2015 рік, місто Янукович, Галичина
- Ірино Романівно, Ірино Романівно! – почулося з кабінету завідувачки, - перевірте, будь ласка, о котрій відбудеться захід до річниці Небесної Сотні.
Ірина Романівна, молодесенька секретарка, миттю клацнула щось на клавіатурі і випалила «О сімнадцятій!». Найстарше, що в ній було – власне, оте «Романівна», бо все решта відповідало визначенню «сучасна дівчина»: худа, у вузесеньких джинсах і загусто всипаній стразами кофтині, нерозлучна з гаджетом передостанньої моделі, який вона практично постійно притримувала лівою рукою. Гельлак на нігтях секретарки, височенні підбори та її уміння скорчити здивовано-заклопотану мармизку довершували образ. Цього для провінційного садочка було досить, аби справити враження. На фоні підтоптаних, розповнілих з роками виховательок та няньок у тапках Іра виглядала ого-го. Та ще й біля начальства пригрілася!
Все «начальство» – жінка за п’ятдесят, яка дуже любила, коли її звідусіль оточувала «краса». Іноді в часи особливого душевного тепла, коли манірне «Ірино Романівно» перетворювалося на «Ірусю», вона навіть дещо запопадливо поводилася з власною секретаркою. Нехтуючи власним гардеробом і доглядом, завідувачка любила це в інших. Тож помічала першою якийсь новий завиток на наманікюреному нігтику чи біжутерію на купі стразів. Крім того, її кабінет був переповнений різними саморобками, які вона неодмінно називала «флористикою». Мабуть, тому, що більшість деталей купувала у квітковій крамничці. Але, увійшовши до кабінету вперше, можна було переплутати його з гуртівнею китайського непотребу чи ритуальними послугами. Завідувачка не помічала цього і зачудовано називала власний кабінет своїм царством, у якому серед розмаїття штучних квітів спокійно прижилися порцелянові ангелики з пушком на головах, алебастрові жабки і величезні валентинівські серця з надписом «I love you».
- Ярославо Орестівно, тут свіжа пошта є, - додає Ірина Романівна і одразу ж роздруковує необхідне завідувачці. Та бере аркуш і починає з надмірною серйозністю вчитуватися, наче це інструкція до ядерної бомби, а не нудний бюрократичний папір. Але тим, хто працює пліч-о-пліч з нею, навіть у думки не вкрадається бодай сота частинка іронії, яку ми тут собі дозволили. Навпаки: усі намагаються перейняти діловитість і правильність організації праці Керівника. З великої літери. Справжнього і незаперечного лідера. Фахівця своєї справи, яка вже (страшно подумати!) двадцять два роки очолює садочок «Ластівка». Поза очі «заву» так і кличуть – «Ластівкою». Її знають у місті, знають в області, а то у наш час дорогого варте. І хто б піддав сумніву цей факт, того слід піддати інквізиції у вигляді перевірок.
О, перевірки Ярослава Орестівна любила. У цьому ділі вона була справжнім майстром. Заводилась з півоберта і могла за десять секунд розкрутитися до такого пронизливого крику й принизливого змісту, що для заспокоєння потрібен був не один день. Тоді ховалися всі. Коридори пустіли, а закапелки переповнювалися, наче бомбосховища у війну – ні дихнути, ні повернутися. А коли раптом завідувачка викликала до себе, дорогою та бідна бюджетна одиниця встигала пережити інфаркт, інсульт і діабет. Коли ж причина була простою формальністю, людина, відносно спокійно з’ясувавши суть, поверталася на робоче місце з почуттям глибокої вдячності до завідувачки. У той момент у неї можна було й нирку попросити – не відмовила б. Як же: про-не-сло! Фу-ххх! Ну, а що ж настрій? Настрій поганий у всіх буває, це ж робота яка нервова. І адвокат у кожному всередині надиктовував виправдальну промову завідувачці, її звірському ставленню і негідній поведінці. А потім судовиконавець у кожному ладив торбину чи конверт і йшов, йшов на поклін, аби не переживати такого знов.
Не подумайте, що Ярослава Орестівна була новачком, коли її приходили перевіряти! Той же безвідмовний спосіб підходив для всіх видів комісій та інспекцій, а коли система давала збій – знаходився інший. Ластівка давно затямила: маніпуляція – це найкращий важіль при роботі з людьми. Вона вдавалася іноді навіть до ризикованих маневрів, проте садочок завжди був « у шоколаді». Але формальний бік справи не давав жіночці почуття повної педагогічної реалізації, тому вона дерла три шкури з працівників. Окрім торбинок та пакетів, які прийнято було дарувати з нагоди і без, люди мали ще й самовіддано працювати, ніколи (не дай Бог!) не ходити з візитами до вищих інстанцій і про все доповідати Ярославі Орестівні (а раптом вона має інше бачення?). Тому, хто не дуже або не завше корився, жилося непереливки, тому, хто второпав систему педагогічної праці одразу, дозволялося стати на рівень ближче до завідувачки.
По правді, ніхто так дуже й не замислювався, чи добре таке становище, чи ні. Всі якось помалу звикли. Рано чи пізно «нальоти авіації» істеричної «зави» минали. А в часи затишшя люди відновлювали нерви.
Так тривало би ще до пізньої пенсії Ярослави Орестівни, але система дала збій – Майдан.
Не сказати б, що Ластівці не подобалися ті пориви патріотизму в людях, але коли хтось заводив цю тему, вона питала:
- Вже мали Помаранчеву революцію! І що? Щось змінилося?
І співрозмовник потуплював погляд…
Ярослава Орестівна не панікувала: з будь-якою владою можна домовитись. Але так не хотілося витрачати зайві зусилля на налагодження зв’язків. Тому на певний час вона просто притихла. Не спалахувала, як раніше, а навпаки: то задушевну бесіду на домашні теми почне, то притчу якусь колективу прочитає, сльозу пустить.
- Все-таки зрозуміла. – вирішили підлеглі.
Тепер, коли їй потрібно було вирушати на урочистості, вона прикрила двері свого кабінету, заглибилася у невелику комірчину і спробувала скорчити скорбний вигляд перед маленьким косметичним люстерком. Задоволена побаченим, жінка перевірила, чи є у сумці серветки, підфарбувала губи і почала збиратися у будинок культури, який давно називався не так, але його облуплені стіни десятиліттями не бачили свіжої фарби, тому йому пасувала лише ця назва.
Віддавши всі розпорядження, завідувачка виплила зі своїх володінь. Захід був обов’язковим, інакше нізащо не покинула б теплого, чистого насидженого місця, де пахне молоком і всі тебе слухають, наче великого Мао.
Була та лютнева погода, при якій не знаєш, як воно поверне – до тепла чи до зими. Хотілося тепла. Але Ярослава Орестівна тільки смикнулася від неочікувано колючого вітру і, занурившись глибше у широкий комір, просто йшла. Не розмірковуючи, не хвилюючись, не відчуваючи. Справді, чого його нервувати? Іноді добре отак звільнити в голові трохи вільного місця і нічим не перейматися. Люди казяться, плодять якісь малозрозумілі республіки і топчуть прапори, але, може, все, що треба – то звільнитися від думок і почуттів, перепочити. А тоді хтось неодмінно підкине суспільству ідею, що не так воно вже й зле жилося при попередній владі. Звикли ж. А тепер що наробили? Історики ще зо двісті років розбиратимуться. Усе старе потрібно було Ластівці, як повітря. Вишиванку і всі традиції галицької гостинності вона також поважала, проте конфлікту в її голові це не створювало. Можна ж було ще дихати, так ні – на Майдан всіх поперло. Не інакше, як масовий психоз, який всі назвали єдністю нації. Тепер дошкільників точно зачеплять переміни, дуже вже часто то тут, то там лунала критика. А невідомість у п’ятдесят може обернутися поразкою для статусу завідувачки.
Ярослава Орестівна мала свою позицію до всіх новітніх реформ та наказів згори: вона іронізувала. Так легко. Легесенько. Збоку. Мовляв: знову несуть маячню, та ми ж на місцях краще знаємо, як працювати і що направду краще для дітей. О, про них вже точно ніхто не думає. Правду сказати, робила це Ластівка дуже обережно, наштовхувала співрозмовника на певну думку, а не прямо висловлювала свою, раз у раз витягуючи з кишені риторичні запитання.
І повірте, багато-хто погодився би з нею. Садочок доглянутий, дисципліна присутня, отже, знає людина, що каже. Не всі ж можуть політиками бути. Не всі однакових поглядів дотримуються. Зрештою, така точка зору шліфувалася життям людини, то й змінити її за тиждень неможливо.
Ярослава Орестівна саме підійшла до будинку культури. Опустила кутики вуст униз, витягла для чогось суху серветку і скорчила розгублено-блукаючий погляд. До неї підійшло двоє-троє колег з інших садочків і вони разом подалися до гардеробу.
У фойє було людно. Незнайомі обличчя бійців зі сходу чи простих, стертих працею, роботяг-майданівців трохи дратували Ярославу Орестівну. Хто його знає, як може повернутися ця урочистість. Чи то пак, вечір пам’яті. Тому «зава» помовчувала собі, час від часу киваючи якомусь знайомому обличчю.
Вона сиділа у сьомому ряду. Коли захід почався, музика здавалася їй надто гучною, а голоси надто пафосними. Тільки «Плине кача…» кольнуло десь за грудиною. На Інститутській розлилася кров, а в людських душах – скорбота. І не знати, що легше.
Ярослава повернулася думкою у події річної давнини. Як дівчата не могли відірватися від екранів телевізорів, а вона не розуміла їх. Як просили відпустки без збереження зарплатні, а вона вигадувала причини, щоб не пустити. Одна вихователька таки поїхала, просунувши заяву крізь щілину в дверях та повідомивши телефоном. Поїхала до чоловіка, куди ж іще. Добре, що живі повернулися. Якби - думала Ластівка – усе по-іншому склалося, то видворила б вона ту геройку геть з садка, знайшла б недопрацювання. Навіть і за статтею, а що? Та не вийшло. Поки.
Ярослава розчулилася, коли побачила на екрані документальні кадри розправи. Вона плакала. Чи то від спогаду про так несподівано спочилого свого чоловіка, що врізався мотоциклом на швидкості в дерево, коли дітям було так мало літ. Чи від співчуття до тих згорьованих, збідованих людей, які взяли на свої плечі ледь притомну історію України. Добре, серветка була під рукою.
Ластівка почула схлипування зовсім поруч. Вона придивилася й помітила чоловіка своєї працівниці, що промчала зовсім недавно в її думках минулорічним спогадом. Як можна було його не помітити? Чи, може, він змінився? Так по правді, не надто часто бачилися з ним, щоб роззнайомитися. Молодший од неї, та зчорнілий від постійних заробіток, якийсь зсутулений і зморшкуватий, у костюмі, що навіть не вмів носити поважно, той великою долонею обтирав сльози з обличчя. Ярослава хутко дістала з сумочки другу серветку й подала сусідові. Він узяв, трохи здивовано озираючись на неї. Аж раптом уп’явся очима – згадав. Якусь мить благально-поминально співчував поглядом, та враз перемінився – мов ніж вихопив. І таку лють побачила Ярослава у його очах, що аж подих від страху загубила. Їй здавалося, що ось просто зараз той чоловік пройде до мікрофона, зупинить дійство на півслові й розповість усіх про неї, та не так медово, як розповідають на атестації, не так улесливо, як підлеглі, а зовсім по-іншому. Їй здавалося, він знає все: скільки, коли й у кого брала грошей, де зберігає, що прокрутила в обхід відділу освіти. Знає про батьківську плату і про ставки працівників, про спонсорів і про будову для доньки. Їй здавалося, що не витримає, вибухне від того погляду, або зменшиться у цятку, в пилинку, яку чиїсь незнайомі ноги затопчуть на виході. Ярослава тремтіла усередині. Вона завмерла, не благаючи про порятунок, не витягуючи ножа натомість. Вона так потуплено дивилася кудись, наче мала єдине завдання – пережити ці хвилини.
Схоже, скоро захід мав би закінчитися, тому Ярослава Орестівна вийшла із залу не чекаючи, коли увімкнуть світло. Вона просто дременула звідти, озираючись час від часу, чи не наздоганяє її той чоловік. Всю дорогу до садка її турбувала єдина думка: а що, коли всі отак показяться і почнеться справжня розправа, хто тоді придушить повстання? І що тоді робити їй, жертві фатальних обставин, яка просто хотіла вижити, не більше?
Перед дверима садка Ластівка поглянула на годинник. У неї була ще одна важлива справа, заради якої й повернулася на роботу. Ірусі вже давно не було, напевно, нікого не було. Ярослава отямилася тільки між своїх саморобок і сердечок.
Що ж це було? Виходить, становище її хитке? І може статися, що її підлеглі колись подивляться на неї так само, як той чоловік, з яким не домовишся. Та й дівчат з такими поглядами навряд залякаєш перевіркою. А коли ще пригадають той інфаркт, до якого нібито вона довела одну тиху й занадто добру няньку. Хоча то спірне питання. Ще довести треба. Тут людей смерть хапає просто на вулиці, то що – садити всіх, з ким вони перетиналися?
Ярослава зайшла в комірчину і налила собі дарованого коньяку. Зовсім трохи, бо відчувала, що судини от-от перестануть обслуговувати голову. Потім випила, закрила очі й постояла якийсь час нерухомо. Голова знову нічого не думала. Ластівка сіла в своє крісло, розклала руки на оббиті чорним дермантином боковини і почала розглядати свої творіння. Стіни, полички і шафки прикрашали розцяцьковані саморобки. «Зава» поступово пригадувала, як вона робила той чи інший флористичний шедевр, як виношувала задум, як обпеклася гарячим клеєм. І гострота погляду майданівця вже не так паралізувала її страхом. Жінка потроху приходила «до норми». Це потрібно було їй неодмінно, бо чекала на гостю.
Півставки в наш час – то спадок для керівника. Коли навколо робиться хтозна-що, люди хапаються за найменшу можливість досягнути стабільності. Робота – то стабільність. Ну, закінчила мудра голова виш на червоно, ну то й що? Коли б не півставки, які Ластівка приховала для неї, не знати б нікому, який чудесний педагогічний потенціал ховається за несміливим поглядом. Саме такі люди вливають свіжу кров у процвітання закладу, бо вони підуть на все, аби бути на своєму, хоча й мізерно оціненому місці. Хоча, стосовно «мізерно» - це ще як подивитися! За мрію треба платити. Батьки попереджені. І саме зараз, тихого лютневого вечора, має навідатися та вчорашня студентка, щоб довести всю серйозність своїх намірів.
Десь вдалині почулося, як стукнули вхідні двері. Ось і та, на кого Ярослава чекає. Перше враження позитивне: скромна і, здається, вихована.
- Доброго вечора, Ярославо Орестівно, мої батьки домовлялися з Вами про зустріч. Дозволите увійти?
- Прошу-прошу, дорогенька, заходьте. – запопадливо відповіла завідувачка.
- Я стосовно роботи.
- Знаю. Вас, Оксаною звати, здається?
- Так, я Оксана… Миколаївна.
- Дуже приємно познайомитися. Отже, стосовно роботи? У мене є для Вас півставки з перспективою на повну десь… років через два. Підходить така робота?
- Це було б великим щастям для мене.
- Щастя – абстрактне, а робота нині коштує…
- Розумію. Тільки хотіла б сказати саме у першу нашу зустріч: це не якась там примха, я хотіла б працювати з дітками все життя. – зовсім знервовано продовжила Оксана.
- І примхи мають право на існування. – Ластівка подивилася просто в очі дівчині. – А нам потрібні такі віддані працівники. Україну підіймати.
Для чого Ярослава додала останню фразу – сама не знала, але вийшло нікудишньо. Добре, що не чув ніхто. Може, то сама по собі виривається в українця така фраза? В Галичині нею можна було б замінити «Доброго дня!», тому, мабуть, так вийшло.
Оксана рвучко вийняла з кишені синього пуховика білий непідписаний конверт. Він аж сяйнув, так здалося Ярославі.
- Ось, візьміть, будь ласка, за Вашу доброту.
- Та не треба, дитино, що ти собі таке надумала? – бурмотіла Ярослава міцно стискаючи білий прямокутник у руці.
- Та ні, ні. Прошу Вас.
- Приходь… те завтра о восьмій до мене. І з готовністю працювати. Наказ підготуємо, медогляд і все таке інше… То як, згода?
- Звісно ж. Я ще раз дякую Вам.
Оксана спішно вийшла. Ось уже чути, як луснули вхідні двері. Ось уже благословенна тиша. Ластівка зачинилася зсередини у кабінеті. Чомусь озирнулася, наче видивлялася, чи немає десь того чоловіка з будинку культури або когось з камерою. Переконавшись, що вона сама серед свого мотлоху, «зава» трепетно розкрила конверт. Порахувала гроші. Дві тисячі доларів.
- Можна штукатурити. А за два роки ще стягну. – майже пошепки сама до себе промовила Ярослава Орестівна.
Оце точно можна було назвати щастям, а не той копійчаний ентузіазм, з яким прийшло це дівча. Робота повинна приносити задоволення і прибуток.
Ярослава сховала гроші у сумочку і почала збиратися додому. Стемніло вже давно. Та й їсти хотілося. Вже давно зустрілася б з тою Оксаною, якби не Небесна Сотня. Тут вона знов пригадала усе, що так зворушило і налякало її на вечорі пам’яті, завмерла на якусь хвилю, а потім чомусь перевірила гроші у сумці.
- Ще вишиванку треба замовити для таких скорботних випадків, - подумала Ластівка і полетіла додому.
