Третій келих терпкавого, але міцного вина –– розігрівав кров, приспішуючи її плин у тих уже старіючих протоках – жилах, що встигли зміліти через зсуви, так як це спостерігала в дорогих її серцю Карпатах.
Анета сиділа у колишньому кабінеті чоловіка, у його старезному, виробленому ще за Австрії-небіжки кріслі. Було воно ще міцне й добротне, як й усе в цьому покої, де кожна щонайменша дрібничка була замалим не священною реліквією. Навіть вино в її келиху таке ж старе, привезене ще покійним батьком від ігумена закарпатського монастиря, було надзвичайно смачне. Саме через це предивне поєднання терпкавості й водночас моці. Дилєктувалася на самоті предивним трунком, але не відчувала при тому дискомфорту. Ця на позір велика громадська і релігійна діячка, що життя її було гейби у всіх на виду, насправді не була надто компанійською, та й не дуже полюбляла будь-кого впускати у свій світ. Та й як впустиш, й кого у своє життя? У той неохопний гороскоп, що й сама не годна його відчитати, бо текст її життя хтось скомбінував наосліп й тепер їй доводиться слебезувати водночас у всіх напрямках, дошукуючись виходу. Її життєвий гороскоп увесь значений загадками, недомовками, де викрапкувані часами цілі сторінки. Хто б інший добрав ладу у цьому дивному тексті, в якому й самій не дасть ладу?..
Стосик "зелених" лежав перед нею. Вона не відчувала до них жодної прив'язаності. Розстатись із ними було найпростішою справою. Але вино, що своєю дією приспішило потік крові у жилах, водночас пригальмувало галопуючий плин думок. Дуже чітко уявила вбогий й занедбаний кабінетик плюгавенького слідчого, що одначе тримає зараз у руках її долю. Чи усе так просто, чи зміниться усе чудодійним чином, коли ця купочка зелених папірчиків перекочує на інший стіл? Задобрить того, що тримає у своїх руцях благеньку, копійчану папку, у якій її подальша доля. А може й не тримає... Вона усе ще не вірила, що йому насправді вдалось здобути якісь докази, але не в тому суть. Її власне життя вийшло з під її ж контролю, саме тому нею можуть зараз маніпулювати. Ковток за ковтком – розливався по жилах трунок, й прояснював невловиму пуанту ситуації. Цілком можливо, її виставляють на бальона й примушують заплатити за удалий домисел чи гіпотезу. На Петрі Павловичу їй цілком не залежить. Але в головах інших, тих, на кому їй справді залежить, могла зродитись така ж гіпотеза. Можливість цілком реальна. Хоча б у того ж Луки, який не відати куди й подівся. Інтуїція підказувала їй, що його загадкове зникнення, пов’язане саме із нею, з цією клятою справою.
Цей Ганущак увіп’явся мов кліщ – не відчепиш.
Телефонний апарат дзеленчав довго й наполегливо – це, із певністю, слідчий - не терпець йому. Благодатний трунок усунув почуття гострої тривоги. Хтось тихцем прочинив двері – напевне дочка чи зять.
- Мене ні для кого немає, - кинула, не повертаючи голови. Двері так само тихцем прикрились. Пляшка була стара, товстого, майже чорного скла. По вазі можна було визначити, що трунок закінчується. Присмерк густішав, поволі прибираючи кольору пляшки. Відчинила двері, на ґанок, підійняла до неба обличчя, вдивляючись у зоряну рінь. Нерегулярні й нечисленні згущення зірок не порядкувалися ще в жодне сузір’я. Сум зоряної пустелі тяжів над містом. Пройшлась по кабінету. Її улюблений різьблений комод... Старезний невтомний годинник монотонно відлічує час. Мацнула рукою, надибуючи укритий при ньому невеличкий ключик. Відімкнула верхню шухлядку, що єдина закривалась. З під руп’яття видобула дерев’яну коробочку з гаванських сигар, витягла блискуче нікельоване цацко – австрійський бульдог, який і не сподівався, що хтось колись порушить його старечу сонну дрімоту. Гладила кінчиками пальців. Любила ту зброю, яка, як і все старе мала своє поважне, вирізьблене часом обличчя. Поклала револьвер у торбинку, а в коробочку з під сигар запакувала гроші. Присунула до себе телефонний апарат. Викрутила номер:
- Михайле, ти? - Місько на дроті! - поправив її абонент. Чи не знайдеш хвилю часу до мене заскочити?
- З щонайбільшим задоволенням, - відповіли там.
- Чекаю, - кинула коротко. Тим часом обмотала коробочку подарунковим папером, ще й заклеїла скотчем, хоча у цьому, з певністю, не було потреби...
Двері відчинились хвилин за двадцять після дзвінка. Місько був здивований вдяганкою Анети. Одягнена по-похідному - в гірські черевики і штормівку, якби зібралась в похід.
- Маю з друзями невелику виправу у гори, - звично байдуже, відповіла на його німе запитання. Напевно, не дуже переконливо, бо чоловік недовірливо примружив очі, та вигадувати щось імовірніше, як на неї, не було змісту.
- У мене обмаль часу, навіть не пригощу тебе чаєм. Вибачай уже. Ти дуже добрий і уважний до мене, Міську, а люди, сам знаєш, чужу доброту використовують... От і я не краща. Буду тебе просити, аби вранці, по-можливості, передав цей пакет нашому слідчому.
- Звичайно. Але ж навіщо зібралась проти ночі?..
- Не мусиш бути посвячений геть в усі бабські справи. Скажімо, дістала нестерпну ностальгію по горах. А зараз – бувай Міську, бо в мене справді час порахований на хвилини. Ну, йди, - чмокнула його у щоку, замалим не виштовхуючи за двері. Якщо не помінявся розклад, вона встигала на електричку в Яремче.
***
Мирно стукотіли колеса, а думка, випереджаючи тіло, уже видиралась над яремчанське урвище. Від самої думки, відчула сильний викид у кров адреналіну, що розігрівало її сильніше старого вина.
Спиначка на яремчанську кручу поночі виявилась не таким уже й важким завданням. Угорі висвітлювали великі і ясні небесні шляхи світлисті і незчисленні. Пробиралася до них усе вище й вище. Крок до зірок, як крок людини до Бога, хто може й запримітити його окрім Нього Самого. Небо тут, у горах, нічим не прислонене демонструвало свою цинічну зверхність. Ще й цинізм тріумфуючої ночі, що грала в його просторах у величезну рулетку, без рахуби, загрібаючи мільярдні виграші. Коли верх забовванів вирисовуючи у вишині по вершечках смерек химерну лінію горизонту, видалось, що напала на неї куряча сліпота: фірмамент розповзався, гейби хто хлюпнув на нього кислотою – щезали не поодинокі зорі – цілі сузір’я й галактики, то прибирав куртину його величність Ранок. Унизу, у кам’яній долині вирувала ріка, але тут, на вершині, її не було чутно. Анета так само не відчувала, що коїться на дні її душі, у глибинах єства. Яке ж коротке усе–таки життя, навіть й себе осягнути не встигаєш... Щось керує нею із дна недосяжної криниці генів. Щось підштовхує у той нічний політ, у безвість, у безмежне нікуди, із якого немає виходу, немає ж бо до нього і входу... Що насправді знала про себе та, що сама затиснула себе у шори суспільного буття? Де закінчувався її зв’язок із тим простим, природним світом, і, де починалося те, що ми називаємо душею?
Заради чого, керуючись якими вищими інтересами, вона нині притлумила той шалений, той пристрасний ген почуттів, той вибух жаги, яка завше вирувала у ній, ту хронічну невтоленність, ту вічну потребу любові, за яку годна була заплатити (й платила!), найвищу ціну. Так звикла до брехні, що й зараз натхненно й патетично бреше собі, бо добре знає, що за усім тим усе ж ховається привид хіті, те, що примушувало її робити божевільні стрибки навсібіч у гонитві за насолодою, за ствердженням життя й себе у часі і просторі...
Починався ранок, приближаючи людину до нового народження. Людину, можливо так, але не Анету. Хіба може пробудитись той, що й не спав? Кожен ранок, кожне пробудження є шансом почати усе заново. Але не для неї. Нині вона відвалиться від фірмаменту мов та комета, згораючи на своєму останньому шляху. Вона вибрала. Й зараз поставить крапку у своїй tabula rasa. Розум повністю здався на милість ніг, а ногам було приємно збиткуватися над душею, що втратила будь-які орієнтири. Видряпалась. Скинула рюкзак. Дістала “бульдог”, витягла з барабана набої, укинула їх униз, опісля, туди ж полетів і сам барабан й уже непотрібний корпус. Ніхто й ніколи не скористається її “цяцькою”. Подумавши, знову вдягла рюкзак. Якусь хвилю вдивлялась у прірву. Згадала Ніцше: “Коли ти дивишся у прірву, прірва теж дивиться у тебе”. Не тільки дивилась, ще й кликала. Тепер має поковзнутись й полетіти униз. Крапка.
***
На мобільний телефон Міська зателефонували з незнайомого номеру. Милий, жіночий голосочок сповістив, що говорить знайома пана Георга. У мить все зрозумів. Запропонувала зустрітися в такому місці, аби не дуже кидатися в очі... Місько відповів, що не тямить, на скільки вона орієнтується у місті.
- Без проблем. Де скажете, - прозвучала відповідь.
- Тоді в "Цукєрні". Як я вас упізнаю? - поцікавився Спихальський.
- Це я вас упізнаю, - пролунало зі слухавки.
- Коли так, то домовились, завершив розмову утішений Місько. Він уже давно чекав контакту із замовником, бо були справи, які він не хотів вирішувати на власну руку.
***
На відкритій веранді Староєврейської вулиці, де розташована кав'ярня знана своїми вишуканими тістечками й тортами Спихальський розповів симпатичній пані Верені усе, що встиг вивідати про Анету, її участь і роль в афері. Далі так само виклав усе що знав про шановного Аполлінарія Венедиктовича - вбивцю доктора Кнора.
- Він у мене на гачку. Знаю кому й коли продаватиме свою "Glyberu", то ж можемо завідомити міліцію й вони його пов'яжуть. Там він усе виспіває і отримає довічне ув'язнення - менше за таке не дають... - закінчив свою реляцію.
- Пані Верена на таку пропозицію лишень покрутила носом:
- Ми, звісно, не знали, що справа зайде аж так далеко. "Glyberа" - приватний бізнес пана доктора, який він на свій страх і ризик робив використовуючи наші канали. Та, знову ж, ми не можемо допомагати міліції у його викритті. Це пов'яже вбивство доктора Кнора з Фондом, а це вельми не бажано.
- Дозволите злочинцю уникнути покарання? - пристрасно запитав Місько.
- Не будемо перебирати на себе ролі Всевишнього, - спокійно, без пафосу, мовила жінка. Ви, зі своїм завданням впоралися, шановний пане Спихальський. Верена витягла з торбинки тугенький конверт й посунула його в бік детектива.
Місько поклав на конверт долоню, та забирати його не поспішав.
- Залишилась невиясненою у цьому всьому роль Мартинишина - керівника Фонду, - чемно нагадав Місько.
- А що тут виясняти? Якщо під його орудою у Фонді кому лиш заманеться могли провертати свої брудні оборудки - ламаний крейцер йому ціна. Якщо ж і він у це пальчики мачав - тим більше. Судячи з вашої розповіді, він увесь час намагався перекладати відповідальність на інших. То ж свою долю вирішив сам.
17.
Трагічна загибель у горах пані Анети Чипельської – Копнякевич викликала у колах наближених різні пересуди. Родина наполягала, що не було там нічого більшого, як нещасний випадок: “йшла, поковзнулася, упала...” Знову ж, у Фонді були схильні вважати, що причиною нещастя були таки підлі слідчі органи, що “довели” бідну пані Анету, яка “аби відітхнути від них” змушена була полізти у відчаї у гори й там напіткала свою смерть. “За віщо така кара богодушуневинній пані”? Екзальтована пані Рибка скакала до очей Петру Павловичу з викриками: “Тішся, убійнику! То через тебе, лайдаку, така свята людина пішла зі сьвіту!". Той покусував варги, але нічого не казав. Небіжка, Господь їй суддя, таки виконала обіцянку передала йому в останню хвилину гроші, а, він був настільки порядний, що не грішив супроти неї, коли, зрештою, партія була зіграна. Та й, не дуже й міг би це вчинити, адже йому було виразно сказано – спускати справу на гальмах. Щоправда, не збудуться його далекі плани: він мислив добре подоїти ту офірну козу – не вийшло. Ну, що ж, за свою гіпотезу він й так отримав незлу винагороду...
Не без того, аби не появилась й версія про нерозділене кохання. У дуже вузькому колі пані Рибка клялася на серце Ісуса, що чула, як Анета на перейшлім Новім році, який вони спільно святкували, і були вже добре вставлені, виспівувала Остапові: “ Не треба мені жодної частки, жодної винагороди не хочу, от тільки притулитися деколи непомітно до тебе, і щоб ти мене легенько-легенько, капіцюнечку, трісюнечку вграв.”
На що ображеною цнотою вибухла пані Сікора: “Не чекалам ніколи такого від вас - же будете на небіжку на пані Анету, таке вішати. Та ж була вона сьв'ятою! Слава про її моральну чистоту і повздержливість, і високу громадську сьвідомість неслася ген поза обсяги не лише міста, а й України... якої там України, цілий навіть світ знав її такою...
Великою правдою, підміченою колись львівським таки письменником, було те, що мертві орудують усіма штибами життя мешканців. А, відтак, перевага відійшлих є поза доказовою – вони опанували безсмертя, на противагу живим. Але смерть та обов’язково має бути жертовною (ті, що не померли такою смертю напевно, небавом знайдуть собі місце за цвинтарним парканом!).
На громадській панахиді представник крайнє правих ні сіло ні пало наголосив, що: “та смерть повинна надихнути містян на великі звершення задля слави знедоленої і укоханої вітцівщини.”
Остап Мартинишин, що й на похорон прийшов у своїй незмінній кошулі: “як в свіонтек, так в п’йонтек” відзначив волячу працездатність й вірлячу свободолюбність покійної, а ще: терплячість, витривалість, мужність, гостинність, милосердя, щиросердя, чуйність, одвертість, патріотизм і любов до ближніх, тихо сплакнув і обм'як, що йому допомагали зійти із могильного насипу, бо розчулившись самотужки не був на це здатен.
Старенький єпископ, що довгі роки був заприязнений з родиною, чомусь довго говорив про "сьвятої пам’яти" чоловіка пані Чипельської, а потім видати похопившись, перейшов на покійницю, обдарувавши її такими незвичними для вуха цехами, як любомудріє, мудроправіє, правомисліє, мислеволіє, волетвердіє та твердосвятіє. Іще декілька осібників видряпавшись на шкарпа роздумували на голос про життя й смерть, хоч, було видко зі всього, ні одне ні друге їх не цікавило.
Лука Різун, що вийшов із запілля, і був присутній на похороні стояв супроти своєї звички трохи поодаль, уважно слухав промовців, водночас виконуючи каторжну роботу: відганяв від своїх думок паскудні асоціації пов’язані з цією загадковою смертю.
Волею випадку заприсутнений тут поет Зубківський у своєму виступі зробивши опоетизований зліпок життєвої стезі покійної, започував ураз дивну дотикальність “народної подвижниці” до “будучої долі свого народу”.
Сухоногі і обшарпані клени над могилою про щось між собою нервово сперечались. Треба визнати, що млява туга обхопила обценьками ще й Міськове серце. Разом з Анетою відходила частина і його життя. Не осуджував Анету. Усе, що становить собою людина, на загал викликає безліч непорозумінь та запитань, і, здається, що далі – то більше. Що далі – то не зрозуміліший рух інтелекту, суперечливіший, тупіковіший. Будеш докопуватися до сутності своїх проблем, допуки не вирозумієш: - ти сам для себе є найбільшою проблемою. А визнавши, не годен будеш собі із тим порадити.
Пані Верена, теж прибула на похорон, але трималася на віддалі, як стороння спостерігачка. Коли після церемонії усі почали розходитись, запросила Спихальського до свого авта: “і ще, якщо кого вважаєте за потрібне” - мовила. Запросив звичайно, ж, Мартинишина. Від чого останній був міцно здивований: “Ви знайомі з панею Вереною?..” Місько схиливши голову ледь усміхнувся.
Увічливо стримана Верена дружньо поплескала по плечу Остапа.
- Зле виглядаєте, мій дорогий шефе, маю враження, що нагло потребуєте амбулянсу. Трохи ви перетрудились. Відпочиньте, порозглядайтеся на боки, не подобається мені у б’юрі той дух обскурантизму. Наш єпископський Фонд презентує вам путівку у Карлові Вари. Мило посміхнулась, передаючи Остапу барвисто оформлену путівку. Той, цього разу на диво, не посміхався, водив мов риба розтуленими ротом, та слова не родилися. У авті зависла негнучка тиша. З Остапової непам’яті виринали слова мовлені колись в приступі злості бабусею покійної Анети:
- Будете панунцю сліпим музикантом на Клєпарові працювали. Вкупітси баяна і співайте коляди цілий рік!”- невмирущий фольклор запам'ятався йому з певністю до гробової дошки. Можливо, це було пророцтво...
