку з ферми, коні ж звернули на бічну дорогу, де прокладали асфальт. Ступивши на гравій, вони злякано запряли вухами, зафиркали, та їздовий не зважав - знай, куняв. Дорога пролягла вниз, і коні щодуху понесли… Микола прокинувсь, зрозумів, що вскочив в халепу, та було пізно. Тріснула вісь, відірвалось і покотилось заднє колесо, а він, не випускаючи віжок, випав із воза. Коні летіли все швидше й волочили щебінкою напівпритомного їздового. Попереду блиснув ставок, оскаженілі тварини вскочили в воду, а Микола, розімкнувши закляклі пальці, зомлів. Отямився аж під вечір - побитий, скалічений – і довго не міг втямити, що сталось. Одіж та шкіра на ньому висіли клоччям, були заюшені кров’ю; боліла, аж розламувалась, голова і всього трясло, мов у пропасниці. Добре, випадковий рибалка надибав, інакше б зійшов кров’ю... Микола з місяць оклигував у лікарні, й коли поправився, виявив у м’язах однієї руки дрібні камінці, що випинались під шкірою. Видаляти їх не схотів, заявивши, що це буде пересторогою, аби менше пив. Не допомогло... Сказано ж: «горбатого могила виправить!»
     Минали роки, підростали Миколині сини. Що бачили вони від батька? Який приклад їм подавав? А що тут питати - добре відомо, який!.. Старший, відслуживши у війську, повернувся додому, почав парубкувать. Чарки він не цурався, бо, як і батько, не вважав випивку злом. Сталось найгірше: перед весіллям, випивши з дружками, Іван їхав мотоциклом по шосе й розбився на смерть. Ледве відволали від горя нещасну матір... Варка посивіла за ніч, а Микола раптом кинув пити. Як же змінився чоловік! Став мовчазний, серйозний, ніби обдумував щось, зайнявсь господарством. Перекрив хату, поновив ворота, паркан. Варка ожила, повеселіла, і лиш тоді відчула, як-то добре живеться жінці, коли чоловік не п’є. Раніше, бувало, де б не сховала яку чвертку - Микола неодмінно знаходив! Чи то нюх був на горілку розвинений, чи здогадувавсь про її схованки, але висушував до краплини. Тепер же хоч перед носом стоятиме - чоловікові хоч би хни! Ще й на сусідів-випивох гримав: «Чи воно людям пороблено? Очей не встигли продрать та по нужді сходить, а вже за чарку хватаються, аж руки тремтять!..» А якось навіть висповідавсь перед жінкою: «Винен я, Варко, перед тобою, дуже винен… прости! Якби вернулись мої роки - зажив би по-людській, до рота б і краплі не взяв! Оце тільки зараз бачу, як себе обікрав!»
     «По-людській» Микола пожив зовсім мало, років зо два - помер у неповні п’ятдесят від цирозу печінки…
     Зосталася Варка вдовою. Лишилась у неї остання надія та втіха - молодший син. Відслуживши службу, Андрій вернувся додому, женився. Був роботящий, як  батько, працював у колгоспі механізатором. Молода сім’я звела гарний будинок, народилося двійко діток: хлопчик та дівчинка. Живи, нарешті, Варко, щасливо, радій життю! І вона раділа – старалась, як могла. На все її вистачало: в себе на городі поралась і синові з невісткою допомагала, онуків няньчила… Не знала й не відала  матір, що лихо її не спить. Андрій був гарним гармоністом, його кликали на сільські весілля, але й чарки він не цуравсь. Почав пити, з часом більше й частіше. Обізвалися батькові гени, бо скоро Андрій перетворивсь на п’яницю. Дружина недовго терпіла, розійшлась з чоловіком, а дітей розділили: хлопчик лишився з батьком, дівчинка – з матір’ю. Перейшов Андрій до матері, а до Варки вернулося пекло… Хіба є слова, здатні передати страждання матері, що бачить щоденно п’яного сина?.. Добре невістці: покинула п’яницю - та й по всьому, вийшла за іншого! А як бути матері? То ж її дитина, яку не забудеш і не покинеш! Терпіла образи та п’яне варнякання, і що пенсію забирав, всю до копійки пропиваючи… А скаржитись на себе забороняв… Та й кому пожалієшся? Хто допоможе?!
     Андрій виносив з дому все, що можна було зміняти на самогон. Психологія сільських самогонщиків проста: беруть все, що пливе їм до рук. Відмовитись від дармового – то майже подвиг! От тільки чи задумується хто, якою ціною доведеться їм платити? Може, ще й на цім світі, бо все має свою ціну. Буває, родичі п’яниць вдаються до крайнощів: б’ють вікна тим, хто споює їхніх близьких. Нічого такого Варці в голову не приходило, лиш молилась до Бога і мовчки плакала. Якось, прийшовши до сільмагу за хлібом, стрілася з двома самогонщицями. Чи то втомившись боротися зі своєю бідою, чи шукаючи допомоги в людей, Варка раптом розплакалась: «Христом - Богом прошу вас, жіночки, не давайте моєму Андрієві самогону! Чи ви не знаєте, що вже все з хати виніс?! Ні рушника, ні хустини немає, оце тільки й зосталось одягу, що на мені. Вірите: спати лягаю, а під голову вузлик з одежею кладу, щоб останнього плаття не пропив!.. Пожалійте хоч дитину, геть все від хлопчика одриває, пійлом отим заливається!..»
     Самогонщиці відводили очі, роблячи вигляд, що те їх не стосується. Коли ж Варка, наплакавшись, одійшла, одна молодиця, виправдовуючись, голосно сказала: «Ніхто нікого не присилує пити, це діло добровільне. А що з дому виносить, то чим допоможеш? Як не я візьму, то інша…»
     Пройшли роки. Андрія важко було впізнати, він страшно схуд, аж почорнів. Здавалось, диявольське зілля висотало з нього всі сили. Давно збайдужілий до власного сина і матері, він не бачив зарослого бур’яном двору й перекошених воріт, та невмирущим був один-єдиний інтерес: горілка. Варка ж постаріла й ослабла, горе ніби пригнуло її до землі, наклавши на лице печать печалі… Вона вже давно не виходила за ворота, сяк-так поралася по хаті. Слава Богу, в неї ще був онук! Єдина втіха і радість, Степанко виявився розумним і добрим хлопчиком, він закінчив школу, вивчивсь на агронома. Працював у сусіднім селі, мав гарний заробіток. Коли одружився, колгосп допоміг йому з житлом та господарством. Буваючи в ріднім селі по роботі, щоразу завертав до бабусі, привозив їй хліб, гостинці, помагав, чим тільки міг. Добре бачив, як тяжко бабі Варці живеться і якось, поговоривши з дружиною, вирішив забрати її до себе - доглядіти. Варка згодилась на переїзд.
     День, другий живе баба Варка в онука. Добра до неї невісточка, доглядає бабу, годить... Метка й проворна, вона скрізь встигає - напече й наварить, по господарству попорається й до старої лагідним словом обізветься… Так добре старій Варці в онука, що й не сказати: в родині мир, в господі порядок, лад… Найбільше їй полюбилося сидіти на осонні в чистому дворику - милується яскравими квітами, що буйно цвітуть коло хати. Варка аж помолодшала, посвіжішала на виду, стала всміхатись. В правнучках-щебетушках, синьооких та русявих дівчатках, впізнавала давним-давно позабуту себе. Беззубим ротом шепотіла молитву, просячи Бога, щоб відвернув від них оте зло, що пізнала сама,  щоб послав онучкам непитущих чоловіків…
     Минув тиждень, другий… Одного погожого ранку баба Варка сиділа на улюбленім місці, але була якась невесела, щось її наче муляло. Стурбований онук помітив, присів біля баби. Взявши Степанову руку в свою, ніби той маленький, Варка проговорила: «Знаєш, що, дитино? Оце скільки років живу я на світі, а навіть не знала, який він, той небесний рай. Зараз ніби побачила на власні очі… То ти вже, Степанку, одвези мене завтра додому, в моє пекло… там же моя дитина! Чи він хоч живий, твій нещасний батько? Пропаде ж без мене, як собака!..»
     Давно немає на світі баби Варки. Тихо, непомітно відійшла в інший світ, покинувши земне пекло… Син Андрій, протверезівши, лиш другого дня виявив, що мати вмерла. Через рік не стало і його: восени, коли зачастили дощі, повертався берегом до хати, посковзнувсь, упав і більш не піднявся. Лежав аж до самого ранку, поки не виявили люди. А на мокрій землі, біля мертвого господаря, не відходячи ні на крок, сидів вірний рудий собака. Піднявши голову до неба, він жалібно й тоскно вив…

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 1

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

© Наталка Янушевич, 05-07-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Анатолій , 04-07-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© , 04-07-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 03-07-2015

Текст виписаний вправно! Втім...

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Микола Васильович СНАГОВСЬКИЙ, 03-07-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.68531394004822 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

День Соборності України
Вітаємо всіх з днем Соборності! Бажаємо нашій державі незламності, непохитності, витримки та величчі! …
Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …