Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2594
Творів: 47233
Рецензій: 91941

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Казка

Друг на ім’я Ку (продовження)

© Настя Мельниченко, 13-03-2007
Розділ 2
В якому Ку підказує Олексі ліки, які можуть йому допомогти

Олекса прокинулася і якусь мить не могла зрозуміти, де вона знаходиться. Було вже темно, і об її щоки терся холодний осінній вітер. Кількома змахами вій вона струсила з себе сон, і повільно згадала, що відбулося з нею напередодні.
Дівчинка побачила, що звіра на колінах у неї немає. Натомість у неї самої під головою було щось тепле і м’яке. Швидко підвівшись, вона побачила, що лежала на боці того звіра, якого ще недавно так страшно боялася. Від його тіла йшло легке пульсуюче сяйво. Олекса повернула голову і здригнулася – прямо на неї дивилося два ока…
Що то були за очі… В них, здавалося, сховався весь всесвіт! Рух в цих очах не припинявся ні на мить, і у двох зіницях спліталися та розпліталися візерунки ночі та зірок, візерунки меду та молока, візерунки яскравих спалахів. І чим довше дивилася у ті очі Олекса, тим більше вони манили і затягували її, накривали з головою. Звуки нічного лісу, що оточували дівчинку, враз зникли, ніби у вуха її набилася вата. Темні постаті дерев та синяву неба витіснили яскраві нитки в очах звіра, ніби ті очі були величезними, всеохоплюючими. Скоро ті дивовижні переплетіння почали набувати змісту, ніби Олексі хтось на вушко шепнув пароль, ключове слово, яке пояснювало таємницю виру у погляді бузкового незнайомця. Вона побачила політ над синіми потомленими горами,  пронеслася крізь старовинний замок, в стіни якого були вбудовані глечики. Вона скуштувала на смак літньої малини, пройшлася зарошеною травою, відчула на губах поцілунок метелика, що торкнув її крильцем і зник… І в ту саму мить все припинилося, ніби в залі враз вимкнули світло, а на екран опустили тяжку завісу. Зовсім поряд прозвучав м’який глибокий голос:
– Не дивися туди.
Олекса протерла очі. Це говорив звір. Він неспішно прикрив очі повіками, а потім відвернувся. Не давши справитися дівчинці з подивом, він поволі заговорив, ніби смакуючи кожне слово на язиці, втопивши свій погляд у далечині темряви лісу.
– Не дивися мені в очі, бо вони заворожать тебе. Затягнуть у солодку круговерть.
– Що там, у твоїх очах? – прошепотіла дівчинка, оговтавшись від потрясіння.
– Там живуть сни, - сказав звір.
Олекса, здавалося б, мала щось спитати, але всі слова кудись зникли, та і відчуття було таке, що розмови зараз недоречні.  Їй навіть дихати було страшно, аби не порушити тонке сплетіння хвилин, у яких поселилося диво. Однак звір заговорив сам:
– Йди додому. Тебе там чекають і дуже за тебе хвилюються. Вже пізно. Я не зможу провести тебе, мені важко йти. Але я оберігатиму тебе від лихого – для цього мені не потрібно бути поруч. Йди.
Олекса піднялася, отрусивши з себе обпале листя. Вона дивилася на сяючого звіра, а він сидів нерухомо, неначе скульптура, вилита з якогось невідомого матеріалу. Потім звір заговорив знову:
– Ти врятувала мене. Я снив твоїми снами. Я ласував твоїми снами. І коли я злизав з твоїх очей залишки нічних видінь, то відчув, як смерть моя відступила. Вона ще стоїть неподалік, але вже не нахабніє і не стискає пальцями мені шию. Ще зовсім нещодавно я хотів, аби вона забрала мене з собою. А тепер чомусь думаю, що наша зустріч з тобою – невипадкова. Те, що ти знайшла мене і врятувала – це ніби слова світу про те, що мені ще не кінець, - звір перевів на неї погляд. Дівчинка кивнула, хоча не зрозуміла зі слів звіра майже нічого.
– А ти хто? – спитала вона.
– Я – Ку, - відповів Ку і відвернувся.
Олексі не лишалося більше нічого, як піти додому. Вона знала, що мама дуже хвилюється.

Наступного дня одній учениці 7-В класу здавалося, що вона лусне, доки дочекається закінчення уроків. Це, звісно ж, була Олекса, якій не терпілося відправитися у ліс до свого нового знайомого. Але уроки, як назло, все ніяк не закінчувалися, учителі говорили довго і нудно, теми були нецікаві, та ще й дві алгебри підряд! Атмосфера у школі була та ще: однокласники ходили надуті та невдоволені, вчителі нервували, сварилися та виставляли за кожен промах з класу або писали зауваження у щоденнику. Окрім того, Олексі добряче перепало від класної керівнички за те, що вона вчора втекла з уроків. Олекса надуто відмовчувалася на всі зауваження, а керівничка пообіцяла викликати батьків у школу і розповісти про їхню доньку, яка, хоч навчається лише у сьомому класі, а вже прогулює уроки. Їй захотілося в ліс піти погуляти, бачте! Панна яка!
Однак Олекса на нотацію не звернула ні найменшої уваги, її думки були далеко, та для вигляду треба було стояти з потупленим поглядом, червоніти і навіть спробувала пустити сльозу. Щойно класна керівничка відпустила її на всі чотири сторони, Олекса зірвалася та чкурнула додому. Там у коморі вона знайшла старий плед, який одразу ж склала до пакунку. Туди ж відправилася ковбаса з холодильника та пляшка води. Мама ще не прийшла з роботи і Олекса раділа, що їй не доводиться пояснювати мамі, навіщо це все їй знадобилося.
Поблукавши трохи лісом, дівчинка знайшла схованку звіра. Пробравшись крізь гілля вона з прикрістю помітила, що той Ку, яким він запам’ятався минулої ночі – величним та незворушним – так і не зміг перейти кордону темряви, а перед нею знову лежав слабкий, виснажений звір. Носом він ткнувся у крону старого дерева, боки високо здіймалися від кожного подиху. Він ледь відкрив око, і, побачивши свою знайому, знову заплющив його.
– Тобі гірше, Ку… - зі смутком проговорила Олекса і, хутко діставши з пакунку плед, заходилася ним обмотувати звіра. Потім поцікавилась: - Будеш ковбаси?
Запах молочної ковбаси, видно, зовсім не сподобався звіру, бо він загарчав. Дівчинка стенала плечима: дивно, ковбаса була зовсім свіжою, і, безперечно, страшенно смачною. Тоді вона запропонувала йому води, однак звір навіть не підвів голови. Олекса не знала, що робити далі. Вночі звір говорив з нею, і дівчинка була переконана, що це їй не наснилося. Чи може бузкові звірі розмовляють лише у темряві? Позаяк, Олекса поцікавилася у Ку, як йому допомогти.
Спершу Ку лише важко дихав, а потім почувся його чарівний оксамитовий голос, який так не пасував до дня та осіннього сонця:
– Поспи зі мною, - сказав він.
Дівчинка дуже здивувалася такому проханню, крім того, їй зовсім не хотілося спати, адже була якраз обідня пора. А ось їсти їй дуже хотілося, тому вона відкусила шматок ковбаси. І тоді Ку глянув на неї так, що шматок застряг у горлі. Напевно, подумала Олекса, раз він тварина, то не любить, коли їдять інших тварин. Однак в голос вона не сказала нічого, лише виплюнула кусень, а ковбасу ретельно замотала у поліетилен. Олекса спробувала примоститися на землі поруч зі звіром, однак їй було холодно та незручно. Тоді Ку сказав «Ляж мені на бік», і дівчинка послухалася, а вже за мить, як не дивно, поринула у солодкий і сповнений яскравих сновидінь сон.

…Як і напередодні, дівчинка прокинулася вже в той час, коли у місто ступила ніч. Навколо дуба розливалося слабке бузкове світло – Ку не спав.
– Ой, як я тут засиділася, - спохватилася дівчинка. Вчора мамі вона сказала, що була в гостях у Ольки, а у неї дома не було телефону, щоб попередити маму. Що казати сьогодні, Олекса не знала. Вона глянула на Ку і зраділа:
– А тобі, здається, вже набагато краще! Ти просто… просто сяєш! – випалила дівчинка, і це була щира правда.
– Ніч – моя помічниця, - м’яко сказав Ку, - Вночі межа між світом та сном стає прозорою та піддатливою, ніби поверхня води. Мерехтливі істоти  Філіфану зринають зі своїх мінливих лабіринтів, аби вдихнути повітря та нових барв.
Звір мружив очі, а дівчинка не зважувалася перепитати у нього, про що він говорить. Вона часто так робила: запам’ятовувала тяжке слово, а потім дивилася його значення в словнику іншомовних слів.
– На своїх хвостах та лусці риби розносять колір для людських снів, - продовжував розповідати оторопілій Олексі Ку, - а вже люди ліплять з тих барв свої сновидіння. Але скоро кольори закінчуються, тож риби Філіфану зринають на поверхню в переддвер’ї ночі, коли темрява гусне, і хапають ротом, хвостами та боками нові фарби. Вночі кольори засинають, їх язиком присипляє чорна ніч. Вдень вони нізащо не далися б рибам, - додав Ку найочевиднішу для нього річ на світі.
– Зрозуміло… - протягнула Олекса, хоча, звісно ж, не зрозуміла вона нічого.
Звір спробував підвестися на ноги, однак за мить вже знесилено впав. Він линув собі бік, втомлено зітхнув.
– Дівчино, - сказав він, - ти знову допомогла мені сьогодні. Але я слабкий, бо мене точить тяжка хвороба…
– Як тебе можна вилікувати? – одразу відгукнулася Олекса.
– Важко сказати, чи зможеш ти допомогти мені, - тихо мовив звір, глянувши на дівчинку своїм неосяжним поглядом (Олекса поспішила замружитися, так як пам’ятала пересторогу звіра), - однак аби ти щовечора читала мені перед сном казки… Може, це дало б мені сил.
– Казки? – зраділа дівчинка, - Це ж найпростіше! Звісно ж, я завтра прийду і почитаю тобі казок!
– Тільки є умова, - попередив Ку, - Ці казки мають бути добрими…
– Так, так, я зрозуміла! – вигукнула Олекса і схопилася на ноги, мало не роздряпавши гілками собі щоку.
Вона помахала звірові на прощання рукою та гайнула додому.  


Розділ 3
В якому Олекса читає Ку казки

Після того, як Олекса натиснула на ґудзик дзвінка, двері відкрилися майже одразу. На порозі вималювалася постать розлюченої мами, яка глянула на доньку ну просто вбивчим поглядом.
– Початок десятої, де тебе носить?
Олексі здалося, що ліпше не вибріхуватися, а сказати правду, і вона чесно зізналася, що заснула у лісі.
Однак ці слова справили на маму далеко не примирливе враження, вона розгнівалася ще більше, і закривши за Олексою двері, загнала її у куток прихожої та на підвищених тонах розповіла, що вона, мама, думає про таку егоїстичність, безвідповідальність та лінькуватість доньки.
Олексі дивно було слухати мамині тиради, так як мама, за великим рахунком, була людиною мирною, а нервові спалахи втомлювали її набагато швидше, ніж саму доньку, тож вона зазвичай на все махала рукою, або, в крайньому випадку, дивилася крізь пальці. Тут же потік гнівних слів не припинявся, і Олексі було заборонено вирушати у свою кімнату (і це попри те, що Олекса прикривалася купою невиконаних уроків), а приведено прямо на кухню, посаджено за стіл під перехресний вогонь татового та маминого поглядів.
– Чи відомо тобі, Олександро, що сьогодні нам додому телефонувала Тетяна Гаврилівна, твоя класна керівничка, яка розповіла нам про твої вчорашні витівки?
«А, ну це все пояснює», подумала Олекса, однак в голос промурмотіла лише «Тепер знаю».
– Де таке бачено, щоб у 11 років прогулювати уроки! – не вгавала мама, - Я до 11 класу навіть не думала про таке! Та й інститут я не прогулювала! Що ж буде, коли ти будеш навчатися у вузі?
Питання, вочевидь, було риторичне, тому мама продовжила свій монолог:
– З таким відношенням до навчання ти нікуди не поступиш! Зараз у вас не уроки, а пісеньки, а що ж буде далі?
– Таак, - повагом протягнув тато, - не будеш вчитися, то станеш прибиральницею у супермаркеті… Ні, станеш прибиральницею у школі, дивитимешся на діток і думатимеш: «Чого ж я така була мала та дурна і не вчилася?»
Приблизно через 15 хвилин батьки заспокоїлися та відпустили Олексу з грізним «Щоб більше таке не повторювалося». Вичекавши стратегічних півгодини, дівчинка пішла до батьківського робочого кабінету, де за комп’ютером сидів тато і сопів над черговою абракадаброю, смисл якої жодного разу так і не став зрозумілий Олексі.
Тато у Олекси був терплячим, однак коли вже терпець йому уривався, то Олекса грім та блискавки перечікувала на безпечній відстані. Та аби довести тата, треба було дуже постаратися (Олекса перевіряла), тож зараз чіпати його було безпечніше, ніж маму, бо тато – дівчинка була впевнена – висловлювався на кухні просто з почуття солідарності до дружини. Мала не раз чула, як мама подругам казала, що тато «пофігіст», тож Олекса тримала цю істину на замітці, і нагадувала собі про це щоразу, коли тато починав гримати на неї через навчання чи поведінку.
– Тато, - ніжно почала Олекса, - скажи, будь ласка, а що таке Філіфан?
– Га? – схопився тато, однак переконавшись, що його тривожить Олекса, знову втупився в комп’ютер.
Олекса колись у батьківській бібліотеці знайшла книгу по вихованню дітей, і там йшлося, що діти, коли зайняті своєю грою, чують батьків лише з третього разу. Тому батькам треба звертатися до дитини тричі – перш, ніж вона зреагує і зробить те, що від неї просять. А ще Олекса натрапила на мамин журнал «Cosmopolitan», в якому неодноразово повторювалося, що всі чоловіки – по суті діти. Тому, поєднавши свої знання, Олекса набралася терпіння і спокійно знову покликала тата:
– Тато, чи не відомо часом тобі, що таке Філіфан?
– Я працюю, - буркнув тато, не відриваючись від монітору.
Олекса тяжко зітхнула, склала руки на колінах, глянула в стелю і протягнула:
– Тато, ну тато! Ти знаєш, що таке Філіфан? – і, для певності, додала, - Нам по домашці це треба.
Тато повернув до Олекси голову і погляд його нарешті став усвідомленим. Якусь мить він мовчав, а потім сказав:
– Ні, не знаю. І знати не хочу.
Сказав це тато, до речі, дуже різко, і Олекса страшенно здивувалася, так як тато рідко коли говорив з нею у такому тоні.
– Тато, а можеш глянути в Інтернеті? – сором’язливо спитала вона.
– Ти що, не бачиш, що я працюю? – гримнув тато і відвернувся.
«І що це на нього найшло?», здивувалася Олекса і пішла ритися у словнику іншомовних слів. Однак навіть товстий словник не знав відповіді на її запитання. Зітхнувши, Олекса пішла вчити уроки.

Рано вранці дівчинка прокинулася від того, що мама грюкнула дверима, йдучи на роботу, а тато голосно плюнув їй вслід. Це була просто чудасія, так як випадки, коли батьки сварилися, Олекса могла перерахувати по пальцях. Вона вибігла зі своєї кімнати і поцікавилася, що трапилось, на що тато крикнув на неї, аби вона хутко відправлялася в школу та не плуталася під ногами.
«Цікаво…», подумала Олекса.
По дорозі в школу на неї накричала сусідка тьотя Тося за те, що вона голосно по вечорах слухає музику (звідки ж тьоті Тосі було знати, що музику голосно слухає тато!), на зелених лавках на подвір’ї пересварювалися бабки. У школі вахтерка гаркнула на Олексу, що «швендяються тут всякі», а впродовж уроків була воістину грандіозна роздача малоприємних слонів, і майже кожен учень 7-В класу отримав собі двійку чи зауваження, а деяким ставили двійки навіть у журнал, і навіть не олівцем, а ручкою! На перерві хлопці билися, дівчата пересварювалися, і Олекса подумала, що сьогодні явно не її день.
Однак коли у дитячій бібліотеці, до якої Олекса завітала за збірками казок народу світу, стара і добра, наче сонечко, бібліотекарка враз накинулася на дівчинку, що та, мовляв, псує книжки, і взагалі їй нічого не можна давати, Олекса запідозрила щось неладне. І чому усі такі люті та роздратовані?
Колись Олекса читала, що причиною роздратування можуть бути магнітні бурі або якесь не таке розташування планет. Вона поцікавилася у бібліотекарки, чи не чула та сьогодні про  магнітні бурі, на що премила бабуся грізно гаркнула, що на її лобі немає надпису «Інформаційне бюро», і нічого до неї приставати з дурними запитаннями.      
У другій половині дня настрій у Олекси був препаскудний, однак вона втішала себе тим, що піде під вечір побачитися з Ку. Вона несла цілий пакунок збірок різних казок: українських, китайських, в’єтнамських та бірманських, і збиралася ретельно проштудіювати кожну книжку, аби знайти найдобріші та найсвітліші. Прийшовши додому та перекусивши, вона розклала книжки на ліжку та заходилася читати.
Гортаючи сторінку за сторінкою, Олекса з подивом помітила, що добрих казок, виявляється, не так вже й багато. Звісно, добро перемагало, однак чомусь «поганих» завжди хтось з’їдав, чи вони на когось оберталися, чи просто вмирали. Пам’ятаючи про прохання Ку, Олекса намагалася добрати казки без крові та негараздів, і кожну знайдену історію відмічала невеличкою закладкою. Ввечері з роботи прийшла мама, потім тато, вони покричали одне на одного, потім покричали на Олексу, що вона не поприбирала та не вимила посуд, зрештою розійшлися по різних кімнатах, грюкнувши дверима.  

Дув сильний вітер, дерева у лісі потріскували гіллям, невидиме у темряві листя шурхотіло по кронах та землі. Знайти схованку Ку поночі виявилося дуже-дуже складно, і Олекса майже втратила надію зробити це, коли враз з-за дерев випірнув маленький згусточок бузково-золотистого сяйва, і, покрутившись перед її носом, повільно поплив вперед. «Ух ти, як гарно! Наче великий світлячок!»,- подумала дівчинка і поспішила за пульсуючою кулькою. Як і очікувалося, несподіваний провідник вивів її прямісінько до старого дуба, покрутився трішки навколо, а потім влетів просто до звірячої пащі. Ку ковтнув згусток і захрипів.
Олекса опустилася біля Ку і погладила його бік. Коли він лежав такий слабкий і знесилений, вона зовсім не боялася гладити його, однак коли він інколи розправляв свої плечі та підіймав голову, дівчинці ставало лячно, і навіть інколи хотілося почати говорити з Ку на «ви». Дівчинка посміхнулася своїм думкам і дістала з ранцю книжки та ліхтарик, який увімкнула, аби бачити букви. Вона заходилася читати казки, а Ку уважно слухав, нашорошивши вуха та ледь підвівши голову. Після четвертої казки, коли ліхтарик почав зрадливо тускніти, а голос у дівчинки вже захрип, Ку тихо сказав:
– А тепер засни…
Олекса хотіла було заперечити, що вже пізно, однак тіло її враз стало важким та лінивим, а ноги та руки ніби налилися приємним жаром. І вже за кілька хвилин вона спала.
Ку підвівся і схилився над обличчям дівчинки. Світло його ковилової шерсті відтіняло фіолетовим щоки та чоло Олекси. Звір обережно торкнувся кінчиком язика кутиків її рота, потім лизнув ще раз, і ще. Рикнувши, він ліг поруч, згорнувшись калачиком і закривши дівчинку від осіннього холодного вітру.


Розділ 4
В якому Ку проводить Олексу до Філіфану

Олексі завжди казали, що вона – дитина неспокійна. Між тим, наступного дня дівчинка про себе відмітила, що є просто втіленням спокою та розсудливості у цьому світі! В школу вона прийшла даремно – всіх дітей розпустили по домівках, бо хтось подзвонив у міліцію та сказав, що у підвал їхньої гімназії заклали вибухівку. Це було дивно, адже зазвичай вибухівку закладали під час екзаменів у 11 та 9 класів. Кому ж прийде в голову  підривати школу восени? Ні, такого Олекса не розуміла.
Директриса, поважна та товста дама, яка навіть у класи заходила боком (і з такою натугою, що діти встигали поховати усі «зайві предмети» з парт, сісти рівненько та зробити розумний вираз обличчя), сьогодні виглядала препогано. Її зачіска розтріпалася, кофта була зім’ятою, а голос – верескливим. Директриса стояла на вході школи та обіцяла школярам хутку розправу, вона ж бо, так і знайте, докопається до істини, і, звісно ж, дізнається, хто втнув цю витівку з «бомбою» і зірвав уроки.
Вдома, як не дивно, Олекса застала батьків. Мама пила валер’янку і періодично починала вигукувати різні нецензурні слова в адресу своєї роботи, як виявилося – колишньої, бо маму там всі довели до нервового виснаження («Ось погляньте, у мене навіть сип на щоках з’явилася!»), і подальші знущання терпіти вона не збиралася. Олекса спершу хотіла записати на магнітофон мамині крики, аби потім, коли мама сваритиме її за лайливі слова, поставити мамі запис, але дівчинка відчувала, що навколо діється щось не те, тож вирішила, що користуватися слабкістю інших буде неправильно.
У тата ж розболілася голова, він пив таблетки і відмахувався від маминих нарікань та злісно просив її говорити тихіше. Олексі нічого не лишалося, як зачинитися у вітальні та подивитися телевізор.
А по телевізору йшли екстрені випуски новин. І куди не клацни – скрізь пожежі, сутички та автокатастрофи. А коли сказали, що одна країна готується з кимсь там до війни, Олекса зрозуміла, що халепа набула серйозного обороту, а магнітні бурі все ніяк не закінчуються. Розігрівши у мікрохвильовій позавчорашній рис та перекусивши, Олекса зібрала в торбу книжки з казками та пішла у ліс.

– Ку, світ з’їхав з глузду! – вигукнула дівчинка, обійнявши бузкового звіра, – Що ж це робиться? Всі наче з ланцюга зірвалися, злі такі, роздратовані, кричать та сваряться. Я такого ще не бачила!
Ку підняв повіки, і з-під вій блиснули іскорки. Він трішки оскалився, мотнув головою і поклав її на лапи.
– А хіба раніше було не так? – запитав Ку, і Олексу трішки насторожив його тон.
– Ну звісно ж не так, зовсім не так! – сказала вона.
– Хіба люди не злилися, не дратувалися і не лаялися? – з насмішкою спитав звір.
Олекса зітхнула і розвела руками:
– Було таке, звісно! Але ти знаєш, то лихі люди сварилися. Або втомлені. Бо коли втомлюєшся, то так хочеться комусь дати по морді! Вибач… - спохватилася дівчинка – мама наказувала не вживати таких слів.
– Але ж є безліч дуже гарних людей, які не зляться через дрібниці. Мої мама і тато, наприклад. І ще бібліотекарка. І Олькині батьки. І тітка Люда.
Ку непривітно подивився на Олексу, ніби вона сказала щось дуже неприємне. Дівчинка від того погляду аж здригнулася. Звір Ку здавався їй дуже добрим, напевне тому, що бузковий колір завжди означав щось гарне і світле. Але в цю післяобідню пору звір був напруженим і ніби злим. «Може він теж піддався цій хворобі?» - занепокоєно подумала дівчинка. Але їй важко було уявити, що фантастичні звірі страждають на людські недуги. Це все рівно, щоб, наприклад, жар-птиця підхопила нежить, або єдиноріг заслаб на вітрянку.
– Почитай мені казок, – попросив Ку, – а потім піди додому і поспи. Коли прокинешся – буде за 15 хвилин опівночі. Тоді одразу збирайся і вирушай сюди, тільки тихенько, аби не розбудити батьків. Я маю тобі дещо показати.
Олекса аж підстрибнула! В щоки ударила кров, руки аж заніміли. Сьогодні вночі явно щось мало трапитися! Олекса дуже зраділа, і читала казки неабияк радісно, сміялася та намагалася промовляти за героїв по ролях. Коли ж весь запас казок на сьогодні було вичерпано, Ку сказав дівчинці:
– Іди додому, але ні з ким по дорозі не розмовляй. Не кажи ні слова до того часу, поки не заснеш.
Дівчинка мовчки кивнула і вирушила додому. Вийшовши з лісу та увійшовши у тіні похмурих передвечірніх будинків, вона чула, як у квартирах пересварюються мешканці. З освітлених вікон виплескувалися на асфальт лайка та нарікання, а земля кривилася вибоїнами і плакала калюжами на людську злість. Сутінки темним джемом заливали місто, і Олекса озиралася навколо, вловлюючи жіночі та чоловічі голоси, крізь які пробивався плач дітей. Звідусіль, пронизуючи передвечірню тишу, лилися звуки сирен. Місто агонізувало криками та морщилося від важкого гніву, який наситив осіннє повітря так, що відчувалася електрична напруга, струнами натягнута поміж будинків та дерев.
Олексу охопила тривога, вона не витримала і побігла. І як це при такому гамі навколо у вуха давила настільки важка тиша? Здавалося, та тиша ось-ось – і перерве барабанні перетинки, тож треба бігти, бігти хутчіш, вмикати телевізор, вмикати радіо, ховатися у навушниках…
Олекса влетіла на третій поверх, вскочила у двері і пробігла мимо здивованої мами. Залізла у ліжко навіть не роздягаючись, накрилася з головою ковдрою. Її охопили дивні відчуття, від яких калатало серце і трусилося тіло. Дівчинці було страшно, і, в той же час, груди розпирало від передчуття нічного дива, на яке вона так сподівалася. Адже Ку – не просто звір, і все, що він робитиме і що показуватиме, без сумніву буде чимось чарівним!
…Олекса не думала, що їй вдасться заснути. Однак варто було їй заплющити очі, як сон одразу ж здолав її. Це було вельми дивно, бо коли тобі 11 років, навколо їде з глузду світ, а за кілька годин у життя увірветься диво, божевільні думки, зговорившись з розбурханою фантазією, не дадуть заснути ні в якому разі! Однак повіки Олексині стали тяжкими, тіло обм’якло, а серце заспокоїлося, і скоро вона поринула у глибокий спокійний сон.
Очі вона розплющила раптово: дрімоту наче рукою зняло, а у серці зароїлася дивна тривога. Олекса одразу пригадала про свою зустріч з Ку і занепокоїлася: а раптом вона проспала? Підпершись ліктем, глянула на годинник із фосфорними стрілками – він показував рівно без п’ятнадцяти дванадцяту. Дивуватися такій точності свого внутрішнього часоміру Олексі не було коли: вона зірвалася на ноги, одягнула капці та прочинила двері. В квартирі було тихо. «Дивно», - подумала Олекса, адже її батьки майже ніколи так рано спати не лягали.
Навшпиньках вона пробралася до вітальні, накинула на себе курточку і тихенько, боячись зробити зайвий рух, повернула ключ у замку та вибралася до пропахлого котами і пацюками коридору. Зачинивши за собою двері, дівчинка з полегшенням зітхнула та зірвалася на біг – вона страшенно боялася спізнитися.
Олекса бігла і бігла, їй було дуже тяжко мчати ось так без відпочинку, але думка про те, що диво відбудеться без її участі, підганяло дівчинку вперед. Ліс ввижався їй чорною ватою, що розхристала свої духмяні прохолодні обійми, а ноги самі несли її до того дуба, під яким причаївся Ку.
Прибігши на місце, Олекса замало не впала на листя. Вона схилилася, упершись руками об коліна, і тяжко віддихувалася. З-за дерева вийшов Ку. Він був красивим і сильним, на ньому більше не було потворних бинтів, шерсть хвилями хиталася від легких порухів повітря, а у очах плескалася вічність. Дівчинці здалося, що звір посміхався. Він був таким великим, чи то враз дівчинка зменшилася, що аби обійняти його за шию, Олексі довелося б стати навшпиньки.
– Ти вже ходиш, як добре, Ку! – вигукнула дівчинка, але у її голосі зрадливо прослизнув переляк. Авжеж, кожен боявся б на її місці, аби уздрів прямісінько перед собою такенного звіра! Хоча Олекса і знала Ку вже кілька днів, однак все рівно побоювалася. Вона колись читала про тигра, який змалечку жив у звичайній міській квартирі. Він був добрим та привітним до того часу, доки не виріс. А потім він накинувся на своїх господарів, та мало не загриз.
Ку мовчки потягнувся. Його довгий хвіст заплутався між гілля, а китиця тремтливо гойдалася у темряві. Звір, здавалося, розминав лапи. Сила пульсувала у ньому, і, Олекса подумала, що варто сильному пориву вітру прорватися між гілля – Ку полетить.
– Ти врятувала мене, дівчинко! – нарешті сказав Ку своїм неземним, глибоким голосом, – І я хочу віддячити тобі. Люди, що живуть у цьому божевільному світі вже стоять на краю прірви. Але ти можеш мати крила, аби перелетіти урвище. І я хочу дати тобі ці крила.  
Олекса нічого не зрозуміла зі слів Ку. Їй здавалося, що він казав якісь дуже лихі речі, але голос його був настільки спокійним і теплим, що ним просто неможливо було говорити про погане.
Звір тим часом підійшов впритул до дівчинки. Їй стало страшно і вона затремтіла. На своїх щоках Олекса відчула гаряче дихання звіра, і стало трішки лоскотно, а на повіках лишилися іскринки.
– Я хочу показати тобі, чому ці люди підійшли до прірви. Ти все зрозумієш. Зовсім скоро.
– Що мені робити, Ку? – розгублено запитала Олекса.
Їй стало моторошно, і вона шкодувала, що прийшла у ліс. Думка про невдячного тигра не йшла їй з голови, крім того, вона ніби лише зараз зрозуміла, наскільки неземними були ті сили, з якими вона затіяла свою дитячу гру.  
– Подивися мені в очі, – звелів Ку.
– Але ж ти казав, що не можна… – спробувала заперечити дівчинка.
Однак очі Ку, здавалося, мали якусь гіпнотичну дію, і дівчинка не сміла не підкоритися їй. Повільно звела погляд і зазирнула у безмежні зіниці бузкового звіра.
Знайоме відчуття охопило її. Навколишню темряву ночі затопила темрява в’язка, мерехтлива та неземна. З неосяжних очей Ку порхнули спалахи та вогники, уривки слів, безліч образів та барв. Дівчинка здумала було відвести очі, однак погляд її був прикутий магнітом до чужих всесвітів, наче між вологим настилом її зіниць і зіниць навпроти простяглися невидимі нитки, що міцним вузлом зв’язали їх воєдино.
І тут Олекса відчула, що падає у темряву. Що не було більше ні землі під ногами, ні вітру, ні осені, ні міста. Та і очей звіра більше не було – чи то вони зникли, чи то Олекса провалювалася прямісінько в них. Політ дівчинки був плавним та в’язким, ніби вона занурювалася у солодке варення. А темрява була навколо наче й чорною, але, водночас, бузково-золотавою. Коли Олекса розповідала потім про свої пригоди, ніхто не міг зрозуміти, як темрява може мати барви. Але ці кольори дівчинка вловлювала зовсім не очима, а шкірою, диханням, думками. Бо вдихала Олекса не повітря, і думала вона не словами, а спалахами, мерехтінням, переплетінням фарб.
Поступово желейна темрява розступалася, і дівчинці здалося, що вона м’яко опустилася на землю, опинившись між крон високих дерев, оповитих золотавим туманом. Гілля тих дерев зникало десь високо у темному небі, і не було чутно жодного звуку, бо у вухах заснула тиша. Абсолютно прозорий простір навколо був в’язким, тягучим, ніби іриска, і коли дівчинка спробувала ворухнутися, то зрозуміла, що їй вдається робити це через силу, розрізаючи повітря тілом, мов ножем.  
Попереду бузковою плямою майорів Ку. Він, здавалося, кликав Олексу за собою, і дівчинка слухняно йшла до нього, тільки кожен крок давався їй надзвичайно важко – не так вже й просто рухатися через згусле повітря! Вогники та іскринки навколо в якусь мить спалахнули, і дівчинка побачила, що то насправді не грудочки світла, а мерехтливі істотки: риби та звірі. Вони крутилися навколо, дивилися на Олексу іскринками очей, і всі рухалися і рухалися вперед.
До дівчинки підійшов Ку. Він опустився перед нею на землю та повернув голову, ніби запрошуючи сісти йому на спину. Дівчинка так і зробила. Вона обережно опустилася у м’яку закуйовджену шерсть, і злякано обхопила звіра за шию – їй здавалося, що Ку буде важко її втримати. Однак звір підняв її легко, неначе пелюстку весняного дерева, відштовхнувся від землі та помчав вперед, в глибину таємничого лісу.
Олекса роззиралася навкруги. Тоді від побаченого їй перехопило подих, і навіть коли пригода закінчилася, вона так і не змогла добрати слів, аби описати відчуття, що захопили її. Ліс, повз який вона мчала, притиснувшись до шиї Ку, здавався живим втіленням казковості. Звір ледь торкався ногами високих трав, з яких випурхували світляки та  крихітні сяючі рибки. І на душі у дівчинки було так спокійно і легко, що, подумалося, якщо вона відпустить руки – то полетить. Сотні крихітних створінь рухалося поруч з нею та Ку, ніби маленькі летючі рибки чи зграйки дельфінів. Віддаляючись, ці істотки оберталися на капки світла, а наближаючись зазирали в очі, грайливо танцювали, бризкали навколо сріблистим медом.
– Як гарно, Ку! – прошепотіла Олекса, і їй здалося, що її голос ніколи не звучав так мелодійно та красиво.
– Я привів тебе у Філіфан, - відгукнувся Ку, не сповільнюючи ходу.
– Ой, яке чарівне місце! – вигукнула Олекса, заслухавшись відлунням власного голосу, – А де воно? І що воно?
– Тут народжуються сни, – відповів Ку, – тут живуть ті істоти, які дарують людям нічний відпочинок.
– А куди всі ці… істоти… поспішають? – спитала Олекса.
– Мешканці Філіфану рухаються за сонцем. Вони завжди знаходяться там, де ніч, – відповів Ку.
Ку різко зупинився і буквально струсив з себе дівчинку, і вона повільно, ніби занурюючись в мед, почала опускатися на землю, лишаючи по собі в повітрі сріблясті сліди. Зрештою спина її торкнулася м’якого моху, що устилав землю, і Олекса побачила над собою баню неба, по якому котилося безліч зірок, а високо в кронах дерев сновигали фантастичні звірі.
Дівчинка лежала так, здавалося, вічно. Їй було настільки добре та солодко, що вона була готова дивитися на зорі без кінця. Ніщо не тривожило її: ні голод, ні холод, ні біль, ні страх. Їй у долоні тикалися писками блискучі риби, а у ногах юрмилися хвостаті звірі, схожі на білок і на кошенят. Але враз поруч опустився Ку, він підчепив дівчинку під бік і закинув на спину, і помчав вгору.
– Тобі гарно? – спитав Ку.
– Надзвичайно гарно! – з готовністю поділилася враженнями Олекса, – Я б тут лишилася назавжди!
Враз Ку повернув до дівчинки голову і сказав:
– А тепер дивися уважно, запам’ятовуй все-все, що побачиш!
І, підігнувши лапи, вихором полетів вниз. Земля все наближалася та наближалася, а Ку все не припиняв своє падіння, він летів стрімголов просто до темної поверхні, і від нього навсібіч розбігалися рухливі згустки світла. Олекса збагнула, що Ку не зупиниться і так і вдариться об землю, вона зажмурилася і закричала, і в той момент, коли вони зі звіром мали розбитися, дівчинка відчула, як навколо них щось прогнулося і хруснуло, і все тіло в цупкі лещата обхопило щось важке та густе.


Розділ 5
В якому Олекса розуміє, хто такий Ку і чому люди стали злими

Олексі стало так страшно, що вона, зіщулившись у клубочок, притиснулася до спини Ку і боялася навіть дихнути. Її повільне падіння не припинялося, вона занурювалася кудись все глибше і глибше, однак перша думка, яка майнула у неї в голові – «Я жива».
Далі в пам’яті зринув наказ Ку – дивитися навкруги та запам’ятовувати. А щоб дивитися треба було розплющити очі, і попри те, що робити це було страшно, Олексу пройняла неабияка цікавість. Тому вона приготувалася та розтулила повіки…
Побачене настільки шокувало дівчинку, що вона закашлялася та відпустила руки і ноги, якими трималася за Ку. Повільно, наче зачарована, Олекса відділилася від звіра, і падала далі сама, все нижче та нижче. Олекса занурювалася у дивний простір, схожий на прозорий коричневий джем, а навколо, доки вистачало змоги роззиратися, на неї дивилися очі… Мертві, білесі та жовтуваті, мутні очі невідомих істот. Спершу Олексі здалося, що це якісь привиди або мешканці потойбіччя, але враз до неї дійшов смисл побаченого. Те, у що вона занурювалося, було тілами істот, тілами, які розклалися настільки, що змішалися у суцільну рідоту, втративши постійну форму і члени, злившись у суцільну страшну гнійну масу. Від жаху дівчинці сперло дихання, вона закашлялася та заборсалася руками й ногами, однак похмуре бездоння затягувало її все глибше та глибше, з такою силою, що Олекса просто не могла нічого вдіяти.
Брунатна рідина просочилася їй до носа та рота, і дівчинка збагнула, що аби у цій мандрівці їй було потрібно повітря, то вона давно померла б від задухи а так, здавалося, кожна клітинка тіла звідкись видобувала потрібний кисень. А може просто Олекса дихала не повітрям, а чимось іншим? Зір у дівчинки розпливався, вона все бачила тьмяно і мутно, але тисячі і тисячі мертвих очей навколо плямами світилися примарливим світлом.
Швидконогий Ку майорів бузковою плямою попереду, і щойно Олекса злякалася, що відстане від звіра, як враз він виник просто перед нею. Ку стояв зовсім близько, з його пащі виривалося червоне світло, а очі горіли неабияк живо та яскраво. Він дивився Олексі прямо у вічі, завмерши у напруженій, неприродній позі. І враз на її очах почав змінюватися. На бузковому тілі проступили свіжі рани і потекла веселкова кров, яка скоро обернулася на кров коричневу; прекрасна шерсть спершу втратила блиск, а потім колір, вигоріла та клоччям почала облізати, оголивши покриту струпами шкіру. Скоро на тій шкірі з’явилися язви, які розросталися, поглинаючи тіло, лапи та голову, а очі у Ку ставали мутними та сліпими. Дівчинка закричала від жаху, однак крик той помер у брунатній рідоті, так і не народившись. У Олексу в голові майнула сповнена надії думка:  а раптом це просто жахливе страхіття,  нічне марення, і  зараз вона прокинеться у себе в дома, на ліжку, загорнута у теплу синю ковдру, цятковану зірочками? Однак пробудження все не наставало і не наставало, і чим далі, тим слабшим ставала надія на порятунок. Потім Олексі подумалося, що страшний звір заманив її у пастку і зараз з’їсть її, але Ку не рухався, а просто обертався на страшне місиво прогнилого шмаття.
– Дивись…мені…в очі…  – глухо прохрипів Ку, але Олекса боялася, неймовірно боялася дивитися у ті страшні жовті зіниці.
– В очч-чі… – наполегливо прошипів Ку, і дівчинка відчула, що не може не підкоритися.
Варто було їй зануритися у бліду жовтизну, як враз перед її внутрішнім поглядом постало безліч облич, людських облич, спотворених гнівом. Вони лежали на подушках, на диванах і  ліжках, і згадували тих, кого люто ненавиділи, кого воліли б бачити мертвим, кому бажали найгіршого зла. Олекса звідкись знала про їхні думки, ніби в голову їй було вмонтовано крихітний приймач, що вловлював чужі хвилі. Вона бачила перед собою гнівних жінок, які з ненавистю кидали останні слова своїм чоловікам, вона бачила скривлених від заздрощів чоловіків, які з люттю думали про своїх ворогів… Враз обличчям своїм вона наблизилася впритул до лиць тих людей, до всіх одночасно, наче дівчинка більше не була одною, а на світі з’явилися  тисячі Олекс, і ці тисячі Олекс, висунувши кінчик язика, злегка лизнули кутики вуст тих незнайомих, злих людей…
В ту ж мить її ротом розповзалася гіркота, яка скоро захопила обличчя, шию, груди, живіт. У ніс дівчинці ударив нудотний запах, а тіло скував невимовний біль. Олексі здалося, що вона помирає. Наче крізь повсть дівчинка почула рик звіра Ку, тіло її трусонуло, і вона відчула потужний поштовх вперед. Перед очима у Олекси знову замайоріли постаті людей, злих і втомлених, і Олекса знала, що ці люди ненавидять години сну, ненавидять за те, що ці години вони могли б потратити на куди важливіші справи. Хтось волів заробити побільше грошей, хтось хотів здійснити недобрий намір, і всі вони проклинали дрімоту, яка зморює їх і змушує прямувати до ліжка, відклавши справи на потім. І ці всі люди, здалося Олексі, кидали каміння у звіра Ку, кидали ножі та кляли його, проганяли геть, хотіли вбити. Каміння падало на ослаблого звіра, лишаючи глибокі рани, він тікав подалі від людей, шукаючи порятунку під подушками у закоханих та в колисках дітей, але слова ненависті долинали до його вух, збивали з ніг, кидали напівмертвим до темних підвалів…
… А потім був ліс. І з’явилася дівчинка Олекса у короткій синій курточці та червоній шапці з крихітним помпончиком, і перелякано дивилася в очі Ку, чи то, певно, в Олексині вже очі, і щойно вона в них зазирнула, як Олекса здригнулася і отямилася, а перед нею стояв бузковий звір із прекрасною ковиловою шерстю, що струменіла посеред мутної рідоти, наче від легкого вітру.
Олекса роззирнулося: нічого не зникло. Ті самі очі, ті самі тіла, злиті смертю в єдине. Тільки Ку знову був собою. А ще, лише глянувши на місиво навколо, Олекса побачила кожну істоту окремо. Кожне створіння Філіфану колись було живим і яскравим, воно несло на своїх лусках та шерстинках добрі мальовничі сни, і тихо помирало, торкнувшись ненависті та люті, з якими тисячі людей входили в ніч. Істоти Філіфану покидали цей світ, тяжко і повільно помираючи, поранившись об чужу злість. І щодня, щохвилини, тисячі сяючих бузкових створінь повільним листям падали на саме дно Філіфану, аби вже ніколи звідти не піднятися.
Олекса простягнула руку і вчепилася Ку в загривок. Той тріпонув головою і зринув вгору, витягнувши дівчинку із в’язкого кладовища.
Опинившись на м’якому теплому моху, обпершись спиною  об стовбур неймовірно високого дерева, дівчинка заклякла, вражена побаченим та пережитим. Її каштанове волосся спадало на груди, голова безвольно повисла. Поруч сидів Ку і лизав їй щоки та чоло. Олекса мляво розплющила очі, стомлено звела голову. Їй здалося, що Ку сумно посміхнувся. А потім звір заговорив:
– Кожен день – це маленьке життя, що закінчується крихітною несправжньою смертю – сном. І ці набігані, стомлені люди всю злість із серця виплескують у своїх нічних видіннях. А кожен сон накладає на душу тоненьку плівочку добра, що тихо осідає на денних ранах та порізах. Воно ж так: хтось когось образив чи зачепив, хтось комусь побажав зла чи позаздрив, наче нічого не змінилося, а я підходжу і бачу безліч крихітних ран, які неможливо побачити ні через які окуляри світу. Я ж бігав між світом денним та цим світом, і пив останні людські слова перед сном. А ці слова – знаєш? – мов лякливі сонячні зайчики закочуються у куточки вуст. Чим би людина не займалася цілий день, які б турботи не хвилювали її, найчастіше останніми словами стають “На добраніч”. Перед сном люди відкриваються, забувають негаразди, і кажуть щось світле та добре: «я тебе кохаю…», «солодких снів», «хай щастить…». Цілюща світла мелодія приходить до них, приманена тим “на добраніч”, бо добро кличе до себе добро, так само як зло притягує зло. Останні слова на ранок ставали ще солодшими, і я злизував їх з кутиків губів, даючи місце новим. Але чим далі, тим швидшою ставала коловерть, тим злішими, жадібнішими ставали люди. Час прискорив свій біг, постиравши колеса, і все частіше у людей не знаходилося часу на добрі розмови з друзями, на останні слова коханим. Всі у справах, у пошуку вигоди! Розмови все частіше народжуються лише тому, що комусь щось потрібно. Справи не робляться просто так – лише на взаємовигідних умовах. Ці зміни прийшли не за рік і не за два. Ці зміни прийшли за десятиліття. Тобі важко це уявити, але для мене будь-який відрізок часу безкінечно довгий і безкінечно короткий водночас, – Ку хитнув головою і перевів погляд на щось невидиме вдалині:
– Слова у кутиках вуст все частіше ставали гіркими. Люди не хотіли бачити мене, вони труїли мене своєю брехнею та черствістю. Я мав все менше сили, я занедужував … Мені все важче було прибігати до кожного. Останні слова у кутиках вуст закисали, нікому було звільняти місце для нових… Все полетіло шкереберть. Удари, удари, удари!.. У мене знову і знову кидали каміння – «Нам немає часу на дурниці, йди геть!»… І ось я збагнув, що більше не потрібен. Знесилений та побитий, я пішов помирати… Але ти… Мене врятувала.
Олекса поклала долоньку звіру на голову, і лагідно погладила, а пальці її плуталися у блискучій шерсті.
- Так тому всі такі злі? Що нікому злизувати слова у кутиках вуст, звільняючи місце для снів, які б лікували оті денні порізи? Люди злі, бо… бо поранені. Бо втратили останню змогу оновитися, стати добрішими…Вони втратили свою здатність пробачати вві сні… Тому стільки ненависті навколо, - тихо прошепотіла Олекса.  
Ку тихенько кивнув, а потім повів очима, запрошуючи дівчинку сісти йому на спину. Олекса послухалася, і зручно вмостилася на Ку верхи, обійнявши його за шию. Звір зірвався з місця і помчав вперед крізь дерева, а сяючі згустки світла блимали навколо, ніби вітаючи той біг.
Ку загарчав, і в якусь мить Олексі здалося, що ліс попереду втратив свою об’ємність і наче застиг, неймовірно натуралістично намальований на папері. Ку з розгону ударився об той папір, з легким тріском вирвавшись з лісу і влетівши у яскраво освітлене небо, усипане хмарами, мов вишневими пелюстками. Олекса озирнулася, очікуючи побачити порвану скатертину лісу, чи якусь дірку, чи хоча б вікно, однак навколо, скільки вистачало погляду, тремтіло у прозорому повітрі блакитне полотнище, натягнуте між усіма напрямками світу.
Здавалося б, дівчинка мала осліпнути від різкої зміни ночі та дня, темряви та яскравого сяйва, однак їй було приємно і спокійно, ніби в теплій ванні, а очі зовсім не відчули перепаду освітлення.
Далеко внизу виднілися зелені спини гір, де-не-де гаптовані крапками озер ясно-синього кольору. Ку опускався вниз на страшенній швидкості, але дівчинці не різало очі колючим вітром, а тілу не ставало холодно від неабиякої висоти.
Зовсім скоро вони опустилися у затишну безлюдну долину, всипану квітами, на яких сиділи неполохливі метелики. Покручені стовбури дерев сором’язливо обіймав мох, а спокій так і висів у повітрі, і було настільки хороше, що Олекса із задоволенням лишилася б лежати під цим  сонцем досхочу, вдихаючи пахощі трави.
– Як тут гарно! – натхненно прошепотіла дівчинка, – Тут хтось живе?
– Сюди інколи заходять люди, яким пощастило снити це місце, – відповів Ку, – тільки тоді тут все перевертається з ніг на голову! Що тільки не вигадують люди, чим тільки не населяють ці місця!.. Один, пам’ятаю, звів тут величезне потворне місто, заховавши долину під асфальт та бетон. Мріяв, певно, стати зодчим..
Ку глянув на дівчинку, ховаючи смішинку у кутиках рота.
Олекса сиділа захоплена та розхристана, свою шапку вона загубила десь по дорозі, і тепер волосся лізло їй в очі. Їй так подобалося нове місце, що вона геть забула про дім і про щойно пережиті страхи.
– І багато таких місцинок у вас в Філіфані? – поцікавилася вона, легко проводячи кінчиками пальців по м’якій траві.
– Безліч, – відгукнувся Ку, – І кожна – особлива. Ти можеш обрати будь-яку місцинку і жити в ній, а можеш мандрувати безмежними просторами та лабіринтами Філіфану. Тобі ніколи не захочеться їсти чи пити, ти ніколи не заслабнеш і не засумуєш. Все, що ти тільки бажатимеш, з’являтиметься перед тобою!
Дівчинка охнула і пойорзала на місці. Їй уявилося, як з-під землі вибивається тоненька срібна нитка джерельця, і в той самий момент вода заструменіла з-під трави.
– Ух ти! – вигукнула дівчинка, – І я зможу так робити собі все, що захочу?
– А ще ставати тим, ким захочеш. Це ж як вві сні, розумієш?
Олекса аж присвиснула від захвату. Але в наступну хвилину страшна думка виникла у неї в голові: як це так – обрати місцинку і жити в ній? Як це – все, що хотітиму, те і з’являтиметься?
– Стривай, Ку. Я щось не розумію… – жалібно промовила Олекса, з підозрою вишукуючи щось у звірячих очах, – Я не буду тут лишатися, мені час додому. У мене є мама і тато, мені в школу треба ходити – ну, ти сам розумієш. Тут дуже чудово, але я й не думала покидати своє старе життя! Мені тут з тобою і твоїм Філіфаном щось просто в голову грюкнуло, перемакітрилося геть усе, я й себе забула, і всіх своїх… Так не можна, хочу назад.
Звір підвівся і мовчки занурив писок у прозорі води струмка. Вода стікала його мордою, тоненькими цівками струменіла по шерсті. Потічок ніжним блиском відбивався у очах Ку, йому було страшенно приємно, як прохолода лоскотала ніс.
– Там вже скоро нічого не лишиться. Люди поперегризають одне одному горлянки, - безбарвно сказав Ку.
– Ти що, здурів! – скрикнула дівчинка і сильно штурхонула звіра в бік, – що ти мелеш таке? Так не можна, не можна їх полишати!
Ку не реагував на крики, він мружив очі від блискучої спини струмочка, на якій гралися блискавки сонячних зайчиків.
Олекса дивилася на цього великого байдужого звіра, і враз зрозуміла, що йому ж, насправді, немає ніякої справи до того, що трапиться там, на поверхні. Він тисячоліттями робив те, що повинен був робити. Потім люди сказали «ні», і Ку не міг йти супроти їхньої волі. Та і не хотів – надто пекучими були його рани, надто сильним  був біль.
– Пам’ятаєш, я казав тобі про крила, які дадуть тобі змогу подолати прірву? – знову заговорив бузковий звір, – Озирнися навколо – ці крила перед тобою.
– І я не можу вернутися назад? – пошепки спитала Олекса.
– Можеш, але ти так само озлобишся, як і інші. Я просто хочу врятувати тебе за те, що ти врятувала мене.
Олекса навіть не знала, що казати і як зарадити біді. Тому вона попросила у Ку трошки часу подумати, і побрела смарагдовою долиною, міркуючи, що їй робити далі.
Розділ 6
Про те, який вибір зробила Олекса і чим все скінчилося
Дівчинка повільно сунула поміж трави, похнюплено та зажурено. Ку плямою бузковів десь позаду, а навколо крихітні пташки цвенькотом вітали хмари та вітер, сонячне сяйво вщент наповнювало простір, воліючи медовим вином виплеснутися в далеку земну ніч. Все так повно бриніло життям, тільки Олексі настрій псувався чим далі, тим більше від похмурих думок. Адже все, що відбувалося за межами Філіфану, здавалося тьмяним та невиразним на тлі розмаїття цих країв, і від того дівчинка раз у раз обурено дивувалася з себе: як вона може так легковажно ставитися до всього, що відбувається? Як вона може дихати на повні груди та милуватися розсипами квіток, коли там, де вона виростала, кожен новий ранок приносить біль та гіркоту?
Олекса обрала собі велике дерево та прихилилася спиною до шершавої кори. Вона колись читала, що старезні дерева мають особливу силу, яку можна черпати, прихилившись до стовбура та заплющивши очі. Олексі страшенно хотілося думати та зважуватися на щось, натомість голова була порожня від думок. «Ну просто як на уроці алгебри!», - подумала дівчинка з досадою. І так, як думати та аналізувати ситуацію їй не вдавалося, вона вирішила експериментувати.
«Ну ось, наприклад, хочу я собі… оті чоботи з «Респекту» - з натугою видала Олекса гучну думку. Однак нічого не відбулося, і чобітки з димом та іскрами не постали перед нею. Тоді дівчинка подумала, що дива соромляться траплятися на виду, їм потрібна інтимність, тож очі було вирішено заплющити. «Чобітки з «Респекту» - повторила Олекса подумки, а потім вголос – для кращого ефекту. Однак чобітки не з’являлися, і все навколо було без змін. Ось тобі на, ось тобі і «маю, що захочу»! Дівчинка зітхнула, і думкам її, вочевидь, набридло копошитися у закутках голови, тож вони поплили кудись далеко, змушуючи Олексу пригадати останній похід із мамою по магазинах, їхні посиденьки у кнайпі зі смачнючим морозивом, і світло-вохристу замшу чобітків, вишиту квітами… Як Олекса крутила ті чобітки на всі боки, і м’яку підошву так приємно було тримати у долоньках, і щойно Олекса згадала про це, як одразу у її руках опинилися чудові чобітки із яскравою шнурівкою.
– Нічого собі! – вигукнула дівчинка і одразу ж засоромилася. Нестримно щаслива долина геть збивала її з пантелику, змушувала думати про щось зовсім відсторонене. Відчуття були справді, мов у сні: наче щось тебе страшенно займає, а вже у наступну мить вся увага перемикається на абсолютно інше. Треба було сконцентруватися і щось вирішити, тож Олекса пхикнула і заговорила сама з собою:
– Лишитися тут було б непогано, але аби сюди забрати маму з татом, і подруг усіх. І щоб знати, що з рештою все гаразд буде. Тут навіть школи нема! Але, з іншого боку, хіба можна вирости і не ходити в школу? Всі будуть розумними, а я нічого не знатиму, як тоді, коли дядько Вадим розгадує кросворди!
Олекса почала думати про дім, і скоро настільки накрутила себе, що мало не заплакала. І тоді їй спало на думку, що вона могла б погодитися стати істотою Філіфану, але не для того, аби завжди жити у цих краях, а для того, щоб стати такою, як Ку!
– І справді! Тоді я могла б бігати замість Ку, взяти на себе його обов’язки, так сказати! За пару ночей набила б руку, чи то, пак, язика, і люди перестали б кидатися одне на одного, все стало б як раніше. Хоча… Нічого приємного немає в тому злизуванні закисів, чи то, як каже Ку, останніх слів перед сном…
Олекса скривилася, бо уявила, як воно – лизати кутики вуст різним людям, наприклад, схожим на тьотю Валю чи вчительку з праці. Ні, для такої роботи треба бути безпристрасним! А ставати безпристрасною Олексі не хотілося – адже це не стрибати до стелі від можливості з’їсти  цілу сковорідку смаженої картоплі, не плакати над піснями бойзбендів і не мати охоти дражнитися чи пакостити.
А може, умилостивити Ку? Хоча, навряд чи вдасться. Олекса чудово пам’ятала, ЩО відчуває Ку, коли стикається з людським злом – у тій філіфанській могилі звір недаремно дав змогу дівчинці побути у його шкурі. Тож мала чудово розуміла, чому Ку не хоче повертатися у людські сновидіння!
А якщо… створити нового Ку? Такого самого, як старий, але аби йому не гірчило від людської недбалості, аби йому було все рівно!
Олексі дуже сподобалася ця ідея, але майже одразу дівчинку почав гризти сумнів. А якщо новий Ку так само видохнеться, як і старий? А якщо її «модель» буде недосконалою, і щось зіб’ється? Олекса була впевненою у своїх здібностях дівчинкою, але нахабства рівнятися до творців всесвіту їй не вистачало.
Набурмосена, вона зірвала травинку і прикусила її зубами, відчувши на язиці солодкавий сік.
– Ось якби всім цим бевзям пояснити, що так не можна! Що всі ці божевільні гонитви ні до чого не ведуть! Як пояснити тьоті Валі, що не можна за Сашку вирішувати, у який престижний вуз їй треба поступати, аби мати багато грошей? І як пояснити маминому начальству, що не можна пліткувати поза очі і ставити палки в колеса? І як пояснити Кіщенко, що дражнитися та лупцювати нашу Свєтку тільки за те, що вона тихоня і батьки у неї старомодні – некрасиво?
Олекса підвелася, провела долонею по сухій корі кремезного дерева. Їй враз стало страшенно сумно і самотньо у цій квітучій долині. Так, людям конче необхідно показати, як треба жити! Але скільки ж треба часу, аби кожному це розтлумачити? Світ такий велелюдний, багатомовний… І Олексі, безперечно, і десяти життів не вистачить, аби кожному донести свою думку!
Олекса вийшла на простору галявину, від якої бігли хвилями горби, піднялася на один з них та роззирнулася навкруги. З одного боку аж до обрію розкинулися цятковані квітами високі трави, що здималися на пагорби та падали у балки, а з іншого боку мостився знайомий гай з пташками та деревами, з тихим струмком та задумливим Ку. Олексу так наповнила ця краса, що враз вона подумала: «Та я ж у країні, де все можливо, де будь-яке бажання можна здійснити!» То чому б не використати ці можливості, можливості побути всемогутнім богом? Навколишня краса надихнула дівчинку так повно, що тій, здавалося, стало під силу будь-що. Колись її тато казав, що саме у ті хвилини, коли ти ні про що не думаєш, а лише знаєш, що все буде по-твоєму, можна здійснити будь-яку мрію, тож Олекса підняла руки, відкинула голову назад і почала творити. Вона сама не знала, що їй потрібно робити, аби здійснити свою задумку, але, не замислившись ні на мить, вона почала збирати докупи, в однім образі, усе людство. Так, однієї Олекси ніколи б не вистачало, аби втовкмачити щось у голову кільком мільярдам чоловік, а ось якщо ці мільярди зліпити разом… створити такий собі колективний розум… то чому б і ні? Олекса колись читала про те, що у світі існує своєрідна сфера загальнолюдських ідей та міркувань, адже вже давно помічено, що тільки комусь в голові майне якась геніальна ідея – обов’язково в той же час вона навідається ще у кілька ясних голів! Ці всі ідеї, думки та здогадки, вони ж зріють, наче плоди, аби потім, дочекавшись свого часу, подати себе світу. А усім плодам треба місце для визрівання, то чому б не звернутися саме до цього «місця», до своєрідного «дерева», надавши йому ан-тро-по-морф-ного вигляду? Олексі так сподобалася її задумка, що вона й отямилася не одразу. А коли розплющила очі, то скрикнула від несподіванки і відскочила назад. Адже перед нею стояло ТАКЕ!...
Олекса колись, начитавшись, уявляла собі японського демона ґакі, то він виглядав приблизно так, як та істота, що постала перед нею. Те, що мало уособлювати «Людство», буро-зелене та люте, клацало зубами та бризкалося слиною і повільно сунуло на дівчинку. Тонкі руки з корявими кістлявими пальцями підтримували важкий розпухлий живіт, а очі, глибоко посаджені на великій голові, що, в свою чергу, ледве трималася на неприродно-тонкій шиї, скажено крутилися навсібіч.
Дівчинка нажахано відступала назад, не зважуючись повернутися до страхіття спиною, а істота, важко хекаючи, напролом наступала вперед.
– Гей, зупинися! – вигукнула Олекса, виставивши перед собою руки, але опудало кинулося вперед і мало не відтяпало дівчинці пальців.
«Нічого собі! Воно ж нічого не розуміє!» - з розпачем закусила губу дівчинка, прискорюючи свою ходу задом-наперед. Вона навмання просувалася туди, де сидів Ку, бо з Ку їй нічого не було страшно.
«Так, треба заспокоїтися, - з блискавичною швидкістю думала дівчинка, - Це все відбувається уві сні, це ж ніби нічне страхіття, але я можу контролювати цей сон, можу змусити _оце_ зникнути!»
Але змусити зникнути – означало здатися, не довести справу до кінця. Тому Олекса, намагаючись надати своєму голосу якомога більшої впевненості, почала говорити:
- Чуєте, ееем… шановний! Ви не маєте себе так поводити! Це неправильно! Треба… емммм… Любити, розумієте? Любити, поважати своїх…еммм…ближніх. Мене, наприклад!
Але страхопудало не думало про повагу, воно, схоже, взагалі ні про що не думало, і у відповідь зневажливо харкнуло. Однак Олекса була дівчинкою впертою, а близькість Ку надавала їй сміливості:
Подивіться, який ви… негарний зараз. Ви ж розумний насправді, еге? Тож якщо ми сядемо разом тут під деревом, поговоримо, то, може, прийдемо до якогось спільного…еммм….рішення?.
Олекса, йдучи спиною вперед, якраз проминула перші дерева гаю, і з огидою та жахом побачила, як оте страхіття вп’ялося зубами у крону дерева та з пожадністю почало її гризти, раз у раз поперхаючись, давлячись та плюючись. Якась пташка, котра мала необережність сісти на низьку гілку поруч з істотою, скінчила свої дні безрадісно: кігтиста лапа вхопила тепле тремке тільце, яке лиш чавкнуло, та запхнула до великого смердючого рота.
Чомусь в ті миті у голові малої почали скажено сновигати спогади, невблаганно яскраві та різкі, наче вона водночас переживали всі миттєвості свого життя. Олекса згадала, як колись тяжко захворіла, і дуже довго температурила, постійно рюмсала і марила. Вона була ще зовсім малою, і пам’ятала, як мама дні і ночі сиділа біля неї на ліжку, прикладала їй до лоба холодні компреси, давала пити молока з медом та маслом, міряла температуру, а на ніч обмотувала у просякнуті оцтом простирадла. І в той день, коли нарешті Олексі стало краще, коли дівчинка раптом зі звірячим апетитом накинулася на курячий бульйон, чавкала хлібним м’якушем та реготалася, її мама стала щасливою-щасливою, і сміялася разом з дівчинкою, здавалося, вся: очима, губами, рухами, кожною складочкою. Тоді вони з татом почали дуріти, влаштували цілу виставу для малої, а тато купив йогуртового торта і вони втрьох його влупили за раз. Тоді Олексини батьки були такі щасливі, такі прекрасні та добрі, що навіть повірити було тяжко в їхні теперішні негаразди…
І в ту мить погляд її прояснився, і дівчинка, широко посміхнувшись, припинила відступати. Ось же воно, рішення! Це ж так просто! Навіщо цій істоті щось пояснювати, підбирати мову, яку б вона зрозуміла? Навіщо добирати слова та обмірковувати кожне речення? Адже доброта, ніжність, віра, любов народжується зовсім не зі слів, не з дискусій і не має ніякого відношення до заумностей! Все набагато-набагато простіше, і, водночас, глибше… Дівчинка глянула на істоту просто і спокійно: «Я подарую тобі…». Світ замовк, прислухаючись до дитячого дихання, жодна травинка не шелеснула, жодна пташка не цвірінькнула. І Олекса, глибоко увібравши повітря, заплющила очі і…уявила:
…як наповнюється та істота новим життям…
…як наливається соками…
…як відчуває биття крихітного сердечка у себе під серцем…
…як відділяється кровинка від кровинки, дихання від дихання, і як з нічого з’являється ніжне створіннячко, найрідніше і най…
Рик стих, Олекса тяжко дихала, і ніздрі її, розширюючись, вловлювали запах шкіри та молока. Дівчинка розплющила очі – вона знала, що побачить. Та істота, що донедавна в жадобі та голоді своїм була готова порвати на шматки кожного, сиділа зараз на траві, і, неначе умита чарівною водою, світилася тихою радістю, від чого кожен вигин обличчя, кожна зморшка, наливалася _людяністю_. І ця людина тримала на руках крихітне дитятко, з маленькими ручками та ніжками, великими очима, обрамленими припухлими рожевими повіками. А вже за мить важко було впізнати страхіття, ненажерливу істоту, котра якось зовсім непомітно, м’яким плином, вилилася у нові, чисті та ясні жіночі форми та риси. Відлуння метаморфоз можна було помітити з кожною новою посмішкою на обличчі жінки, від якої іскристо розходився спокій та любов. Істота перевтілювалася на очах, але так непомітно, як рухається стрілка годинника, якщо на неї невідривно дивитися, і лише коли відведеш погляд та відволічешся, то можеш помітити, що новий відрізок історії нишком було відміряно…
Жінка приклала дитину до грудей і замилувалася. Олекса ніяк не могла з’ясувати, як виглядала та жінка: білява чи чорнява, худа чи повна. Однак кожною клітинкою свого тіла дівчинка відчувала тепло та ніжність, що їх випромінювала постать. Дівча не могла мовити і слова, бо її охопило неабияке відчуття поклоніння та побожності, ніби вона стояла перед обличчям всього Людства, а Людство дарувало їй помножену на мільярди сердець любов, дихаючи та посміхаючись в єдиному пориві.
І раптом навколо здійнявся вітер, теплий, але невблаганно сильний. Він легко, наче граючись, підхопив Олексу, понісши далеко ввись, одним щедрим мазком пензля змазавши акварель Філіфану, лишивши незмінною тільки жіночу фігуру з дитинкою, яка поступово віддалялася, доки не зникла у розмитій палітрі далини…

…Спиною дівчинка опустилася на щось м’яке. Олекса й сама не помітила, як враз опинилася у в’язкому срібно-чорному просторі без верху та без низу. Вона спробувала підвестися, але лише забовталася на місці, мов жабка у воді. Вдалині помітила бузкову цятку, а ще за мить перед нею у два стрибки опинився Ку. Його очі сяяли іскринками.
Чула вітер? – спитав він, - То світ зітхнув… очистившись.
Ку пірнув під дівчинку, і коли вона опинилася на ньому верхи, рвонув вперед, грудьми прорвавши спокійну сріблясту темряву. В ту ж мить під їхніми ногами пшоном вогнів замиготіли міста. Дівчинка розпростерла руки, і потоки повітря скинули її з швидконогого Ку, тільки дівчинка не падала, а летіла далі, лишаючи по собі веселковий слід на нічному небі. І раптом великий бузковий звір спинився. Він пильно глянув на дівчинку, і, здавалося, посміхнувся. З кожної його ворсинки, наче з переповненого вимені молоко, точилися барвисті цівки чиїхось снів. Олекса знала, що Ку пора. Він дуже давно не навідувався сюди, на цю землю. І, по правді кажучи, до божевілля був радий поверненню – він, ще зовсім нещодавно геть збайдужілий Ку.
І Бузковий Звір враз вибухнув сріблястим порохом, і ті порошинки розлетілися навсібіч, спадаючи на зморену змелю мінливим дощем мільярдів Ку. Олекса помахала на прощання звіру рукою, і враз небо під нею ніби прогнулося, і вона шкереберть полетіла вниз, та тільки не встигла злякатися, бо її підхопили крихітні сяючі рибки Філіфану, і плавно понесли до Міста. А повіки у Олекси стали тяжкими-тяжкими, і вона не спам’яталася, як занурилася у довгий, мов вічність, сон без сновидінь, аби потім, за багато годин, прокинутись від маминого лагідного «Пора вставати, сонечко!..»

---

Скинувшись у вві сні, він розплющив очі. Безсоромний місяць натхненно лупив у вікно білим промінням, наливаючи кімнату небесним молоком. Він радів таким нічним пробудженням, коли замовкало місто, затихали вулиці і можна було вчути тишу.
Поруч спала кохана, дивно посміхаючись крізь плетиво сновидінь. Підклавши долоні під щоку, розсипала на подушці бузкове волосся.  

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Казкова країна звіра Ку (раджу прочитати)

© Наталія Дев’ятко, 17-04-2007

Дуже мило

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Маргарита, 16-03-2007
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.5998330116272 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Українські традиції та звичаї
Друзі! На сайті “Онлайн Криївка” є дуже цікава добірка книг про українські традиції та звичаї. …
Графічний роман “Серед овець”
Графічний роман Корешкова Олександра «Серед овець», можна було б сміливо віднести до антиутопії, як …
Добірка художньої літератури козацької доби
Друзі! В інтернет-крамниці “Онлайн Криївка” представлена цікава добірка художньої літератури …
КОНСТИТУЦІЯ У КОМІКСАХ
Конституція у коміксах_medium_size у форматі PDF Конституція у коміксах_medium_size у форматі EPUB Брати …