Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2476
Творів: 44528
Рецензій: 87075

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Куркуль ч.3

© Михайло Нечитайло, 21-05-2015
   (Події твору відбувалися в 1995 -1997 роках).

Кинувся Петро по судах, образу свою несучи. Та довга справа суд - доки прийняли заяву, доки почали розбиратися, то й кавуни дозріли.
І стало Петрові не до суду. Немов саранча на оазис, лізла сільська дітлашня на Петрові вцілілі два гектари. Колгоспні двісті розхвалених гектарів баштана заросли бур’янами і зітліли, а Петрові кавунчики своєю добірністю та смаковитістю вабили й вабили дітлашню
Тож приніс Петро на баштан сокиру, як єдину зброю, яку мав, і цілісіньку ніч, коло за колом, обходив добро. То там, то там примічав бажаючих поживитися кавунням, атукав, ухикав, потенційні злочинці  тікали геть, а Петро, відчуваючи в душі могутність господаря, задоволено посміхався.
Але й злодії також не ликом шиті. Тинялися вони безрезультатно ніч за ніччю довкола Петрових ласощів, аж доки не визрів у їхніх головах підступний план.
На баштан вийшов хлопчак, нахабно нагнувся до бадилля і заходився в ньому порпатись.
- А куди це ти? - крикнув Петро.
- А сюди, - почув у відповідь.
Кинувся Петро до хлопчака, той відбіг убік, а тим часом з іншого боку баштана вискочило двоє, блиснули ліхтариками по рядках, вибрали потрібне, вхопили до рук і кинулися геть.
Петро - до тих, а ненависний хлопчак з іншого боку й собі з ліхтариком по рядках.
І тільки шелепотить по Дежеговій долині - спробуй, наздожени.
Зо три ночі псували Петрів настрій хлопчаки, збуджували в його душі ненависть до «клятих лобурів», що «робити не хочуть, а тільки пасуться на халяву», збуджували ненависть і думку, як з ними боротися.
І думка зродилася. Згадав Петро свої дитячі роки, змайстрував здоровенного лука, витесав стріли, приладнав на їх кінці заточені цвяхи, пішов на сторожування.
Заліг між бадиллям, заходився чекати.
А ось і клятий хлопчак.
- Ти куди? - Петро з бадилля.
- А сюди, - звичне у відповідь.
- А осьо, - і посвист стріли.
Тільки вереснув хлопчак.
Петро тим часом на інший край баштана, де вже пруться до кавунів двоє з ліхтариками. А Петро їх за шкірки та до куреня, та двері на замок.
- Завтра батьки знатимуть, де ви тиняєтеся, - погрозив.
Пішов шукати третього, поціленого стрілою.
А той лежав край поля, втупивши очі в небо, з пробитим стрілою животом, звідки вже набігла чимала калюжа червоної юшки.
- Мать... - злякався Петро, кинувся до хлопчака, впізнав у ньому Максима, Феді Перебийноса з сусідньої Рогозівки сина.
- Ти ще живий? - перепитав.
Не відповів хлопчак. Піна, стогін та харчання лізли з його рота і розтавали в нічній пітьмі.
- Що ж з тобою робити? - розгубився Петро.
До лікарні, бачив, доперти пораненого вже не встигне, смерть хлопчака - явна тюрма, і під хвіст собаці вся дворічна праця.
Але ж він, Петро Шелюк, не хотів убивати цього бузувіра, полякати лишень хотів. А з іншого боку, хто винен, що цьому злодюзі запраглося чужих кавунів.
То що, зрікатися всього, зрікатися і свого життя ради злодюги, який сам винен у своїй смерті? Та ну їх к бісу, цих злодіїв, не варті вони чийогось знищеного життя.
Лежить ось, конає, а кавуна вкраденого з руки не випустив, до себе притис. Ох, кожен хоче щось мати, навіть якщо воно йому вже й не потрібне.
Забрав Петро кавуна, поклав на грядку, задумався.
Хоча думати особливо й не було над чим. Лишалося одне з двох - або йти в тюрму, або прибирати свідків, розумно приховати сліди і хазяйнувати далі.
Петро вибрав друге. Торохнув обухом по лобі пораненого, переконався, що той затих, і пішов до куреня.
- Дітки, а чиї ви будете? - перепитав.
Мовчали.
- Чим швидше скажете, тим швидше знайду батьків і випущу вас звідси, - манив дітей.
Всередині куреня заворушилися.
- Федора Перебийноса близнюки, - піддалися на оману.
- То ото край баштана зв’язаний ваш брат?
- Ага.
Зітхнув Петро. Все-таки три покійники в одну хату - забагато. Але вибору не було.
Взяв до рук сокиру, відімкнув замка.
- Виходьте, - скомандував.
Тільки-но з’явилася з куреня перша голівка, рубонув по ній лезом сокири.
Другий затаївся.
Посвітив Петро ліхтарем.
- Дядечку, - лепетів малий.
Блищали злякано дитячі очі.
- Дядечку, - просився хлопчак, - відпустіть.
- Не можу, - винувато знизав Петро плечима.
Заліз до куреня.
Не міг дивитися в перелякані очі, не міг рубанути по них сокирою.
- Та заплющ же ти їх, - попросив малого, відкинув сокиру геть, закрив дитячі очі рукою, а другою відшукав горло малого, здушив щосили, дочекався, поки той затих, і аж потім відпустив.
Витер сльози, вгамував тремтіння власного тіла, виліз з куреня.
Глянув у ніч і раптом побачив серед баштана три дитячі постаті. Вони не рвали кавунів, не живилися чужим добром, вони стояли серед баштана і тупо дивилися в бік куреня.
"Чи й не привиди, не душі загиблих?" - аж вжахнувся.
- Агов, дітки, - гукнув обережно.
І мов вихор зірвався на баштані - то чимдуж кинулися тікати злодії-свідки.
- Дітки, йдіть сюди, - гнався за ними Петро.
Захекався, спітнів, ось уже й Дежегова долина скінчилася, ось і село, перші тини, серед яких розтанули осоружні перелякані діти.
- Тьху ти, мать його... - вилаявся Петро і пішов до контори колгоспу.
Розбуркав сторожа, ледь допросився, щоб допустив до телефону.
- Куди дзвонити зібрався? - плентався позаду сердитий сторож.
- У міліцію.
- Чого?
- Не простив Господь гріха, послав свідків, ось чого, - відповів.
Набрав номер.
- Алло, міліція? Це фермер з Осауленків, Петро Шелюк. Повідомляю вам, що на своєму полі знищив трьох злодіїв. Виїжджайте негайно.
Помовчав, вислуховував мовлене на тому кінці трубки.
- Який ранок? - заперечив. - Я не зв’язав їх, я вбив. От і кажу ж - їдьте негайно.
Пройшов мимо сторожа, у котрого від почутого аж щелепа відвисла, вибрався надвір.
«Втопитися піти, чи що?» - промайнула думка.
Геть і до ставка рушив.
«А дзуськи! - наразі спохопився. - Я що, маніяк, убив їх за так, аби крові напитися? Ні, я - господар, за своє стояв, за праве діло, тож і відстояти свою правоту повинен. Хоч і знаю наперед, що не зможу, бо тупі в нас люди, не звиклі до хазяйської струнки, не зрозуміють.»
Повернувся до контори, став очікувати прибуття міліції.
Стояла глупа ніч.
І в ній, у тій ночі, згубився господар.

Суди бувають різні. На одні ніхто йти не хоче, аби послухати, що там коїться, бо нецікаво, на інших дрімають, бо на сон клонить, на третіх слухають, але емоцій зайвих не допускають, а є суди й четвертої категорії, де зал бурлить, вирує, кричить на адресу підсудного щосили: - «Смерті йому, смерті!»; а суддя намагається вгамувати зал, хоча й знає наперед, що не посміє, не має права ослухатися того залу, виносячи вирок.
Із судів четвертої категорії був і суд над Петром Шелюком. Троє забитих дітей незримими тінями витали над  переповненим залом, горнулися до неньки, котра раз за разом втрачала свідомість, важкими каменями стояли в налитих ненавистю очах Федора Перебийноса, лізли в душу кожного присутнього, будили ту душу, кликали до одного - вимагати смерті .
А вона, кістлява, в поношеному чорному балахоні, вже давно сиділа під суддівським столом і тільки чекала нагоди, аби нарешті полегшено змахнути щербатою косою.
Виступали свідки й адвокати, прокурор і суддя, лунали свідчення і прокляття, благання і стогони, лилися сльози, гнів і ненависть.
- Останнє слово підсудному, - видихнула нарешті суддя.
Петро, втомлений нескінченними свідченнями і безперервним виттям залу, підвівся з лавки.
- Я знаю, що ви мене, якби могли, роздерли б, - мовив. - Але спершу хай хоч один з цього залу відверто скаже - що б він зробив, якби стояв з автоматом серед подвір’я, а злодюги тягли в нього з повітки свиню. Ну, що б ти зробив? - тицьнув пальцем в Івана Червеня, що сидів неподалік.
- Убив би, - стенув той плечима.
- То за що ж ви тоді мене судите? - перепитав Петро.
- Що ти рівняєш?! - сколихнувся зал. - То свиня, а то кавуни, бур’ян, хіба варті вони трьох дитячих душ?
- По-перше, - продовжував Петро, - найстаршого я вбив ненавмисне, злякати намагаючись лиш.
- Обухом? - єхидно зауважив хтось.
- Обух нічого не важив, - махнув Петро рукою. - Пацан однак не жив би.
- А малечу за що понищив? - знову ревиськом сповнився зал.
- Бо жити хотів, - провадив далі Петро. - Я мав землю, доклав до неї праці, сподівався на прибуток, на щастя, а в мене його забрали, вкрали, бо об’явили куркулем, бо комусь зайшло в голову, що біля чужого можна хазяйнувати, як біля свого. Я не винен, що до моєї праці лізли чужі руки, я не серед села жертв своїх убивав, а на своїй землі, захищаючи свою працю, сім’ю, дітей. Я мав право на це вбивство, бо вбиті посягали на моє життя.
- Що?! - аж захлинувся зал.
- Я не маю на увазі, що вбивати мене надумали, чи щось інше подібне, - не здався Петро. - Я маю на увазі, що я хотів жити, як хотів, а вони не з причини якоїсь, а примхи ради заважали мені в цьому. Я нікому не заважав, а мені заважали. Тож я мусив захищатися.
- Діти йому, бачите, впоперек дороги стали, - верещав хтось у залі. – Глитай, куркуль, щоб ти подавився своїми кавунами, як за них дітей побив.
- А якщо ті кавуни - частина моєї душі, то кому дано право топтати мою душу? - перепитав Петро.
Не відповів зал. Він ревів, як стоголосий віл:
- Смерті куркулеві, смерті!
- Тихо! - благала суддя.
Нарешті зал заспокоївся.
- Підсудний, то ви визнаєте свою провину? - перепитала суддя Петра.
- Ні, - відповів.
Ахнув зал.
- Ти диви, то ми не його, а когось другого повинні судити, - тільки мовив хтось. - Оце дає.
- Я не визнаю провини, - повторив Петро. - Я захищав себе, свої душу і життя.
- Петре, - навіть дружина Шелюкова не витримала, - що ти мелеш, покайся.
- У чому каятися? - скипів Петро. - Так, побив дітей, але поперед цього ви всі разом убили мене. І реформами своїми, і чередою серед кавунів, і цими дітьми, що дожовували по ярках мою мрію. Хто за моє вбивство, за те, що мене вбили, відповість, га? З мене, може, господар народився б, куркуль, як ви кажете, а ви того куркуля з душі та в зашморг, щоб і тріпнутися не встиг. А він також був людиною, а не казна-чим. Яке ви мали право вбити людину? Чим він вам очі муляв? Тим, що заздрість зроджував? То хіба за це варто вбивати?
- Заткніть йому рота, що він верзе, - стогнав зал. - Давайте вже вирок, скільки можна панькатися з виродком. Смерті йому, смерті!
- Ну, добре, - махнув Петро рукою, - присуджуйте вирок. Карайте на горло, чи як там надумали. Вбитій душі це тіло, знаєте, не так уже щоб і потрібне. Та й що цьому натовпу можна доказати, як він потонув у сліпій ненависті.
Повернувся до залу.
- Ось хто вбивця, - кинув межи очі присутнім, - ви, ви! Ви всі разом і є той вбивця, що вбиває кожного з вас зокрема. Сусід сусіда, чоловік дружину, батьки своїх дітей, а діти батьків. День за днем, методично, поступово, зате вірно. Той не так жениться, а той не так повернувся, той лізе в куркулі, а той у пляшку, той не там сів, а той не там оправився - судимо, судимо, нищимо нерви, душі, життя, ставимо палиці в колеса і надіємося, що кожен спотикнеться, впаде, а ми через його труп доліземо до омріяного. Не доліземо, бо в той час, як палицю підсуваємо ми, її підсувають і нам. Всі ми - мерці від народження, бо поглинуті не любов’ю, а ненавистю.
- Досить цієї демагогії, - верещав хтось, - бо він скоро і Біблію згадає.
- Підсудний, то в чому ви звинувачуєте всіх? - все-таки перепитала суддя. - Що не дали вам стати господарем?
Витріщив Петро очі.
- Так, - промовив.
- А то що б ви зробили?
- О, хазяйнував би, - зітхнув Петро. - Ростив би кавуни, інше все, земельку прибавляв би, можливо, і все наше розледачіле село прибрав би до рук, возродив, дав йому нове життя, а в тім новім житті й душу свою знайшов би, пізнав би до кінця.
- Але ж у селі звикли красти, - мовила суддя. - Ви за два кавуни три душі на той світ відправили, а що б із селом робили, якби інтерес усіх його жителів замкнувся на вашому полі?
- А яке це вони мають право на мою землю? - поцікавився Петро.
- А таке, як і ви на їхню, - відповіла суддя. - Так що годі, підсудний, бо ніяким просторікуванням не можна виправдати звіряче вбивство трьох невинних дітей.
- Відносно невинності давайте не будемо, - заперечив Петро. - Я ж їх не просто так убив, а як господар злодіїв на своїй землі.
- Та який ти господар?! - схопилася Настина Червень. – Ти ж куркуль!
- А хіба між ними є різниця? - перепитав Петро,
- Є, - важко, мов камінь у воду, кинув Федір Перебийніс. - Мої діти.
- Та хіба ж то буде господар, коли цяцькатиметься зі злодіями у своїй хаті? -  аж уперед подався Петро. - То ж буде дурень, а не господар.
- Хай і дурень, аби не куркуль, - верещала Настина.
І був вирок, і закутана в чорний балахон смерть з радістю вискочила з-під стола судді й подалася до Петра. Вона заглянула йому в очі в надії побачити там страх перед нею, стріти там каяття об скоєнім - і розчаровано розвела руками.
Бо як у Федора Перебийноса нині в очах стояли забиті діти, бо він був перш за все батько, як у Івана Червеня на похмілля в очах стовбичила недопита і захована від Настини ще звечора півлітра, бо він був гіркий п’яниця, так у Петра Шелюка мерехтіла в очах невеличка нивка над Дежеговою долиною, вся стоптана чередою і понівечена злодійкуватими дітьми. Тож текла з Петрових очей сльоза жалю виключно за тією нивкою, за добірними кавунами та ячменями, яким ніколи більше не судилося там зрости і впасти щедрим даром у щасливий день його сім’ї.
Сказано ж бо - куркуль, то й очі, й думи куркульські.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)

не сподобалось
сподобалось
дуже сподобалось



кількість оцінок — 4

Рецензії на цей твір

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Анізія, 02-07-2015

Страшну трагедію Ви змалювали

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Nina, 28-05-2015

Ми - країна злодіїв.

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Юрій Кирик, 26-05-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Наталка Янушевич, 22-05-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© Елен Тен , 22-05-2015

а я повірив

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Ігор Скрипник, 22-05-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© ВЛАДИСЛАВА, 21-05-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 3 відгуків
© Анатолій Азін, 21-05-2015

[ Без назви ]

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© , 21-05-2015

Стоїть душа простоволоса

На цю рецензію користувачі залишили 2 відгуків
© Наталка Ліщинська, 21-05-2015
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 0.78611588478088 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Дівчина, яку забрало море
Була собі дівчинка, і звали її — Ірина Кулянда. У шість рочків вона зробила мамі подарунок — першу написану …
«14 друзів хунти»: чотирнадцять голосів війни
Одна з найпомітніших антологій цього року про війну з Росією — «14 друзів хунти», впорядкована Дмитром …
Пол Бейті «Запроданець». Чорний роман під рожевою обкладинкою
Як воно — жити з усвідомленням власної чорноти? Чому ми досі ділимо людей за кольором шкіри? Запитання, …
«Лютеція» — еротичний роман-містифікація
Вже кілька років поспіль у вересні (до Форуму видавців) Юрій Винничук влаштовує справжнє свято для поціновувачів …